Війна за незалежність іспанських колоній в Америці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Процес проголошення незалежності в Іспанській Америці. Червоним позначено території роялістів

Війна́ за незале́жність іспа́нських коло́ній в Аме́риці (18101826) — війна, що привела до незалежності від Іспанії її американських колоній: сучасних Мексики, Венесуели, Перу, Чилі, Болівії, Аргентини й інших.

Персоналії[ред.ред. код]

Передумови[ред.ред. код]

Війна була спричинена невдоволенням широких шарів населення політикою метрополії: широкими заборонами, дискримінацією, високими податками, що гальмували економічний розвиток колоній. Початку війни сприяло також пробудження національної самосвідомості, вплив війни за незалежність США, Великої французької революції, повстання рабів у Сан-Домінго (17911803).

Поштовхом до початку війни послужили події в Іспанії у 1808 році, що йшли слідом за вторгненням військ Наполеона і призвели до залежності країни від Франції.

У 1809 році відбулись заворушення в Чукісаку (нині Сукре), Ла-Пасі й інших районах Верхнього Перу (нині Болівія), у Кіто, виникла анти іспанська змова у Вальядоліді (нині Морелія, Мексика). Хоча повстанці ніде не мали успіху, ситуація у колоніях різко загострилась. Звістки про поразку іспанських військ у метрополії (початок 1810) та окупацію більшої частини країни французами стали сигналом до збройних виступів в іспанській Америці.

Перебіг війни[ред.ред. код]

Війна почалась повстаннями в основних адміністративних центрах — Каракасі, Буенос-Айресі, Боготі тощо. Повстанці, які називали себе патріотами, здобули крупні перемоги у Венесуелі, Мексиці й Ла-Платі. Однак до кінця 1815 року іспанцям вдалось майже усюди відновити своє панування.

У 1816 році розпочався другий етап війни. Війська під керівництвом Болівара звільнили від іспанського володарювання у 1819 році Нову Гранаду, у 1821 Венесуелу, у 1822 році Кіто, під керівництвом Сан-Мартіна — у 1816 році Ла-Плату, у 1818 Чилі, у 1821 році Нижнє Перу. У 1821 році було ліквідовано іспанське панування у Мексиці, у 18241826 роках під керівництвом Сукре розбиті останні іспанські гарнізони у Верхньому Перу.

В результаті війни всі іспанські колонії в Америці, окрім Куби та Пуерто-Ріко, здобули незалежність.

1810 — 1815[ред.ред. код]

Венесуела й Нова Гранада[ред.ред. код]

19 квітня 1810 року спалахнуло повстання у Каракасі, до влади прийшла Верховна урядова хунта. 2 березня 1811 року відкрився Національний конгрес, який 5 липня 1811 року проголосив незалежність Венесуели та 21 грудня 1811 року ухвалив республіканську конституцію.

У зв'язку з наступом іспанських військ, у квітні 1812 року головнокомандувачем збройними силами республіки було призначено Франсіско де Міранда, але після низки військових невдач він капітулював.

Майже одночасно з Венесуелою революційний рух охопив Нову Гранаду (нині Колумбія). 20 липня 1810 року в її столиці Боготі почалось повстання, а 30 березня 1811 року було оголошено про створення «Держави Кундінамарки», президентом якої став А. Наріньйо. Інші провінції у листопаді 1811 року об'єднались у конфедерацію Сполучених провінцій Нової Гранади з центром у Картахені. За підтримки урядів конфедерації та Кундінамарки була звільнена значна частина Венесуели, й у серпні 1813 року утворена друга Венесуельська республіка на чолі з Симоном Боліваром. Проте й вона до завершення 1814 року пала під натиском іспанців, які спирались на підтримку напівдиких пастухів-льянеро під проводом Бовеса. До травня 1816 року експедиційний корпус Морільйо відновив владу Іспанії й у Новій Гранаді.

Ріо-де-ла-Плата[ред.ред. код]

У столиці віце-королівства Ріо-де-ла-Плати Буенос-Айресі патріоти 25 травня 1810 року усунули віце-короля Кіснереса й започаткували Тимчасову урядову хунту на чолі з К. Сааведрою. Її спроби підкорити всю територію Ріо-де-ла-Плати наштовхнулись на опір окремих провінцій. У Парагваї місцеве ополчення розбило армію Буенос-Айреса під командуванням М. Бельграно (січень 1811). У травні 1811 року там було усунуто колоніальну адміністрацію, а у 1813 році встановлено республіканський стрій. У 1814 році «Верховним диктатором республіки» став доктор Х. Г. Франсіа. Населення Східного Берега (нині Уругвай) під керівництвом Х. Х. Артігаса з лютого 1811 року вело боротьбу проти іспанських, а потім португальських військ, що вторглись із Бразилії. Ця боротьба ускладнювалась протиріччями між уругвайцями, які прагнули до створення лаплатської федерації автономних провінцій, і Буенос-Айресом, який домагався утворення унітарної держави. Делегати Східного Берега не були допущені на Генеральну конституційну асамблею Об'єднаних провінцій Ріо-де-ла-Плати (січень 1813), а до початку 1815 року протиріччя вилились у збройних конфлікт. Армія Буенос-Айреса неодноразово зазнавала поразок у Верхньому Перу.

