Віктор Гюго

Віктор-Марі Гюґо
фр. Victor-Marie Hugo
Віктор Гюґо
Дата народження:	26 лютого 1802
Місце народження:	Безансон, Франція
Дата смерті:	22 травня 1885
Місце смерті:	Париж, Франція
Національність:	француз
Громадянство:	Франція
Мова творів:	французька
Рід діяльності:	прозаїк

Вікто́р-Марі Гюґо (фр. Victor-Marie Hugo, МФА: [viktɔʁ maʁi yˈɡo]; народився 26 лютого 1802, в м. Безансон, у Франції  і помер 22 травня 1885, в Парижі — французький письменник, драматург, поет, публіцист, громадський діяч. Член Французької академії (1841).

Творчість Гоґо дуже різноманітна: романи, лірична поезія, драми у віршах і прозі, політичні промови в Палаті перів, численні листи.

Віктор Гюґо вклав значний внесок в оновлення поезії і театру як лідер течії романтизму у французькій літературі. Він також дозволив багатьом поколінням розвинути думку, що ідеологічна позиція письменника в політичному житті завдяки численним зобов'язанням прирікає його на вигнання.

У період, що передував революції 1848, Гюґо майже повністю закинув художню творчість і активізувався як політичний діяч. Він став переконаним республіканцем і після 1848 брав активну участь у боротьбі за збереження і зміцнення республіканського ладу.

Біографія

Віктор Гюґо - син генерала наполеонівської армії Леопольда Сигізбера Гюґо (1773-1828), якому був наданий титул графа, за сімейною традицією Жозефом Бонапартом, королем Іспанії, і Софії Требюше (1772-1821). Молодший син в сім'ї з трьох дітей після Абеля Жозефа Гюґо (1798-1853) і Євгена Гюґо (1800-1837). Його дитинство минуло в Парижі. Часті перебування в Неаполі та Іспанії внаслідок військових призначень батька позначається на його ранньому віці. У 1811 р. він з своїм братом Євгеном вчиться в релігійному закладі Мадрида, Коледжі для Дворян. В 1813 р. він оселяється в Парижі з матір'ю, яка розлучилася з його батьком. В липні 1816-го, у віці 14-ти років, Віктор пише у своєму щоденнику: "Я хочу бути Шатобріаном або ніким." Його покликання є раннім, а амбіції - величезні. Ми не знаємо багато з його починань, тому що автор спалив свої перші 10 шкільних зошитів.

В 1817 р. він бере участь у конкурсі літературної академії в Тулузі. Через два роки він стає лауреатом цієї академії. В 1819 р. він одержує Золоту лілію за "Оду" на честь встановлення статуї Генріха IV і в 1820 р. одержує Гвоздику як заохочувальний приз за іншу оду: "Мойсей на Нілі".

Перша збірка молодого поета «Оди й різні вірші» (1822) здобула схвалення короля Людовика XVIII: Віктор Гюго був нагороджений щорічною рентою в 1200 франків, що дозволило йому одружитися з Адель. У 1823 він видав свій другий роман «Ган ісландець», написаний в руслі «готичної» традиції. Це означало зближення з романтизмом, що відбилося і в літературних зв'язках: друзями Гюго стали Альфред де Віньї, Шарль Нодье, Еміль Дешан і Альфонс де Ламартін. Незабаром вони утворили групу Сенакль при журналі «Мюз франсез», який мав яскраво виражену романтичну спрямованість. Особливо теплими були стосунки між Гюго і Шарлем Сент-Бевом, що опублікував у ще одному романтичному виданні - журналі «Глоб» - хвалебну рецензію на «Оди і балади» (1826).

У 1827 Віктор Гюго випустив п'єсу «Кромвель», яка виявилася дуже довгою для постановки на сцені, проте її знамените «Передмова» стало кульмінацією всіх кипілих суперечок у Франції про принципи драматичного мистецтва. Віддавши захоплену хвалу шекспірівського театру, Гюго обрушився на класицистські єдності часу, місця і дії, виступив на захист поєднання піднесеного з гротеском і висунув вимогу використовувати більш гнучку систему віршування, відмовившись від олександрійського дванадцятисложника. Цей маніфест романтичної драматургії у Франції, а також пройнята гуманістичними ідеями повість «Останній день засудженого» (1829) і поетична збірка «Східні мотиви» (1829) принесли Гюго величезну славу.

Період з 1829 по 1843 рік виявився для Гюго надзвичайно продуктивним. У 1829 з'явилася п'єса «Маріон Делорм», заборонена цензурою через невтішне зображення Людовика XIII. Менше ніж за місяць Віктор Гюго написав свою другу драму - «Ернані». За скандальною постановкою 25 лютого 1830 послідували інші, такі ж гучні. «Битва за Ернані» завершилася не тільки тріумфом автора п'єси, а й остаточною перемогою романтизму: «Бастилія класицизму» у сфері драматургії була зруйнована. Не менший резонанс мали і наступні п'єси, зокрема, «Король бавиться» (1832) і «Рюи Блаз» (1838).

