Війна у В'єтнамі

В'єтнамська війна
Холодна війна
Зверху зліва зо годинниковою стрілкою: морські піхотинці США під час Тетського наступу; — посадка американських солдатів у вертольоти, операція 'wahiawa', травень 1966 року; — спалювання базового табору партизан НФВПВ, 1968; — вбиті цивільні особи в Мілаї, березень 1968.
Дата: 26 вересня 1959 — 30 квітня 1975 Місце: Південно-Східна Азія Привід: Розпад В'єтнаму Тонкінський інцидент Результат: Військова перемога Північного В'єтнаму Політична поразка США Територіальні зміни: Возз'єднання В'єтнаму
Сторони
Південний В'єтнам США Південна Корея Таїланд Австралія Нова Зеландія Філіппіни Республіка кхмерів Республіка Лаос При підтримці: Іспанія Республіка Китай	Північний В'єтнам В'єтконг Кампучія Патет Лао При підтримці: КНР (до 1968) СРСР Північна Корея Куба
Командувачі
Нгуен Ван Тхиеу Нго Дінь З'єм Ліндон Джонсон Вільям Вестморленд Річард Ніксон Абрамс Крейтон	Хо Ши Мін Ле Зуан Нгуен Ти Тан Во Нгуен Зіап Ван Тиен Зунг Чан Ван Ча
Військові сили
~1,200,000 (1968) Південний В'єтнам: ~650,000 США: 553,000 (1968) Південна Корея: 312,853, Австралія: 49,968 (1962—1973) Нова Зеландія, Таїланд, Філіппіни: 10,450	~520,000 (1968) ДРВ (Північний В'єтнам): ~340,000 Китай: 170,000 (1969) СРСР: 3,000 Північна Корея: 300
Втрати
Військові втрати: Південний В'єтнам загиблих: 220 357 поранено: 1 170 000 США загиблих: 58 159 зникло без вісти: 2 000 поранених: 303 635 Південна Корея загиблих: 4 960 поранених: 10 962 Австралія загиблих: 520 поранених: 2 400 Нова Зеландія загиблих: 37 поранених: 187 Таїланд загиблих: 1 351 Республіка Лаос загиблих: 30 000, поранених: не відомо Цивільні жертви: Понад 1 581 000 — південнов'єтнамців, ~ 700 000 — камбоджійців, ~ 50 000 лаосців	Військові втрати: Північний В'єтнам загиблих: 1 100 000 поранено: 600 000 СРСР загиблих: 16 КНР загиблих: 1 446 поранених: 4 200 Цивільні жертви: Понад 2 000 000

В'єтна́мська війна́ (в'єт. Chiến tranh Việt Nam, англ. Vietnam War) (1959—1975)  — війна між комуністичним Північним В'єтнамом (підтримуваним СРСР та КНР) і Південним В'єтнамом (підтримуваним США, Австралією, Новою Зеландією, Південною Кореєю тощо).

Війна почалася як громадянська війна у Південному В'єтнамі; надалі в неї втрутилися Північний В'єтнам і США за підтримки низки інших країн. Таким чином, з одного боку війна велася за возз'єднання двох частин В'єтнаму і створення єдиної держави, а з іншої — за збереження незалежності Південного В'єтнаму. По мірі розвитку подій В'єтнамська війна виявилася пов'язана з громадянськими війнами в Лаосі і Камбоджі, що йшли паралельно. Всі бойові дії в Південно-Східній Азії, які проходили з кінця 1950-х років і до 1975 року, відомі також як Друга індокитайська війна.

Війну можна умовно розділити на три основних періоди:

1. Партизанська війна у Південному В'єтнамі (1955—1964).
2. Повномасштабне військове втручання США (1964—1973).
3. Завершальний етап війни (1973—1975).

Передумови

Французька експансія в Індокитаї

Історичні причини конфлікту (1858—1940)

З 1858 Французька імперія розпочала поступове завоювання Південно-Східної Азії. До 1888 незважаючи на запеклий збройний опір місцевих правителів території сучасних Камбоджі й В'єтнаму були приєднані до колоніальної імперії Франції як єдина колонія — Французький Індокитай (Лаос був включений до її складу пізніше).

Після закінчення Першої світової війни в країні почався ріст національної самосвідомості, почали розвиватися підпільні рухи, що виступали за незалежність В'єтнаму, відбулося кілька збройних повстань.

Друга світова війна (1939—1945)

Під час Другої світової війни в травні-червні 1940 французька армія понесла нищівну поразку від німецького Вермахту, Франція була розгромлена. Для французької колонії це означало, що вона входить до складу земель підконтрольних маріонетковому уряду Віші, союзному країнам антикомінтернівської коаліції. У свою чергу це призвело до фактичної здачі французьким колабораціоністським урядом і військами території колонії в ході її окупації японськими військами у вересні 1940.

Французька адміністрація домовилася з Японією про те, що японці отримують доступ до стратегічних ресурсів В'єтнаму при збереженні колоніального адміністративного апарату Франції. Де-юре режим Віші продовжував здійснювати правління колонією, де-факто уся влада в Індокитаї належала японським окупаційним військам.

Окупувавши Індокитай, Японія спочатку обережно, прагнучи уникати конфліктів із французькою адміністрацією, а з 1942 року відверто й агресивно розгорнула пропаганду паназійських ідей серед місцевого населення, залучаючи на свій бік різні націоналістичні групи й організації, які розраховували за допомогою Японії домогтися успіхів в антиколоніальній боротьбі за незалежність В'єтнаму. На цій соціальній базі за допомогою японців були створені Націонал-соціалістська партія Великого В'єта, Партія народного правління Великого В'єта тощо. У 1942—1943 роках при активній підтримці Японії активізували свою діяльність політико-релігійні рухи «Као Дай» і «Хоа Хао». Окупаційне командування проводило лінію на об'єднання всіх прояпонских налаштованих угруповань і окремих правлячих діячів В'єтнаму (Чан Чонг Кім, Нго Дінь З'єм і ін.) з метою здійснення антифранцузького перевороту й створення свого маріонеткового уряду.

У той же час на території Китаю була створена Ліга боротьби за незалежність В'єтнаму (В'єтмінь) — військово-політична організація, що об'єднала спочатку усіх противників французької колоніальної адміністрації. Надалі основну роль у ній грали прихильники комуністичних поглядів, очолювані Хо Ши Міном, який здійснював політичне керівництво, а воєнним лідером та головнокомандувачем партизанських сил націоналістів став Во Нгуен Зіап.

З висадкою союзних військ у Франції й відступом німецьких військ з території метрополії правляча вішістська верхівка почала вести таємні переговори із представниками Франції, що бореться, за умови післявоєнного миру. Побоюючись такого розвитку подій, 9 березня 1945 японська армія силою зброї встановила повний контроль над французькими володіннями (це було також пов'язане з різким погіршенням для Японії стратегічної обстановки на Тихоокеанському театрі воєнних дій після поразки в битві у Філіппінському морі), проголосивши про створення маріонеткового уряду — В'єтнамської імперії під правлінням імператора Бао Дай.

Жорстока експлуатація японцями місцевого населення, поганий врожай протягом 1944—1945 у північній частині В'єтнаму, який погіршувався поганими погодними умовами призвели до великого голоду. При загальної чисельності населення 10 мільйонів близько 1 мільйона чоловік померло від голоду . Використовуючи ситуацію, що склалася й неспроможність французької влади вирішити проблеми із продовольством В'єтмінь у березні 1945 закликав місцеве населення до збройного повстання й захоплення колоніальних складських приміщень із рисом. Від 75 до 100 складів були розгромлені в'єтнамцями. Цей бунт проти голоду й правлячих сил, почасти винних у його наслідках надалі послужили росту популярності В'єтміня серед простих людей, багато в'єтнамців приєдналося до цього руху.

