Вінчання

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Вінчання царя Миколи ІІ та княгині Олександри Федорівни (1895). Картина датського маляра Лаурітса Туксена (1853—1927).

Вінча́ння — церковний шлюб, одне з таїнств — союз чоловіка та жінки, освячений церквою, де, як вважається, Господь своєю присутністю з'єднує душі в єдине ціле. В таїнстві вінчання Господь подає свою благодатну допомогу, щоб подружжя мало змогу бороти всі негаразди, які трапляються у спільному житті. Церквою шлюб сприймається як таїнство, причому таїнством є не стільки вінчання, скільки сам шлюб як союз чоловіка і жінки, освячений церквою.

Значення та історія таїнства вінчання[ред.ред. код]

Церква надає велике значення цьому таїнству, небезпідставно вважаючи, що кожна благословенна церквою сім'я є її символом. Православне богослов'я вважає, що утворення шлюбного союзу можливо тільки в Церкві з благословення єпископа чи священика. Згідно з такою точкою зору, церква своїми священнодіями і молитвами прикликає на наречених благословення Боже. Шлюб починається з церковного благословення і продовжується протягом всього життя подружжя. Вважається, що Дух Святий наділяє християнське подружжя ласкою, щоб вони могли вірно виконувати свої обов'язки і разом служити Богові, заслуговуючи собі на вічне життя.

Апостол Павло порівнює Таїнство Шлюбу з тайною єднання Христа з Церквою і говорить: «Ця велика таємниця…» (Еф. V, 32). «Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї, і стануть вони одним тілом» (Буття II,24), — так визначає Господь суть цієї тайни.

Древня Церква в ті часи ще не знала спеціального чину вінчання. Тодішнє таїнство шлюбу полягало в благословенні та короткій молитві єпископа, спільну участь нареченого й нареченої в Святій Євхаристії. Окремий чин вінчання є досить пізнього походження та відомий не раніше IX століття.

За часів Петра I і до 1917 року для православних мешканців Російської імперії, а в ній й більшої частини України, дійсним проголошувався шлюб, освячений церквою. Якщо ж молоді не були обвінчані, то їх діти були незаконнонароджені.

Втім, здійснити таїнство одруження не в усі часи було доступним, а в радянські — жорстоко переслідувалось. За радянських часів священне таїнство замінила буденна процедура в ЗАГСі. За подружнє вінчання, однаково, як і за хрещення дитини, можна було не лише поплатитись партквитком, а й роботою. Тому християнські пари, які за будь-яку ціну хотіли пройти крізь це чистилище, вінчались таємно, нерідко при зачинених дверях церкви, вночі або у священиків вдома. Після проголошення незалежності в Україні давня традиція відродилася.

На відміну від хрещення, яке проводиться кожен день, по вівторках, четвергах і суботах молодят не вінчають. Не здійснюють таїнство вінчання також під час чотирьох великих постів, масляної і великодньої неділі та великих релігійних свят.

Обручення[ред.ред. код]

Таїнство вінчання починається з обручення, знаного теж як заручини. Після молитв на пальці молодим одягають обручки. Перед цим ці обручки клали на престол, і таким чином їх освячували. Після обручення молодих ведуть на рушник.

Заручини вважаються скріплення перед Богом і Церквою взаємних обіцянок майбутніх наречених. Заручинам передують благословення батьків і духовного отця. В древності схвалення шлюбу батьками визнавалося не менш важливим, ніж згода нареченого і нареченої. А оскільки християни, крім батьків по тілу, мали духовного отця в особі єпископа, ввійшло у звичай перед шлюбом отримати і благословення єпископа.

Сільське вінчання на Русі. Грав'юра К. Вагнера. 1812 рік.

Обряд вінчання[ред.ред. код]

Вінчатись у церкві можна лише один раз. До вінчання у церкві допускаються лише люди охрещені. В українських селах священик попереджає прихожан про вінчання подружньої пари за два місяці до цієї дати. Якщо хтось з односельчан знає про якісь перешкоди, він повинен попередити священика. Як і до кожного церковного таїнства, найкращою підготовкою до таїнства вінчання є піст та молитва.

Під час звершення таїнства вінчання наречені тримають у руках запалені свічки. Світло — це знак радості, тому запалені свічки символізують радість зустрічі двох закоханих людей.

Обмін перснями[ред.ред. код]

Здавна ознакою одруження були обручки — спеціальні персні. Требник приписує золотий перстень для нареченого і срібний — для нареченої. Золотий перстень символізує своїм блиском сонце, світлу котрого уподобляється чоловік у шлюбному союзі; срібний — символізує місяць, менше світило, яке світить відбитим сонячним світлом. Перстень — знак вічності і неперервності шлюбного союзу, бо неперервна і вічна благодать Святого Духа.