Особливе місце у творчості Віктора Гюго займає «Собор Паризької Богоматері» (1831), оскільки тут він вперше продемонстрував свої чудові можливості в прозі. Як і в драмах цього періоду, персонажі роману змальовані за допомогою романтичної символізації: це виняткові характери в надзвичайних обставинах; емоційні зв'язки виникають між ними миттєво, а їх загибель обумовлена ​​роком, який служить способом пізнання дійсності, бо в ньому відбивається протиприродність «старого ладу», ворожого людської особистості. У цей же період досягає повної зрілості і поетичний дар Гюго.

Збірники ліричних віршів Віктора Гюго - «Осіннє листя» (1831), «Пісні сутінок» (1835), «Внутрішні голоси» (1837), «Промені і тіні» (1840) - виникли значною мірою завдяки особистим переживанням. У цей час у житті Гюго відбулися важливі події: Сент-Бев закохався в його дружину, а сам він перейнявся пристрастю до актриси Жюльєт Друе. У 1841 літературні заслуги Гюго отримують, нарешті, визнання Французької Академії, куди його обирають після кількох невдалих спроб.

У 1842 Віктор Гюго випускає книгу подорожніх нотаток «Рейн» (1842), в якій викладає свою програму інтернаціональної політики, закликаючи до співпраці між Францією та Німеччиною. Незабаром після цього поет пережив страшну трагедію: в 1843 його улюблена дочка Леопольдіна та її чоловік Шарль ВАКР потонули під час корабельної аварії на Сені. Віддалившись на час від суспільства, Гюго став обдумувати план великого соціального роману під умовною назвою «Негаразди». Робота над книгою була перервана революцією 1848 року: Гюго вступив в сферу активної політики і був обраний до Національної Асамблеї.

Вигнання і тріумф

Після державного перевороту 2 грудня 1851 письменник зник у Брюссель, звідти перебрався на острів Джерсі, де провів три роки, а в 1855 - на острів Гернсі. За час довгого вигнання Віктор Гюго створив найбільші свої твори. У 1852 була опублікована публіцистична книга «Наполеон Малий», а в 1853 з'явилися «Відплати» - вершина політичної лірики Гюго, блискуча віршована сатира з нищівною критикою Наполеона III і всіх його поплічників.

У 1856 вийшла збірка «Споглядання» - шедевр ліричної поезії Гюго, а в 1859 було видано перші два томи «Легенди століть», які затвердили його славу великого епічного поета. У 1860-1861 Віктор знову звернувся до роману «Негаразди», значно переробивши його і розширивши. Книга була надрукована в 1862 під назвою «Знедолені». Всесвітню популярність здобули такі персонажі цього прославленого роману, як благородний каторжник Жан Вальжан, засуджений за крадіжку буханця хліба, що перетворився на звіра і відродився до нового життя завдяки милосердю доброго єпископа; інспектор Жавер, який переслідує колишнього злочинця і втілює собою бездушне правосуддя; жадібний шинкар Тенардье і його дружина, катують сирітку Козетту; закоханий в Козетту юний ентузіаст-республіканець Маріус; паризький шибеник Гаврош, героїчно загинув на барикадах.

У період свого перебування на Гернсі Віктор Гюго опублікував книгу «Вільям Шекспір» (1864), збірка віршів «Пісні вулиць та лісів» (1865), а також два романи - «Трудівники моря» (1866) і «Людина, яка сміється» (1869). Перший з них відображає перебування В. Гюго на Нормандських островах: головний герой книги, наділений найкращими рисами національного характеру, проявляє надзвичайну стійкість і наполегливість у боротьбі з океанської стихією. У другому романі Гюго звернувся до історії Англії в епоху царювання королеви Анни. В основі сюжету лежить історія лорда, в ранньому дитинстві проданого торговцям людьми (компрачікосам), які перетворили його обличчя в вічну маску сміху. Він їздить по країні в якості мандрівного актора разом з притулком його старим і сліпий красунею, а коли йому повертають титул, виступає в палаті лордів з полум'яною промовою на захист знедолених під знущальний регіт аристократів. Покинувши чужий йому світ, він вирішує повернутися до колишньої мандрівного життя, але смерть коханої наводить його у відчай, і він кидається в море.

Після краху режиму Наполеона III в 1870 році, на самому початку Франко-прусської війни, Віктор Гюго повертається до Парижа в супроводі вірної Жюльєтт. Протягом багатьох років він втілював опозицію імперії і перетворився на живий символ республіки. Нагородою йому стала оглушливо урочиста зустріч. Маючи можливість залишити столицю перед наступом ворожих військ, він вважав за краще залишитися в обложеному місті.

Обраний у Національну Асамблею в 1871, Гюго незабаром склав з себе депутатські повноваження на знак протесту проти політики консервативного більшості. У 1872 Віктор видав збірник «Грозний рік», що свідчить про втрату ілюзій щодо Німеччини, до союзу з якою він закликав Францію починаючи з 1842.

