Війна у В'єтнамі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
В'єтнамська війна
Холодна війна
VietnamMural.jpg
Зверху зліва за годинниковою стрілкою: морські піхотинці США під час Тетського наступу; — посадка американських солдатів у вертольоти, операція 'wahiawa', травень 1966 року; — спалювання базового табору партизан НФВПВ, 1968; — вбиті цивільні особи в Мілаї, березень 1968.
Дата: 26 вересня 195930 квітня 1975
Місце: Південно-Східна Азія
Привід: Розпад В'єтнаму
Тонкінський інцидент
Результат: Військова перемога Північного В'єтнаму
Політична поразка США
Територіальні зміни: Возз'єднання В'єтнаму
Сторони
Flag of South Vietnam.svg Південний В'єтнам
Flag of the United States.svg США
Flag of South Korea.svg Південна Корея
Flag of Thailand.svg Таїланд
Flag of Australia.svg Австралія
Flag of New Zealand.svg Нова Зеландія
Flag of the Philippines.svg Філіппіни
Flag of the Khmer Republic.svg Кхмерська Республіка
Flag of Laos (1952-1975).svg Республіка Лаос
За підтримки:
Flag of Spain (1945 - 1977).svg Іспанія
Flag of the Republic of China.svg Республіка Китай
Flag of Vietnam.svg Північний В'єтнам
FNL Flag.svg В'єтконг
Flag of Democratic Kampuchea.svg Кампучія
Flag of Laos.svg Патет Лао
За підтримки:
Flag of the People's Republic of China.svg КНР (до 1968)
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Flag of North Korea.svg Північна Корея
Flag of Cuba.svg Куба
Командувачі
Flag of South Vietnam.svg Нгуен Ван Тхиеу
Flag of South Vietnam.svg Нго Дінь З'єм
Flag of the United States.svg Ліндон Джонсон
Flag of the United States.svg Вільям Вестморленд
Flag of the United States.svg Річард Ніксон
Flag of the United States.svg Абрамс Крейтон
Flag of Vietnam.svg Хо Ши Мін
Flag of Vietnam.svg Ле Зуан
Flag of Vietnam.svg Нгуен Ти Тан
Flag of Vietnam.svg Во Нгуен Зіап
Flag of Vietnam.svg Ван Тиен Зунг
Flag of Vietnam.svg Чан Ван Ча
Військові сили
~1,200,000 (1968)
Південний В'єтнам: ~650,000
США: 553,000 (1968)[1]
Південна Корея: 312,853[2],
Австралія: 49,968[3] (1962–1973)
Нова Зеландія, Таїланд, Філіппіни: 10,450
~520,000 (1968)
ДРВ (Північний В'єтнам): ~340,000
Китай: 170,000 (1969)
СРСР: 3,000
Північна Корея: 300
Втрати
Військові втрати:
Flag of South Vietnam.svg Південний В'єтнам
загиблих: 220 357[4]
поранено: 1 170 000
Flag of the United States.svg США
загиблих: 58 159[4]
зникло без вісти: 2 000
поранених: 303 635
Flag of South Korea.svg Південна Корея
загиблих: 4 960
поранених: 10 962
Flag of Australia.svg Австралія
загиблих: 520[4]
поранених: 2 400
Flag of New Zealand.svg Нова Зеландія
загиблих: 37
поранених: 187
Flag of Thailand.svg Таїланд
загиблих: 1 351[4]
Flag of Laos (1952-1975).svg Республіка Лаос
загиблих: 30 000[5], поранених: не відомо
Цивільні жертви:
Понад 1 581 000 — південнов'єтнамців,
~ 700 000 — камбоджійців,
~ 50 000 лаосців
Військові втрати:
Flag of Vietnam.svg Північний В'єтнам
загиблих: 1 100 000[4]
поранено: 600 000
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
загиблих: 16[6]
Flag of the People's Republic of China.svg КНР
загиблих: 1 446
поранених: 4 200
Цивільні жертви:
Понад 2 000 000

В'єтна́мська війна́ (в'єт. Chiến tranh Việt Nam, англ. Vietnam War) (19591975)  — війна між комуністичним Північним В'єтнамом (підтримуваним СРСР та КНР) і Південним В'єтнамом (підтримуваним США, Австралією, Новою Зеландією, Південною Кореєю тощо)[7].

Війна почалася як громадянська війна у Південному В'єтнамі; надалі в неї втрутилися Північний В'єтнам і США за підтримки низки інших країн. Таким чином, з одного боку війна велася за возз'єднання двох частин В'єтнаму і створення єдиної держави, а з іншої — за збереження незалежності Південного В'єтнаму. По мірі розвитку подій В'єтнамська війна виявилася пов'язана з громадянськими війнами в Лаосі і Камбоджі, що йшли паралельно. Всі бойові дії в Південно-Східній Азії, які проходили з кінця 1950-х років і до 1975 року, відомі також як Друга індокитайська війна.

Війну можна умовно розділити на три основних періоди:

  1. Партизанська війна у Південному В'єтнамі (19551964).
  2. Повномасштабне військове втручання США (19641973).
  3. Завершальний етап війни (19731975).

Зміст

Передумови[ред.ред. код]

Французька експансія в Індокитаї

Історичні причини конфлікту (1858–1940)[ред.ред. код]

З 1858 Французька імперія розпочала поступове завоювання Південно-Східної Азії. До 1888 незважаючи на запеклий збройний опір місцевих правителів території сучасних Камбоджі й В'єтнаму були приєднані до колоніальної імперії Франції як єдина колонія — Французький Індокитай (Лаос був включений до її складу пізніше).

Після закінчення Першої світової війни в країні почався ріст національної самосвідомості, почали розвиватися підпільні рухи, що виступали за незалежність В'єтнаму, відбулося кілька збройних повстань.

Друга світова війна (1939–1945)[ред.ред. код]

Під час Другої світової війни в травні-червні 1940 французька армія понесла нищівну поразку від німецького Вермахту, Франція була розгромлена. Для французької колонії це означало, що вона входить до складу земель підконтрольних маріонетковому уряду Віші, союзному країнам антикомінтернівської коаліції. У свою чергу це призвело до фактичної здачі французьким колабораціоністським урядом і військами території колонії в ході її окупації японськими військами у вересні 1940.

Французька адміністрація домовилася з Японією про те, що японці отримують доступ до стратегічних ресурсів В'єтнаму при збереженні колоніального адміністративного апарату Франції. Де-юре режим Віші продовжував здійснювати правління колонією, де-факто уся влада в Індокитаї належала японським окупаційним військам[8].

Окупувавши Індокитай, Японія спочатку обережно, прагнучи уникати конфліктів із французькою адміністрацією, а з 1942 року відверто й агресивно розгорнула пропаганду паназійських ідей серед місцевого населення, залучаючи на свій бік різні націоналістичні групи й організації, які розраховували за допомогою Японії домогтися успіхів в антиколоніальній боротьбі за незалежність В'єтнаму. На цій соціальній базі за допомогою японців були створені Націонал-соціалістська партія Великого В'єта, Партія народного правління Великого В'єта тощо. У 1942–1943 роках при активній підтримці Японії активізували свою діяльність політико-релігійні рухи «Као Дай» і «Хоа Хао». Окупаційне командування проводило лінію на об'єднання всіх прояпонских налаштованих угруповань і окремих правлячих діячів В'єтнаму (Чан Чонг Кім, Нго Дінь З'єм і ін.) з метою здійснення антифранцузького перевороту й створення свого маріонеткового уряду.

У той же час на території Китаю була створена Ліга боротьби за незалежність В'єтнаму (В'єтмінь[9]) — військово-політична організація, що об'єднала спочатку усіх противників французької колоніальної адміністрації. Надалі основну роль у ній грали прихильники комуністичних поглядів, очолювані Хо Ши Міном, який здійснював політичне керівництво, а воєнним лідером та головнокомандувачем партизанських сил націоналістів став Во Нгуен Зіап.

З висадкою союзних військ у Франції й відступом німецьких військ з території метрополії правляча вішістська верхівка почала вести таємні переговори із представниками Франції, що бореться, за умови післявоєнного миру. Побоюючись такого розвитку подій, 9 березня 1945 японська армія силою зброї встановила повний контроль над французькими володіннями (це було також пов'язане з різким погіршенням для Японії стратегічної обстановки на Тихоокеанському театрі воєнних дій після поразки в битві у Філіппінському морі), проголосивши про створення маріонеткового уряду — В'єтнамської імперії під правлінням імператора Бао Дай.

Жорстока експлуатація японцями місцевого населення, поганий врожай протягом 1944–1945 у північній частині В'єтнаму, який погіршувався поганими погодними умовами призвели до великого голоду. При загальної чисельності населення 10 мільйонів близько 1 мільйона чоловік померло від голоду[10]. Використовуючи ситуацію, що склалася й неспроможність французької влади вирішити проблеми із продовольством В'єтмінь у березні 1945 закликав місцеве населення до збройного повстання й захоплення колоніальних складських приміщень із рисом. Від 75 до 100 складів були розгромлені в'єтнамцями. Цей бунт проти голоду й правлячих сил, почасти винних у його наслідках надалі послужили росту популярності В'єтміня серед простих людей, багато в'єтнамців приєдналося до цього руху.

У серпні 1945 Японія капітулювала. В'єтмінь скористався тимчасовим безвладдям, щоб за допомогою вже сформованих озброєних загонів на чолі з Во Нгуен Зіапом захопили Ханой і інші ключові міста країни. Поступово В'єтміню вдалося встановити повний контроль над більшою частиною району тропічних джунглів у Північному В'єтнамі.

Після проголошення незалежності Франція, при суттєвій підтримці з боку Великобританії, негайно приступила до відновлення своєї колоніальної присутності в цьому регіоні. Результатом стало виникнення конфлікту, найбільш затяжного з усіх, що виникли після Другої світової війни.

Перша індокитайська війна (19451954)[ред.ред. код]

2 вересня 1945 року в Ханої у присутності півмільйонної юрби політичний лідер В'єтміня Хо Ши Мін проголосив створення незалежної Демократичної Республіки В'єтнам (ДРВ)[11]. У своєї промові він розпочав річ перефразуючи Декларацію Незалежності Сполучених Штатів:[11]

Усі люди народжені вільними. Кожного з нас Творець наділив непорушними правами: правом на життя, правом свободи та правом на щастя.

Однак, головні переможці у Другій світовій війні (Великобританія, США та СРСР) мали попередню домовленість про те, що усі колоніальні володіння Франції залишаються за нею. У зв'язку з тим, що після завершення війни французи не мали ані кораблів, ані зброї та солдатів для перекидання їх до В'єтнаму, було вирішено, що південну частину країни тимчасово окупуватимуть британські війська, у тої час, як північну частину займуть війська китайського Гоміньдану. Після висадки своїх військ британці озброїли не лише французьких військових, які були інтерновані на території В'єтнаму, а й японські частини, які знаходилися після завершення бойових дій у країні[11].

Евакуація в'єтнамців з Демократичної Республіки В'єтнам. Жовтень 1954

Спочатку Хо Ши Мін намагався мирним шляхом досягти домовленостей із французькою владою стосовно майбутнього її колишньої колонії, яка вже у січні 1946 зробила свій вибір — В'єтмінь одержав рішучу перемогу у центральних та північних регіонах країни у ході виборів. Потім йшли довгі переговори, які обидві сторони (і В'єтмінь, і Франція) використовували головним чином для нарощування своїх військових сил.

6 березня 1946 Франція визнає незалежність Республіки В'єтнам в якості вільної країни в складі Індокитайської Федерації та Французького Союзу.[12]

Але, вже через кілька днів французи зайняли Ханой і до листопада того ж року вигнали представників цього руху з усіх державних структур, оволодівши містом. Незважаючи на досягнуті домовленості про механізм надання ДРВ незалежності, у грудні 1946 року Франція розпочала колоніальну війну у В'єтнамі. У свою чергу, В'єтмінь оголосив про початок широкомасштабної партизанської війни проти французьких колонізаторів та їх прибічників — розпочалася Перша індокитайська війна.

У січні — лютому 1947 після декількох тижнів блокади французькі частини звільнили оточений гарнізон та відтіснили партизан В'єтміня від стародавньої столиці країни міста Хюе. Але, після перших успіхів бойові дії зайшли у безвихідь.

Керівництво руху опору через слабість своїх сил у цей період (озброєнні загони самооборони, партизани та підрозділи В'єтнамської народної армії — ВНА — нараховували близько 10 000 чоловік проти 90-тисячного французького експедиційного корпусу) взяло курс на ведення затяжної партизанської війни. Це дозволило окупаційним військам до осені 1947 захопити усі великі міста Демократичної Республіки В'єтнам[12].

Поступово війна розповсюдилася на решту колоніальних володінь Франції в Індокитаї: Лаос та Камбоджу, де комуністи при підтримці радянських та китайських фахівців допомогли організувати за зразком В'єтміня Патет Лао та Кхмер Серай відповідно.

Після 1949 року, коли китайські комуністи захопили владу у ході Громадянської війни в Китаї, В'єтмінь отримав суттєву підтримку з їх боку, в особливості стосовно поставок зброї та боєприпасів, з якими він мав великі труднощі.

У січні 1950, комуністичні країни офіційно визнають Демократичну Республіку В'єтнам під владою В'єтміня.

Війська В'єтміня проходили посилену військову підготовку в Південному Китаї. З 1950 року, отримавши значну військову підтримку від Китайської Народної Республіки, сили В'єтміня почали проводити контрнаступи. З липня 1950 китайські військові радники почали таємно прибувати у В'єтнам для надання допомоги у розгортанні широкомасштабної партизанської війни у колишній колонії та поступовому перетворенні неорганізованих місцевих загонів у регулярні збройні сили В'єтнаму.

Добре навчені та озброєні партизанські загони В'єтміня, діючи або з території Китаю, або з непрохідних тропічних джунглів, які покривають плоскогір'я на півночі В'єтнаму, розпочали великий наступ проти французьких оборонних постів у Північному Тонкині, які прикривали кордони з Китаєм. З іншого боку, американська допомога Франції збільшувалася по ходу зростання інтенсивності партизанської війни.