Чилі[ред.ред. код]

У Чилі 18 вересня 1810 року був усунутий генерал-капітан, а його функції передані Урядовій хунті. Проте остання не наважувалась на повний розрив з Іспанією, чого вимагало радикальне крило патріотів. Користуючись цими суперечностями, іспанці перекинули підкріплення з Перу, й у жовтні 1814 року розгромили чилійців у битві при Ранкагуа. Невдовзі у країні було реставровано колоніальний режим.

Нова Іспанія[ред.ред. код]

У Новій Іспанії (нині Мексика) повстання, що почалось 16 вересня 1810 року, очолив священик Мігель Ідальго. Упродовж місяця інсургенти зайняли велику територію, й наприкінці жовтня їхня 80-тисячна армія підійшла до Мехіко. Але Ідальго не наважився на штурм міста і рушив на Гвадалахару, де видав декрети про звільнення рабів, скасування подушного податку, ліквідацію торгових монополій, повернення індіанцям забраних земель. Ці заходи спонукали більшу частину креольських землевласників і купців, багатьох чиновників та офіцерів, брати участь у повстанні, перейти на бік іспанців, що полегшило розгром революційної армії (початок 1811); її керівників було взято у полон і страчено. Але невдовзі патріоти на чолі зі священиком Хосе Марія Мрелосом відновили боротьбу й досягли серйозних успіхів. Національний конгрес у Чільпансінго 6 листопада 1813 проголосив незалежність Нової Іспанії, а 22 жовтня 1814 в Апацингані прийняв конституцію, яка запроваджувала республіканський устрій та декларувала рівність громадян перед законом, свободу слова й друку. Лише до кінця 1815 року роялістам вдалось розсіяти головні сили повстанців і розправитись з Морелосом. До того часу у більшій частині Іспанської Америки, за винятком Ріо-де-ла-Плати, була відновлена влада метрополії.

1816—1826[ред.ред. код]

Венесуела і Нова Гранада (1816—1822)[ред.ред. код]

З 1816 року у Південній Америці почався новий підйом визвольного руху. Упродовж 18171818 років загони Болівара звільнили значну частину Венесуели. Цьому сприяли скасування рабства (1816), декрети про конфіскацію майна іспанської корони та роялістів, про надання землі солдатам визвольної армії (вересень-жовтень 1817), а також перехід льянеро під командуванням Паеса на бік інсургентів і приєднання до них багатьох колишніх рабів. Скликаний 15 лютого 1819 року в Ангостурі (нині С'юдад-Болівар) Національний конгрес знову декларував незалежність Венесуели, після чого війська Болівара перейшли через Анди й 7 серпня 1819 року здобули перемогу над іспанцями на річці Бояка, а потім вступили у Боготу, завершивши звільнення більшої частини Нової Гранади. У грудні 1819 року Ангостурський конгрес прийняв Основний закон, що передбачав об'єднання Венесуели, Нової Гранади й Кіто (нині Еквадор) у федеративну республіку Колумбію (в літературі часто іменується Великою Колумбією). 27 лютого 1820 року асамблея Нової Гранади ухвалила це рішення. Завдавши поразки іспанським військам при Карабобо (24 червня 1821), патріоти завершили розгром їхніх головних сил у Венесуелі. 30 серпня 1821 року Установчі збори у Кукуті прийняли конституцію Колумбії, що проголосила повну незалежність, й обрали президентом Болівара. У жовтні колумбійці заволоділи останнім укріпленням ворога на узбережжі Нової Гранади — Картахеною, а у листопаді була очищена від супротивника Панама. У травні 1822 року до Колумбії приєдналась територія Кіто.

Ріо-де-ла-Плата й Чилі (1816—1818)[ред.ред. код]

На півдні континенту конгрес Об'єднаних провінцій Ріо-де-ла-Плати в Тукумані 9 липня 1816 року оголосив про їхню незалежність. За мовчазної згоди буенос-айреського уряду португальці у серпні вторглись у Східну провінцію (найменування Східного Берега з 1815) і частково окупували її. Зламавши опір загонів Артігаса, вони приєднали країну до Бразилії (1821). На початку 1817 року Андська армія Хосе де Сан-Мартіна здійснила перехід через Анди й 12 лютого 1817 року розгромила іспанські війська у битві при Чакабуко (Чилі). Обраний верховним правителем Хіггінс 12 лютого 1818 року декларував незалежність Чилі, остаточно закріплену в результаті перемоги патріотів при Майпу (5 квітня 1818).

Перу (1820—1822)[ред.ред. код]

У вересні 1820 року війська Сан-Мартіна висадились у Перу й до липня 1821 року звільнили значну частину країни. Її незалежність була проголошена у Лімі 28 липня 1821 року, а Сан-Мартін став «протектором» нової держави. Щоб завершити звільнення Перу, він намагався заручитись допомогою Колумбії. Але його перемовини з Боліваром у Гуаякілі (26 липня — 27 липня 1822) не призвели до угоди, після чого Сан-Мартін склав свої повноваження перед перуанським конгресом (20 вересня 1822), а згодом виїхав до Європи.