У серпні 1945 Японія капітулювала. В'єтмінь скористався тимчасовим безвладдям, щоб за допомогою вже сформованих озброєних загонів на чолі з Во Нгуен Зіапом захопили Ханой і інші ключові міста країни. Поступово В'єтміню вдалося встановити повний контроль над більшою частиною району тропічних джунглів у Північному В'єтнамі.

Після проголошення незалежності Франція, при суттєвій підтримці з боку Великобританії, негайно приступила до відновлення своєї колоніальної присутності в цьому регіоні. Результатом стало виникнення конфлікту, найбільш затяжного з усіх, що виникли після Другої світової війни.

Перша індокитайська війна (1945—1954)

2 вересня 1945 року в Ханої у присутності півмільйонної юрби політичний лідер В'єтміня Хо Ши Мін проголосив створення незалежної Демократичної Республіки В'єтнам (ДРВ) . У своєї промові він розпочав річ перефразуючи Декларацію Незалежності Сполучених Штатів:

Усі люди народжені вільними. Кожного з нас Творець наділив непорушними правами: правом на життя, правом свободи та правом на щастя.

Однак, головні переможці у Другій світовій війні (Великобританія, США та СРСР) мали попередню домовленість про те, що усі колоніальні володіння Франції залишаються за нею. У зв'язку з тим, що після завершення війни французи не мали ані кораблів, ані зброї та солдатів для перекидання їх до В'єтнаму, було вирішено, що південну частину країни тимчасово окупуватимуть британські війська, у тої час, як північну частину займуть війська китайського Гоміньдану. Після висадки своїх військ британці озброїли не лише французьких військових, які були інтерновані на території В'єтнаму, а й японські частини, які знаходилися після завершення бойових дій у країні .

Евакуація в'єтнамців з Демократичної Республіки В'єтнам. Жовтень 1954

Спочатку Хо Ши Мін намагався мирним шляхом досягти домовленостей із французькою владою стосовно майбутнього її колишньої колонії, яка вже у січні 1946 зробила свій вибір — В'єтмінь одержав рішучу перемогу у центральних та північних регіонах країни у ході виборів. Потім йшли довгі переговори, які обидві сторони (і В'єтмінь, і Франція) використовували головним чином для нарощування своїх військових сил.

6 березня 1946 Франція визнає незалежність Республіки В'єтнам в якості вільної країни в складі Індокитайської Федерації та Французького Союзу.

Але, вже через кілька днів французи зайняли Ханой і до листопада того ж року вигнали представників цього руху з усіх державних структур, оволодівши містом. Незважаючи на досягнуті домовленості про механізм надання ДРВ незалежності, у грудні 1946 року Франція розпочала колоніальну війну у В'єтнамі. У свою чергу, В'єтмінь оголосив про початок широкомасштабної партизанської війни проти французьких колонізаторів та їх прибічників — розпочалася Перша індокитайська війна.

У січні — лютому 1947 після декількох тижнів блокади французькі частини звільнили оточений гарнізон та відтіснили партизан В'єтміня від стародавньої столиці країни міста Хюе. Але, після перших успіхів бойові дії зайшли у безвихідь.

Керівництво руху опору через слабість своїх сил у цей період (озброєнні загони самооборони, партизани та підрозділи В'єтнамської народної армії — ВНА — нараховували близько 10 000 чоловік проти 90-тисячного французького експедиційного корпусу) взяло курс на ведення затяжної партизанської війни. Це дозволило окупаційним військам до осені 1947 захопити усі великі міста Демократичної Республіки В'єтнам.

Поступово війна розповсюдилася на решту колоніальних володінь Франції в Індокитаї: Лаос та Камбоджу, де комуністи при підтримці радянських та китайських фахівців допомогли організувати за зразком В'єтміня Патет Лао та Кхмер Серай відповідно.

Після 1949 року, коли китайські комуністи захопили владу у ході Громадянської війни в Китаї, В'єтмінь отримав суттєву підтримку з їх боку, в особливості стосовно поставок зброї та боєприпасів, з якими він мав великі труднощі.

У січні 1950, комуністичні країни офіційно визнають Демократичну Республіку В'єтнам під владою В'єтміня.

Війська В'єтміня проходили посилену військову підготовку в Південному Китаї. З 1950 року, отримавши значну військову підтримку від Китайської Народної Республіки, сили В'єтміня почали проводити контрнаступи. З липня 1950 китайські військові радники почали таємно прибувати у В'єтнам для надання допомоги у розгортанні широкомасштабної партизанської війни у колишній колонії та поступовому перетворенні неорганізованих місцевих загонів у регулярні збройні сили В'єтнаму.

Добре навчені та озброєні партизанські загони В'єтміня, діючи або з території Китаю, або з непрохідних тропічних джунглів, які покривають плоскогір'я на півночі В'єтнаму, розпочали великий наступ проти французьких оборонних постів у Північному Тонкині, які прикривали кордони з Китаєм. З іншого боку, американська допомога Франції збільшувалася по ходу зростання інтенсивності партизанської війни.

У свою чергу, протилежна сторона визнала антикомуністичну владу Південного В'єтнаму зі столицею в Сайгоні на чолі за колишнім імператором Бао Дай наступного місяця. Початок Корейської війни в червні 1950 запевнив багатьох політиків Заходу, що війна в Індокитаї — це один з напрямків комуністичної експансії, вміло керованої Кремлем у Східній та Південно-Східній Азії.

9 жовтня 1950 року навколо Лангшона під Каобангом французькі військові зазнали першої серйозної поразки від нерегулярних загонів повстанців. Одночасно на фоні посилення активності комуністичних сил Патет Лао в Лаосі, примусили Францію 21 жовтня залишити свої позиції на більшій частині Північного В'єтнаму та відвести війська за межі заснованого по периметру дельти річки Ка укріпленого району на півночі країни.

У вересні, США створюють Групу військових радників та помічників (англ. Military Assistance and Advisory Group (MAAG)), за допомогою якої намагаються створити збройні сили Південного В'єтнаму, які будуть здатні протистояти комуністичній експансії. К 1954 Сполученими Штатами надана дієва допомога на загальну суму 1 млрд. доларів; майже 80% військових видатків Франції у веденні війни за рахунок цього було покрито. Крім усього іншого, американці забезпечили поставку французьким колоніальним військам 300 000 одиниць стрілецької зброї.

У цей час проводилися навіть переговори між французьким та американським командуванням про можливість застосування у боротьбі з в'єтнамськими партизанами тактичних ядерних боєприпасів. Одним з планів, під назвою операція «Гриф» (англ. Operation Vulture), передбачалося застосування 60 американських бомбардувальників В-29 при підтримці 150 винищувачів 7-го флоту США з метою масованого бомбардування виявлених позицій базування загонів Во Нгуен Зіап, командувача В'єтміня. Планом передбачалося викидання літаками 3-х ядерних тактичних бомб на їх позиції. Голова Об’єднаного комітету начальників штабів США адмірал Артур Редфорд надавав усіляку підтримку цьому плану. Військові кораблі американців увійшли у Тонкінську затоку й палубна авіація розпочала розвідувальні польоти за часів переговорів.