У свою чергу, протилежна сторона визнала антикомуністичну владу Південного В'єтнаму зі столицею в Сайгоні на чолі за колишнім імператором Бао Дай наступного місяця. Початок Корейської війни в червні 1950 упевнив багатьох політиків Заходу, що війна в Індокитаї — це один з напрямків комуністичної експансії, вміло керованої Кремлем у Східній та Південно-Східній Азії.

9 жовтня 1950 року навколо Лангшона під Каобангом французькі військові зазнали першої серйозної поразки від нерегулярних загонів повстанців. Одночасно на фоні посилення активності комуністичних сил Патет Лао в Лаосі, примусили Францію 21 жовтня залишити свої позиції на більшій частині Північного В'єтнаму та відвести війська за межі заснованого по периметру дельти річки Ка укріпленого району на півночі країни[12].

У вересні, США створюють Групу військових радників та помічників (англ. Military Assistance and Advisory Group (MAAG)), за допомогою якої намагаються створити збройні сили Південного В'єтнаму, які будуть здатні протистояти комуністичній експансії. К 1954 Сполученими Штатами надана дієва допомога на загальну суму 1 млрд. доларів; майже 80% військових видатків Франції у веденні війни за рахунок цього було покрито. Крім усього іншого, американці забезпечили поставку французьким колоніальним військам 300 000 одиниць стрілецької зброї[13].

У цей час проводилися навіть переговори між французьким та американським командуванням про можливість застосування у боротьбі з в'єтнамськими партизанами тактичних ядерних боєприпасів. Одним з планів, під назвою операція «Гриф» (англ. Operation Vulture), передбачалося застосування 60 американських бомбардувальників В-29 при підтримці 150 винищувачів 7-го флоту США з метою масованого бомбардування виявлених позицій базування загонів Во Нгуен Зіап, командувача В'єтміня[14]. Планом передбачалося викидання літаками 3-х ядерних тактичних бомб на їх позиції[15]. Голова Об'єднаного комітету начальників штабів США адмірал Артур Редфорд надавав усіляку підтримку цьому плану. Військові кораблі американців увійшли у Тонкінську затоку й палубна авіація розпочала розвідувальні польоти за часів переговорів.

Віце-президент Річард Ніксон, один з політичних «яструбів» Сполучених Штатів наполягав на тому, що країна повинна ввести своїх військових у В'єтнам. Президент США Дуайт Ейзенхауер запропонував залучити до військової операції британські збройні сили, але союзники відмовилися. Врешті-решт, він уважно зваживши ризики та ймовірні наслідки можливої участі американців у війні виступив проти інтервенції у Південно-Східній Азії.

Після перемоги комуністів у Китаї адміністрація США розглядала події у В'єтнамі як частину комуністичної експансії в регіоні і стала надавати військову допомогу Франції у війні, що продовжувалася.

Разом з цим, міністр оборони США Роберт Макнамара пізніше писав, що американські «радники» на жаль практично ігнорували в'єтнамську культуру, вони майже нічого не знали ні про мову, ні про багатовікову історію в'єтнамського народу. Нав'язуючи свої погляди на розвиток країни, вони розраховували перемогти комуністичний рух своїми методами, хоча навіть Зйєм всіляко попереджував їх, що сліпе копіювання західних стандартів на реалії його країни не допоможе у вирішенні в'єтнамських проблем.

Французький легіонер. Район Червоної річки. Індокитай. 1954

До 1954 року ситуація, що склалася, стала практично безнадійною для французьких сил; війна була украй непопулярна у Франції, і останнім ударом для колоніальних амбіцій країни в Індокитаї стала важка поразка в битві при Дьєнб'єнфу[16].

Французький Експедиційний корпус втратив під час війни у В'єтнамі більш ніж 140 000 чоловік. Військові видатки з урахуванням американської допомоги становили за цей період більш 3 270 млрд. франків.

У липні 1954 року були укладені Женевські угоди, що завершили восьмирічну війну. А 29 грудня 1954 В'єтнам, Лаос та Камбоджа підписали угоду з Францією, яка надавала їм економічну свободу та повне звільнення від іноземного контролю.

Розділення В'єтнаму і початок війни (19541959)[ред.ред. код]

Згідно з Женевськими угодами, договори між СРСР та Францією, територія В'єтнаму була тимчасово розділена по 17-ій паралелі (де була створена демілітаризована зона) на дві частини. Північний В'єтнам перейшов під контроль В'єтміня, і, відповідно, став територією ДРВ.

Поділ В'єтнаму за умовами Женевської конференції 1954

Південний В'єтнам залишався під владою призначеної французами місцевої адміністрації, причому Франція ще до угод встигла формально надати В'єтнаму незалежність. Тут при владі перебував профранцузьки налаштований імператор Бао Дай. Згідно з міжнародною домовленістю місцевим жителям країни надавалося право залишити північну або південну частину країни й за власним бажанням безперешкодно перетнути демілітаризовану зону.

Женевські домовленості, які були укладені між Францією та В'єтмінем у 1954, визначили термін проведення загальних національних виборів під наглядом міжнародних спостерігачів 20 липня 1956 року.[17] Як й у випадку з Кореєю, договором було обумовлено поділ країни на дві частини зі створенням між ними так званої демілітаризованої зони (англ. Demilitarized Zone або DMZ). У червні 1955, прем'єр-міністр Південного В'єтнаму Нго Дінь З'єм, проголосив про те, що проведення виборів скасовується, мотивуючи тим, що у випадку їх проведення вони обов'язково втратять свою владу, тому що комуністи безумовно переможуть. Президент США Дуайт Ейзенхауер повністю підтримував думку свого південнов'єтнамського колеги, висловившись, що

«80% населення скоріше будуть голосувати за комуністичний В'єтмінь, ніж за імператора Бао Дай».[18]

Женевська конференція. 1954

За тогочасною популярною «теорією доміно», її прихильники з адміністрації Президента США Ейзенхауера, наполягали на тому, що політичні перспективи можуть скластися таким чином, що якщо одна з країн впаде жертвою натиску комуністичних сил, слідом за нею піде решта її сусідів. Майбутній президент Джон Кеннеді, на той час сенатор Конгресу США, виступаючи стверджував:

«Бірма, Таїланд, Індія, Японія, Філіппіни, й скоріше за все Лаос та Камбоджа будуть лежати на шляху червоної хвилі комунізму, яка загрожує затопити їх після перемоги у В'єтнамі.»[19]

На півночі В'єтмінь заснував нову соціалістичну країну — Демократичну Республіку В'єтнам — та розгорнув кампанію земельних реформ у ході якої близько 8 000 в'єтнамців були проголошені класовими ворогами та страчені. У південній частині країни, США після Женевських угод узяли курс на заміну Франції як противагу комуністичним силам у В'єтнамі. Американська адміністрація зробила ставку на Нго Дінь З'єма, прем'єр-міністра Південного В'єтнаму. У жовтні 1955 року З'єм отримав перемогу на національному референдумі, після чого проголосив створення суверенної Республіки В'єтнам. Таким чином, вибори виявилися зірваними, а перспектива возз'єднання В'єтнаму — відсунута на невизначений термін.

Правління Нго Дінь З'єма[ред.ред. код]

У 1954 році колишній імператор Бао Дай проголошує прем'єра Республіки В'єтнам Нго Дінь З'єма своїм спадкоємцем. Ревний католик, З'єм був ярим антикомуністом та вважався за особу, яка не заплямувала себе ганебними зв'язками з колоніальним французьким режимом. Він був одним з небагатьох знаменитих в'єтнамських лідерів, хто міг похвастатися таким даними. Проте, історик Луу Доан Хьянг помітив, що З'єм уособлював собою дуже вузьке автократичне екстремістське коло націоналістично налаштованих та пов'язаних кумівством представників в'єтнамської еліти[20].

З початком літа 1955 він організує компанію огульних звинувачень комуністів, у ході якої комуністи та інші антиурядові елементи були заарештовані, кинути у в'язниці, були віддані на тортури та багато хто з них був закатованим. У серпні 1956 З'єм віддав розпорядження розповсюдити застосування страти на своїх супротивників за політичні погляди. Усі опозиційні рухи, які протистояли режиму Нго Дінь З'єма отримала прізвисько В'єтконг (від «Vietnamese communist»). За оцінками експертів у 1955–1957 роках жертвами політичних репресій у Південному В'єтнамі стало 12 000 чоловік, яких було страчено та близько 40 000 політичних опонентів було ув'язнено[21].

У цей час масові переходи місцевого населення крізь демаркаційну лінію проходили постійно у обох напрямках. Приблизно 52 000 в'єтнамців емігрувало з півдня на північ до Демократичної Республіки В'єтнам й близько 800 000 мирних мешканців у більшості своєї католики, використовуючи французькі та американські літаки та судна, втекли з півночі до Республіки В'єтнам. Пізніше З'єм став з користю використовувати цей людський матеріал, надаючи перевагу представникам з північної та центральної частин країни при призначенні їх на ключові посади у своїй адміністрації.

Зустріч Президента США Дуайта Ейзенхауера з Нго Дінь З'ємом у вашингтонському аеропорту. Травень 1957

На референдумі про майбутнє монархії, З'єм за допомогою свого рідного брата — голови таємній поліції Нго Дінь Нгу — сфальсифікував результати опитувань, отримавши 98,2% голосів, включаючи 133% голосів у Сайгоні. Коли американці дружньо спробували порадити йому бути трошки скромнішим тримаючи голоси виборців, що підтримують владу, у межах 60-70 відсотків, З'єм відкинув їх пропозиції та продовжував наполягати на оголошенні тих результатів, які на його думку відображали підтримку його авторитету[22]. 26 жовтня 1955 він оголосив про створення нової держави — Республіки В'єтнам, на чолі із собою. Немаловажне значення мало те, що його кандидатуру підтримувала адміністрація Ейзенхауера, яка бажала мати стійкого борця з комуністами у цьому регіоні.

Будучи католиком, З'єм постійно пригнічував простих в'єтнамців, які у більшості своєї були буддистами, та на його думку свого часу підтримували французьку колоніальну владу.

У травні 1957 З'єм здійснив офіційний десятиденний візит до Сполучених Штатів, де на його честь був проведений військовий парад у Нью-Йорку. Президент США Дуайт Ейзенхауер пообіцяв продовжувати надавати усі види допомоги, але незважаючи на великі почесті та вихваляння, у приватній бесіді державний секретар Джон Фостер Даллес стверджував, що З'єму на жаль просто немає альтернативи[23].

Партизанський рух на Півдні, 1956–1960[ред.ред. код]

Розкол у радянсько-китайських взаємовідносинах у другій половині 50-х призвів до загострення політичної боротьби у лавах в'єтнамських комуністів та врешті-решт до зниження впливу північнов'єтнамського сусіда, якій протягом 1954 року втілюючи в життя політичний тиск на уряд Хо Ши Міна, намагався упокорити того з міжнародним рішенням щодо розділу країни та відмовитися від боротьби за об'єднання В'єтнаму.

Ні у якому разі не утягуватися у бойові дії, це призведе нас до поразки. Не забирайте землю у селянина. Підкреслюйте націоналістичні ідеї більш ніж комуністичні. Не протиставляйте себе масам, якщо Ви можете цього уникнути.

Будьте вкрай обережні у своїх діях. Якщо вбивство противника неминуче, використовуйте ніж, проте ніколи не гвинтівку або гранату. Простіше за все вбити кулею чи бомбою невинну людину, яка стала свідком акції, але загибель невинних відверне від нашого руху простих людей. Якщо вбивство все ж таки трапилося, впевнитися що селяни розуміють чому це трапилося.

Хо Ши Мін[24]

У квітні 1956 останній французький солдат залишає В'єтнам.

З грудня 1956 Ханой уповноважив своїх представників на Півдні на початок партизанської війни малої інтенсивності, у відповідь на проголошення З'ємом кампанії боротьби з комуністами, у ході якої тисячі місцевих лідерів та прихильників В'єтміня були закатовані або вислані до концентраційних таборів. Північнов'єтнамська комуністична партія до цього моменту трималася лінії щодо стримування спалаху агресивності серед своїх прихильників, намагаючись добитися проведення всев'єтнамських виборів згідно з рішеннями Женевської конвенції.

Близько чотирьох сотень урядових представників було вбито лише у 1957 році, і насильство поступово нарощувалося. Разом з терором розв'язаним проти місцевих керівників. Невдовзі акції розповсюдилися також проти інших верств суспільства: шкільних вчителів, робітників охорони здоров'я та робітників сільського господарства.

Відповідно до одного оцінювання, до 20% керівного апарату південнов'єтнамських сіл було вбито бійцями руху опору. Висуванці З'єма — у більшості своєї чужаки з інших місць — яких ненавиділи селяни за їх корумпованість та зловживання. Партизани намагалися повністю знищити урядовий контроль над сільською місцевістю країни та підмінити його тіньовими урядами.

У січні 1959 Центральний комітет Комуністичної партії Північного В'єтнаму видав таємний наказ про початок широкомасштабної війни проти уряду та збройних сил південнов'єтнамців. Північний В'єтнам розпочав масові перекидання озброєних повстанців та поставки зброї та матеріальних засобів підпільному руху використовуючи так звану стежку Хо Ши Міна.

У травні уряд З'єма прийняв закон, згідно з яким політичні противники підпадали під покарання аж до смертної кари[25].

На фоні зростання непопулярності режиму З'єма призвело до того, що 12 грудня 1960 всі південнов'єтнамські угруповання, які боролися проти режиму З'єма, були об'єднані в Національний фронт звільнення Південного В'єтнаму (НФЗПВ), що одержав у країнах Заходу широку популярність як В'єтконг, який контролювався комуністичною партією півдня. Завдяки підтримці Північного В'єтнаму партизани діяли усе більш успішно.

