Військовий обов'язок

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Мапа наявності військової повинності в різних державах:
  Збройні сили відсутні.
  Військова повинність відсутня.
  Плани щодо скасування військової повинності.
  Є військова повинність.
  Бракує даних.

Військо́вий обо́в'язок, або військо́ва пови́нність — встановлений у деяких державах законом обов'язок населення нести військову службу у збройних силах своєї країни. Вимога розпочати таку службу називається призовом. Зазвичай призову підлягають громадяни даної держави чоловічої статі, які досягли певного встановленого законом віку, який називається призовним віком. У деяких державах призову підлягають і жінки. Від призваного вимагається прослужити у війську протягом певного встановленого законом строку (зазвичай від кількох місяців до 3 років).

Законом встановлюються також підстави для уникнення призову або його відстрочки: хвороби чи інші фізичні недоліки, певні сімейні обставини, певне місце роботи (таке, що держава відчуває дефіцит відповідних працівників), навчання в певних навчальних закладах і таке інше; зазвичай призову не підлягають також люди, що були засуджені до позбавлення волі. Крім того, в багатьох державах військова служба може бути замінена так званою альтернативною службою для тих, хто не згоден служити у війську, виходячи з релігійних, моральних чи інших міркувань (закон може обмежувати коло таких міркувань, а також вимагати певних доказів їх наявності; див. також Відмовник за ідейними міркуваннями); строк альтернативної служби, як правило, довший за строк обов'язкової військової служби. У деяких державах практикується офіційна можливість відкупитися від призову, сплативши державі певну грошову суму; за відсутності такої можливості іноді спостерігаються аналогічні незаконні випадки, тобто сплата хабара чиновнику, причетному до рішення про те, чи відправляти певну людину до війська.

Інколи призов має вибірковий характер, тобто з усіх тих, хто може підлягати призову, відправляється до війська лише невелика частина людей; їх можуть вибирати, виходячи з оцінки їх якостей, корисних для військової служби, або за допомогою жеребкування, або на підставі якихось інших міркувань. У багатьох державах військової повинності зовсім нема, тобто збройні сили комплектуються на добровільних засадах (або зовсім відсутні); але при цьому, як правило, держава залишає за собою потенційне право примусової мобілізації до війська на випадок війни.

Слід також зауважити, що навіть у державах з дуже великою кількістю військових, що служать на підставі військової повинності, значну частину збройних сил становлять люди, які добровільно вибрали професію військового. Зокрема, майже завжди це можна сказати про всіх офіцерів. Призвані примусово мають здебільшого звання рядового та зрідка сержантського складу.

Історія[ред.ред. код]

У рабовласницькому суспільстві військова повинність складала обов'язок і право вільних, головним чином імущих людей. З появою у Греції та Римі регулярних армій в армію стали допускати і представників бідного класу, багаті часто наймали заступників. Широко практикувалося найманство. У період раннього середньовіччя на Заході військо складалося головним чином з ополчення вільних селян і городян, що збиралося згідно з громадською військовою повинністю. В період феодалізму, роздробленості панувань, формою військової повинності стало лицарське ополчення. З виникненням у 15-16 століттях постійних найманих армій головну роль у комплектуванні військ стало грати вербування. У серпні 1793 французький Конвент декретував масовий примусовий набір в армію всіх французів 18-40 років, у першу чергу 18-25 літніх неодружених і бездітних. У 1798 загальна військова повинність з 6-річним терміном служби стала у Франції законом під назвою «конскрипції». До системи загальної військової повинності, з метою створення масової армії, поступово перейшли Пруссія (1814–1815), Австро-Угорщина (1868), Італія (1875) та інші держави. Великобританія та США зберігали в себе вербування, вводячи загальну військову повинність під час 1-ої та 2-ої світових воєн. Ці дві держави зберегли її й після 2-ої світової війни, але згодом відмінили (зокрема, у Великобританії військової повинності нема з 1967). У Стародавній Русі до 17 століття військова повинність здійснювалася у формі феодального та народного ополчення. Створені в 1-ій половині 17 століття полки «нового ладу» поступово витіснили феодальне дворянське ополчення. У 1699—1705 склалася рекрутська повинність.

У Франції[ред.ред. код]

12 січня 1798 р. депутат у Раді п'ятисот, генерал Журдан запропонував проект закону про постійний військовий обов'язок. Пропозиція після доопрацювання в комісії була прийнята, і 5 вересня 1798-го новий закон був затверджений та фактично без кардинальних змін проіснував у Франції майже ціле століття (до 1872 р.) і ліг в основу подальшого французького законодавства про військовий обов'язок, як і відповідних законів більшості тих сучасних держав, у яких військова повинність існує.