Нова Іспанія й Центральна Америка (1816—1824)[ред.ред. код]

У Новій Іспанії під впливом революції 1820 у метрополії та успіхів південноамериканських колоній намітився підйом визвольного руху. Консервативна еліта на чолі з Ітурбіде, бажаючи зберегти колишні порядки, стала домагатись відокремлення від революційної Іспанії. За кілька місяців армія Ітурбіде зайняла майже всі крупні центри і вступила до Мехіко, де 28 вересня 1821 року було проголошено створення незалежної Мексиканської імперії. У травні 1822 року Ітурбіде оголосив себе імператором Августином I. Але імперія виявилась нетривалою, та після її краху (березень 1823) утвердилась республіканська система, закріплена конституцією 1824 року. Після завоювання незалежності низкою іспанських колоній активізувався визвольний рух у генерал-капітанстві Гватемала. 15 вересня 1821 року у його столиці було оголошено про відокремлення від метрополії. Проте у липні 1822 року мексиканський конгрес заявив про включення Центральної Америки до складу імперії Ітурбіде, а до початку 1823 року її анексія в основному завершилась. Із крахом імперії Установчі збори представників провінцій колишнього генерал-капітанства 1 липня 1823 року декларували утворення незалежної федеративної республіки Сполучених провінцій Центральної Америки (за конституцією 1824 року — Федерація Центральної Америки).

Перу (1824—1826)[ред.ред. код]

До початку 1824 року останнім оплотом іспанського володарювання на американському континенті залишалось Перу, де діями інсургентів керував Болівар, якого перуанський конгрес 10 лютого 1824 року призначив диктатором, вручивши йому необмежену військову й цивільну владу. Сформувавши численну боєздатну армію, він 6 серпня 1824 року завдав поразки іспанцям при Хуніні, а 9 грудня 1824 року їхнє останнє крупне угрупування було розбито військами Антоніо Хосе де Сукре у битві при Аякучо. У лютому 1825 року армія Сукре звільнила Верхнє Перу. Його суверенітет проголосили 6 серпня 1825 року у Чукісаку Установчі збори, які передали верховну владу Болівару, на честь якого нова республіка отримала назву Болівія.

Невдовзі були ліквідовані решта осередків спротиву іспанців в Америці: у листопаді 1825 року капітулював гарнізон Сан-Хуан-де-Улуа (Мексика), а у січні 1826 — фортеця Кальяо та іспанські сили на острові Чілое.

Після війни[ред.ред. код]

В результаті війни за незалежність американські володіння Іспанії (окрім Куби та Пуерто-Ріко) позбавились колоніального ярма і стали суверенними державами. В ході війни виникли республіки: Мексиканські Сполучені Штати, Федерація Центральної Америки, Колумбія, Перу, Чилі, Болівія. Пізніше цей процес завершився у регіоні Ріо-де-ла-Плати, за винятком Парагваю, який здобув незалежність ще у 1811 році. Об'єднані провінції Ріо-де-ла-Плати на початку 1820 року фактично розпались. Тільки 6 лютого 1826 року Установчий конгрес в Буенос-Айресі прийняв закон про створення їхнього спільного уряду, а 24 грудня 1826 року затвердив конституцію Аргентини (так почали називатись Об'єднані провінції Ріо-де-ла-Плати). Уругвайські патріоти тільки у 1828 році домоглись визнання своєї державності (відповідно до конституції 1830 року — Східна республіка Уругвай).

В результаті визвольної війни 18101826 років було покінчено з монополіями, заборонами та регламентацією, що скували економічний розвиток колоній, створені сприятливіші умови для залучення Іспанської Америки до системи світового господарства. Були скасовані подушний податок і трудова повинність корінного населення, у більшості країн ліквідовано рабство. У державах, що знову виникли, було встановлено республіканський, парламентський стрій і прийнято конституції. Важливе значення мали знищення інквізиції, скасування дворянських титулів та інших феодальних атрибутів. Війна за незалежність стимулювала зростання національної самосвідомості, прискорила формування і консолідацію латиноамериканських націй.

Бібліографія[ред.ред. код]

  • Лінч Дж. Революції в Іспанській Америці. 1808—1826. М., 1979.
  • Torrente M. Historia de la revolucion Hispano-Americana. Madrid, 1829 — 30. T. 1-3.
  • Calvo C. Anales historicos de la revolucion de la America Latina. Paris, 1864 — 67. T. 1-5.
  • El movimiento emancipador de Hispanoamerica. Caracas, 1961. T. 1-4.
  • El pensamiento constitucional hispanoamericano hasta 1830. Caracas, 1961. T.1-5.
  • Anna T. E. Spain and the Loss of America. Lincoln; London, 1983. Las actas de independencia de America. Washington, 1955.

Посилання[ред.ред. код]