Параноїчна поведінка З'єма, розв'язувані ним репресії, корупція та деспотія влади відвернули від нього значну частину населення країни. Як доповідав головний військовий радник генерал-лейтенант Лайонел МакГарр, значна частина населення півдня відверто або потай підтримує комуністів. Таким чином, ніщо так не сприяло ідеї об'єднання країни та скиненню ненависного режиму З'єма, як сам З'єм.

Ранній період війни (1959–1964)[ред.ред. код]

Передумови інтервенції США[ред.ред. код]

Президентство Джона Ф.Кеннеді, 1960–1963[ред.ред. код]

З перемогою Джона Кеннеді на президентських виборах 1960 року, він визначив головну задачу свого перебування на посту голови держави: подолати перевагу Радянського Союзу у галузях освоєння космосу та розвитку ракетних програм. Незважаючи на застереження свого попередника, Дуайта Ейзенхауера, з приводу зростаючої проблеми навколо Лаосу та В'єтнаму, Кеннеді більш уваги акцентував на вирішенні європейських та латиноамериканських питань. У своєї інавгураційній промові він пообіцяв «заплатити будь-яку ціну, витерпіти будь-яку скрутність, подолати будь-які труднощі, підтримати будь-якого друга, протистояти будь-якому ворогу для того лише щоб утримати свободу».

У червні 1961 під час зустрічі з радянським головою Микитою Хрущовим у Відні обговорюючи головні проблеми американо-радянських взаємовідносин, Джон Кеннеді був дуже розчарований поглядами радянського лідера на ситуацію навколо В'єтнаму. Прецедент наслідків корейської війни породив на світ ідею обмеженої або локальної війни.

Безвихідь у протистоянні обох світових систем нашпигованих ракетно-ядерною зброєю підштовхнуло Кеннеді на думку створення нового інструменту ведення війни — сил спеціальних операцій. Застосування елітних підрозділів високонавчених професіоналів, озброєних та забезпечених за останнім словом техніки, за його задумом змогло би допомогти вирішити проблеми у країнах третього світу, яким загрожувала комуністична експансія. Ведення контрпартизанської війни такого типу військами, як рейнджери та морські котики зможуть бути корисними у специфічних війнах схожих на в'єтнамську.

Місце проведення теракту бойовиками В'єтконга. 1965

Політика адміністрації Кеннеді будувалася на становищі, яке утворилося за попередні роки Холодної війни. До 50 000 вояків знаходилося у Кореї, створюючи форпост боротьби проти комунізму на Далекому Сході. Крім цього, Кеннеді довелося зіткнутися з критичним становищем у політиці в результаті поразки кубинських повстанців під час вторгнення в бухті Свиней, будівництво Берлінської стінки та політична криза в Лаосі, яка загрожувала перемогою комуністів у цієї країні. Усе це підштовхувало Президента до прийняття рішучих заходів щодо недопущення втрати американського впливу на союзників, зупинення подальшого просування «червоної хвилі» на Сході. Кеннеді покладав надії на те, що успішна боротьба з комуністами у В'єтнамі зможе посилити позиції США у світі.

У травні 1961, віце-президент США Ліндон Джонсон відвідав з офіційним візитом Сайгон та у промові проголосив З'єма «азійським Вінстоном Черчиллем».[26] Коли його запитали, чому він це зробив, Джонсон відповів, що З'єм саме той, хто їм необхідний. Джонсон запевнив президента Південного В'єтнаму, що вони отримують будь-яку допомогу, яка допоможе їм перемогти комуністів.

Політика Кеннеді по відношенню до Південного В'єтнаму базувалася на його впевненості, що З'єм та збройні сили Республіки В'єтнам обов'язково подолають комуністичній опір самостійно, без озброєного втручання американців. Кеннеді був категорично проти введення американських військ у В'єтнам. Він наполягав на тому, що безпосереднє втручання збройних сил США у внутрішній конфлікт В'єтнаму врешті-решт призведе до негативних наслідків, як у політичній, так й у військовий сфері[27].

Тим часом, професійна якість збройних сил Південного В'єтнаму жадало найкращого. Погане начальство, корумпованість, постійне втручання з боку політичного керівництва вигравали саму негативну роль на збройні сили. Частота нападів партизан зростала з кожним днем, разом з цим повна некомпетентність уряду Півдня продовжувала служити коренем усіх проблем.

Радники президента Максвелл Тейлор та Уолт Ростоу рекомендували послати американських військових до Південного В'єтнаму під виглядом працівників-рятувальників для ліквідації наслідків повеней, проте Кеннеді відмовився, але разом з цим значно збільшив військову допомогу за рахунок військових консультантів. У квітні 1962, відомий своїми антивоєнними поглядами, економіст-радник президента Джон Кеннет Гелбрейт, попередив Кеннеді про загрозу нарощування американської військової присутності у південній частині В'єтнаму, висловлюючи: «якщо ми намагаємось повторити долю французьких колоніальних військ, то ми вмиємося кров'ю, як і вони».[28]

До 1963 року кількість американських військових уже нараховувала 16 000 чоловік, у той час як при Ейзенхауері було лише 900.[29]

Урядом країни у 1961 була розпочата Стратегічна Сільська Програма, за допомогою якої, шляхом переселення селянства в спеціально відведені місця, уряд З'єма намагався вирішити головну державну проблему. Головною метою цієї програми ставилося: ізолювавши селян від комуністичного впливу в обладнаних та охоронюваних селищах-таборах, надати простим людям можливості безпечної праці, отримання освіти, забезпечити їм охорону здоров'я, тим самим поліпшити ставлення селянства до уряду та ліквідувати головну проблему — підтримку населенням партизанів В'єтконга.

Проте програма практично провалилася, так і не встигнувши розпочатися: селяни категорично відмовлялися покидати рідні домівки та залишати землю, на якій століттями мешкали та працювали їх батьки й родини. Корумпованість сільської влади, високі податки для селян також залишалися одними з головних факторів, що впливали на провал урядової програми і навіть на умови зростання руху опору та збільшення кількості вбивств представників уряду на селі.

Військовий заколот та вбивство З'єма[ред.ред. код]

Збиті вертольоти південнов'єтнамської армії. Січень 1963

Нездатність південнов'єтнамської армії до виконання бойових завдань, страх перед втратами, безініціативність її командування було наочно продемонстровано 2 січня 1963 у битві при Апбак, у ході якої маленький загін В'єтконгу вщент розгромив велику та добре оснащену частину південнов'єтнамських збройних сил, посилену вертольотами та бронетранспортерами.[30]

Керівником операції був командир 4-го корпусу генерал Хуань Ван Као, один з найвідданіших генералів З'єма, який був призначений на високу посаду скоріше за релігійні та вірнопідданські гідності, ніж за свої командирські якості, який вважав своїм головним завданням утримати власні війська від змови проти З'єма.

Поразка південнов'єтнамців у битві при селі Апбак викликала голосний резонанс у США. Це був перший випадок, коли В'єтконг успішно протистояв урядовій армії у відкритому бою, а також перший випадок, коли бойові дії у Південному В'єтнамі широко освітлювалася у американській пресі. Крім того загинули 3 американських військовослужбовців (2 пілоти та 1 інструктор), ще 8 дістали поранення.

Політична еліта Сполучених Штатів стала схилятися до думки, що З'єм не є той фігурою, яка буде здатна перемогти комуністичний рух на півдні, більш за це — мати навіть справи з урядом Північного В'єтнаму. Він був стурбований лише боротьбою з можливими заколотами.

Ще більшу стурбованість принесла розв'язана урядом З'єма 8 травня 1963 бойня на головне буддистське свято — Весак — день народження Гаутами Будди, у ході якої проти мирної демонстрації буддистів була застосована зброя, внаслідок чого загинуло 9 беззбройних ченців. У ряді міст країни прокотилися буддистські заворушення, кілька ченців зробили самоспалення, що викликало великий резонанс у країнах Європи й США. З'єм спростовував провину своїх підлеглих у злочині. Але масові арешти й бешкетування проти буддистської церкви продовжувалися протягом літа та осені.

Все це спричиняло занепокоєність американського уряду, який розділився у своїх думках стосовно майбутнього Президента Південного В'єтнаму: державний департамент підтримував заколотників, у той час як міністерство оборони намагалося утримати владу З'єма будь-якою ціною.

ЦРУ увійшло в контакт з особами, що планували озброєний заколот проти правлячої верхівки З'єма з натяками, що уряд США не буде протистояти такому розвитку подій і змова жодним чином не буде впливати на подальшу підтримку з боку американців.

Тіло страченого Нго Дінь З'єма. Листопад 1963

1 листопада 1963 у ході успішного перевороту, який очолив генерал Зионг Ван Мінь, Президент Південного В'єтнаму Нго Дінь З'єм був скинутий й наступного дня разом зі своїм братом Нго Динь Нху, головою тайної поліції держави, був без суду та слідства страчений.

Через 20 діб, 22 листопада 1963 року, доля З'єма спіткала самого Джона Кеннеді, який загинув від рук заколотників у Далласі, Техас.

Незабаром посол Сполучених Штатів у Республіці В'єтнам Генрі Кабот Лодж відвідав заколотників та привітав їх з перемогою, сподіваючись, що військові зможуть подолати кризу й придушити комуністичний рух у країні. Генералітет США прогнозував навіть успішну перемогу до початку 1964 року.

Однак хаос внаслідок перевороту набирав оберти. Південний В'єтнам увійшов у період вкрай нестабільної кризи. Протягом наступних півтора років у Сайгоні раз на кілька місяців відбувався черговий переворот, генерали змінювали одне одного, скидаючи владу попередника та проголошуючи себе наступним лідером країни. Ханой негайно скористався перевагами ситуації, що склалася, значно посиливши допомогу В'єтконгу — це дозволило партизанам НФВПВ розширювати підконтрольні їм території, у той час як південнов'єтнамська армія зав'язла у політичній боротьбі.

Повномасштабне втручання США[ред.ред. код]

Віце-президент Сполучених Штатів Ліндон Джонсон, який після вбивства Джона Кеннеді став 36-м Президентом країни та головним пріоритетом своєї роботи проголосив соціальний захист американців, вже 24 листопада 1963 сказав, що «битва проти розповсюдження комунізму повинна вестися з усією міццю та рішучістю об'єднаними зусиллями вільного світу».

Політична ситуація у В'єтнамі тим часом ускладнювалася з кожним днем. Заколотників на чолі з генералом Ван Мінь було скинуто вже через 3 місяці — у січні 1964 — іншим представником генералітету Південного В'єтнаму генералом Нгуен Ханхом.

Тонкінський інцидент та поглиблення американської участі у війні[ред.ред. код]

2 серпня 1964 року військовий корабель Сполучених штатів есмінець «Меддокс» (англ. USS Maddox), який виконував розвідувальне завдання поблизу берегів Північного В'єтнаму у зоні Тонкінської затоки, за твердженнями американців, потрапив під раптову атаку малих торпедних катерів ймовірно північнов'єтнамського військово-морського флоту.[31] Через дві доби, 4 серпня у цьому ж регіоні, за дуже неясних обставин, «Меддокс», цього разу з іншим американським кораблем «Тернер Джой» (англ. USS Turner Joy), потрапляють під повторну атаку. Цей випадок увійшов до історії як «Тонкінській інцидент».

Північнов'єтнамські торпедні катери під час атаки есмінця «Меддокс»

Навіть до кінця не з'ясувавши, а тим більше не дочекавшись розслідування обставин інциденту, Ліндон Джонсон, заручившись підтримкою з боку Конгресу, який видав Резолюцію про Тонкінську затоку, віддає наказ на так звану акцію відплати — американські ВПС проводять бомбардування території незалежної держави — Північного В'єтнаму. Як було з'ясовано пізніше з матеріалів опублікованого у 2005 році таємного документу — ніякого інциденту 4 серпня не було[31]. На думку багатьох істориків, Джонсон та його прибічники усвідомлено ввели американську громадськість в оману та втягнули країну у тривалу війну за незрозумілі цілі власної закордонної політики"[32]. Пізніше один із дослідників В'єтнамської війни, Джордж С. Херрінг, наполягав на версії, що міністр оборони США МакНамара та Пентагон ненавмисно брехали про обставини Тонкінського інциденту, просто їм був потрібен привід для масштабного втручання у В'єтнамську війну.

Вже 5 серпня американська авіація з борту авіаносців Ticonderoga та Constellation завдала перші авіабомбові удари по території Північного В'єтнаму. Цілями нальотів стали бази торпедних катерів та нафтові склади. Всього американці здійснили 64 літако-вильоти, в результаті яких, за американськими даними, було знищено та пошкоджено 25 торпедних катерів. Американські втрати склали два літаки, збиті пвінічнов'єтнамською ППО, при цьому один пілот загинув, а інший — потрапив у полон, ставши першим американським військовополоненим у війні. Крім того, до кінця серпня в Південний В'єтнам прибули дві ескадрильї бомбардувальників B-57 Canberra, які розмістилися на авіабазі Б'єн Хоа.[33] 1 листопада база була піддана сильному мінометному обстрілу зі сторони в'єтконгівців.

У той час у США йшла передвиборча кампанія, і Ліндон Джонсон не квапився починати масштабне втручання у війну. На виборах він хотів показати себе як миролюбивий політик, на відміну від свого суперника Баррі Голдвотера, який виступав за розширення американської участі у війні. Але тим не менш, у період з осені 1964 р. до кінця зими 1965 на території Таїланду та Південного В'єтнаму американці побудували та модернізували десятки військово-повітряних баз і розмістили на них близько 330 літаків тактичної авіації.[34] У той же час у Тонкінській затоці було розгорнуто дві потужні авіаносні групи: Yankee Station (біля берегів ДРВ) та Dixy Station (біля берегів Південного В'єтнаму).[34]

ДРВ теж нарощувала свої сили у Південному В'єтнамі, починаючи з кінця 1964 року перекидаючи на його територію регулярні війська. На початку 1965 на Півдні вже діяло три полки В'єтнамської народної армії.[35]

14 грудня 1964 р. США розпочали операцію Barrel Roll в південно-східних районах Лаосу. ЇЇ метою було перешкодити наданню допомоги В'єтконгу, яка надходила від ДРВ по «стежці Хо Ші Міна». Керівництво Лаосу повністю підтримало її проведення. До проведення операції ніколи не залучалися наземні сили, американці обмежувалася бомбардуваннями об'єктів «стежки» та розвідувальними польотами. Авіація діяла, в основному, з території Таїланду. На початку розмах операції був невеликим, наприклад, з 12 по 24 грудня 1964 американські літаки здійснили тільки 6 розвідувальних місій.[36] Але через подальшу ескалацією війни масштаби операції значно зросли.