Віце-президент Річард Ніксон, один з політичних «яструбів» Сполучених Штатів наполягав на тому, що країна повинна ввести своїх військових у В'єтнам. Президент США Дуайт Ейзенхауер запропонував залучити до військової операції британські збройні сили, але союзники відмовилися. Врешті-решт, він уважно зваживши ризики та ймовірні наслідки можливої участі американців у війні виступив проти інтервенції у Південно-Східній Азії.

Після перемоги комуністів у Китаї адміністрація США розглядала події у В'єтнамі як частину комуністичної експансії в регіоні і стала надавати військову допомогу Франції у війні, що продовжувалася.

Разом з цим, міністр оборони США Роберт Макнамара пізніше писав, що американські «радники» на жаль практично ігнорували в'єтнамську культуру, вони майже нічого не знали ні про мову, ні про багатовікову історію в'єтнамського народу. Нав'язуючи свої погляди на розвиток країни, вони розраховували перемогти комуністичний рух своїми методами, хоча навіть З'єм всіляко попереджував їх, що сліпе копіювання західних стандартів на реалії його країни не допоможе у вирішенні в'єтнамських проблем.

Французький легіонер. Район Червоної річки. Індокитай. 1954

До 1954 року ситуація, що склалася, стала практично безнадійною для французьких сил; війна була украй непопулярна у Франції, і останнім ударом для колоніальних амбіцій країни в Індокитаї стала важка поразка в битві при Д'єнб'єнфу .

Французький Експедиційний корпус втратив під час війни у В'єтнамі більш ніж 140 000 чоловік. Військові видатки з урахуванням американської допомоги становили за цей період більш 3 270 млрд. франків.

У липні 1954 року були укладені Женевські угоди, що завершили восьмирічну війну. А 29 грудня 1954 В’єтнам, Лаос та Камбоджа підписали угоду з Францією, яка надавала їм економічну свободу та повне звільнення від іноземного контролю.

Розділення В'єтнаму і початок війни (1954—1959)

Згідно з Женевськими угодами,договори між СРСР та Францією, територія В'єтнаму була тимчасово розділена по 17-ій паралелі (де була створена демілітаризована зона) на дві частини. Північний В'єтнам перейшов під контроль В'єтміня, і, відповідно, став територією ДРВ.

Поділ В'єтнаму за умовами Женевської конференції 1954

Південний В'єтнам залишався під владою призначеної французами місцевої адміністрації, причому Франція ще до угод встигла формально надати В'єтнаму незалежність. Тут при владі перебував профранцузьки налаштований імператор Бао Дай. Згідно з міжнародною домовленістю місцевим жителям країни надавалося право залишити північну або південну частину країни й за власним бажанням безперешкодно перетнути демілітаризовану зону.

Женевські домовленості, які були укладені між Францією та В'єтмінем у 1954, визначили термін проведення загальних національних виборів під наглядом міжнародних спостерігачів 20 липня 1956 року. Як й у випадку з Кореєю, договором було обумовлено поділ країни на дві частини зі створенням між ними так званої демілітаризованої зони (англ. Demilitarized Zone або DMZ). У червні 1955, прем'єр-міністр Південного В'єтнаму Нго Дінь З'єм, проголосив про те, що проведення виборів скасовується, мотивуючи тим, що у випадку їх проведення вони обов'язково втратять свою владу, тому що комуністи безумовно переможуть. Президент США Дуайт Ейзенхауер повністю підтримував думку свого південнов'єтнамського колеги, висловившись, що

«80% населення скоріше будуть голосувати за комуністичний В'єтмінь, ніж за імператора Бао Дай.»

Женевська конференція. 1954

За тогочасною популярною «теорією доміно», її прихильники з адміністрації Президента США Ейзенхауера, наполягали на тому, що політичні перспективи можуть скластися таким чином, що якщо одна з країн впаде жертвою натиску комуністичних сил, слідом за нею піде решта її сусідів. Майбутній президент Джон Кеннеді, на той час сенатор Конгресу США, виступаючи стверджував:

«Бірма, Таїланд, Індія, Японія, Філіппіни, й скоріше за все Лаос та Камбоджа будуть лежати на шляху червоної хвилі комунізму, яка загрожує затопити їх після перемоги у В'єтнамі.»

На півночі В'єтмінь заснував нову соціалістичну країну — Демократичну Республіку В'єтнам — та розгорнув кампанію земельних реформ у ході якої близько 8 000 в'єтнамців були проголошені класовими ворогами та страчені. У південній частині країни, США після Женевських угод узяли курс на заміну Франції як противагу комуністичним силам у В'єтнамі. Американська адміністрація зробила ставку на Нго Дінь З'єма, прем'єр-міністра Південного В'єтнаму. У жовтні 1955 року З'єм отримав перемогу на національному референдумі, після чого проголосив створення суверенної Республіки В'єтнам. Таким чином, вибори виявилися зірваними, а перспектива возз'єднання В'єтнаму — відсунута на невизначений термін.

Правління Нго Дінь З'єма

У 1954 році колишній імператор Бао Дай проголошує прем'єра Республіки В'єтнам Нго Дінь З'єма своїм спадкоємцем. Ревний католик, З'єм був ярим антикомуністом та вважався за особу, яка не заплямувала себе ганебними зв'язками з колоніальним французьким режимом. Він був одним з небагатьох знаменитих в'єтнамських лідерів, хто міг похвастатися таким даними. Проте, історик Луу Доан Хьянг помітив, що З'єм уособлював собою дуже вузьке автократичне екстремістське коло націоналістично налаштованих та пов'язаних кумівством представників в'єтнамської еліти.

З початком літа 1955 він організує компанію огульних звинувачень комуністів, у ході якої комуністи та інші антиурядові елементи були заарештовані, кинути у в'язниці, були віддані на тортури та багато хто з них був закатованим. У серпні 1956 З'єм віддав розпорядження розповсюдити застосування страти на своїх супротивників за політичні погляди. Усі опозиційні рухи, які протистояли режиму Нго Дінь З'єма отримала прізвисько В'єтконг (від «Vietnamese communist»). За оцінками експертів у 1955—1957 роках жертвами політичних репресій у Південному В'єтнамі стало 12 000 чоловік, яких було страчено та близько 40 000 політичних опонентів було ув'язнено.

У цей час масові переходи місцевого населення крізь демаркаційну лінію проходили постійно у обох напрямках. Приблизно 52 000 в'єтнамців емігрувало з півдня на північ до Демократичної Республіки В'єтнам й близько 800 000 мирних мешканців у більшості своєї католики, використовуючи французькі та американські літаки та судна, втекли з півночі до Республіки В'єтнам. Пізніше З'єм став з користю використовувати цей людський матеріал, надаючи перевагу представникам з північної та центральної частин країни при призначенні їх на ключові посади у своїй адміністрації.

Зустріч Президента США Дуайта Ейзенхауера з Нго Дінь З'ємом у вашингтонському аеропорту. Травень 1957

На референдумі про майбутнє монархії, З'єм за допомогою свого рідного брата — голови таємній поліції Нго Дінь Нгу — сфальсифікував результати опитувань, отримавши 98,2% голосів, включаючи 133% голосів у Сайгоні. Коли американці дружньо спробували порадити йому бути трошки скромнішим тримаючи голоси виборців, що підтримують владу, у межах 60-70 відсотків, З'єм відкинув їх пропозиції та продовжував наполягати на оголошенні тих результатів, які на його думку відображали підтримку його авторитету. 26 жовтня 1955 він оголосив про створення нової держави — Республіки В'єтнам, на чолі із собою. Немаловажне значення мало те, що його кандидатуру підтримувала адміністрація Ейзенхауера, яка бажала мати стійкого борця з комуністами у цьому регіоні.

