Вірус Епштейна — Барр

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Епштейна-Барр
Віріони Епштейна — Барр. Добре помітні круглі захисні білкові оболонки (капсиди), що вільно оточені мембраною.
Віріони Епштейна — Барр. Добре помітні круглі захисні білкові оболонки (капсиди), що вільно оточені мембраною.
Класифікація вірусів
Група: Group I (dsDNA)
Царство: Віруси
Родина: Герпевіруси[1] (Herpesviridae)
Підродина: Gammaherpesvirinae
Рід: Lymphocryptovirus
Вид: Герпесвірус людини типу 4 (HHV-4)
Біноміальна назва
Human Herpesvirus 4
Посилання
Commons-logo.svg Вікісховище: Category:Epstein Barr Virus
US-NLM-NCBI-Logo.svg NCBI: 10376
Wikispecies-logo.svg Віківиди: Epstein Barr Virus

Ві́рус Епште́йна — Барр або офіційна назва герпесві́рус люди́ни ти́пу 4 відноситься до гамма вірусу герпесу людини 4 типу[2]. Зрілі віруси мають сферичну форму діаметром 150-200 нм ВЕБ, зовнішню оболонку (суперкапсид) та нуклеокапсид, між якими розташовано тегамент, що містить білки, необхідні для ініціації реплікації, а також лінійну двониткову молекулу ДНК[3] [4].

Історія вивчення[ред.ред. код]

З-поміж усіх форм ВЕБ-інфекції першим було описано інфекційний мононуклеоз (ІМ) під назвою «ідіопатичне запалення лімфатичних залоз». Це здійснив у 1884 р. відомий російський педіатр М.Ф. Філатов, який відзначив дитячий характер захворювання та його заразність. Німецький педіатр Е. Пфейффер у 1889 р. описав спалах зазначеної інфекції, названої тоді «лихоманкою Пфейффера». У 1920 р. захворювання отримало назву «інфекційний мононуклеоз», остаточно затверджену лише в 1961 р. на Міжнародному з'їзді інфекціоністів.

Вірус Епштейна-Барр було вперше виділено з клітин злоякісної лімфоми Беркітта в 1964 р. і названо за прізвищами британських учених, які його культивували. У 1968 р. було встановлено причинний взаємозв'язок ВЕБ та ІМ (тоді серонегативний працівник лабораторії захворів на ІМ і набув ВЕБ-антитіла) [5] [6] [7] [8]. З часом виявилося, що ВЕБ, крім ІМ, ініціює виникнення цілої низки інших захворювань. Об'єднує ці хвороби безконтрольне збільшення кількості ВЕБ-інфікованих В-лімфоцитів на тлі порушеного імунологічного розпізнавання ВЕБ-зв'язаних антигенів [9] [10] [11] [4].

Етимологія[ред.ред. код]

Вірус названий на честь англійського вірусолога професора Майкла Ентоні Епштейна (англ. Michael Anthony Epstein) і його аспірантки Івонн Барр (англ. Yvonne Barr), які описали його в 1964 [12].

Патогенез[ред.ред. код]

На поверхні вірусу в складі суперкапсиду містяться глікопротеїнові молекули (глікопротеїнові шипи), найважливішими з яких є gp350, gp85, gp25, gp42 [13].

ВЕБ має специфічні антигени: капсидний (VCA), ядерний (EBNA), ранні (дифузний (EAD) та локалізований (EAR), мембранний (МА). Час появи та біологічна значущість цих антигенів не однакові.[14] Вірус має тропізм до В-лімфоцитів, тривало персистує в клітинах господаря латентною інфекцією. Вірус Епштейна-Барра викликає захворювання — інфекційний мононуклеоз. З ним пов'язують етіологію і лімфоми Беркітта, енцефаліт новонароджених, В-клітинну лімфопроліферацію, лімфоїдну інтерстиціальну пневмонію у дітей. Знання термінів появи різних антигенів та виявлення антитіл до них дають змогу з достатньою достовірністю діагностувати фазу Епштейна-Барр-вірусної інфекції (ЕБВІ): гостру, латентну, хронічну ВЕБ-інфекцію та її активацію.