28 грудня 1964 — 1 січня 1965 відбулася битві при Бін Зіа, в якій південнов'єтнамські війська зазнали нищівної поразки від партизан. Ця битва стала першою, у якій в'єтконгівці протягом декількох днів змогли протистояти АПВ на відкритій місцевості і при цьому завдати їй відчутні втрати.[37] Хоча зі сторони південнов'єтнамської армії в битві брали участь елітні загони рейнджерів та морської піхоти.[38]

7 лютого 1965 року в'єтконгівські партизани атакували американські військові об'єкти в місті Плейку. У результаті атак було вбито 8 американців та знищено 10 літаків. У відповідь США розпочали операцію Flaming Dart, в рамках якої вже 7 лютого 49 літаків бомбардували бази північнов'єтнамської армії в місті Донгхой. 11 лютого 89 літаків завдали удару по об'єктах логістики та засобах сполучення В'єтконгу біля демілітаризованої зони. 19 лютого B-57B здійснили бомбардування сил В'єтконгу, цей випадок став першим, коли американська авіація була застосована для підтримки наземних військ Південного В'єтнаму. Flaming Dart завершилася 24 лютого, метою її проведення була помста за напади на американських військових.[39]

Станом на кінець 1964 року в Республіці В'єтнам знаходилося 23300 американських військовослужбовців, для порівняння в 1959 їх було тільки 760.[40] Чисельність південнов'єтнамських силових підрозділів (збройні сили, корпус громадянської оборони та поліція) наприкінці 1964 р. становила 514000 чоловік, що вдвійчі більше, ніж у 1959 р.[40][41] У той же час В'єтконг нараховували близько 100 тисяч бійців, на момент свого утворення він мав лише 5000. У В'єтнамській народній армії, у свою чергу, служило 300000 чоловік, всього за рік до того вона мала 174000.[42]

Ескалація війни. Військові дії в березні 1965 — грудні 1968 років[ред.ред. код]

2 березня 1965 року в рамках операції Rolling Thunder США розпочинають регулярні бомбардування Північного В'єтнаму. Їх метою було підірвати економічний і військовий потенціал країни та перешкодити наданню допомоги в'єтконгівським партизанам. Також бомбардування мали служити інструментом тиску на керівництво ДРВ, щоб воно відмовилося від підтримки В'єтконгу і не втручалося у справи Південного В'єтнаму. Для проведення операції була задіяна як наземна, так і палубна авіація США, при цьому для неї існував цілий ряд заборон та обмежень. Наприклад, біля Ханоя та Хайфона існували зони, куди літакам не дозволялося залітати, були заборонені бомбардування в прикордонних з Китаєм районах, до весни 1967 року заборонялося атакувати військові аеродроми. Крім того, списки дозволених для знищення цілей, часто затверджувалися на рівні президента. Ці фактори значно знижували ефективність авіаударів та полегшували Північному В'єтнаму захист від нальотів американської авіації.

Висадка підрозділу морської піхоти біля Дананг. 6 березня 1965

8 березня під приводом захисту американських військових об'єктів від атак повстанців у Південному В'єтнамі висаджуються два батальйони морської піхоти США загальною чисельністю 3500 чоловік. Ці дії були широко підтримані американською спільнотою.[43] Лідер Демократичної Республіки В'єтнам Хо Ши Мін відреагував на це по-східному філософські: «якщо американці хочуть вести війну 20 років — вони отримають війну на 20 років, якщо вони захочуть миру — ми забезпечимо мир та запросимо їх на обідній чай»[44].

Протягом перших п'яти місяців американське командування утримувались від проведення масштабних наземних операцій. У цей період йшло перекидання військ, створення інфраструктури для їх базування та відбувалося ознайомлення з місцевою специфікою ведення бойових дій.

Якщо американські наземні війська ще застосовувалися досить обмежено, то активність авіації зростала з кожним місяцем: у лютому для бомбардування ДРВ американські літаки здійснила тільки 138 вильотів, у квітні — 3600, а в травні — вже 4000.[45] В перші декілька місяців літаки займалися, в основному, знищенням стаціонарних цілей. Але поступово американська авіація переходить до знищення транспортних засобів, на яких перевозилася допомога в'єтконгівським партизанам. Для цього літаки невеликими групами патрулювали дороги, мости та річки в південній частині ДРВ і, помічаючи підозрілу ціль, атакували її. Якщо кількість вильотів на такі завдання в березні становила лише 2 на тиждень, то наприкінці року — 200.[45] Північний В'єтнам спочатку не міг ефективно протистояти бомбардуванням, тому що мав слабку авіацію та протиповітряну оборону. ВПС країни мали за різними оцінками від 40 до 60 бойових літаків, із них для відбиття нальотів можна було задіяти лише 25 винищувачів J-5 (МіГ-17Ф китайського виробництва)[34]. Протиповітряна оборона складалась з декількох дивізіонів зенітної артилерії, якими прикривали важливі адміністративні центри.[34]

У відповідь на бомбардування Північного В'єтнаму СРСР розпочинає постачання до країни зенітно-ракетних комплексів С-75. Уже 24 липня одним із таких комплексів було збито винищувач F-4C.[46][47] Для протидії новій зброї американці стали застосовувати "дикі ласки" — літаки, оснащені апаратурою для виявлення РЛС противника та озброєні протирадіолокаційними ракетами AGM-45 Shrike. Під «дикі ласки» перероблялися існуючі літаки, спочатку це були F-100F, пізніше F-105G та F-4G.

9-13 червня відбулася битва за Донг Хоа, яка чітко продемонструвала низьку боєздатність південнов'єтнамської армії та її неспроможність ефективно боротися з В'єтконгом. Південнов'єтнамські війська попри чисельну перевагу (2000 чоловік проти 1500), наявність бронетехніки і артилерії та підтримку зі сторони 173-ї аеромобільної бригади Армії США, зазнали повної поразки. Вони втратили 416 чоловік убитими та 233 зниклими безвісти, тоді як партизани — тільки 126 загиблих.[48]

Враховуючи ці обставини, а також низький моральний дух солдатів АПВ і високий рівень дезертирства, Генерал Вільям Вестморленд зробив висновок про ненадійність південнов'єтнамських військ і запропонував відсторонити їх від проведення бойових операцій, поклавши на них лише функції забезпечення й охорони. А завдання розгрому В'єтконгу він пропонував покласти на Збройні сили США. Вестморленд стверджував, що «американські війська з їх енергійністю, мобільністю та вогневою міццю зможуть успішно діяти проти НФВПВ».[49] Для перемоги у війні американський генерал запропонував наступний план, який складався з трьох головних фаз:

  1. До кінця 1965 року Збройні сили США за підтримки збройних сил вільного світу обов'язково припиняють тактику поступок та переходять до активних дій.
  2. ЗС США та союзники розпочинають рішучі наступальні дії з метою перехоплення ініціативи, розгрому партизанських та регулярних формувань противника. Фаза закінчується, коли противник виснажений, вичерпав свої бойові можливості, вигнаний з густонаселених місць та перейшов до оборонної тактики.
  3. Якщо противник продовжує опір, протягом 12 — 18 місяців після завершення другої фази, повний розгром В'єтконгу у віддалених та блокованих військами регіонах країни.[50]

Вестморленд пообіцяв, що, діючи за цим планом, він доб'ється рішучої перемоги вже до кінця 1967 року.[51] Попри це уряд Джонсона не квапив події та не оголошував офіційно про зміну своєї в'єтнамської політики, наполягаючи на послідовному нарощенні американських зусиль у В'єтнамі.[52] Але запропонований план згодом був ухвалений Джонсоном, що означало перехід від політики обмеженого втручання у в'єтнамську війну до широкої участі в ній. При цьому будь-яка думка про спроможність південнов'єтнамського уряду самостійно впоратися із ситуацією, яка склалася, навіть не розглядалася.[53]

З початком відкритого втручання у в'єтнамську війну США стали активно заохочувати своїх союзників узяти участь в операції. Відправити свої війська до Південного В'єтнаму погодилися майже всі члени СЕАТО: Республіка Корея, Таїланд, Австралія, Нова Зеландія та Філіппіни.[54] Але партнери по НАТО, навіть такі традиційні американські союзники як Велика Британія та Канада, відмовилися брати будь-яку участь у війні.[55]

Південний В'єтнам, військові зони, 1967

Ще з 1962 року вся території Республіки В'єтнам була поділена на тактичні зони чотирьох корпусів південнов'єтнамської армії.

  • I-й корпус — займав північні провінції країни. Операції на його території проводив переважно Корпус морської піхоти США. Через це територію корпусу ще називали «країною морських піхотинців».
  • II-й корпус — займав територію Центрального плоскогір'я. В 1965-66 рр. в зоні корпусу діяла 1-а кавалерійська дивізія, але з кінця 1966 її замінила 4-а піхотна дивізія, а 1-а кавалерійська була перекинута на територію III-го корпусу.
  • III-й корпус — займав провінції, які прилягали до столиці країни — Сайгону. В зоні корпусу вели бойові дії 1-а та 25-а піхотні дивізії.
  • IV-й корпус — займав території в дельті ріки Меконг та провінції на крайньому півдні країни. В його зоні діяла 9-а піхотна дивізія.

18-24 серпня відбулося перша масштабна операція американських сил у Південному В'єтнамі — Starlite. Напередодні американська розвідка дізналася про плани В'єтконгу атакувати їхню військову базу Чулай в (провінції Куангнгай). Щоб не допустити атаки, було вирішено завдати удар на випередження силами 4 батальйонів морської піхоти. В результаті операції було знищено 614 в'єтконгівців, підготовка до атаки на американську базу була зірвана.[56] Морська піхота, у свою чергу, втратила 45 чоловік убитими та 203 пораненими.[57]

Восени Збройні сили США починають переходити до стратегії «знайти та знищити». ЇЇ суть полягала в тому, що в район можливого місцезнаходження противника посилався невеликий загін, як правило взвод або рота. Якщо він натрапляв на значні сили В'єтконга, то йому на допомогу перекидалися додаткові війська, які мали знищити противника. Паралельно з цією стратегією американські війська могли діяти і за іншою — «очистити та утримати». ЇЇ суть зводилася до того, щоб захопити район, який контролюється комуністичними силами, знищити в ньому будь-які сили противника і створити на його території власні бази та опорні пункти. Провідна роль у цих стратегіях відводилася десантно-штурмовим операціям.[58] Морські піхотинці діяли за дещо відмінною схемою, спочатку вони закріплялися в районі, підконтрольному силам В'єтконга, створюючи в ньому опорний пункт. Потім, діючи з нього, морські піхотинці поступово «очищали» прилеглі території від партизанів. Далі окремі райони з'єднувалися у суцільні території, на яких партизанський рух було придушено.

Американські десантники під час битви в долині Я Дранг

Одним із наслідків утілення стратегії «знайти та знищити» стала битва в долині Я Дранг, яка відбулася 14-18 листопада 1965 року. Вона примітна тим, що стала першим значним зіткненням американських та північнов'єтнамських військ. У ході боїв обидві сторони зазнали серйозних втрат: США — 237 убитих та 258 поранених[59][60][61], а ВНА — відповідно 559 і 669[61]) Після битви обидві сторони оголосили про свою перемогу, хоча незаперечним залишається факт, що в результаті дій американських військ були зірвані плани ВНА по захопленню міст Плейку та Плейме.

До кінця 1965 року чисельність американських військ у В'єтнамі сягнула 184300 чоловік.[62] Американські союзники по СЕАТО відправили свої контингенти загальною чисельністю 22390 військовослужбовців, із них найбільш чисельними були південнокорейський (20620) та австралійський (1560).[62] Зросла також і чисельність південнов'єтнамських силових структур, яка тепер становила 642500 чоловік.[62]

8-14 січня 1966 року в окрузі Củ Chi, провінція Біньзионг, була проведена перша операція дивізійного рівня — "Crimp", в ній були задіяні американські та австралійські війська чисельністю 8000 чоловік. Операція проводилася з метою розгромити сили В'єтконгу та знищити всю його інфраструктуру в окрузі. Крім того, «Crimp» була елементом більш далекосяжного плану — очистити від партизанів прилеглі до Сайгона провінції. Хоча до операції залучалися значні сили, успіх був досить обмежений. Із 1000 в'єтконгівців, які знаходилися в окрузі на початку операції, достовірно було знищено тільки 128, ще 92 потрапили в полон.[63][64] Також вціліли ключові об'єкти партизанської інфраструктури, які будуть активно використовуватися для атак на Сайгон під час Тетського наступу в 1968 році.