Будучи католиком, З'єм постійно пригнічував простих в'єтнамців, які у більшості своєї були буддистами, та на його думку свого часу підтримували французьку колоніальну владу.

У травні 1957 З'єм здійснив офіційний десятиденний візит до Сполучених Штатів, де на його честь був проведений військовий парад у Нью-Йорку. Президент США Дуайт Ейзенхауер пообіцяв продовжувати надавати усі види допомоги, але незважаючи на великі почесті та вихваляння, у приватній бесіді державний секретар Джон Фостер Даллес стверджував, що З'єму на жаль просто немає альтернативи.

Партизанський рух на Півдні, 1956—1960

Розкол у радянсько-китайських взаємовідносинах у другій половині 50-х призвів до загострення політичної боротьби у лавах в'єтнамських комуністів та врешті-решт до зниження впливу північнов'єтнамського сусіда, якій протягом 1954 року втілюючи в життя політичний тиск на уряд Хо Ши Міна, намагався упокорити того з міжнародним рішенням щодо розділу країни та відмовитися від боротьби за об'єднання В'єтнаму.

Ні у якому разі не утягуватися у бойові дії, це призведе нас до поразки. Не забирайте землю у селянина. Підкреслюйте націоналістичні ідеї більш ніж комуністичні. Не протиставляйте себе масам, якщо Ви можете цього уникнути.

Будьте вкрай обережні у своїх діях. Якщо вбивство противника неминуче, використовуйте ніж, проте ніколи не гвинтівку або гранату. Простіше за все вбити кулею чи бомбою невинну людину, яка стала свідком акції, але загибель невинних відверне від нашого руху простих людей. Якщо вбивство все ж таки трапилося, впевнитися що селяни розуміють чому це трапилося.

Хо Ши Мін

У квітні 1956 останній французький солдат залишає В'єтнам.

З грудня 1956 Ханой уповноважив своїх представників на Півдні на початок партизанської війни малої інтенсивності, у відповідь на проголошення З'ємом кампанії боротьби з комуністами, у ході якої тисячі місцевих лідерів та прихильників В'єтміня були закатовані або вислані до концентраційних таборів. Північнов'єтнамська комуністична партія до цього моменту трималася лінії щодо стримування спалаху агресивності серед своїх прихильників, намагаючись добитися проведення всев'єтнамських виборів згідно з рішеннями Женевської конвенції.

Близько чотирьох сотень урядових представників було вбито лише у 1957 році, і насильство поступово нарощувалося. Разом з терором розв'язаним проти місцевих керівників. Невдовзі акції розповсюдилися також проти інших верств суспільства: шкільних вчителів, робітників охорони здоров'я та робітників сільського господарства.

Відповідно до одного оцінювання, до 20% керівного апарату південнов'єтнамських сіл було вбито бійцями руху опору. Висуванці З'єма — у більшості своєї чужаки з інших місць — яких ненавиділи селяни за їх корумпованість та зловживання. Партизани намагалися повністю знищити урядовий контроль над сільською місцевістю країни та підмінити його тіньовими урядами.

У січні 1959 Центральний комітет Комуністичної партії Північного В'єтнаму видав таємний наказ про початок широкомасштабної війни проти уряду та збройних сил південнов'єтнамців. Північний В'єтнам розпочав масові перекидання озброєних повстанців та поставки зброї та матеріальних засобів підпільному руху використовуючи так звану стежку Хо Ши Міна.

У травні уряд З'єма прийняв закон, згідно з яким політичні противники підпадали під покарання аж до смертної кари.

На фоні зростання непопулярності режиму З'єма призвело до того, що 12 грудня 1960 всі південнов'єтнамські угруповання, які боролися проти режиму З'єма, були об'єднані в Національний фронт звільнення Південного В'єтнаму (НФЗПВ), що одержав у країнах Заходу широку популярність як В'єтконг, який контролювався комуністичною партією півдня. Завдяки підтримці Північного В'єтнаму партизани діяли усе більш успішно.

Параноїчна поведінка З'єма, розв'язувані ним репресії, корупція та деспотія влади відвернули від нього значну частину населення країни. Як доповідав головний військовий радник генерал-лейтенант Лайонел МакГарр, значна частина населення півдня відверто або потай підтримує комуністів. Таким чином, ніщо так не сприяло ідеї об'єднання країни та скиненню ненависного режиму З'єма, як сам З'єм.

Ранній період війни (1959—1964)

Передумови інтервенції США

Президентство Джона Ф.Кеннеді, 1960—1963

З перемогою Джона Кеннеді на президентських виборах 1960 року, він визначив головну задачу свого перебування на посту голови держави: подолати перевагу Радянського Союзу у галузях освоєння космосу та розвитку ракетних програм. Незважаючи на застереження свого попередника, Дуайта Ейзенхауера, з приводу зростаючої проблеми навколо Лаосу та В'єтнаму, Кеннеді більш уваги акцентував на вирішенні європейських та латиноамериканських питань. У своєї інавгураційній промові він пообіцяв «заплатити будь-яку ціну, витерпіти будь-яку скрутність, подолати будь-які труднощі, підтримати будь-якого друга, протистояти будь-якому ворогу для того лише щоб утримати свободу».

У червні 1961 під час зустрічі з радянським головою Микитою Хрущовим у Відні обговорюючи головні проблеми американо-радянських взаємовідносин, Джон Кеннеді був дуже розчарований поглядами радянського лідера на ситуацію навколо В'єтнаму. Прецедент наслідків корейської війни породив на світ ідею обмеженої або локальної війни.

Безвихідь у протистоянні обох світових систем нашпигованих ракетно-ядерною зброєю підштовхнуло Кеннеді на думку створення нового інструменту ведення війни — сил спеціальних операцій. Застосування елітних підрозділів високонавчених професіоналів, озброєних та забезпечених за останнім словом техніки, за його задумом змогло би допомогти вирішити проблеми у країнах третього світу, яким загрожувала комуністична експансія. Ведення контрпартизанської війни такого типу військами, як рейнджери та морські котики зможуть бути корисними у специфічних війнах схожих на в'єтнамську.

Місце проведення теракту бойовиками В'єтконга. 1965

Політика адміністрації Кеннеді будувалася на становищі, яке утворилося за попередні роки Холодної війни. До 50 000 вояків знаходилося у Кореї, створюючи форпост боротьби проти комунізму на Далекому Сході. Крім цього, Кеннеді довелося зіткнутися з критичним становищем у політиці в результаті поразки кубинських повстанців під час вторгнення в бухті Свиней, будівництво Берлінської стінки та політична криза в Лаосі, яка загрожувала перемогою комуністів у цієї країні. Усе це підштовхувало Президента до прийняття рішучих заходів щодо недопущення втрати американського впливу на союзників, зупинення подальшого просування «червоної хвилі» на Сході. Кеннеді покладав надії на те, що успішна боротьба з комуністами у В'єтнамі зможе посилити позиції США у світі.

У травні 1961, віце-президент США Ліндон Джонсон відвідав з офіційним візитом Сайгон та у промові проголосив З'єма «азійським Вінстоном Черчиллем». Коли його запитали, чому він це зробив, Джонсон відповів, що З'єм саме той, хто їм необхідний. Джонсон запевнив президента Південного В'єтнаму, що вони отримують будь-яку допомогу, яка допоможе їм перемогти комуністів.