У 1874 Гюго, абсолютно байдужий до нових віянь в прозі, знову звернувся до історичного роману, написавши «Дев'яносто третій рік». Незважаючи на безліч точних відомостей про революційної Франції, в романі знову тріумфує романтична символізація: один з героїв втілює нещадність до контрреволюціонерів, а другий - милосердя, яке вище всіх цивільних чвар; революцію ж письменник іменує «очисним горнилом», де паростки нової цивілізації пробиваються крізь хаос і морок.

У віці 75-ти років Віктор Гюго видав не тільки другу частину «Легенди століть», але і збірник «Мистецтво бути дідом», на створення якого його надихнули онуки Жорж і Анна. Заключна частина «Легенди століть» вийшла в 1883. У тому ж році Жюльєтта Друе померла від раку, і ця втрата підкосила сили Гюго.

Після смерті Віктор Гюго удостоївся державних похоронів, і його останки були поміщені в Пантеон - поруч з Вольтером і Руссо.

Творчість

Романи

• «Бюг Жаргаль» (Bug Gargal, 1820)
• «Ган Ісландець» (Han d'Islande, 1823)
• «Останній день засудженого» (Le Dernier Jour d'un condamné, 1829)
• «Собор Паризької Богоматері» (Notre-Dame de Paris, 1831).
• «Клод Ге» (Claude Gueux, 1834)
• «Знедолені» (Les Misérables, 1845 - 1862).
• «Трудівники моря» (Les Travailleurs de la mer, 1866).
• «Людина, що сміється» (L'Homme qui rit, 1869).
• «Дев'яносто третій рік» (Quatrevingt-treize, 1874).

«Собор Паризької Богоматері»

Задум роману «Собор Паризької Богоматері» з'явився 1828; саме цим роком датований план твору, в якому вже намічені образи циганки Есмеральди, закоханих в неї поета Гренгуа і Абата Клода Фролло. По цьому первинному плану Гренгуа рятує Есмеральду, кинуту за наказом короля в залізну клітку, в той час, як Фролло, розшукавши Есмеральду в таборі циган, зраджує її в руки катів. Пізніше, Гюґо дещо змінив задум і план роману. На початку 1830 в замітках на полях рукопису вперше з’являється ім'я капітана Феба де Шатопера.

Поеми

"Мазепа" - 1828 року, натхненний поемою Д. Байрона та творчістю, Луї Буланже Гюґо написав твір під назвою "Mazeppa". Він увійшов до збірки "Поезія сходу" (Les Orientales, 1829). Як епіграф до поеми він узяв перший рядок твору Байрона – Away! – Away!

Так само, як Байрон, Гюґо теж наголошує на відстані, що лежить між цінностями українського героя і західним читачем. Проте прагнення романтичного героя до свободи – це не єдина роль Мазепи Гюґо. У першій частині поеми Гюґо наголошує на зв’язку між людиною і природою, що її оточує – українською природою, хоча Україна не згадується протягом усієї подорожі. Проте в останніх рядках першої частини Гюґо повідомляє читача про майбутнє героя, а саме: одного дня його зроблять провідником України (prince … de l’Ukraine у французькому тексті). Дикий скакун Мазепи помирає. Лише коли українця відв’язують від трупа, він спроможний досягти вершини – стати гетьманом.

Цей символізм Гюґо розкриває у другій частині поеми. Він пояснює, що Мазепа – це символ митця, що прив’язаний до спини Генія. Митець намагається звільнитися від пут Генія, але не може. Геній відносить митця з реального світу. Природа перешкоджає цим скачкам, бо не розуміє митця. Політ Генія – тобто коня – несе митця з банального світу на межу ідеалу.

Українські переклади

Українською мовою перекладено майже всі романи, драми та вірші Гюґо. Багато зробив для популяризації його творчості в Україні Іван Франко, який високо цінив соціальні повісті «Останній день смертника» (1929), «Клод Ге» (1934). Франко переклав 8 віршів із збірки «Кари», 11 віршів із інших збірок, уривок із роману «Знедолені» під назвою «Ватерлоо», фрагмент антиклерикальної драми «Торквемада». Він також написав статтю «Сотні роковини народження В. Гюґо».

Твори Гюґо перекладали також Леся Українка, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Павло Грабовський, Максим Рильський, Микола Бажан, Борис Тен, Михайло Рудницький, Віктор Шовкун, Сава Голованівський та ін.

Джерела і посилання

	Віктор Гюґо у Вікіцитатах?
	Віктор Гюґо у Вікіджерелах?
	Віктор Гюґо на Вікісховищі?

• Твори Віктора Гюґо на Читанці
• Українська радянська енциклопедія. У 12-ти томах. / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К., 1974—1985.
• Матвіїшин В. Г. Гюго Віктор Марі // Українська літературна енциклопедія. — Т. 1. — К., 1988. — С. 529.
• Гюґо Віктор-Марі // УСЕ Універсальний словник-енциклопедія. — 4-е видання. — 2006. — С. 338.
• Іван Мазепа – натхненник європейського романтизму
• Віктор Гюґо. Собор Паризької Богоматері