Військова справа

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Військо́ва спра́ва — складний термін, який може мати такі значення:

  1. В широкому розумінні охоплює всі питання військової теорії і практики, пов'язані з військовим будівництвом, підготовкою і діями Збройних сил, у мирний і воєнний час, підготовки населення країни на випадок війни[1].
  2. У вузькому розумінні — це система знань, необхідних військовослужбовцям і військовозобов'язаним для успішного виконання свого військового обов'язку.

Зміст поняття[ред.ред. код]

Відомо, що на зміст військової справи в тій чи іншій країні в конкретну історичну епоху впливає безліч чинників, перш за все таких, як її соціально-політичний устрій, рівень розвитку виробництва, науки і освіти, культурні традиції, духовний стан суспільства та інші. В цілому зміст, основні напрями розвитку і вдосконалення військової справи в будь-якій державі мають загальні риси, які випливають з об'єктивних закономірностей світового розвитку. Разом з тим вони мають і істотні відмінності, обумовлені географічним положенням держави, його народонаселенням, економічною діяльністю, характером зовнішніх загроз тощо.

На розвиток військової справи значно впливають побут та звичаї, історичні традиції народів, що населяють країну. Питання війни і миру відвіку, так чи інакше, зачіпають корінні інтереси людства. Їх обговорення на рівні, як політичного, так і філософського мислення має багатовікову традицію.

Початкові сторінки найдавнішого трактату з військової справи «Мистецтво війни» Сунь Цзи

Людство прагне зрозуміти причину тих суспільних суперечностей, необхідним наслідком яких, ось вже протягом тисячоліть, були великі і малі війни, загальні і локальні, такі, що винищили квіт багатьох поколінь. За період з 3600 до н. е. до 1980 року сталося приблизно 1455 великих і малих воєн, зокрема 2 світові, протягом яких загинуло, померло з голоду та від епідемій понад 3,6 млрд чоловік[2]. За підрахунками Міхневіча М. П. за всю історію людства на 1 рік мирного життя припадає в середньому 13 років війни[3].

Апофеоз війни. Картина Верещагіна В. В.

Розвиток військової справи[ред.ред. код]

Війна, як історично-культурний феномен, виникає на певній стадії розвитку людського суспільства і робить певний вплив на його розвиток. Військова справа починає культивуватися в суспільстві, як і всі інші заняття людей, спрямовані, перш за все, на підтримку життєво важливих функцій. У війні, як правило, перемагає виробник найдосконалішої зброї, а також співтовариства, що володіють найпередовішою тактикою військової операції.

Війни, як систематичне явище, а не епізодичні збройні зіткнення, починають грати істотну роль у соціально-політичному житті багатьох етнокультурних утворень з різних причин: або це була боротьба за життєвий простір, за території; або війна ставала видом діяльності, при якому було можливе збільшення добробуту тієї або іншої культурно-історичної спільності (принаймні певної її частини), була засобом наживи; або засобом виживання в екстремальні періоди існування етносу.

Військова справа і озброєння, як його матеріальна база є невід'ємною і істотною частиною людської культури. Саме у засобах насильства (комплексі озброєння), як би не дивно це звучало, відбиваються всі новітні досягнення матеріальної культури, науки і техніки. Це визначає необхідність вивчення комплексу озброєння як історичного джерела. Першим і найважливішим кроком буде спроба відокремлення бойової зброї із загального комплексу озброєння (ділення озброєння на бойове і мисливське). Лук і стріли, наприклад, могли використовуватися рівною мірою, як у бою, так і на полюванні.

Проте, поява специфічних видів зброї, спрямованих винятково на вирішення військових завдань, свідчить про зародження в глибокій давнині тієї частини культури суспільства, яку сьогодні називають військовою справою. Широке коло питань, пов'язаних з класифікацією і типологією військової справи є однією з актуальних проблем досліджень. Не зважаючи на значну кількість робіт, присвячених військовій справі, як і раніше єдиного підходу до її систематизації і вивчення не існує. У цьому сенсі військова справа кожного суспільства, народу або держави має свої національні особливості і свою періодизацію історії розвитку. Різні держави і їх армії в ході численних і тривалих воєн та конфліктів накопичили значний бойовий досвід, в них йшов процес постійного вдосконалення зброї і захисного спорядження.

З виникненням на території Межиріччя, Нілу, Інду і Янцзи перших співтовариств людей, одночасно стали виникати і перші військові організації, що базувалися на економічному фундаменті простої ручної праці, і емпіричному узагальненні форм, способів і прийомів озброєної боротьби.

Так, єгиптяни в період Нового царства (близько 1580 — близько 1070 рр. до н. е.) створили піхоту, що володіла високою для того часу боєздатністю, ассирійці — нерегулярну кінноту, урарту — систему оборони, основу якої становили важкодоступні гірські фортеці і таке інше.

Відбулося розділення війська на сухопутну армію і флот. В армії у свою чергу утворилися два роди військ — піхота, яка згодом стала поділятися на важку і легку, і кіннота. Виникли початкові форми їх тактичної організації.

У Стародавніх Єгипті, Греції, Індії, Китаї, а потім і Римі з'явилися перші теоретичні праці з військового мистецтва, окремі положення яких не втратили своєї значимості і донині.

Покоління війн[ред.ред. код]

Картина Корнеліса Корта «Битва при Замі» 202 до н. е.

Багато військових вчених і аналітиків поділяють всю історію воєн (а з ними — і всієї військової справи) на сім періодів[4].:

Загалом, починаючи з війн шостого покоління існує тенденція до значного дистанціювання людини від місця збройної боротьби, де застосовується високоточна неядерна зброя та зброя на нових фізичних принципах. Збройна боротьба переміщується в повітряно-космічний, інформаційний простори та кіберпростір, які стають головними театром воєнних дій.

Локальні війни в Югославії, в Афганістані з 2001, Іраку з 2003 показали, що саме війни шостого і сьомого поколінь домінуватимуть у XXI столітті. Це пов'язано із застосуванням космічних засобів розвідки і зв'язку, засобів радіоелектронної боротьби (РЕБ), високоточної зброї (ВТЗ), інформаційної та психологічної боротьби.

Див. також[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

  1. Военный энциклопедический словарь. — М.: Военное издательство, 1984.
  2. [ФЕС, 1983, стор. 89]
  3. Е. А. Разин. «Історія військового мистецтва», т. 1, Воєніздат, 1955 р.
  4. а б О.І. Затинайко, М.М. Пальчук, Г.М.Потапов Проблеми реформування та застосування Збройних Сил України в контексті сучасної теорії та практики воєнних конфліктів // Наука і оборона, Київ: Стилос (1 2013).

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]