Вільгельм Телль (опера)
Вільгельм Телль (фр. Guillaume Tell, іт. Guglielmo Tell) — опера Джоаккіно Россіні в чотирьох діях. Лібрето В. Ж. Етьєна де Жуї і І. Л. Ф. Бі, в основу якого лягла однойменна п'єса Ф. Шиллера або, за іншими даними, А. Лем'єра. Прем'єра відбулася в Парижі в Королівській академії музики, 3 серпня 1829 року.
Зміст |
Сприйняття [ред.]
Улітку 1828 на шпальтах «La Revue Musicale» композитор оголосив, що «Willhelm Tell» буде його останньою оперою. Попри старання композитори (Россіні працював над оперою десять місяів[1]) і зоряного акторського складу, прем'єра була прийнята досить прохолодно, проте французький король Кароль X нагородив композитора Орденом легіона. Твір пред'являв високі вимоги до співаків і тривав більше чотирьох годин, що також спричиняло меншу його популярність. Незабаром після прем'єри дирекція опери вирішила ввести скорочення. Так, спочатку зникла арія Арнольда з IV дії, Пізніше оперу було скорочена до трьох актів, і, нарешті, почали ставити тільки другий акт, в якості доповнення перед балетом. 14 січня 1858 Феліче Орсіні здійснив невдалий замах на Наполеона III і імператрицю Євгенію які їхали на виставу «Вільгельма Телля»[2].
Через неприємну для Габсбургів тематику, оперу в інших країнах ставили у скорочених варіанти, або під іншими назвами, наприклад, «Андреас Гофер» або «Карл де Кюн»[3]. Лондонська прем'єра відбулася в травні 1830 року, Нью-Йорк (з текстом англійською мовою) роком пізніше. Прем'єра в Італії (з текстом лібрето, написаному Каліста Бассі) відбулося у Люцце в 1831 році[4]. Проблеми виникали і через політичну сторону твору. Факт, що герой опери виступає проти пануючого політичного режиму в певному сенсі закрив опері шляхи до італійських театрів — поставлена у 1833 році в Театрі Сан Карло, наступного разу була поставлена лише через 50 років у Ля Феніче i в 1899 в міланському Ла Скала.
Сьогодні найвідомішим фрагментом опери імовірно є її увертюра — програмна симфонічна поема, в якій чергуються лірико-епічні пасторально-й драматично-мальовничі, жанрово-дієві епізоди. Композитор не ввів у увертюру теми опери. Однак смислова і поетична зв'язок увертюри з оперою очевидна.[5].
Опера отримала дуже високу оцінку Ріхарда Вагнера, який говорив у розмові з її автором:
-
«Я хочу мелодію вільну, незалежну, що не знає кайданів; мелодію, що точно окреслює у своїх характерних обрисах не тільки кожен персонаж так, щоб його не можна було сплутати з іншим, але будь-який факт, будь-який епізод, вплетений у розвиток драми; мелодію за формою дуже ясну, яка гнучко і різноманітно відгукуючись на зміст тексту поетичного, могла б розтягуватися, звужуватися, розширюватися, слідуючи за вимогами музичної виразності, якої домагається композитор. Що стосується такої мелодії, то ви самі, маестро, створили вищий зразок в сцені "Вільгельма Телля": "Стій нерухомо", де вільний спів, що акцентує кожне слово і підтримуване трепетним супроводом віолончелей, досягає найвищих вершин оперної експресії. ... Ви, маестро, створили музику всіх часів, і це найкраща».[6]
Дійові особи [ред.]
| Партія | Голос | Виконавець на прем'єрі 3 августа 1829 Диригент: Франсуа Антуан Хабенек |
|---|---|---|
| Вільгельм Телль | баритон | Анрі-Бернар Дабаді |
| Арнольд Мельхталь | тенор | Адольф Нуррі |
| Матільда, принцеса з дома Габсбургів | мецо-сопрано | Лаура Чінті-Даморо |
| Вальтер Фюрст | бас | Ніколя Левассьор |
| Мельхталь, батько Арнольда | бас | Бонель |
| Джеммі, син Телля | мецо-сопрано | Луїза-Зульма Дабаді |
| Ґеслер, австрійський намісник | бас | Александр Прево |
| Гедвіга, жінка Телля | контральто | Мілле Морі |
| Руолі, рибак | тенор | Алекс Дюпон |
| Лойтхольд, пастух | тенор | Фердинанд Прево |
| Родольф, капітан стражі Геслера | тенор | Жан-Етьен Массоль |
| мисливець | тенор | Бельтрам Пуайи |
| солдати Геслера, пажі, дами з оточення Матільди, пастухи, мисливці, танцюристи, швейцарські селяни | ||
Зміст [ред.]
Дія відбувається у Швейцарії, XIV століття
Дія I [ред.]
Під час щорічного фестивалю пастухів поблизу Люцерни, швейцарський провідник Мельхталь традиційно благословляє тих, що зібралися. Тільки його син, Арнольд, відмовляється прийняти цей привілей. Арнольд нещодавно врятував австрійську принцесу Матільду і закохався в неї, незважаючи на політичні поділи. Труби оголошують появу австрійського губернатора Ґеслера, чиї війська переслідують Лойтхольда. Лойтхольд згадує, як кілька днів тому, рятував свою дочку від австрійського солдата і вбив його. Вільгельм Телль пропонує йому допомогу. Гвардійці Ґеслера беруть Мельхталя в полон.
Дія II [ред.]
Арнольд і Матильда знову освічуються в коханні у долині озера. З'являються Вальтер і Вільгельм Телль, вони повідомляють Арнольдові, що його батько був страчений за наказом губернатора. Арнольд клянеться помститися, всі троє обіцяють звільнити Швейцарію, очоливши селянське повстання.
Дія III [ред.]
На ринку в Альдорфі святкують сторіччя австрійського урядування в Швейцарії. Ґеслер поміщає на високому стовпі свій капелюх і наказує усім вклонятися. З'являється Вільгельма Телль з сином, Телль відмовляється виконувати цю почесть. Ґеслер впізнає людину, яка врятувала Лейтхольда; він наказує йому прострілити яблуко на голові сина. Він сподівається, що цього разу знаменитий лучник поранить власну дитину. Тель, однак, вистрілює ідеально, проте, говорить, що якби сталося інакше, наступною стрілою влучив би у губернатора. За ці слова його ув'язнюють
Дія IV [ред.]
З'являється армія бунтівників. Телль вбиває Ґеслера, швейцарці виграють битву. Матільда і Арнольд можуть оженитися.
Джерела і посилання [ред.]
- ↑ Józef Kański: Przewodnik Operowy. Kraków: Polskie Wydawnictwo Muzyczne, 2001, ss. 391-393. ISBN 83-224-0721-1.
- ↑ Kronika Opery. Warszawa: Wydawnictwo Kronika, 1993, s. 109. ISBN 83-900331-7-8.
- ↑ Kronika Opery. Warszawa: Wydawnictwo Kronika, 1993, s. 82. ISBN 83-900331-7-8.
- ↑ Piotr Kamiński: Tysiąc i jedna opera. Kraków: Polskie Wydawnictwo Muzyczne, 2008, s. 326. ISBN 978-83-224-0901-8.
- ↑ Е. Бронфин. Джоаккино Россини. М.: «Советский композитор», 1973. Стр.143
- ↑ Джоаккино Россини. Избранные письма, высказывания, воспоминания. Л.: «Музыка», 1968. Стр. 168 // Перекладено з рос. за: Е. Бронфин. Джоаккино Россини. М.: «Советский композитор», 1973. Стр. 148