Політика Кеннеді по відношенню до Південного В'єтнаму базувалася на його впевненості, що З'єм та збройні сили Республіки В'єтнам обов'язково подолають комуністичній опір самостійно, без озброєного втручання американців. Кеннеді був категорично проти введення американських військ у В'єтнам. Він наполягав на тому, що безпосереднє втручання збройних сил США у внутрішній конфлікт В'єтнаму врешті-решт призведе до негативних наслідків, як у політичній, так й у військовий сфері.

Тим часом, професійна якість збройних сил Південного В'єтнаму жадало найкращого. Погане начальство, корумпованість, постійне втручання з боку політичного керівництва вигравали саму негативну роль на збройні сили. Частота нападів партизан зростала з кожним днем, разом з цим повна некомпетентність уряду Півдня продовжувала служити коренем усіх проблем.

Радники президента Максвелл Тейлор та Уолт Ростоу рекомендували послати американських військових до Південного В'єтнаму під виглядом працівників-рятувальників для ліквідації наслідків повеней, проте Кеннеді відмовився, але разом з цим значно збільшив військову допомогу за рахунок військових консультантів. У квітні 1962, відомий своїми антивоєнними поглядами, економіст-радник президента Джон Кеннет Гелбрейт, попередив Кеннеді про загрозу нарощування американської військової присутності у південній частині В'єтнаму, висловлюючи: «якщо ми намагаємось повторити долю французьких колоніальних військ, то ми вмиємося кров'ю, як й вони».

До 1963 року кількість американських військових вже нараховувала 16 000 чоловік, у той час, як при Ейзенхауері було лише 900.

Урядом країни у 1961 була розпочата Стратегічна Сільська Програма, за допомогою якої, шляхом переселення селянства в спеціально відведені місця, уряд З'єма намагався вирішити головну державну проблему. Головною метою цієї програми ставилося: примусовим ізолюванням селян від комуністичного впливу в обладнаних та охоронюваних селищах-таборах надати простим людям можливостей безпечної праці, отримання освіти, забезпечення їм охорони здоров'я, тим самим поліпшив ставлення селянства до уряду та ліквідувавши головну проблему — спроможність підтримки населенням партизанів В'єтконга.

Проте, програма практично провалилася, так й не встигнувши розпочатися: селяни категорично відмовлялися покидати рідні домівки та залишати землю на якої століттями мешкали та працювали їх батьки й родини. Корумпованість сільської влади, високі податки для селян також залишалися одними з головних факторів, що впливали на провал урядової програми, й навіть на умови зростання руху опору та збільшення кількості вбивств представників уряду на селі.

Військовий заколот та вбивство З'єма

Збиті вертольоти південнов'єтнамської армії. Січень 1963

Конвой армії США

Кеннеді та Макнамара

Нездатність південнов'єтнамської армії до виконання бойових завдань, боягузтво та побоювання за прийняття рішення з боку командування та наочно було продемонстровано 2 січня 1963 у битві при Апбак, у ході якої маленький загін В'єтконгу вщент розгромив велику та добре оснащену частину південнов'єтнамських збройних сил, посилену вертольотами та бронетранспортерами.

Керівником операції був командир 4-го корпусу генерал Хуань Ван Као, один з найвідданіших генералів З'єма, який був призначений на високу посаду скоріше за релігійні та вірнопідданські гідності, ніж за свої командирські якості, який вважав своїм головним завданням утримати власні війська від змови проти З'єма.

Поразка південнов'єтнамців у битві при селі Апбак викликала голосний резонанс у США. Це був перший випадок, коли В'єтконг успішно протистояв урядовій армії у відкритому бою, а також перший випадок, коли поразка (у якої до речі загинуло 3 та поранено 8 американських інструкторів) широко освітлювалася у американській пресі.

Політична еліта Сполучених Штатів стала схилятися до думки, що З'єм не є той фігурою, яка буде здатна перемогти комуністичний рух на півдні, більш за це — мати навіть справи з урядом Північного В'єтнаму. Він був стурбований лише боротьбою з можливими заколотами.

Ще більшу стурбованість принесла розв'язана урядом З'єма 8 травня 1963 бойня на головне буддистське свято — Весак — день народження Гаутами Будди, у ході якої проти мирної демонстрації буддистів була застосована зброя, внаслідок чого загинуло 9 беззбройних ченців. У ряді міст країни прокотилися буддистські заворушення, кілька ченців зробили самоспалення, що викликало великий резонанс у країнах Європи й США. З'єм спростовував провину своїх підлеглих у злочині. Але масові арешти й бешкетування проти буддистської церкви продовжувалися протягом літа та осені.

Все це спричиняло занепокоєність американського уряду, який розділився в своїх думках стосовно майбутнього Президента Південного В'єтнаму: департамент зовнішніх справ підтримував заколотників, у той час, як міністерство оборони намагалося утримати владу З'єма будь-якою ціною.

ЦРУ увійшло в контакт з особами, що планували озброєний заколот проти правлячої верхівки З'єма з натяками, що уряд США не буде протистояти такому розвитку подій, й змова ніяким чином не буде впливати на подальшу підтримку з боку американців.

Тіло страченого Нго Дінь З'єма. Листопад 1963

1 листопада 1963 у ході успішного перевороту, який очолив генерал Зионг Ван Мінь, Президент Південного В'єтнаму Нго Дінь З'єм був скинутий й наступного дня разом зі своїм братом Нго Динь Нху, головою тайної поліції держави були без суду та слідства страчені.

Через 20 діб, 22 листопада 1963 року, доля З'єма спіткала самого Джона Кеннеді, який загинув від рук заколотників у Далласі, Техас.

Незабаром, посол Сполучених Штатів у Республіці В'єтнам Генрі Кабот Лодж відвідав заколотників та привітав їх з перемогою, сподіваючись що військові зможуть подолати кризу й придушити комуністичний рух у країні. Генералітет США прогнозував навіть успішну перемогу до початку 1964 року.

Однак, хаос внаслідок перевороту набирав оберти. Південний В'єтнам увійшов у період вкрай нестабільної кризи. Протягом наступних півтора років у Сайгоні раз на кілька місяців відбувався черговий переворот, генерали змінювали одне одного, скидаючи владу попередника та проголошуючи себе наступним лідером країни. Ханой негайно скористався перевагами ситуації, що склалася, значно посиливши допомогу В'єтконгу — це дозволило партизанам НФВПВ розширювати підконтрольні їм території, у той час, як південнов'єтнамська армія зав'язла у політичній боротьбі.

Повномасштабне втручання США

Віце-президент Сполучених Штатів Ліндон Джонсон, який після вбивства Джона Кеннеді став 36-м Президентом країни та головним пріоритетом своєї роботи проголосив соціальний захист американців, вже 24 листопада 1963 сказав, що «битва проти розповсюдження комунізму повинна вестися з усією міццю та рішучістю об'єднаними зусиллями вільного світу».

Політична ситуація у В'єтнамі тим часом ускладнювалася з кожним днем. Заколотники на чолі з генералом Ван Мінь був скинутий вже через 3 місяці — у січні 1964 — іншим представником генералітету Південного В'єтнаму генералом Нгуен Ханхом.

