Вільгельм Телль (опера)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Вільгельм Телль (фр. Guillaume Tell, іт. Guglielmo Tell) — опера Джоаккіно Россіні в чотирьох діях. Лібрето В. Ж. Етьєна де Жуї і І. Л. Ф. Бі, в основу якого лягла однойменна п'єса Ф. Шиллера або, за іншими даними, А. Лем'єра. Прем'єра відбулася в Парижі в Королівській академії музики, 3 серпня 1829 року.

Сприйняття[ред.ред. код]

Улітку 1828 на шпальтах «La Revue Musicale» композитор оголосив, що «Willhelm Tell» буде його останньою оперою. Попри старання композитори (Россіні працював над оперою десять місяів[1]) і зоряного акторського складу, прем'єра була прийнята досить прохолодно, проте французький король Кароль X нагородив композитора Орденом легіона. Твір пред'являв високі вимоги до співаків і тривав більше чотирьох годин, що також спричиняло меншу його популярність. Незабаром після прем'єри дирекція опери вирішила ввести скорочення. Так, спочатку зникла арія Арнольда з IV дії, Пізніше оперу було скорочена до трьох актів, і, нарешті, почали ставити тільки другий акт, в якості доповнення перед балетом. 14 січня 1858 Феліче Орсіні здійснив невдалий замах на Наполеона III і імператрицю Євгенію які їхали на виставу «Вільгельма Телля»[2].

Через неприємну для Габсбургів тематику, оперу в інших країнах ставили у скорочених варіанти, або під іншими назвами, наприклад, «Андреас Гофер» або «Карл де Кюн»[3]. Лондонська прем'єра відбулася в травні 1830 року, Нью-Йорк (з текстом англійською мовою) роком пізніше. Прем'єра в Італії (з текстом лібрето, написаному Каліста Бассі) відбулося у Люцце в 1831 році[4]. Проблеми виникали і через політичну сторону твору. Факт, що герой опери виступає проти пануючого політичного режиму в певному сенсі закрив опері шляхи до італійських театрів — поставлена у 1833 році в Театрі Сан Карло, наступного разу була поставлена лише через 50 років у Ля Феніче i в 1899 в міланському Ла Скала.

Сьогодні найвідомішим фрагментом опери імовірно є її увертюра — програмна симфонічна поема, в якій чергуються лірико-епічні пасторально-й драматично-мальовничі, жанрово-дієві епізоди. Композитор не ввів у увертюру теми опери. Однак смислова і поетична зв'язок увертюри з оперою очевидна.[5].

Опера отримала дуже високу оцінку Ріхарда Вагнера, який говорив у розмові з її автором:

«Я хочу мелодію вільну, незалежну, що не знає кайданів; мелодію, що точно окреслює у своїх характерних обрисах не тільки кожен персонаж так, щоб його не можна було сплутати з іншим, але будь-який факт, будь-який епізод, вплетений у розвиток драми; мелодію за формою дуже ясну, яка гнучко і різноманітно відгукуючись на зміст тексту поетичного, могла б розтягуватися, звужуватися, розширюватися, слідуючи за вимогами музичної виразності, якої домагається композитор. Що стосується такої мелодії, то ви самі, маестро, створили вищий зразок в сцені "Вільгельма Телля": "Стій нерухомо", де вільний спів, що акцентує кожне слово і підтримуване трепетним супроводом віолончелей, досягає найвищих вершин оперної експресії. ... Ви, маестро, створили музику всіх часів, і це найкраща».[6]

Дійові особи[ред.ред. код]

Партія Голос Виконавець на прем'єрі
3 августа 1829
Диригент: Франсуа Антуан Хабенек
Вільгельм Телль баритон Анрі-Бернар Дабаді
Арнольд Мельхталь тенор Адольф Нуррі
Матільда, принцеса з дома Габсбургів мецо-сопрано Лаура Чінті-Даморо
Вальтер Фюрст бас Ніколя Левассьор
Мельхталь, батько Арнольда бас Бонель
Джеммі, син Телля мецо-сопрано Луїза-Зульма Дабаді
Ґеслер, австрійський намісник бас Александр Прево
Гедвіга, жінка Телля контральто Мілле Морі
Руолі, рибак тенор Алекс Дюпон
Лойтхольд, пастух тенор Фердинанд Прево
Родольф, капітан стражі Геслера тенор Жан-Етьен Массоль
мисливець тенор Бельтрам Пуайи
солдати Геслера, пажі, дами з оточення Матільди, пастухи, мисливці, танцюристи, швейцарські селяни

Зміст[ред.ред. код]

Дія відбувається у Швейцарії, XIV століття.

Дія I[ред.ред. код]

Під час щорічного фестивалю пастухів поблизу Люцерни, швейцарський провідник Мельхталь традиційно благословляє тих, що зібралися. Тільки його син, Арнольд, відмовляється прийняти цей привілей. Арнольд нещодавно врятував австрійську принцесу Матільду і закохався в неї, незважаючи на політичні поділи. Труби оголошують появу австрійського губернатора Ґеслера, чиї війська переслідують Лойтхольда. Лойтхольд згадує, як кілька днів тому, рятував свою дочку від австрійського солдата і вбив його. Вільгельм Телль пропонує йому допомогу. Гвардійці Ґеслера беруть Мельхталя в полон.

Дія II[ред.ред. код]

Арнольд і Матильда знову освічуються в коханні у долині озера. З'являються Вальтер і Вільгельм Телль, вони повідомляють Арнольдові, що його батько був страчений за наказом губернатора. Арнольд клянеться помститися, всі троє обіцяють звільнити Швейцарію, очоливши селянське повстання.

Дія III[ред.ред. код]

На ринку в Альдорфі святкують сторіччя австрійського урядування в Швейцарії. Ґеслер поміщає на високому стовпі свій капелюх і наказує усім вклонятися. З'являється Вільгельма Телль з сином, Телль відмовляється виконувати цю почесть. Ґеслер впізнає людину, яка врятувала Лейтхольда; він наказує йому влучити в яблуко на голові сина. Він сподівається, що цього разу знаменитий лучник поранить власну дитину. Тель, однак, вистрілює ідеально, проте, говорить, що якби сталося інакше, наступною стрілою влучив би у губернатора. За ці слова його ув'язнюють

Дія IV[ред.ред. код]

З'являється армія бунтівників. Телль вбиває Ґеслера, швейцарці виграють битву. Матільда і Арнольд можуть оженитися.

Джерела і посилання[ред.ред. код]

  1. Józef Kański: Przewodnik Operowy. Kraków: Polskie Wydawnictwo Muzyczne, 2001, ss. 391-393. ISBN 83-224-0721-1. 
  2. Kronika Opery. Warszawa: Wydawnictwo Kronika, 1993, s. 109. ISBN 83-900331-7-8. 
  3. Kronika Opery. Warszawa: Wydawnictwo Kronika, 1993, s. 82. ISBN 83-900331-7-8. 
  4. Piotr Kamiński: Tysiąc i jedna opera. Kraków: Polskie Wydawnictwo Muzyczne, 2008, s. 326. ISBN 978-83-224-0901-8. 
  5. Е. Бронфин. Джоаккино Россини. М.: «Советский композитор», 1973. Стр.143
  6. Джоаккино Россини. Избранные письма, высказывания, воспоминания. Л.: «Музыка», 1968. Стр. 168 // Перекладено з рос. за: Е. Бронфин. Джоаккино Россини. М.: «Советский композитор», 1973. Стр. 148