Під час цієї операції американські війська вперше зіштовхнулися із широкою мережею підземних тунелів, які використовувалися в'єтконгівцями. Такі тунелі служили місцем укриття, в них розташовувалися командні пункти, склади та казарми, за допомогою тунелів партизани могли непомітно зосереджувати свої сили для атак на об'єкти противника. Для знищення системи тунелів та тих, хто в них укривався, американці використовували різні засоби. Одним із найбільш поширених було створення спеціальних загонів, призначених для дій в підземних тунелях. Солдатів, які в них служили, неофіційно називали «тунельними крисами». Вперше такі загони були створені в складі 25-ї піхотної дивізії, відразу після операції «Crimp»[65]

28 січня відбулася найбільша антипартизанська операція з початку війни — Masher, в ній взяли участь 1-а кавалерійська дивізія армії США, південнокорейська Столична дивізія та південнов'єтнамські підрозділи. Ціллю операції був розгром 3-ї дивізії НФВПВ, яка діяла, в основному, в провінції Біньдінь. В ході операції майже не було значних боїв, проте дуже часто відбувалися сутички між невеликими загонами, як взвод або рота. Також операція відзначалася масштабами авіаційної підтримки: 1352 вильоти на бомбардування, під час яких скинуто 680 т бомб та 138 т напалму. Бойові дії завершилися 6 березня, союзники оголосили про знищення в'єтконгівської дивізії та 2389 солдат противника (із них 1/3 на рахунку армії Республіки В'єтнам). Але звіти про знищення дивізії виявилися перебільшенням, тому що вже через деякий час вона знову брала участь у боях. Під час операції траплялися випадки масових вбивств мирного населення, здійснені переважно південнокорейськими військами. В період з 12 лютого до середини березня від рук солдатів Столичної дивізії загинуло 1200 мирних жителів в 15 селищах та хуторах громади Bình An.[66] Найбільша різня була вчинена 26 лютого, коли всього за одну годину солдати дивізії вбили 380 беззбройних людей.[66][67]

Бійці CIDG проводять навчальні стрільби під керівництвом американського інструктора

Одним із засобів боротьби проти НФВПВ стало створення підрозділів самооборони із населення лояльного до керівництва Республіки В'єтнам. Такі загони дістали назву — Громадянські нерегулярні групи оборони (Civilian Irregular Defense Group, або CIDG). Їх створення мало на меті зменшити вплив В'єтконгу у сільській місцевості і не дати йому можливості поповняти запаси і вербувати нових прихильників. Підготовкою сил самооборони займалися «зелені берети», також американська сторона поставляла їм озброєння та спорядження. Загони самооборони повинні були самостійно витримувати атаки в'єтконгівців. Крім того, створювалися ще й «ударні групи», які мали краще озброєння і підготовку. Такі групи брали участь в антипартизанських операціях, що проводилися американськими та південнов'єтнамськими військами. З метою перекрити допомогу, яку В'єтконг отримував з півночі через «стежку Хо Ші Міна», американці почали активно створювати підрозділи CIDG в прикордонних районах. В них служили переважно представники монтаньярів — народів, які проживали в горах Південного В'єтнаму. Для ефективнішого захисту кордону і контролю над прикордонною територією створювалися спеціальні бази, де, окрім бійців CIDG, знаходилися американські спецпризначенці.

Такі бази часто ставали мішенями для атак партизанів та північнов'єтнамської армії. Одна із таких атак відбулася 9-10 березня на табір спецпризначенців А-Шау. Він знаходився в однойменній долині біля кордону з Лаосом, що у провінції Тхиатхьєн-Хюе. Саме в долині А-Шау виходило одне із відгалужень «стежки Хо Ші Міна», по якій північнов'єтнамські війська проникали на територію Республіки В'єтнам, тому контроль над долиною мав стратегічно важливе значення для ВНА. На момент атаки в таборі знаходилися загони CIDG та невелика група «зелених беретів», загальною чисельністю 395 солдатів і офіцерів. У свою чергу сили північнов'єтнамської армії, які штурмували базу, нараховували 2000 чоловік. Через погану погоду американська авіація не змогла ефективно надавати підтримку захисникам табору, і вже зранку 10 березня бійці ВНА увірвалися в нього, становище гарнізону стало критичним. Тому американське командування вирішило евакуювати гарнізон і знищити табір. До 5 години вечора гарнізон було евакуйовано, а будівлі табору знищено, при цьому евакуація переросла в панічну втечу бійців CIDG. Захоплення табору позволило ВНА встановити контроль над долиною А-Шау і використовувати її як плацдарм для атак на південнов'єтнамські міста, особливо Хьє та Фу Бі.[68]

Поразка в А-Шау стала тільки початком серії невдач, які спіткали американську армію у Південному В'єтнамі навесні 1966 року. 11 квітня рота 1-ї піхотної дивізії чисельністю 134 чоловіка потрапила в засідку влаштовану батальйоном В'єтконгу. Під час бою, який тривав до ранку наступного дня, рота втратила 38 убитими та 71 раненими, що склало 80% її чисельності. Цей випадок продемонстрував недоліки стратегії «знайти та знищити», які полягали в тому що підрозділи, які посилалися на пошук в'єтконгівців, нерідко потрапляли в засідки, влаштовані переважаючими силами противника. При цьому підкріплення могли підійти вже після того, як партизани покинули поле бою.

Одним із прикладів того як в'єтконгівці могли уникати бою з переважаючими силами противника, може служити операція Birmingham, яка проводилася 24 квітня — 17 травня в провінції Тейнінь силами американської 1-ї піхотної дивізії та 5-ї дивізії АРВ. ЇЇ завданням був розгром 9-ї дивізії В'єтконгу, але партизани змогли уникнути масштабних зіткнень і успішно відступити на територію Лаосу. А єдиним успіхом союзників стало захоплення 500 тон спорядження та припасів, залишених дивізією під час відступу. Подібним чином завершувалась більша частина операцій проти В'єтконгу.[69]

Американські морські піхотинці під час операції Hastings, липень 1966 року

Наприкінці червня — початку липня дивізія 324Б В'єтнамської народної армії, діючи невеликими групами, проникла через демілітаризовану зону на територію Південного В'єтнаму.[70] Чисельність дивізії оцінювалася в межах 8-10 тисяч[71], перед нею було поставлено завдання встановити контроль над провінцією Куангчі.[72] У відповідь генерал Вестморленд наказав 3-й дивізії морської піхоти знищити північнов'єтнамські війська, які проникли через кордон. Операція розпочалася 15 липня і дістала назву Hastings, в ній узяли участь 5 батальйонів із 3-ї дивізії МП, загальною чисельністю 8000 чоловік. Крім того, в боях узяли участь підрозділи 1-ї дивізії АРВ чисельністю 3000. Операція відрізнялася великою кількістю розрізнених, але запеклих боїв на покритій джунглями місцевості. Командуючий американськими військами під час операції генерал Льюїс Вольт так охарактеризував її хід: «Ми зустріли добре оснащених, прекрасно підготовлених і войовничих до фанатизму солдатів противника. Вони атакували нас великими масами і гинули сотнями».[72] До початку серпня морській піхоті вдалося розсіяти або відкинути на північ основні сили дивізії 324Б. Але на південь від ДМЗ ще залишалися чималі сили ВНА, тому відразу після закінчення операції Hastings 3 серпня, у той же день, розпочалася нова операція — Prairie. Її метою було знищити залишки північнов'єтнамських військ і не допустити проникнення нових. Ключовим моментом операції стали запеклі бої за гору Rockpile та прилеглі до неї пагорби, які американці змогли взяти тільки ціною великих втрат.[73] Бої завершилися 27 жовтня, за час проведення операцій Hastings та Prairie було знищено 2179 солдатів північнов'єтнамської армії.[74][75] Американські війська також зазнали відчутні втрати — 326 морпіхів загинуло, ще майже 1500 дістали поранення.[74][75] У результаті цих операцій морській піхоті вдалося розгромити північнов'єтнамські війська, які проникли через ДМЗ, і не допустити захоплення провінції Куангчі.

Південний В'єтнам мав специфічний мусонний клімат з чітко вираженим вологим і сухим сезоном. Останній припадав на початок осені — кінець зими, і саме в цей час американці проводили найбільшу кількість операцій проти В'єтконгу. В сухому сезоні 1966/67 рр. було проведено декілька масштабних та ряд локальних антипартизанських операцій. Першою великою операцією стала Attleboro, яка проводилася з 14 вересня по 24 листопада 1966 року в провінції Тейнінь з метою порушити лінії постачання партизанів у зоні III корпусу. Чисельність американських військ становила 16000 чоловік[76], їм протистояли 9-а дивізія НФВПВ та полк північнов'єтнамської армії. В результаті операції системі постачання В'єтконгу була причинена значна шкода, американці захопили великі трофеї, крім того було вбито 1106 партизан і ще 44 захоплено в полон.[77] Досвід отриманий американцями під час цих боїв був використаний для підготовки ще більш масштабної операції — Junction City.

Операція Cedar Falls, червоною лінією обведено «залізний трикутник»

На відстані 40 км на північ від Сайгону знаходився "залізний трикутник" — район особливої активності в'єтконгівських партизан. Цьому сприяла потужна інфраструктура із підземних тунелів, які були побудовані в три рівня та мали загальну довжину до 250 км. З метою розгромити партизанські сили в «трикутнику» та знищити всю їхню інфраструктуру американське командування вирішило провести операцію Cedar Falls. Це була наймасштабніша наземна операція американських військ у В'єтнамській війні.[78] Всього в ній прийняли участь 30000 американських і південнов'єтнамських військовослужбовців.[79] Операція розпочалась 8 січня 1967 року, але основні сили В'єтконга відразу покинули район проведення операції, тому розмах боїв був незначним. Союзники зайнялися знищенням, у першу чергу, партизанської інфраструктури та ліквідацією селищ, які підозрювалися у співпраці з повстанцями. В спеціальні табори було депортовано понад 6000 селян (2/3 з яких діти), а селища в яких вони проживали — знищені.[80][81] Американським військам вдалося виявити та знищити 100 бункерів, 25 тунелів та 500 інших підземних об'єктів, які використовувалися партизанами. Операція завершилася 26 січня, втрати союзників були невеликі — загинуло 72 американця та 11 солдат АРВ. Але успіхи теж були невеликі — основні сили В'єтконга успішно покинули «трикутник» і повернулися назад відразу після закінчення операції.[82] Вціліла і більша частина підземної інфраструктури партизан, яка в січні наступного року буде використана для масштабного наступу на Сайгон.[83]

Скидання вантажу з літака С-130 під час операції JunctionCity

За даними американської розвідки в провінції Тейнінь знаходився штаб партизанського руху в Південному В'єтнамі, одночасно з тим в провінції діяла 9-а дивізія НФВПВ та підрозділи північновєтнамської армії. Враховуючи ці фактори було прийнято рішення провести в цій провінції масштабну військову операцію. Вона дістала назву Junction City, на честь одноіменного міста в штаті Канзас. До участі в операції були залучені значні американські сили: 30000 чоловік, 240 вертольотів[84] та понад 700 одиниць бронетехніки, що робило Junction City однією з найбільших операцій в'єтнамської війни. Вона розпочалася 22 лютого, американські війська використали тактику «молот та ковадло»: 1-а і 25-а (окрім 2-ї бригади) піхотні дивізії зайняли позиції на півночі провінції, а 173-а повітряно-десантна бригада висадилася на заході, утворюючи таким чином «ковадло». Ця фаза операції пройшла успішно і вже 23 лютого в наступ перейшли 11-й бронекавалерійський полк та 2-а бригада 25-ї піхотної дивізії. Цим силам відводилася роль «молота»: вони повинні були витіснити партизан на позиції, зайняті американцями під час першої фази операції, а потім спільними зусилями розгромити противника.

Спочатку В'єтконг уникав значних боїв, але вже 28 лютого батальйон партизан біля селища Prek Klok атакував піхотний батальйон 1-ї дивізії, американці успішно відбили напад. Пізніше відбулося ще ряд запеклих боїв між противниками, найбільший із них — битва за базу вогневої підтримки Gold 21 березня. Всі бої закінчилися впевненою перемогою американських військ і великими втратами для в'єтконгівців, успіхам американців, в значній мірі, сприяла ефективна авіаційна та артилерійська підтримка. Всього за період операції американська артилерія випустила 366000 снарядів, а авіація скинула 3235 тон бомб. Junction City тривала 82 дні, закінчившись 14 травня, ставши однією з найбільш тривалих наземних операцій проведених американськими військами. Хоча в'єтконгівський штаб так і не вдалося виявити, тим не менш, американське командування було задоволене результатами операції. Під час неї загинуло 2700 партизан, американці захопили 600 тон стрілецької зброї, 500 тисяч сторінок в'єтконгівської документації та багато інших трофеїв. Американські війська, у свою чергу, втратили 282 чоловіка загиблими та 1100 раненими.

Проводячи цілу серію наступальних операцій в сухому сезоні 1966/1967 рр., американське командування планувало добитися перелому у війні на свою користь. Але попри значні сили, які були залучені для наступальних дій та ряд локальних успіхів, переломити хід війни не вдалося. Її затягування, гибель американських солдат та великі фінансові витрати, почали спричиняти серйозне незадоволення серед американського населення та політиків. Все частіше звучали вимоги вивести американські війська із В'єтнаму, саме в 1967 році починається масовий антивоєнний рух у Сполучених Штатах. Його учасники проводили акції протесту, різноманітні антивоєнні заходи, їх підтримували ряд ЗМІ та політиків від Республіканської партії.

Затяжна війна негативно відображалася і на особовому складі Збройних Сил США. Так, тривалість відрядження у В'єтнам становила в середньому один рік, при цьому новобранці проходили прискорену підготовку, якість якої бажала бути кращою. На території В'єтнаму не існувало безпечних тилових місць, як це було у часи Другої світової війни та Кореї. Тому особовий склад, перебуваючи у стані постійного стресу, часто зловживав наркотиками та алкоголем.

З початком сезону дощів інтенсивність та розмах антипартизанських операцій істотно знизились, зате різко активізувалися в'єтконгівці та північнов'єтнамська армія. В квітні підрозділи ВНА, які проникли в Південний В'єтнам через камбоджійський кордон почали будувати укріплення на висотах біля американської бази Кхесань, що в провінції Куангчі (провінція). Коли це стало відомо американцям, вони вирішили нанести удар силами двух батальйонів морської піхоти. Американські атаки розпочалися 24 квітня і відразу наштовхнулися на запеклий опір 6 північнов'єтнамських батальйонів. Тільки після двух тижнів кровопролитних боїв, втративши 550 убитими і раненими, морські піхотинці змогли захопити пагорби.[85]

Долина Quế Sơn мала стратегічно важливе значення для американського командування, але вона майже повністю контролювалася силами 2-ї дивізії ВНА. Для того щоб встановити контроль над долиною, 21 квітня морська піхота розпочала операцію Union. В результаті запеклих боїв, які тривали понад 3 тижні, обидві сторони понесли великі втрати. Американцям вдалося розбити 21-й полк північнов'єтнамської армії і закріпитися в долині. Але її північна частина все ще контролювалася значними силами ВНА. Тому вже 26 травня, після отримання підкріплень, наступ американських військ продовжився. За два тижня морським піхотинцям та південнов'єтнамським рейнджерам, які теж були залучені до операції, вдалося захопити долину і нанести противнику серйозну поразку. Через високі втрати 2-а північнов'єтнамська дивізія протягом кількох подальших місяців не брала участі в бойових діях.[86] Американцям успіх коштував 220 загиблих та понад 700 поранених.