Тонкінський інцидент

2 серпня 1964 року військовий корабель Сполучених штатів есмінець «Меддокс» (англ. USS Maddox), який виконував розвідувальне завдання навколо берегів Північного В'єтнаму у зоні Тонкінської затоки, за твердженнями американців підпав під раптову атаку малих торпедних катерів ймовірно північнов'єтнамського військово-морського флоту. Через дві доби, 4 серпня у цьому ж регіоні, при дуже туманних обставинах, «Меддокс», на цей раз з іншим американським кораблем «Тернер Джой» (англ. USS Turner Joy) підпадають під повторну атаку.

Північнов'єтнамські торпедні катери під час атаки есмінця «Меддокс»

Американські B-66 Destroyer та винищувачі-бомбардувальники F-105 "Thunderchiefs" проводять бомбардування під час операції Rolling Thunder

Висадка підрозділу морської піхоти біля Дананг. 6 березня 1965

Навіть до кінця не з'ясувавши, а тим більше не дочекавшись розслідування обставин інциденту, Ліндон Джонсон, заручившись підтримкою з боку Конгресу, який видав Резолюцію про Тонкінську затоку, віддає наказ на так звану акцію відплати — американські ВПС проводять бомбардування території незалежної держави — Північного В'єтнаму. Як було з'ясовано пізніше з матеріалів опублікованого у 2005 році таємного документу — ніякого інциденту 4 серпня не було. Й незважаючи на гучноголосі запевнення Президента США про те, що «американські хлопці не повинні брати участь у цій війні! Я вважаю, що самі азійські хлопці повинні захистити свої країни», на думку багатьох істориків, Джонсон та його прибічники усвідомлено ввели американську громадськість в оману та втягнули країну у тривалу війну за незрозумілі цілі власної закордонної політики". Пізніше один із дослідників В'єтнамської війни, Джордж С. Херрінг, наполягав на версії, що міністр оборони США МакНамара та Пентагон, мабуть, ненавмисно брехали про обставини Тонкінського інциденту, але вони шукали те, що їм були потрібне як привід для акцій помсти Північному В'єтнаму.

Кількість особового складу збройних сил США, який дислокувався на території півдня зросла майже у 9 разів — з 2 000 у 1961 до 16500 у 1964 році. Відповідно й сили опору зростали з неймовірною швидкістю. З моменту свого утворення у 1959 році В'єтконг мав військові загони загальною чисельністю приблизно 5 000 чоловік; через 5 років — наприкінці 1964 їх було вже біля 100 000 військових.

З 2 березня 1965 року після розв'язаних бойовиками В'єтконгу боїв за казарми морських піхотинців у Плейку, а також операцій «Flaming Dart», «Rolling Thunder» та «Arc Light» збройні формування США розпочинають широкомасштабну участь у бойових діях проти партизанів. У листопаді 1965 відбувається перша повномасштабна Битва в долині Я Дранг американської повітряної кавалерії з військами В'єтнамської народної армії. Інтенсивність бомбардувань Демократичної Республіки В'єтнам зростає утричі. Лише в період з березня 1965 по листопад 1968 у ході проведення операції «Роллінг Тандер» американські ВПС скинули на в'єтнамську територію більш ніж мільйон тон бомб, ракет та снарядів. Таким шляхом Сполучені Штати намагалися примусити уряд Північного В'єтнаму припинити надавати допомогу Національному Фронту Визволення Південного В'єтнаму під загрозою повного руйнування інфраструктури та промисловості країни. Разом з цим, американці стараються підтримати моральний дух своїх союзників на Півдні країни.

Але бомбардування незалежної держави не було лише одним з методів досягнення цілей. У ході проведення довготривалої повітряної операції «Коммандо Хант» за мету ставилося зруйнувати військові об'єкти, бази та шляхи постачання повстанців як на території усього В'єтнаму так й за його межами. В особливості під удари авіації підпадала так звана стежка Хо Ши Міна, яка проходила по території Лаосу та Камбоджи й слугувала головним каналом підтримки В'єтконгу. Проте, мета операції так ніколи й не була досягнута, незважаючи на висловлювання колишнього начальника штабу ВПС США генерала Кертіса Лі Мея, який люто підтримуючи ідею килимових бомбардувань та застосування хімічної зброї й бактеріологічної зброї проти противника^{[Джерело?]}, стверджував, що він таким чином збирається «краще вбомбити в'єтнамців у кам'яну добу», ніж поступитися.

Ескалація війни

Південний В'єтнам, військові зони, 1967

Різка ескалація участі американських регулярних військових у веденні бойових дій офіційно розпочалася^{[Джерело?]} зранку 31 січня 1965, коли 18-те тактичне повітряне крило з військово-повітряної бази на Окінаві за тривогою поспішно було передислоковане на базу ВПС Південного В'єтнаму Дананг. Незабаром до Південного В'єтнаму були перебазовані ще кілька американських регулярних військових формувань. З цього розпочалося поступово нарощування військової присутності США та стартувало планування тривалої повітряної операції «Флемінг Дарт», завданням якої було — перетинаючи з півдня 17-у паралель здійснювати планомірне бомбардування ДРВ. План операції був розроблений за тиждень до нападу в'єтнамських партизан на базу ВПС у Плейку 6 лютого.

7 лютого 1965 року, перші 49 бойових літаків, винищувачів-бомбардувальників F-105 "Thunderchiefs", злетіло в повітря з авіабази Дананг та спрямували для ураження цілей у сусідній державі^{[Джерело?]}.

У свою чергу В'єтконг провів серію атак по повітряних базах американців, які підрозділи охорони південнов'єтнамської армії були не здатні відбити, внаслідок чого було прийнято рішення про посилення охорони військових баз за рахунок підрозділів Корпусу морської піхоти США. Громадськість Сполучених Штатів підтримала цю думку й вже 3 березня 1965 перша група морських піхотинців у кількості 3500 чоловік прибула до В'єтнаму, тим самим розпочавши активну фазу участі військових США в наземних операціях проти В'єтконгу.

Лідер Демократичної Республіки В'єтнам Хо Ши Мін відреагував на це по-східному філософські: «якщо американці хочуть вести війну 20 років — вони отримають війну на 20 років, якщо вони захочуть миру — ми забезпечимо мир та запросимо їх на обідній чай». Головною думкою північнов'єтнамців було й залишалося об'єднати В'єтнам в єдину країну та зберегти власну незалежність, а ні звалювати некомуністичні уряди Південно-Східної Азії.

Первісною метою базування американських військових у Південному В'єтнамі була суто охоронна функція. Але незабаром, до кінця року чисельність військовослужбовців досягла вже 200 000 й відношення командного складу контингенту різко змінилося на більш агресивне. У травні армія Південного В'єтнаму зазнала нищівної поразки від партизан В'єтконгу в битві при Бін Зіа, яку обидві сторони вважають докорінною у війні (за офіційними в'єтнамськими даними битва при Бін Зіа відбулася у грудні 1964 — січні 1965). У попередніх боях комуністи діяли за партизанською тактикою — раптовий напад та швидкий відхід. Цього ж разу між сторонами що протистояли розгорнулися бойові дії за класичною схемою. Через місяць армія Південного В'єтнаму зазнає ще одну разючу поразку в битві при Донг Хоа. Моральний дух південнов'єтнамської армії стрімко падав, кількість дезертирів неухильно зростала.

