Візуальні ефекти

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Візуальні ефекти (англ. Visual effects) — ілюзіоністський напрям у кіно, одним з родоначаль­ників якого і першовідкривачем був француз Жорж Мельєс.

Майстер спецефектів У. О’Брайєн, що вже мав досвід роботи над фільмами «При­мара з дрімучої гори» (1919) і «Втрачений світ» (1925), першою екранізацією рома­ну А. Конан-Дойла, так само майстерно поєднував в одно­му кадрі в «Кінг Конзі» штучні джунглі і зображення акторів, що проектуються на крихітно­му екрані. Пізніше він разом зі своїм учнем Р. Херріхаузеном отримав «Оскар» за спецефек­ти (знов із застосуванням тех­ніки «зупиненого руху») для стрічки «Великий Джо Янг» (1949) Шедсака, який створив ніби нову версію свого ж «Кінг Конга». Херріхаузен уже само­стійне ускладнив процес поді­бної анімації дії, назвавши його спочатку «динамацією», потім «супердинамацією». Завдяки цьому зняті відомі сцени дуелі скелетів у «Сьомій подорожі Синдбада» (1958) і поєдинку трьох акторів і семи скелетів з мечами в «Язоні і аргонавтах» (1963). У 1992 р. Херріхаузен отримав премію імені Гордона Сойєра за технічні досягнен­ня в кіно, яка прирівнюєть­ся до спеціального «Оскара» за кар’єру.

Вперше рір-проекцію за­стосував у 1913 р. для карти­ни «Бродяга» американський оператор Н. Дон. Задня проек­ція річки Сени в мініатюрі ви­користана в стрічці «Вбивства на вулиці Морг» (1932) Р Фло­рі, який екранізував розповідь Е. По. За прийом транспарантної зйомки оператор Ф. Едуар серед інших творців фільму «Виродок Півночі» (1938) отри­мав почесну медаль на оскарівській церемонії. А ще через рік була введена номінація за спе­цефекти — і цікаво, що «Оска­ра» удостоїлися зовсім не по­пулярні картини «Віднесені вітром» і «Чарівник з країни Оз», а нині маловідомий фільм катастроф «Сезон тропічних дощів», у якому майстри ком­бінованих зйомок Е. X. Хенсен і Ф. Серсен використали різні методи проекції для відтворен­ня землетрусу і повені. Стихії (вода, земля, вогонь і повітря), що розбушувалися, потім не­рідко ставали справжніми ге­роями в кіно — досить назвати відзначені «Оскаром» стрічки «Пожнеш бурю» (1942), «Ава­рія під час занурення» (1943), «Вулиця Грін Долфін» (1947), «Коли стикаються світи» (1951, потужна сцена занурення Манхеттена під воду), «Плимутська пригода» (1952), «20 000 льє під водою» (1954), «Ворог у гли­бині» (1957), «Пригода «По­сейдона» (1972), «Землетрус» (1974), «Гінденбург» (1975), «Безодня» (1989). На оскарівській церемонії в 1997 р. пре­тендентом був «Смерч» із за­хоплюючими епізодами пові­тряних торнадо. На початку 1997 р. вийшов «Пік Данте» про небезпеку вулканів, по­тім — «Вулкан». На зорі німого кіно виверження вулкана Етна було відображено в італійсько­му фільмі «Кабірія» (1914) Дж. Пастроне за допомогою багато­кратних експозицій і спеціаль­ної обробки плівки.

Вдосконалені ним прийоми різного виду проекції, використання дзеркал і зйомок за системою «блукаючої маски» та «блакитного екрана» зна­йшли найбільш витончене докомп’ютерне втілення в «Блейд-раннері» (1982).

А вперше простий оптичний фокус із зміни кадру застосував Портер в класичному вестер­ні «Велике пограбування по­їзда» (1903). Для зйомок сцени в кімнаті телеграфіста на заліз­ничній станції було необхідно, щоб за вікном пройшов поїзд. Використовуючи чорне тло і за­криваючи непотрібну в даний момент частину кадру, а потім за допомогою подвійної експо­зиції зводячи два зображення в одне, Портер і його оператор Дон досягли задуманого ефекту. Складніша розробка зйомки на чорному тлі — «блукаюча мас­ка». У 1925 р. з її допомогою був досягнутий величезний вплив на глядачів в епізоді руйнуван­ня будівлі Сенату в «Бен Гурі». Спосіб «блукаючої маски» був удосконалений Фултоном в 1952 р. у стрічці «Дарований кінь» за допомогою «процесу з блакитним екраном». Актори або моделі відображаються на тлі яскраво освітленого блакит­ного екрана. Потім сцени пере­знімаються двічі, кожного разу в іншому фільтрі: перший переводить блакитне зображення в чорне, другий — у біле. Зняті матеріали використовуються при оптичному друці плівки для того, щоб скомбінувати зо­браження і, наприклад, поміс­тити героїв в якийсь пейзаж, де вони прогулюватимуться ніби в реальності. У 1957 р. в ан­глійській кінокомпанії «Ренк» був винайдений новий прийом створення «блукаючої мас­ки» із застосуванням пари на­трію, завдяки якому була знята сцена нападу птахів на людей в знаменитому фільмі «Птаха» (1963) А. Хічкока. А через рік виявився можливим танець акторів разом з мальовани­ми пінгвінами в стрічці «Мері Поппінс» (1964) — П. Елленшо, X. Ласк і Ю. Лісетт із студії Волта Діснея отримали заслужений «Оскар». Усе це було задовго до появи комп’ю­терних ефектів в унікальному за технікою виконання ігрово-анімаційному фільмі «Хто підставив кролика Роджера?» (1988) P. Земекіса. Але поза сумнівом те, що генерування комбінованих зйомок за допо­могою комп’ютерів, що набуло тотального поширення в супервидовищному кіно 80—90-х років, усе-таки пов’язане саме з оптичними ефектами колиш­нього кінематографа.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Миславський В. Н. Кінословник: Терміни, визначення, жаргонізми. - Харків, 2007. - 328 с. ISBN 966-8246-59-4