На початку липня 90-й полк дивізії 324Б зробив чергову спробу проникнути через демілітарізовану зону на територію Куангчі — найпівнічнішої провінції Республіки В'єтнам. Щоб недопустити прориву півночнов'єтнамських військ, 2 липня морська піхота розпочала операцію Buffalo. В результаті успішних дій американських військ 90-й полк поніс великі втрати і був відкинутий назад на територію Північного В'єтнаму. Крім того морські піхотинці змогли виявити та знищити ряд об'єктів, які були таємно споруджені солдатами ВНА в прикордонній зоні, серед них 164 підземних укриття та 15 артилерійських позицій. Але спроби північнов'єтнамських військ прорватися через кордон продовжувалися, в основному це робили підрозділи дивізії 324Б. Щоб присікти ці спроби, 16 липня американці розпочали нову операцію — Kingfisher, до неї було залучено 5 батальйонів морської піхоти.[87] Найзапекліші бої точилися 28-30 липня та 4-13 вересня, коли через кордон намагалися прорватися значні сили північнов'єтнамської армії. Апогеєм стали бої 10 вересня, коли батальйон 3/26 морської піхоти був атакований 812-м полком ВНА.[88] Незважаючи на чисельну перевагу противника, морським піхотинцям при підтримці артилерії вдалося відбити атаку. Всього за період операції, яка тривала до 31 жовтня, американські війська знищили 1117 північнов'єтнамських солдат, які намагалися проникнути через кордон.[89] Але американці теж понесли відчутні втрати — 340 убитих та 1461 поранений.[89]

В середині 1967 року керівництво ДРВ почало розробляти плани повномасштабного наступу в Південному В'єтнамі. До нього мали бути залучені як в'єтконгівські партизани так і підрозділи північнов'єтнамської армії, що діяли на території Республіки В'єтнам. Успішний наступ, на думку північнов'єтнамського керівництва, мав призвести до народного повстання і повалення режиму Нгуєна Ван Тхієу. Що в свою чергу, стало би передумовою перемоги у війні і об'єднання двох частин В'єтнаму. Головні удари планувалося нанести в густонаселений районах країни, у першу чергу потрібно було захопити Сайгон і Хюе. А для того щоб відволікти увагу противника і заставити його перекинути як можна більше військ в другорядні райони, В'єтконг та ВНА здійснили ряд відволікаючих маневрів.

Першим таким маневром стала облога американської бази Контхієн, що в провінції Куангчі. Вона розпочалася у вересні з потужного мінометного та артилерійського обстрілу.[90] Тільки 25 вересня по базі було випущено 1200 артилерійських снарядів та мінометних мін.[90] Хоча північнов'єтнамські війська не штурмували базу, але облога та постійні обстріли виснажували її захисників і змушували американське командування тримати в готовності немалі сили, якщо штурм все ж таки розпочнеться.

29 жовтня 273-а дивізія ВНА атакувала підрозділи CIDG, які охороняли кордон із Камбоджею в провінції Біньфиок. Їм на допомогу прийшли американські та південнов'єтнамські війська, бої на кордоні тривали аж до початку грудня, поки 273-а дивізія не відступила. Північнов'єтнамським військам вдалося відволікти значні сили противника, але доволі високою ціною — понад 1000 загиблих.[91]

Солдати 4-ї піхотної дивізії на пагорбі 742 під час боїв за Дакто в листопаді 1967 року

Наприкінці жовтня частини північнов'єтнамської армії (в основному 1-а дивізія) з території Лаосу вторглися в провінцію Контум. Перед ними стояло завдання захопити територію навколо селища Дакто, через яку проходив один із маршрутів «стежки Хо Ші Міна» та заставити американців перекинути як можна більше військ в Центральне нагір'я.[92] Але американська розвідка змогла розкрити ці наміри і союзники вирішили нанести удар на випередження. Загальна чисельність американських та південнов'єтнамських військ, які були залучені до проведення операції нараховувала 16000 чоловік. Їм протистояли 4 полки ВНА, загальною чисельністю 6000 бійців. Головні бої розгорнулися за пагорби, які оточували Дакто, значна частина цих висот була напередодні битви зайнята північнов'єтнамськими військами і американцям довелося їх штурмувати.

Тетський наступ[ред.ред. код]

У січні 1968 незважаючи на початок свята Тет (Нового року за місячним календарем), який має дуже велике значення для жителів країн Південно-Східної Азії, В'єтконг при підтримці в'єтнамської народної армії раптово розпочав широкомасштабний наступ на більш ніж 100 міст В'єтнаму, в тому числі здійснили зухвалі атаки на штаб-квартиру генерала Вестморленда та посольство США в Сайгоні[93].

Незважаючи на попередню розгубленість, американські та південнов'єтнамські підрозділи швидко змогли організуватися для проведення контратак. У колишньої столиці В'єтнамської імперії Хюе, повстанці захопили імператорську фортецю та більшу частину міста. Розпочалась битва за Хюе, в результаті запеклих боїв близько 80% міста було зруйновано[94]. У ході протистояння загинуло чимало місцевих мирних мешканців, в тому числі, в так званій бойні в Хюе, від рук комуністів загинуло щонайменше 6000 південнов'єтнамських жителів.

Тетський наступ став початком кінця політичної кар'єрі Ліндона Джонсона, чий рейтинг стрімко знизився з 48 до 36%[95].

Поразка збройних сил Південного В'єтнаму та США стала зворотнім пунктом в історії втручання американців у В'єтнамську війну та створило великий вплив на громадську думку серед американців. Деякі порівнювали це за своїми масштабами з катастрофою під Перл-Харбором.

Невдовзі Вестморленд стає начальником штабу армії США, але його прохання щодо збільшення військового контингенту на 200 000 чоловік врешті-решт призвело до його відставки й призначенні генерала Крейтона Абрамса на цю посаду.

10 травня 1968 незважаючи на існуючі протиріччя розпочалися мирні переговори між США та Демократичною Республікою В'єтнам, які тривали безрезультатно 5 місяців доки Джонсон не віддав наказ припинити бомбардування Північного В'єтнаму.

...ескалація війни у В’єтнамі, розпочата Джонсоном, розколола країну на два непримиримих табори ..., коштувала життя щонайменш 30 000 американцям доки він не пішов з посади Президента й вщент зруйнувало його президентський імідж.

Роберт Даллек[96]

С приходом до влади Президента Ніксона, він розпочав запровадження в життя так званої Доктрини Ніксона — поступове виведення американських військ з В'єтнаму в той час як військові операції поступово скорочувалися, обмежуючись лише проведенням незначних за масштабом бойових дій, в основному спрямованих на порушення шляхів забезпечення комуністів та передачу усієї території країни під повний контроль південнов'єтнамських військ. Цей процес також отримав ім'я «В'єтнамізація». Звернувшись за допомогою до урядів Радянського Союзу та Китайської Народної Республіки Ніксон також продовжив ведення переговорів, паралельно створив умови для ведення переговорів між супердержавами.

Стежка Хо Ши Міна

Починаючи з 1969 року американські війська поступово залишали свої місця дислокації у прикордонних регіонах та переміщалися у прибережну смугу. Як наслідок, кількість втрат у 1970 році була майже в 2 разі нижче, ніж у попередньому році[97].

«Операція Меню», секретне бомбардування Камбоджі та Лаосу[ред.ред. код]

Незважаючи на бажання правлячого принца Камбоджі Нородома Сіанука, який оголосив у 1955 році своє рішення про невтручання країни у В'єтнамську війну[98], намагаючись не допустити втягування Камбоджі у регіональний конфлікт, комуністи користуючись цим, міцно облаштувалися на землі Камбоджі, перетворивши її на свою передову базу для проведення військових операцій у сусідній країні.

Проте, під тиском з боку Вашингтону, принц був вимушений відмовитися від свого рішення у 1969 й розпочав переслідування комуністів. Користуючись цим, президент Ніксон розпочав таємну кампанію бомбардувань, під назвою «Операція Меню». Метою ставилося знищення партизанських баз, таборів та шляхів просування повстанців повздовж камбоджійсько-в'єтнамського кордону. Військове втручання США у внутрішні справи було грубим порушенням міжнародного права, попри те, що офіційно уряд Сполучених Штатів запевняв «про повагу до суверенітету, нейтралітету та територіальної цілісності Королівства Камбоджа»[99].

Однак, у 1970 Сіанук був змінений на посту керівника країни про-американські налаштованим прем'єр-міністром Лон Нол. Кордони країни були закриті й збройні сили США разом з південно-в'єтнамськими військовими розпочали проведення широкомасштабних операцій проти партизан.

Американський морський піхотинець веде під конвоєм в'єтнамця, підозрюваного в приналежності до НФВПВ. Район Дананга, серпень 1965 року
Солдати 1-ої кавалерійської дивізії США обшукують будинок у південнов'єтнамському селі. Операція «Irwing», Біньдінь, жовтень 1966

Але, невдовзі, новини про втручання американських військових викликали нову хвилю протестів серед американської спільноти. Під час масової демонстрації в Огайо 4 студентів з університету Кента було вбито солдатами Національної гвардії, що викликало небувалу хвилю протесту у Штатах. Разом з цим, реакція адміністрації Ніксона залишалася абсолютно індиферентною, чим провокувала антивоєнний рух на акції ще більшого розмаху[100].

У 1971 році до газети «Нью-Йорк Таймс» попала цілком таємна інформація про протизаконні операції американських збройних сил у Південно-Східній Азії, які у ході розслідування Верховний Суд США визнав достовірними[101].

У лютому 1971 року південно-в'єтнамські військові розпочали широкомасштабну операцію «Лам Сон 719» з метою виведення з ладу шляхів комунікацій партизанських загонів південнов'єтнамського В'єтконгу через Лаос з Північним В'єтнамом, або так звану «стежку Хо Ши Міна»[102].

Операція закінчилася повним фіаско. Ледве зустрівши опір з боку декількох північнов'єтнамських дивізій, південнов'єтнамські вояки в повному безладі негайно повернули назад; танки та інша бронетехніка кидалися прямо вздовж шляхів, усіяних трупами військових, в'єтнамські солдати в паніці утікали та в буквальному сенсі слова чіплялися за американські вертольоти з надією втекти з поля бою та зберегти власне життя. Американці були вимушені розстрілювати усю кинуту техніку, намагаючись не допустити її потрапляння в руки противника. Половина військових армії Південного В'єтнаму була або вбита, або потрапила в полон до партизан. В'єтнамізація закінчилася ганебним провалом. Як пізніше писав Карноу,

«

«помилки були просто монументальні... Південнов’єтнамські вищі військові лідери, яких 10, а то й 15 років навчали американці, які закінчували американські військові коледжі та навчальні центри але ж нічого ні засвоїли...»[103]

Оригінальний текст (англ.)

"the blunders were monumental... The (South Vietnamese) government's top officers had been tutored by the Americans for ten or fifteen years, many at training schools in the United States, yet they had learned little."

 »

З 1971 року Австралія та Нова Зеландія вивели свої війська з В'єтнаму. Американські військові продовжували поступово скорочували свою присутність. Але на загальному фоні зростаючої політичної кризи в країні, масових антивоєнних демонстрацій протесту у військах дислокованих у В'єтнамі військова дисципліна падала на очах, поширювалися акції непокори серед військовослужбовців. Збройні сили захлинула хвиля злочинів, наркотики вживалися у відкриту, солдати відмовлялися виконувати накази офіцерів та сержантського складу й навіть вбивали тих командирів, яким не довіряли[104]. За деякими американськими джерелами щонайменше 230 офіцерів було вбито за таких обставин, в більшості своєї шляхом підриву ручними гранатами, та доля 1 400 командирів, що загинули, залишається під сумнівом.

30 березня 1972 року північнов'єтнамська армія розпочала повномасштабне вторгнення у Південний В'єтнам за участю чотирнадцяти дивізій.[105]) Загальна чисельність армії ДРВ та сил Вєтконга, які приймали участь в наступі нараховувала 200 тисяч чоловік.[106] Операція дістала назву «Нгуен Хюе», в західних джерелах вона відома як «Великодній наступ». Удари було нанесено в трьох напрямках: в північній, центральній та південній частинах Республіки В'єтнам. Південнов'єтнамська армія змогла зупинити наступ в південній і центральній частині країни, але на півночі підрозділи ВНА наступали більш успішно і змогли взяти місто Куангчі, який був центром однойменної провінції. «Великодній наступ» завершився 14 вересня, в результаті нього армія ДРВ взяла під контроль ряд територій у північних провінціях Республіки В'єтнам, які становили 10% від загальнорї площі країни. Хоча більшість цілей операції не була досягнута, ДРВ оголосила про перемогу, в той час південнов'етнамське керівництво стверджувало про свою перемогу.

Напрями основних ударів північнов'єтнамської армії під час «Великоднього наступу»

На хід операції значний вплив мала допомога Південному В'єтнаму з боку США. Американська авіація завдавала авіабомбові удари по північновє'тнамських військах, американські радники допомагали в плануванні операцій, одночасно з тим США збільшили поставки зброї та фінансову допомогу своєму союзнику. Згодом американці пішли далі і 8 травня почали мінування північнов'єтнамських портів, що викликало значні перебої у поставці товарів до ДРВ.[107] 9 травня розпочалася операція "Linebacker", в ході якої американські ВПС та палубна авіація 7-го флоту проводили регулярні бомбардування Північного В'єтнаму.