Після накладання перснів, на знак однодушності, згоди і взаємодопомоги у сімейному житті, наречений і наречена обмінюються перснями при участі весільного друга нареченого чи священика.

Після потрійної переміни перснів срібне залишається у нареченого, а золоте — у нареченої на знак того, що жіночій слабкості передається мужній дух. У сучасній практиці обидва персні — золоті (навіть можуть мати прикраси із дорогоцінного каміння).

Климент, єпископ Олександрійський, у II-ій главі свого «Педагога» говорить: «Чоловік повинен дати дружині золотий перстень не для її зовнішньої краси, але для того, щоб покласти печатку на господарство, яке з тієї миті переходить у її розпорядження і доручається її турботам». Вислів «покласти печатку» пояснюється тим, що у ті часи перстень, а точніше вправлений у нього камінь з вирізаною емблемою, служив печаткою, якою позначалася власність даної особи і, одночасно, печаткою, якою завірялись ділові папери. Християни вирізали на своїх перснях печатки із зображенням риби, якоря, птаха (голуба, фенікса) та інших християнських символів. На заручинах перстень надівався на четвертий (безіменний) палець лівої руки. Цей звичай виник на основі тогочасних знань анатомії людини: вважалось, що один із найтонших нервів цього пальця безпосередньо доторкається до серця.

Обряд спільної чаші[ред.ред. код]

Також під час вінчання наречені п'ють вино з однієї чаші. У минулому це була спільна євхаристична чаша, співучасть у Євхаристії, котра затверджувала сповнення шлюбу у Христі. Наречені поперемінно (спочатку наречений, як голова, потім — наречена) у три прийоми випивають вино. Пиття вина нагадує про чудесне перетворення води у вино, звершене Ісусом Христом у Кані Галилейській. Пиття із спільної чаші символізує повне єднання наречених. Віднині у нареченого і нареченої спільне життя: одна доля, одні думки, одні бажання, одне тіло. У нерозривному союзі вони будуть ділити між собою чашу радощів і скорбот, смутку і потіх.

З'єднання рук та трійний обхід навколо аналоя[ред.ред. код]

Після обряду спільної чаші, священик з'єднує праву руку нареченого з правою рукою нареченої, покриває їх епітрахилем і зверху на епітрахиль кладе свою руку. Це означає, що через руку священика чоловік отримує жінку від самої Церкви, яка з'єднує їх у Христі навічно.

Тримаючи свою руку на епітрахилі поверх з'єднаних рук наречених, священик тричі обводить їх довкола аналоя (тетраподу). Як і в чині Хрещенні, це ходіння по кругу символізує вічність. Наречені зобов'язані вічно зберігати свій подружній союз, пам'ятати про спільний хрест, покладений на них сьогодні, носити «тягарі один одного» (Гал. VI, 2) і завжди бути сповненими благодатної радості цього дня.

Після вінчання[ред.ред. код]

Після обряду вінчання голову нареченої покривають хусткою. Згідно зі словами апостола Павла, який говорить: «Жінці голова — чоловік…Тому жінка повинна мати на голові знака влади над нею…» (1 Кор. XI, 3-10), тобто, мати покривало на голові, між християнами здавна зберігався звичай, згідно з яким, дівчина до заміжжя проводила більше часу з відкритою головою, а заміжня жінка — з покритою. Про це свідчить Тертуліан («Про молитву Господню», XV, XVI). Тому у деяких місцевостях виник особливий церковний звичай покладення покривала на голову нареченої після шлюбу. Вважається, що першим в Українській Церкві цей чин включив у свій Требник свт. Петро Могила. Згідно з цим чином, новоодружена зупиняється перед дверима храму. До неї виходить священик в епітрахилі і фелоні і вводить її у храм. Тут він читає молитву, закликаючи на новоодружену благословення Боже і благаючи Господа прикрасити її голову красою, приємною Йому. Після молитви священик благословляє голову новоодруженої і покриває її покривалом (хусткою).

На початках християнства після вінчання молодята ще вісім днів не були чоловіком і дружиною. Вони носили на собі вінці, які тоді були не металеві (позолочені чи срібні), а плелись з квітів. Восьмого дня приходили знову у храм, і над ними читалась відповідна молитва на зняття вінців, і тільки тоді їм дозволялось вступати в сімейні стосунки.

Дивіться теж[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Хрест Це незавершена стаття про християнство.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.