Генерал Вільям Вестморленд

Генерал Вільям Вестморленд проінформував командувача Тихоокеанським флотом адмірала Гранта Шарпа, що ситуація стає критичною та виходить з-під контролю. Він наполягав на тому, що американські збройні сили з їх енергійністю, мобільністю та вогневою міццю зможуть легко нанести ураження легкоозброєним та слабо навченим солдатам В'єтконга. З такими закликами Вестморленд запропонував відсторонити збройні сили Південного В'єтнаму від ведення бойових дій з-за їх ненадійності, покласти на них лише функції забезпечення й охорони та діючи за його планом перемогти силами Збройних сил США у війні. План генерала складався з трьох головних фаз:

1. До кінця 1965 року Збройні сили США за підтримкою збройних сил вільного світу обов'язково припиняють тактику поступок та переходять до активних дій.
2. ЗС США та союзники розпочинають рішучі наступальні дії з метою перехоплення ініціативи, розгрому партизанських та регулярних формувань противника. Фаза закінчується, коли противник виснажений, вичерпав свої бойові можливості, вигнаний з густонаселених місць та перейшов до оборонної тактики.
3. Якщо противник продовжує опір, протягом 12 — 18 місяців після завершення другої фази, повний розгром В'єтконга у віддалених та блокованих військами регіонах країни.

Вестморленд хвалебно пообіцяв, що, діючи за цим планом, він доб'ється рішучої перемоги вже до кінця 1967 року. Попри це, уряд Джонсона не квапив події та не оголошував офіційно про зміну політики у ставленні до В'єтнаму, наполягаючи на послідовному виконанні своїх зусиль. Але запропонований план був ухвалений Джонсоном, тим самим ініціював різку зміну курсу американської правлячої адміністрації від функцій допоміжних до переходу на рішучу боротьбу з партизанським рухом. Будь-яка думка про спроможність уряду Південного В'єтнаму самостійно впоратися із ситуацією, яка склалася, навіть не ставилася на розгляд.

Демонстрації протесту …

…проти війни у В'єтнамі

Середній вік військовослужбовців американських збройних сил, що брали участь у бойових діях, був 22 роки, у порівнянні з Другою світовою війною, де середній вік був 26 років. А середній вік тих, хто загинув, — 22,8 роки.

Постійні відправлення навчених військових виснажували частини. Тривалість відрядження у В’єтнам для проходження дійсної служби військовослужбовцем складала один рік. Особовий склад проходив прискорену підготовку на території США, якість якої залишалася бути кращою, а безпосередньо на території В'єтнаму не існувало безпечних тилових місць, як це було у часи Другої світової війни та Кореї. Особовий склад у стані постійного стресу зловживав наркотиками, й на ствердження одного з колишніх солдат вони палили марихуану тому, що їм не було чого робити.

Тим часом Вашингтон наполягав на підтримці своїх позицій у В'єтнамі за рахунок направлення військових контингентів за інших країн. Австралія, Нова Зеландія, Республіка Корея, Таїланд та Філіппіни погодилися з відправленням військ, у той час, як головні партнери США у НАТО, таки як Велика Британія та Канада відхилили дану пропозицію.

У той же час політична ситуація у Південному В'єтнамі з приходом до влади президента Нгуен Ван Тью та віце-президента Нгуен Као Кай розпочала поступово стабілізуватися. Тью, дуже підозрілий та нерішучий лідер залишався у влади до свого скинення у 1975 році, тим самим завершуючи серію постійних військових заколотів, які потрясали країну з моменту вбивства З'єма.

Адміністрація Джонсона використовувала політику мінімальної відвертості при освітленні подій у В'єтнамській війні у засобах масової інформації. Офіцери по зв'язкам з громадськістю з відома своїх начальників всіляко приховували негативні факти у війні, а підкреслювали лише дані про досягнення прогресу у боротьбі з В'єтконгом. З часом, таке дозування інформації зруйнувало віру американців до офіційної влади, які бачили тисячі поранених та покалічених ветеранів у себе вдома. Врешті-решт це призвело до того, що у жовтні 1967 біля Пентагону пройшли перші мітинги протесту проти В'єтнамської війни. Поліція провела розгін демонстрації під час якою серед тисяч протестуючих 680 було заарештовано.

Тетський наступ

У січні 1968 незважаючи на початок свята Тет (Нового року за місячним календарем), який має дуже велике значення для жителів країн Південно-Східної Азії, В'єтконг при підтримці в'єтнамської народної армії раптово розпочав широкомасштабний наступ на більш ніж 100 міст В'єтнаму, в тому числі здійснили зухвалі атаки на штаб-квартиру генерала Вестморленда та посольство США в Сайгоні.

Незважаючи на попередню розгубленість, американські та південнов'єтнамські підрозділи швидко змогли організуватися для проведення контратак. У колишньої столиці В'єтнамської імперії Хюе, повстанці захопили імператорську фортецю та більшу частину міста. Розпочалась битва за Хюе, в результаті запеклих боїв близько 80% міста було зруйновано. У ході протистояння загинуло чимало місцевих мирних мешканців, в тому числі, в так званій бойні в Хюе, від рук комуністів загинуло щонайменше 6000 південнов'єтнамських жителів.

Тетський наступ став початком кінця політичної кар'єрі Ліндона Джонсона, чий рейтинг стрімко знизився з 48 до 36%.

Поразка збройних сил Південного В'єтнаму та США стала зворотнім пунктом в історії втручання американців у В'єтнамську війну та створило великий вплив на громадську думку серед американців. Деякі порівнювали це за своїми масштабами з катастрофою під Перл-Харбором.

Невдовзі Вестморленд стає начальником штабу армії США, але його прохання щодо збільшення військового контингенту на 200 000 чоловік врешті-решт призвело до його відставки й призначенні генерала Крейтона Абрамса на цю посаду.

10 травня 1968 незважаючи на існуючі протиріччя розпочалися мирні переговори між США та Демократичною Республікою В'єтнам, які тривали безрезультатно 5 місяців доки Джонсон не віддав наказ припинити бомбардування Північного В'єтнаму.

...ескалація війни у В’єтнамі, розпочата Джонсоном, розколола країну на два непримиримих табори ..., коштувала життя щонайменш 30 000 американцям доки він не пішов з посади Президента й вщент зруйнувало його президентський імідж.

Роберт Даллек

С приходом до влади Президента Ніксона, він розпочав запровадження в життя так званої Доктрини Ніксона — поступове виведення американських військ з В'єтнаму в той час як військові операції поступово скорочувалися, обмежуючись лише проведенням незначних за масштабом бойових дій, в основному спрямованих на порушення шляхів забезпечення комуністів та передачу усієї території країни під повний контроль південнов'єтнамських військ. Цей процес також отримав ім'я «В'єтнамізація». Звернувшись за допомогою до урядів Радянського Союзу та Китайської Народної Республіки Ніксон також продовжив ведення переговорів, паралельно створив умови для ведення переговорів між супердержавами.

Тим часом антивоєнний рух зростав час від часу. Незважаючи на звернення Ніксона до більшості, яка зберігала мовчання, підтримати війну, американці висловлювалися категорично проти.

Стежка Хо Ши Міна

Бойня в Сонгмі, яку організували військовослужбовці армії США, під час якого були зґвалтовані та вбиті цивільні люди спровокувало ярість серед противників участі американців у веденні війни.

Починаючи з 1969 року американські війська поступово залишали свої місця дислокації у прикордонних регіонах та переміщалися у прибережну смугу. Як наслідок, кількість втрат у 1970 році була майже в 2 разі нижче, ніж у попередньому році.