«Великодній наступ» коштував обом сторонам великих втрат. Армія Північного В'єтнаму та В'єтконг втратили близько 100 тисяч чоловік убитими, пораненими і полоненими та майже всі танки, які приймали участь в операції.[108] Втрати південновє'тнамської армії за американськими даними склали 10000 убитими, 33000 пораненими[109] та 3500 зниклими безвісти.[110] Тоді як ДРВ заявила, що Південний Вє'тнам втратив тільки убитими та раненими 213307 військовослужбовців, ще 13000 було взято в полон.[111] Точні втрати американських військ за період операції невідомі, але за весь 1972 рік у В'єтнамі загинуло 300 американських військовослужбовців, більшість з яких, звісно, під час операції «Нгуен Хюе».[112] Великі жертви були і серед мирного населення Республіки В'єтнам: 25 тисяч загиблих та майже 1 мільйон біженців.[113] Невдача північнов'єтнамського наступу та проведення американцями операції «Linebacker» допомогли уникнути розгрому Південного В'єтнаму ще в 1972 році.[114]

Останній солдат армії США залишив територію В'єтнаму у серпні 1972 року[Джерело?]. За іншою інформацією, американські вояки все ще продовжували гинути на території Південного В'єтнаму у жовтні 1972 року[115].

Акції протесту проти американського втручання у війну[ред.ред. код]

Демонстрації протесту …
…проти війни у В'єтнамі

Адміністрація Джонсона використовувала політику мінімальної відвертості при освітленні подій у В'єтнамській війні у засобах масової інформації. Офіцери по зв'язкам з громадськістю з відома своїх начальників всіляко приховували негативні факти про війну, а підкреслювали лише дані про досягнення прогресу у боротьбі з В'єтконгом. З часом, таке дозування інформації зруйнувало віру американців до офіційної влади, які бачили тисячі поранених та покалічених ветеранів у себе вдома. Врешті-решт це призвело до того, що у жовтні 1967 біля Пентагону пройшли перші мітинги протесту проти В'єтнамської війни. Поліція провела розгін демонстрації під час якою серед тисяч протестуючих 680 було заарештовано. Тим часом антивоєнний рух зростав час від часу. Незважаючи на звернення Ніксона до більшості, яка зберігала мовчання, підтримати війну, американці висловлювалися категорично проти. Бойня в Сонгмі, яку організували військовослужбовці армії США, під час якого були зґвалтовані та вбиті цивільні люди спровокувало ярість серед противників участі американців у веденні війни.

Наслідки війни[ред.ред. код]

Людські втрати[ред.ред. код]

Республіка В'єтнам та її союзники[ред.ред. код]

Республіка В'єтнам — точні втрати Армії Республіки В'єтнам невідомі, тому що ряд документів де вони фіксувалися були втрачені після поразки країни у війні. Крім того в період найбільших втрат південнов'єтнамської армії весною 1975 року донесення про втрати, часто, взагалі не складалися. Більшість дослідників оцінюють втрати південнов'єтнамської армії від 171,331 до 220,357 загиблих під час війни,[116][117] в той же час американський дослідник Р. Руммель вважає що загинуло від 219000 до 313000 південнов'єтнамських військових.[118] Відомо, що 16000 із них померли під час перебування в полоні.[119] Крім того, до числа військових втрат не входять 17000 південнов'єтнамських ополченців, які загинули в боях з комуністичними силами. Втрати мирного населення Республіки В'єтнам теж достеменно невідомі, вони оцінюються в діапазоні 195000 — 430000 загиблих.[116][120] При цьому в пікові роки війни 1/3 втрат серед мирного населення були результатом дій підрозділів В'єтконгу.[121] Близько 50000 мирних жителів загинуло в результаті через дії південнов'єтнамської влади та її силових підрозділів, із них 36000 були страчені по різним причинам.[122][123] Таким чином людські втрати Республіки В'єтнам, виключаючи тих хто воював в рядах В'єтконгу, коливаються в діапазоні від 366000 до 743000 загиблих.

США — під час війни загинуло 58286 американських військових та ще 153303 дістали поранення, в ці цифри входять втрати по всім причинам, включаючи небойові.[124][125] В полон потрапило за різними даними від 725 до 837 американців, з яких від 65 до 116 померли в ньому.[126][127] Станом на 2 червня 2013 року ще 1645 чоловік числяться зниклими безвісти, після війни таких було 2646.[128]

Республіка Корея — 5099 військовослужбовців загинули, 11232 дістали поранення, 4 числяться зниклими без вісти.[129]

Австралія — бойові втрати становлять 426 військовослужбовців, небойові — 74, ще 3129 було поранено, а 6 зникли безвісти.[130]

Тайланд — 351 військовий загинув, 1358 дістали поранення.[131]

Нова Зеландія — 37 військовослужбовців загинуло та 187 дістали поранення.[132][133]

Філіпіни — 9 чоловік загинули (Філіпіни відправляли у В'єтнам лише цивільний персонал та небойові військові частини).[134]

Демократична Республіка В'єтнам та її союзники[ред.ред. код]

Демократична Республіка Вє'тнам та В'єтконг — на протязі 20 років після закінчення війни в'єтнамська влада не публікувала ніяких офіційних даних щодо втрат під час війни. Тому дані про втрати комуністичних сил оцінювалися досить приблизно і на основі документів американської сторони. Так Міністерство оборони США на основі підрахунку тіл убитих, оцінювала втрати пінічнов'єтнамської армії та В'єтконга в 960765 убитих в період з 1965 по 1974 рр, але ця цифра вважалася фахівцями завищеною, тому що в неї нерідко включалися втрати цивільного населення від дій американських та південнов'єтнамських військ.[116] І тільки в 1995 році в'єтнамське керівництво оголосило офіційні дані щодо людських жертв країни під час війни, так згідно з ними армія ДРВ та В'єтконг в період з 1955 по 1975 рр. втратили загиблими і зниклими без вісти 1100000 чоловік.[135] Жертви серед мирного населення Північного Вєтнаму оцінюються в 50-65 тисяч загиблих в результаті бомбардувань американської авіації.[116][136]

Китай — за роки війни загинуло близько 1000 китайських громадян, як військовослужбовців так і цивільних осіб.[137]

СРСР — за період війни загинуло через різні причини та вмерло від хвороб 16 радянських військовослужбовців.[138]

КНДР — втрати невідомі, хоча у В'єтнамі існують захоронення північнокорейських військових, які загинули у в'єтнамський війні. Участь країни у цій віні не була масштабною, відомо про одну винищувальну ескадрилью та небагаточисельні підрозділи ППО, які приймали участь в бойових діях.[139]

Інші країни[ред.ред. код]

Камбоджа — паралельно з війною у В'єтнамі в країні йшла громадянська війна, тому неможливо точно розділити жертви, які були спричинені через війну у В'єтнамі і які стали наслідком громадянської війни. Але відомо, що в результаті американських бомбардувань загинуло 40000 камбоджійців, як членів антиурядових воєнізованих формувань так і мирних жителів.[140] Всього в результаті громадянської війни загинуло від 200000 до 300000 чоловік.[141][142]

Лаос — ситуація в країні нагадувала камбоджійську, паралельно з війною у В'єтнамі в Лаосі йшла громадянська війна, тому жертви понесені лаосцями в результаті в'єтнамської війни визначити важко і вони включаються дослідниками в жертви від громадянської війни. У свою чергу, загальна кількість жертв громадянської війни оцінюється в 20000 — 60000 загиблих.[143][144][145]

Додаткові факти[ред.ред. код]

  • Середній вік американських військовослужбовців, які загинули у В'єтнамі становив 22,8 роки, при цьому 64% із них були молодше 21 року. Серед загиблих найбільшу регіональну групу складали вихідці із штату Каліфорнія.[146]
  • В Республіці В'єтнам станом на початок 1975 року було 83 тис. ампутантів, 30 тис. сліпих, 10 тис. глухих в наслідок війни.[147]
  • Війна відрізнялася надзвичайно високою інтенсивністю використання вертольотів, так тільки транспортні CH-47 Chinook виконали 2,6 млн вильотів, під час яких перевезли 8,5 млн чоловік та 4,5 млн т. вантажів.[148]
  • Під час бойових дій Армія США втрачала 1 вертоліт на 18000 бойових вильотів, що є унікальним показником для авіаці, яка приймає участь в інтенсивнивних бойових діях.[149]

Посилання[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

  • Дэвидсон Ф. Б. Война во Вьетнаме. — М.:Изографус, Эксмо, 2002. (оригінал — Lt. Gen. Phillip B. Davidson, USA (Ret.) Vietnam At War. The History 1946–1975. Oxford University Press; ISBN 0-19-506792-4; (April 1991))
  • Россия (СССР) в войнах второй половины XX века — М.: Триада-фарм, 2002. (Война во Вьетнаме (1961–1974 гг.))
  • Гордиенко А. Н. Войны второй половины XX века.. — Мн.,: «Современная литература», 1999. — ISBN 985-437-507-2
  • Andrade, Dale. Trial By Fire: The 1972 Easter Offensive, America's Last Vietnam Battle. New York: Hippocrene Books, 1995.
  • Karnow, Stanley (1997). Vietnam: A History (2nd ed.). New York, NY: Penguin Books. ISBN 978-0-140-26547-7.
  • Andrew Krepinevich Jr. The Army and Vietnam. — The Johns Hopkins University Press, 1988. — ISBN 0-8018-3657-3
  • Guenter Lewy America in Vietnam. — Oxford University Press, 1980. — ISBN 0-19-502732-9
  • McNamara, Robert S., with James Blight, Robert Brigham, Thomas Biersteker, Herbert Schandler (1999). Argument Without End: In Search of Answers to the Vietnam Tragedy. New York, NY: PublicAffairs. ISBN 978-1-891-62087-4.
  • Michael Lind Vietnam: The Necessary War. — Free Press, 2002. — ISBN 0-684-87027-4
  • Leepson, Marc and Helen Hannaford, Webster's New World Dictionary of the Vietnam War. New York: Simon & Schuster, 1999.
  • Lewis Sorley A Better War. — Harvest Books, 2007. — ISBN 0-15-601309-6
  • Rogers, Lieutenant General Bernard William (1989). Cedar Falls — Junction City: A Turning Point. Vietnam Studies. United States Army Center of Military History.
  • Rummel R.J. Death by Government, Transaction Publishers, 1997
  • Shelby L. Stanton The Rise and Fall of an American Army. — Novato, CA: Presidio Press, 1985. — ISBN 0-89141-232-8
  • Donn A. Starry|Starry, Donn A. GEN. Mounted Combat In Vietnam; Vietnam Studies. Department of the Army, 1978.
  • Sorley, Lewis (1999). A Better War: The Unexamined Victories and Final Tragedy of America's Last Years in Vietnam. New York: Harvest Books.
  • Spencer C. Tucker, ed., Encyclopedia of the Vietnam War. A Political, Social, and Military History (Santa Barbara et al.: ABC-Clio, 1998)
  • Telfer, Gary I. (1984). U.S. Marines in Vietnam: Fighting the North Vietnamese 1967. History and Museums Division, Headquarters, U.S. Marine Corps. ISBN 978-1482538878.
  • Harry Summers On Strategy: A Critical Analysis of the Vietnam War. — Presidio Press, 1995. — ISBN 0-89141-563-7
  • Marilyn Young Vietnam Wars 1945–1990. — Harper Perennial, 1991. — ISBN 0-06-092107-2
  • Bách khoa tri thức quốc phòng toàn dân. NXB Chính trị quốc gia. Hà Nội.2003.

Виноски[ред.ред. код]