У Російській імперії[ред.ред. код]

Для Російської імперії до 1874 була характерною вибіркова військова повинність, але з довгим строком служби, яка називалася рекрутською повинністю.

У 1874 в ході проведення військових реформ 1860-70-х рр. у Росії було запроваджено загальну військову повинність. Відповідний Статут визначив, що призовний вік становить 21 рік, загальний термін служби 15 років, з них дійсної служби 6 (на флоті 7) і в запасі 9 років. У 1876 термін дійсної військової служби був скорочений до 5 років, потім неодноразово змінювався то в бік скорочення (до 3-4 років), то в бік збільшення (до 5 років). У 1-у світову війну Росія вступила за таких правил військової повинності (за законом 1912): призовний вік 20 років (до 1 січня року призову), загальний термін служби 23 роки; дійсна служба в піхоті і пішій артилерії — 3 р., у решті родів військ — 4, на флоті — 5; у запасі: в піхоті та пішій артилерії — 15, в інших родах військ — 13, на флоті — 5 років; потім в ополченні 1-го розряду, куди зараховувалися також усі придатні до служби надлишки щорічного призовного контингенту; в ополчення 2-го розряду зараховувалися надлишки обмежено придатних до військової служби і звільнених за сімейним станом.

В СРСР[ред.ред. код]

В СРСР уже на досить ранніх етапах його існування було встановлено загальний військовий обов'язок для чоловіків, які досягли 18 років. Ініціатором загального військового обов'язку був Лев Троцький, який розгорнув систему військових комісаріатів, які фактично існують і досі. Протягом 1980-х років строк військової служби становив у сухопутних військах 2 роки, на флоті 3 роки. Уникнути військової служби вдавалося дуже небагатьом чоловікам; здебільшого це було можливо лише за станом здоров'я. Під час перебудови в суспільстві часто дискутувалося питання про потребу пом'якшити законодавство про військову повинність. Як результат у 1989 році почали надавати відстрочку від призову на весь період навчання у вищих навчальних закладах (хоча й раніше були періоди, коли це робилось; такі відстрочки то з'являлися, то зникали, але починаючи з 1989 р. утвердились остаточно). Невдовзі після цього були достроково повернуті з війська для продовження навчання ті, кого встигли призвати з вузів ще до запровадження цих змін.

У новітній Україні[ред.ред. код]

Новітня Україна успадкувала той порядок щодо військової повинності, який діяв в СРСР. Згодом було прийнято Закон України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» (тепер з його назви вилучено слово «загальний»), який з тих пір регулює ці питання. У подальшому вищезгаданий закон багато разів змінювався; ці зміни бували різної спрямованості, але здебільшого спостерігалася тенденція до скорочення терміну служби та збільшення можливостей для її уникнення за допомогою різноманітних підстав для звільнення від призову або відстрочки від нього. Крім того, було введено альтернативну службу для тих, хто не згоден служити у війську з релігійних мотивів (мотиви нерелігійного характеру в Україні не дають підстав для альтернативної служби).

Зараз термін обов'язкової військової служби становить 1 рік, а для осіб з вищою освітою 9 місяців. Призовний вік становить 18 років, а максимальний можливий вік призовника становить 24 роки (тобто можливість бути примусово призваним зникає з досягненням 25 років), що дає можливість фактично уникнути призову за допомогою відстрочок, які триватимуть 7 років (до 1999 р. максимальний можливий вік призовника становив 26 років). Відстрочка від призову надається, наприклад, на період стаціонарного навчання у вищих навчальних закладах, навчання в аспірантурі (байдуже, стаціонарного чи заочного), роботи вчителем у загальноосвітній школі на повну ставку за своєю спеціальністю (для тих, хто має повну вищу освіту), виховання власної дитини до досягнення нею 3 років і з багатьох інших підстав.

Планується протягом найближчих років повністю скасувати військову повинність і перейти на контрактний принцип комплектування війська. Питання про те, наскільки скоро це може відбутися, час від часу ставало предметом передвиборних обіцянок і суперечок; при цьому називалися роки в межах від 2008 до 2016. Важливий крок у цьому напрямі відбувся 14 жовтня 2013 року, коли Президент України підписав указ, згідно з яким у 2014 році примусовий призов мав відбуватися лише до внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, а всі інші війська перейшли б на контрактний принцип комплектування (після звільнення останніх призовників у листопаді 2014 року).[1]

У 2014 році в Україні оголошено часткову мобілізацію, у зв'язку з вторгненням Росії у Крим; це може призвести до відновлення примусового призову до звичайних військ.

