Війна четвертого покоління

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Війна четвертого покоління (англ. Fourth generation warfare (4GW)) — конфлікт, який характеризується стиранням відмінностей між безпосередньо війною і політикою, між залученими в неї військовими і цивільним населенням.

Ідея «війни четвертого покоління» зародилася ще в часи Холодної війни, коли наддержавам в ході боротьби за свою присутність у різних точках світу стало зрозуміло, що широкомасштабне застосування танків, авіації і ракет в цих умовах малоефективне, і що роль партизанських і різних політичних, економічних, фінансових, інформаційних та психологічних підривних операцій кардинально зросла. Концепція 4GW була вперше висунута в 1989 році американським військовим експертом Вільямом Ліндом. Проте якщо ж враховувати той факт, що стратегія 4GW включає також підготовку т.зв. «Кольорових революцій», то до її творців можна віднести і такого відомого сьогодні в Росії політика як Посол США в Москві Майкл Макфол.

Назва — «війна четвертого покоління» походить до прийнятої на Заході класифікації поколінь війн:

  • Перше покоління характеризується лінійною тактикою, часів застосування холодної зброї і мушкетів.
  • Друге покоління характеризується впровадженням тактики «вогню і маневру», часів Першої світової війни і безпосередньо перед нею.
  • Третє покоління характеризується тактикою широких маневрів, оточень супротивника і прориву його ліній оборони на велику глибину з використанням великих танкових з'єднань і авіації.

Характерною рисою стратегії 4GW є те, що країна «ляльковод» або фактичний агресор для реалізації своїх задумів використовує якогось «агресивного недержавного суб'єкта» іншої країни, тобто сили, що знаходяться в прямій опозиції державі-жертві агресії. У своїй суті стратегія 4GW націлена на придушення волі населення і влади країни-жертви до якого-небудь опору. Вважається, що за показниками «cost — efficiency» сьогодні значно продуктивніше: не вкладати величезні кошти в широкомасштабну війну, а застосовувати різні все нові і нові підривні тактичні прийоми, щоб змусити країну-жертву агресії постійно виснажувати свої військові і фінансові ресурси в ході безперервної і постійно підживлюваної ззовні партизанської війни та терористичної діяльності і при цьому цілеспрямовано ініціювати наростання соціально-економічного хаосу в цій країні і посилювати психологічний та інформаційний тиск на її народ і керівництво до такого моменту, коли небажана влада об'єкта агресії буде готова здатися і піти.

Для цього використовується широкий набір технологій. Ці технології застосовуються в комплексі і протягом досить тривалого часу.

Вони включають:

  • Терористичні дії різного характеру, починаючи з підривів військових і цивільних об'єктів і закінчуючи партизанськими діями великих і дрібних банд на великій території країни. Терор повинен носити вкрай жорсткий і жорстокий характер, щоб змусити населення в районах дії банд повністю підкорятися терористам і під страхом болісної смерті придушити будь-яку волю людей до опору.
  • Склад банд носить транснаціональний характер з великою часткою участі іноземних найманців, їх базування децентралізовано.
  • Цілеспрямовані агресивні атаки на традиційні культурно-історичні цінності населення. Різке зниження рівня культури, етичного та естетичного виховання громадян, їхнього освітнього рівня. Перетворення людей у «манкуртів».
  • Витончена і високотехнологічна психологічна війна, маніпулювання засобами масової інформації, постійне проведення агресивних акцій інформаційної війни, як усередині країни, так і в світовому медійному просторі, включаючи Інтернет.
  • Використання технології «lawfare». Це незаконне використання норм внутрішнього та міжнародного права з метою нанесення збитку опоненту, завоювання симпатій світової громадської думки в рамках кампаній «паблік релейшнз», фінансового виснаження супротивника і його вимотування шляхом усілякого затягування різних юридичних процедур, нав'язування міжнародних правових норм і підміна ними норм національного законодавства на шкоду національним інтересам країни-жертви агресії, вихід за рамки загальноприйнятих міжнародних правових норм і використання замість них регіональних чи корпоративних правових норм з метою легалізації тих чи інших своїх агресивних дій.
  • Надання всіх форм тиску на країну-жертву: політичного, економічного (санкції), соціального і військового.
  • Реалізація на території країни-жертви тактики «конфліктів низької інтенсивності» за участю будь-яких зовнішніх сил.
  • Організація «кольорових революцій», демонстрацій, пікетів та кампаній ненасильницького непокори із застосуванням при необхідності новітніх інтернет-технологій.
  • Надання широкомасштабної інформаційної, фінансової та військово-технічної допомоги бандформуванням, що займаються партизанською війною.

Приклади[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Ресурси Інтернету[ред.ред. код]