  1. «Vietnam War > Troops Strength». Historycentral.com. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 2009-10-17. 
  2. Larsen, Stanley Robert; Collins, James Lawton, Jr. (1975), «CHAPTER VI, The Republic of Korea», Allied Participation in Vietnam, Department of the Army (published 1985), Library of Congress Catalog Card Number 74-28217
  3. Vietnam War 1962-72, Army History Unit, Australian Army, http://www.defence.gov.au/army/ahu/HISTORY/vietnam_war.htm, retrieved 5 October 2008
  4. а б в г д Aaron Ulrich (Editor); Edward FeuerHerd (Producer & Director). (2005 & 2006) (Box set, Color, Dolby, DVD-Video, Full Screen, NTSC). Heart of Darkness: The Vietnam War Chronicles 1945–1975. [Documentary]. Koch Vision. Event occurs at 321 minutes. ISBN 1-4172-2920-9.
  5. «Vietnam War Casualties». Vietnamgear.com. 1995-04-03. http://www.vietnamgear.com/casualties.aspx. Retrieved 2009-10-17
  6. Dunnigan, James & Nofi, Albert: Dirty Little Secrets of the Vietnam War: Military Information You're Not Supposed to Know. St. Martin's Press, 2000, page 284. ISBN 0-312-25282-X
  7. «Vietnam War». Encyclopedia Britannica. http://www.britannica.com/EBchecked/topic/628478/Vietnam-War. Retrieved 5 March 2008. «Meanwhile, the United States, its military demoralized and its civilian electorate deeply divided, began a process of coming to terms with defeat in its longest and most controversial war»
  8. Neale, Jonathan The American War, page 17, ISBN 1-898876-67-3
  9. В'єтмінь — повна назва В'єтнам док-лап дог-мінь (в'єт. Việt Nam Ðộc Lập Ðồng Minh Hội)
  10. Neale, Jonathan The American War, page 18-19, ISBN 1-898876-67-3
  11. а б в Neale, Jonathan The American War, page 20, ISBN 1-898876-67-3
  12. а б в Р.Эрнест Дюпюи, Тревор Н. Дюпюи Всемирная история войн Т.4, стр. 624–626, Полигон, АСТ 1998 ISBN 5-89173-020-0
  13. Zinn, A People's History of the United States, p. 471.
  14. Dien Bien Phu, Air Force Magazine 87:8, August 2004
  15. Vietnam The Ten Thousand Day War, Thames 1981, Michael Maclear, page 57
  16. Дэвидсон Ф. Б. Война во Вьетнаме. — М.:Изографус, Эксмо, 2002.
  17. Agreement on the Cessation of Hostilities in Viet-Nam, 20 July 1954
  18. Dwight D. Eisenhower. Mandate for Change. Garden City, NJ. Doubleday & Company, 1963, p. 372.
  19. John F. Kennedy. «America's Stakes in Vietnam». Speech to the American Friends of Vietnam, June 1956.
  20. McNamara Argument Without End p. 200–201.
  21. Anatomy of a War by Gabriel Kolko, ISBN 1-56584-218-9, page 89
  22. Karnow Vietnam: A History p. 239
  23. Karnow Vietnam: A History p. 230
  24. Vo Nguyen Giap, "The Political and Military Line of Our Party", in The Military Art, pp. 179–80
  25. http://vietnam.vassar.edu/doc6.html Excerpts from Law 10/59, May 6,1959
  26. Karnow Vietnam: A History p. 267.
  27. U.S. Department of Defense, U.S.-Vietnam Relations, vol. 3, pp 1-2.
  28. John Kenneth Galbraith. «Memorandum to President Kennedy from John Kenneth Galbraith on Vietnam, 4 April 1962.» The Pentagon Papers. Gravel. ed. Boston, Mass. Beacon Press, 1971, vol. 2. pp 669–671.
  29. Vietnam War, Swarthmore College Peace Collection
  30. Neil Sheehan (1989) A Bright Shining Lie: John Paul Vann and America in Vietnam. New York, Vintage: 201-66
  31. а б Hanyok, Robert J., Skunks, Bogies, Silent Hounds, and the Flying Fish: The Gulf of Tonkin Mystery, 2-August 4, 1964, NSA Cryptologic Quarterly, (archived from the original on 26 February 2008).
  32. Gerdes (ed.) Examining Issues Through Political Cartoons: The Vietnam War p. 25.
  33. Южный Вьетнам 1961–1966 гг.
  34. а б в г Авиация во Вьетнаме 1964–1968 гг.
  35. Victory in Vietnam: The Official History of the People's Army of Vietnam, 1954–1975. — University Press of Kansas, 2002. — P. 138.
  36. Jacob Van Staaveren, Interdiction in Southern Laos. Washington DC: Center of Air Force History, p. 47.
  37. Burstall, Terry (1990). A Soldier Returns: a Long Tan veteran discovers the other side of Vietnam. Brisbane: University of Queensland. р. 40.
  38. THE BINH GIA FRONT
  39. Дэвидсон Ф. Война во Вьетнаме (1946–1975). — М.: Изографус, Эксмо, 2002. — С. 336.
  40. а б Allied Troop Levels 1960-73
  41. Р. Эрнест Дюпюи, Тревор Н. Дюпюи. Всемирная история войн (в 4-х тт.). Книга 4 (1925–1997). СПб., М., «Полигон — АСТ», 1998. стр.627
  42. Ang, Cheng Guan (2002). The Vietnam War from the Other Side. RoutledgeCurzon. pp. 74-75
  43. Generations Divide Over Military Action in Iraq Pew Research Center. October 2002.
  44. Young, Marilyn B. (1991). The Vietnam Wars, 1945–1990. New York, NY: HarperPerennial. p. 172.
  45. а б John Morocco, Thunder from Above. Boston: Boston Publishing Company, 1984, p. 63.
  46. http://www.airforce-magazine.com/MagazineArchive/Pages/2010/July%202010/0710weasels.aspx
  47. Начало большой войны
  48. Mark Moyar. (2006). Triumph Forsaken: The Vietnam War 1954–1975. New York: Cambridge University Press. р. 402.
  49. U.S. Department of Defense, U.S.-Vietnam Relations vol. 4, p. 7.
  50. U.S. Department of Defense, U.S.-Vietnam Relations vol. 5, pp. 8-9.
  51. U.S. Department of Defense, U.S.-Vietnam Relations vol. 4, pp 117–119. and vol. 5, pp. 8-12.
  52. Public Papers of the Presidents, 1965. Washington, D.C. Government Printing Office, 1966, vol. 2, pp. 794–799.
  53. McNamara, Robert S., with James Blight, Robert Brigham, Thomas Biersteker, Herbert Schandler (1999). Argument Without End: In Search of Answers to the Vietnam Tragedy. New York, NY: PublicAffairs. p. 353–354
  54. Karnow 1997, c. 556
  55. Peter Church. ed. A Short History of South-East Asia. Singapore, John Wiley & Sons, 2006, p. 193.
  56. U.S. Marines in Viet Nam 1965, History and Museums Division, Headquarters, U.S. Marine Corps, Washington D.C.
  57. Vietnam War > Events >Operation Starlite Begins
  58. Starry, Donn A. GEN. Mounted Combat In Vietnam; Vietnam Studies. Department of the Army, 1978. р. 221.
  59. LZ X-Ray After Action Report by LTC Hal Moore
  60. Herbert C Banks, 1st Cavalry Division: A Spur Ride Through the 20th Century «From Horses to the Digital Battlefield», Turner Publishing Company, 2003
  61. а б The Fog of War: The Vietnamese View of the Ia Drang Battle
  62. а б в Vietnam War — Allied Troop Levels 1960-73
  63. Mangold, Tom; Penycate, John (1985). The Tunnels of Cu Chi. London: Pan Books р. 46.
  64. McNeill(1993). To Long Tan: The Australian Army and the Vietnam War 1950–1966. The Official History of Australia's Involvement in Southeast Asian Conflicts 1948–1975. Volume Two. St Leonards, NSW: Allen and Unwin р. 442–443
  65. Tom Mangold, John Penycate The Tunnels of Cu Chi. — 2nd edition. — NY: Random House, 1985. р. 102
  66. а б Words of Condemnation and Drinks of Reconciliation Massacre in Vin Dinh Province All 380 People Turned into Dead Bodies Within an Hour Hankyoreh, 1999-09-02
  67. 1966년 베트남 고자이 마을의 비극 «OhmyNews» Kim HyoSeong, 2007-04-07
  68. Robert C. Ankony, "No Peace in the Valley, " Vietnam magazine, Oct. 2008, 28.
  69. Battlefield: Vietnam
  70. Shulimson, Jack (1982). U.S. Marines in Vietnam: An Expanding War, 1966 (Marine Corps Vietnam Operational Historical Series). Marine Corps Association. с. 159-160. ASIN B000L34A0C. 
  71. «Division from the North». Time. Архів оригіналу за 2012-02-23. Процитовано 2009-06-15.  Проігноровано невідомий параметр |lang= (можливо, |language=?) (довідка); Проігноровано невідомий параметр |datepublished= (можливо, |publication-date=?) (довідка)
  72. а б Shulimson, p. 160.
  73. THE BATTLE FOR HILL 400 Newsweek, October 10, 1966
  74. а б Operation Hastings
  75. а б Operation Prairie
  76. South Viet Nam: The Giant Spoiler Times Magazine, Friday, Nov. 18, 1966
  77. Operation Attleboro: The 196th's Light Infantry Brigade Baptism By Fire in the Vietnam War
  78. Larry H. Addington, America's War in Vietnam. A Short Narrative History (Bloomington: Indiana UP, 2000), p. 100
  79. Addington, America's War, p. 100
  80. John F. Votaw, «CEDAR FALLS, Operation», in Spencer C. Tucker, ed., Encyclopedia of the Vietnam War. A Political, Social, and Military History (Santa Barbara et al.: ABC-Clio, 1998), p. 108.
  81. Rogers, pp. 39-40.
  82. Дэвидсон с. 426
  83. Thomas, «Operation Cedar Falls», p. 329; Addington, America's War, p. 100.
  84. http://www.pbs.org/battlefieldvietnam/timeline/index2.html
  85. The Battle for Hill 881 — May 1967
  86. http://www.combatwife.net/unionIandII.htm
  87. Telfer, рр. 125, 132
  88. Telfer, p.132
  89. а б Telfer, p.139
  90. а б Jack T. Hartzel, Con Thien http://www.vietvet.org/jhconthn.htm
  91. Battle of Loc Ninh, Oct — Nov 1967
  92. Terrence Maitland, Peter McInerney, et al., A Contagion of War. Boston: Boston Publishing Company, 1983, p. 168.
  93. Всемирная история войн Т.4, стр.498
  94. Anatomy of a War by Gabriel Kolko ISBN 1-56584-218-9 pp. 308–309.
  95. Witz The Tet Offensive: Intelligence Failure in War pp. 1-2.
  96. Gerdes (ed.) Examining Issues Through Political Cartoons: The Vietnam War p. 27.
  97. Vietnamization: 1970 Year in Review, UPI.com.
  98. Prince Norodom Sihanouk. «Cambodia Neutral: The Dictates of Necessity.» Foreign Affairs 1958, pp. 582–583.
  99. quoted in Ross, Russell R., ред. (1987), «Nonaligned Foreign Policy», Cambodia: A Country Study, Washington: GPO for the Library of Congress, http://www.countrystudies.us/cambodia/18.htm 
  100. Joe Angio. Nixon a Presidency Revealed. Television Documentary, The History Channel, 15 February 2007.
  101. USA.gov The Pentagon Papers Case // eJournal USA. — vol. 2 (February 1997) (no. 1). Процитовано 27 квітня 2010.
  102. International Agreement on the Neutrality of Laos.
  103. Karnow, Stanley (1991). Vietnam: a history (1991 ed.). Viking Press. ISBN 0-670-84218-4.
  104. «11. The U.S. Army in Vietnam from Tet to the Final Withdrawal, 1968-1975», American Military History, Volume II, The United states Army in a Global Era, 1917-2003, U.S. Army Center of Military History, pp. 349–350, http://www.history.army.mil/books/AMH-V2/AMH%20V2/chapter11.htm 
  105. Филипп Б. Дэвидсон. Война во Вьетнаме (1946–1975). Изографус, Эксмо, 2002. С. 650–655.
  106. Karnow, p. 640.
  107. «МИННАЯ ВОЙНА В ВОДАХ ВЬЕТНАМА». Архів оригіналу за 2013-04-17. Процитовано 2013-04-06. 
  108. Andrade, p. 536.
  109. Leepson and Hannaford, p. 115.
  110. Sorley, p. 339.
  111. Bách khoa tri thức quốc phòng toàn dân. NXB Chính trị quốc gia. Hà Nội.2003. các trang 280–284 và 1734–1745.
  112. Andrade, p. 531.
  113. Andrade, p. 529.
  114. Spencer C. Tucker. Vietnam. — Virginia Military Institute, 1999. — P. 171
  115. James David Brown, The Virtual Wall
  116. а б в г Lewy, Guenter (1978). America in Vietnam. New York: Oxford University Press. Appendix 1, pp.450-453
  117. Thayer, Thomas C (1985). War Without Fronts: The American Experience in Vietnam. Boulder: Westview Press. p.106.
  118. name="Rummel 1997"
  119. Rummel, 1997, Lines 457 & 459
  120. Thayer, Thomas C (1985). War Without Fronts: The American Experience in Vietnam. Boulder: Westview Press. Ch. 12.
  121. Lewy, Guetner (1978), America in Vietnam New York: Oxford University Press., pp.272-3, 448-9.
  122. Michael Lee Lanning and Dan Cragg, Inside the VC and the NVA, (Ballantine Books, 1993), pp. 186–188
  123. Rummel 1997 Lines 540, 556, 563, 566, 569, 575
  124. Ladysmith Marine's name being added to Vietnam Veterans Memorial
  125. US Military Operations: Casualty Breakdown
  126. U. S. DEPARTMENT OF VETERANS AFFAIRS
  127. American Vietnam War Casualty Statistics
  128. «Vietnam-era unaccounted for statistical report». 20 June 2013. 
  129. KOREA military army official statistics, AUG 28, 2005
  130. «Vietnam War, 1962-72 - Statistics». Australian War Memorial. 2003. Процитовано 2008-02-04. 
  131. The Encyclopedia of the Vietnam War: A Political, Social, and Military History By Spencer C. Tucker
  132. «New Zealand Rolls Of Honour - By Conflict». Freepages.genealogy.rootsweb.ancestry.com. Процитовано 2012-09-25. 
  133. «Overview of the war in Vietnam | VietnamWar.govt.nz, New Zealand and the Vietnam War». Vietnamwar.govt.nz. 1965-07-16. Процитовано 2012-09-25. 
  134. [1]
  135. Associated Press, 3 April 1995.
  136. Wiesner, Louis A. (1988). Victims and Survivors Displaced Persons and Other War Victims in Viet-Nam. New York: Greenwood Press. p.310
  137. This Day in History: North Vietnam and People's Republic of China sign aid agreement
  138. Россия и СССР в войнах XX века. — М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2001. — С. 526.
  139. Richard Bennett. Missiles and madness
  140. Marek Sliwinski, Le Génocide Khmer Rouge: Une Analyse Démographique (L'Harmattan, 1995).
  141. Marek Sliwinski, Le Génocide Khmer Rouge: Une Analyse Démographique (L'Harmattan, 1995).
  142. Banister, Judith, and Paige Johnson (1993). «After the Nightmare: The Population of Cambodia.» Conn.: Yale University Southeast Asia Studies.
  143. Taylor, Charles Lewis, The World Handbook of Political and Social Indicators, наводить цифру в 20000 загиблих.
  144. T. Lomperis, From People's War to People's Rule, (1996), наводить цифру в 35000 загиблих.
  145. Obermeyer, «Fifty years of violent war deaths from Vietnam to Bosnia», British Medical Journal, 2008, наводить цифру в 60000 загиблих.
  146. Clodfelter M. Warfare and armed conflict. V. 2. Р. 1320.
  147. Clodfelter M. Warfare and armed conflict. V. 2. Р. 1323.
  148. [2] CH-47 Chinook
  149. Никольский М. В. Боевой вертолёт AH-1 «Кобра». — М.: АСТ, Астрель, 2002. — С. 65.