Сучасні тенденції[ред.ред. код]

Зараз як наявність, так і відсутність військової повинності не є дивним явищем для держави з будь-яким рівнем демократії та з будь-яким рівнем економічної розвинутості. Проте характерною тенденцією останнього часу є все-таки відмова демократичних держав від примусового призову до війська. Для англомовних держав це було характерно ще кілька десятиліть тому: так, наприклад, у середині 1980-х років Велика Британія, Ірландія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Індія військової повинності вже не мали, на відміну від переважної більшості держав Європи. Але в 1990-х і 2000-х роках спостерігається стрімке зменшення кількості держав з військовою повинністю за рахунок насамперед Європи. Проте для деякої частини європейських держав (див. карту) досі не характерно відмовлятися від військової повинності чи навіть планувати таку відмову; показовою в цьому випадку стала Австрія, де на початку 2013 року було проведено референдум, за результатами якого австрійське населення відмовилося скасовувати військову повинність.

Разом з тим, для держав Європи, в яких залишається військова повинність, а також для Ізраїлю, характерні дуже широкі можливості для уникнення призову. У багатьох згаданих державах ситуація наближається до такої, що фактично до війська беруть тільки тих, хто цього хоче (та й то далеко не всіх), так що військова повинність вироджується у формальність. Бажання служити при цьому часто буває зумовлено пільгами, які мають люди, що відслужили у війську; це особливо характерно для Ізраїлю.

Крім того, для європейської демократичної спільноти стало нормою дозволяти заміну військової служби альтернативною для тих, хто не згоден бути солдатом, виходячи з якихось принципових міркувань. Іноді закон обмежує коло таких міркувань (наприклад, може бути, що беруться до уваги лише релігійні міркування). Зазвичай закон передбачає проведення бесід з призовником, у ході яких має сформуватися думка компетентних людей про те, чи справді призовник має такі переконання, про які говорить, і чи вони справді є підставою для відмови від служби у війську.

Аргументи за та проти військової повинності[ред.ред. код]

Прихильники військової повинності висувають такі аргументи: захищати власну країну — священний обов'язок громадян, який не слід узалежнювати від особистих уподобань громадян; служба у війську виховує в людини стійкість до труднощів і фізичну витривалість, перетворюючи хлопця у «справжнього чоловіка»; військова служба відволікає молоду людину від поганих способів витрачання часу; в армії можна отримати деякі професійні вміння, корисні в майбутньому житті; на час служби військовослужбовець звільняє свою сім'ю від потреби годувати себе; якщо армія буде виключно професійною, «корпоративні інтереси» цих професіоналів можуть не завжди збігатися з інтересами народу та держави, що може призводити до державних переворотів та встановлення військової диктатури; якщо внаслідок масштабних бойових дій професійна армія зазнає великих втрат, замінити їх буде нічим і часу на підготовку нових кадрів не вистачить (загальна мобілізація не зможе виправити становище, бо люди будуть зовсім не готові до військової справи).

Противники військової повинності висувають такі аргументи: військова справа — це одна з професій, і її, як і кожну іншу професію, не слід нав'язувати насильно; примусова робота є неефективною, і отже, професійна армія боєздатніша, ніж сформована на засадах примусу; примушувати людину вчитись убивати — одна з найгірших форм примусу; професія військового взагалі не повинна існувати (цей аргумент висувають лише пацифісти); від призваного на військову службу вимагається прийняття присяги, але нелогічно, щоб присяга була примусовою, оскільки тоді вона не виражає справжньої волі того, хто присягнув; служба в армії гальмує кар'єру людини. Наявність альтернативної служби дещо пом'якшує критику противників військової повинності, але не знімає її повністю.

Критика примусовості військової служби особливо активізується, якщо військові змушені брати участь у бойових діях проти своєї волі. Особливо це стосується випадків, коли бойові дії ведуться за межами даної держави, як, наприклад, військові дії США у В'єтнамі, СРСР в Афганістані тощо. Зараз для демократичних держав характерно відправляти в закордонні військові місії лише добровольців, навіть за умов існування військової повинності. Проте в разі збройного нападу на деяку державу вона може бути змушена провести мобілізацію і значно посилити чинник примусовості у військовій службі.

Крім того, критику військової повинності часто спричинюють негативні явища, які спостерігаються у війську конкретної держави. Так, наприклад, для СРСР починаючи з 1970-х років було характерним поширення в армії так званої дідівщини, залишки якої, можливо, ще й досі спостерігаються в деяких військових частинах України. Сучасну українську громадськість часто обурюють також окремі смертельні нещасні випадки в армії в мирний час, що теж висувається як вагомий аргумент за те, щоб скасувати військову повинність якомога скоріше.

Див. також аргументацію, наведену у статті Відмовник за ідейними міркуваннями.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  1. http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/562/2013