«Операція Меню», секретне бомбардування Камбоджі та Лаосу

Незважаючи на бажання правлячого принца Камбоджі Нородома Сіанука, який оголосив у 1955 році своє рішення про невтручання країни у В'єтнамську війну, намагаючись не допустити втягування Камбоджі у регіональний конфлікт, комуністи користуючись цим, міцно облаштувалися на землі Камбоджі, перетворивши її на свою передову базу для проведення військових операцій у сусідній країні.

Проте, під тиском з боку Вашингтону, принц був вимушений відмовитися від свого рішення у 1969 й розпочав переслідування комуністів. Користуючись цим, президент Ніксон розпочав таємну кампанію бомбардувань, під назвою «Операція Меню». Метою ставилося знищення партизанських баз, таборів та шляхів просування повстанців повздовж камбоджійсько-в'єтнамського кордону. Військове втручання США у внутрішні справи було грубим порушенням міжнародного права, попри те, що офіційно уряд Сполучених Штатів запевняв «про повагу до суверенітету, нейтралітету та територіальної цілісності Королівства Камбоджа».

Однак, у 1970 Сіанук був змінений на посту керівника країни проамериканськи налаштованим прем'єр-міністром Лон Нол. Кордони країни були закриті й збройні сили США разом з південно-в'єтнамськими військовими розпочали проведення широкомасштабних операцій проти партизан.

Американські піхотинці проводять операцію «знайти та знищити» при підтримці вертольота UH-1D

Американський морський піхотинець веде під конвоєм в'єтнамця, підозрюваного в приналежності до НФВПВ. Район Дананга, серпень 1965 року

Солдати 1-ої кавалерійської дивізії США обшукують будинок у південнов'єтнамському селі. Операція «Irwing», Біньдінь, жовтень 1966

Але, невдовзі, новини про втручання американських військових викликали нову хвилю протестів серед американської спільноти. Під час масової демонстрації в Огайо 4 студентів з університету Кента було вбито солдатами Національної гвардії, що викликало небувалу хвилю протесту у Штатах. Разом з цим, реакція адміністрації Ніксона залишалася абсолютно індиферентною, чим провокувала антивоєнний рух на акції ще більшого розмаху.

У 1971 році до газети «Нью-Йорк Таймс» попала цілком таємна інформація про протизаконні операції американських збройних сил у Південно-Східній Азії, які у ході розслідування Верховний Суд США визнав достовірними.

У лютому 1971 року південно-в'єтнамські військові розпочали широкомасштабну операцію «Лам Сон 719» з метою виведення з ладу шляхів комунікацій партизанських загонів південнов'єтнамського В'єтконгу через Лаос з Північним В'єтнамом, або так звану «стежку Хо Ши Міна».

Операція закінчилася повним фіаско. Ледве зустрівши опір з боку декількох північнов'єтнамських дивізій, південнов'єтнамські вояки в повному безладі негайно повернули назад; танки та інша бронетехніка кидалися прямо вздовж шляхів, усіяних трупами військових, в'єтнамські солдати в паніці утікали та в буквальному сенсі слова чіплялися за американські вертольоти з надією втекти з поля бою та зберегти власне життя. Американці були вимушені розстрілювати усю кинуту техніку, намагаючись не допустити її попадання в руки противника. Половина військових армії Південного В'єтнаму була або вбита, або потрапила в полон до партизан. В'єтнамізація закінчилася ганебним провалом. Як пізніше писав Карноу,

«

«помилки були просто монументальні... Південнов’єтнамські вищі військові лідери, яких 10, а то й 15 років навчали американці, які закінчували американські військові коледжі та навчальні центри але ж нічого ні засвоїли...» Оригінальний текст (англ.) "the blunders were monumental... The (South Vietnamese) government's top officers had been tutored by the Americans for ten or fifteen years, many at training schools in the United States, yet they had learned little."

»

З 1971 року Австралія та Нова Зеландія вивели свої війська з В'єтнаму. Американські військові продовжували поступово скорочували свою присутність. Але на загальному фоні зростаючої політичної кризи в країні, масових антивоєнних демонстрацій протесту у військах дислокованих у В'єтнамі військова дисципліна падала на очах, поширювалися акції непокори серед військовослужбовців. Збройні сили захлинула хвиля злочинів, наркотики вживалися у відкриту, солдати відмовлялися виконувати накази офіцерів та сержантського складу й навіть вбивали тих командирів, яким не довіряли. За деякими американськими джерелами щонайменше 230 офіцерів було вбито за таких обставин, в більшості своєї шляхом підриву ручними гранатами, та доля 1 400 командирів, що загинули, залишається під сумнівом.

Навесні 1972 південнов'єтнамська армія знову розпочала широкомасштабний наступ на комуністів^{[Джерело?]} (за іншою версією, північнов'єтнамська армія організувала повномасштабне вторгнення у Південний В'єтнам за участю чотирнадцяти дивізій), але повстанці швидко відреагувавши нанесли серію контрударів та розгромили противника. Лише підтримка з повітря американською авіацією змогли зупинити просування В'єтконгу та врятувати армію Південного В'єтнаму від повного розгрому.

Останній солдат армії США залишив територію В'єтнаму у серпні 1972 року^{[Джерело?]}. За іншою інформацією, американські вояки все ще продовжували гинути на території Південного В'єтнаму у жовтні 1972 року.

Наслідки війни

3а період 1961—1975 було убито 230 тис. південно-в'єтнамських солдатів, 1 млн. північно-в'єтнамських, 4 мільйони чоловік цивільного населення (Міністерство Робочої Сили, Інвалідів Війни і Соціальних Справ В'єтнаму оприлюднило цифри 3 квітня, 1995 р.) і 58193 американських солдатів.

Камбоджа, сусідня країна, територією якої пересувалися північно-в'єтнамські війська і їх військові припаси, піддавалася бомбардуванням США в 1969—1975, при цьому загинуло більш ніж 150 тис. чоловік.

Посилання

• Statistical information about casualties of the Vietnam Conflict, US National Archives
• Taylor Owen, Ben Kiernan. Bombs Over Cambodia

Джерела та література

• Дэвидсон Ф. Б. Война во Вьетнаме. — М.:Изографус, Эксмо, 2002. (оригінал - Lt. Gen. Phillip B. Davidson, USA (Ret.) Vietnam At War. The History 1946-1975. Oxford University Press; ISBN 0-19-506792-4; (April 1991))
• Россия (СССР) в войнах второй половины XX века — М.: Триада-фарм, 2002. (Война во Вьетнаме (1961-1974 гг.))
• Гордиенко А. Н. Войны второй половины XX века.. — Мн.,: «Современная литература», 1999. — ISBN 985-437-507-2
• Stanley Karnow Vietnam: A History. — Penguin, 1997. — ISBN 0-14-026547-3
• Andrew Krepinevich Jr. The Army and Vietnam. — The Johns Hopkins University Press, 1988. — ISBN 0-8018-3657-3
• Guenter Lewy America in Vietnam. — Oxford University Press, 1980. — ISBN 0-19-502732-9
• Michael Lind Vietnam: The Necessary War. — Free Press, 2002. — ISBN 0-684-87027-4
• Lewis Sorley A Better War. — Harvest Books, 2007. — ISBN 0-15-601309-6
• Shelby L. Stanton The Rise and Fall of an American Army. — Novato, CA: Presidio Press, 1985. — ISBN 0-89141-232-8
• Harry Summers On Strategy: A Critical Analysis of the Vietnam War. — Presidio Press, 1995. — ISBN 0-89141-563-7
• Marilyn Young Vietnam Wars 1945—1990. — Harper Perennial, 1991. — ISBN 0-06-092107-2