Під час дослідження штамів ВЕБ, виділених у хворих із різними клінічними формами ВЕБ-інфекції з багатьох географічних ареалів, суттєвих розбіжностей між цими вірусами не виявлено.

ВЕБ характеризується тропністю при взаємодії з клітинами слизового епітелію, ротоглотки та В-лімфоцитами, що призводить до зараження саме цих клітин . У разі проникнення ВЕБ в організм відбувається зараження епітелію слизових оболонок, переважно мигдаликів, з подальшим або, можливо, одночасним зараженням лімфоцитів . Найбільш вивченим є механізм взаємодії ВЕБ із В-лімфоцитами .

Існують певні розбіжності в інфікуванні епітеліоцитів та лімфоцитів. Так, в епітеліоцитах вірус проходить повну реплікацію з утворенням великої кількості віріонів, лізисом епітеліоцитів та звільненням віріонів у позаклітинний простір із подальшим зараженням сусідніх клітин [19]. При інфікуванні В-лімфоцитів вірус активно продукується лише в незначній кількості лімфоцитів (близько 20%), у решті клітин вірус перебуває у латентному стані [4]. Крім цього, ВЕБ здатний інфікувати інші клітини (Т-лімфоцити, NK-клітини, макрофаги, нейтрофіли, епітеліоцити судин) та спричинювати такі захворювання, як хронічна активна ВЕБ-інфекція і ВЕБ-асоційований гемофагоцитарний лімфогістіоцитоз. Для цих захворювань також характерна персистенція вірусу в лімфоцитах у латентному стані. У ядрі клітини-хазяїна ДНК ВЕБ може формувати кільцеву структуру – епісому – або вбудовуватися в геном, зумовлюючи хромосомні порушення . На сьогодні немає єдиної думки відносно природи персистування вірусу в Т- і NK-клітинах . Деякі автори вважають, що така взаємодія завжди виникає на найраніших етапах первинної ВЕБ-інфекції і в нормі є самообмеженим процесом за рахунок елімінації цих клітин із кровотоку . Інші автори припускають, що ця взаємодія є патогенетичним механізмом розвитку таких захворювань, як хронічна активна ВЕБ-інфекція і ВЕБ-асоційований гемофагоцитарний лімфогістіоцитоз.

Під час первинної ВЕБ-інфекції ДНК вірусу проникає у ядро клітин, при цьому ВЕБ-інфіковані В-лімфоцити безперервно розмножуються в культурі. Цей процес, характерний для всіх форм ВЕБ-інфекції, називають імморталізацією, або безсмертям, В-лімфоцитів.

У відповідь на фіксацію ВЕБ на поверхні В-лімфоцитів активуються Т-лімфоцити-супресори, природні Т-кілери, а також механізми антитілозалежного NK-клітинного цитолізу. Під час первинної ВЕБ-інфекції кількість Т-лімфоцитів перевищує кількість В-лімфоцитів у 40-50 разів. Ці механізми, з одного боку, гальмують проліферацію і диференціювання В-лімфоцитів, а з іншого – зумовлюють лізис інфікованих В-лімфоцитів, що сприяє виходу вірусу у вільну циркуляцію з подальшою його елімінацією гуморальними специфічними антитілами. Зазначені захисні механізми перешкоджають малігнізації.

Лейкемічні клітини вірусу Епштейна-Барр (на зеленому).

При гострій або активній формі переважає літичний тип вірусної інфекції. Однак після інфікування незалежно від проявів гострого періоду завжди спостерігається персистенція вірусу в В-клітинах пам'яті протягом усього життя людини. Кількість В-лімфоцитів, що несуть вірусну ДНК, у здорових людей є постійною і становить близько 1 на 105-106. ВЕБ після первинної інфекції у незначній кількості постійно зберігається в організмі хазяїна. Цитотоксичні Т-лімфоцити та природні кілери обмежують первинну інфекцію та утримують пул «безсмертних» ВЕБ-інфікованих В-лімфоцитів під контролем. Проте у разі пошкодження будь-якого елемента імунної відповіді маленький пул ВЕБ-інфікованих клітин може розширюватися, що призводить до розвитку лімфопроліферативного синдрому, лімфоми при зниженій імунній відповіді. Натомість, якщо відповідь занадто активна, може спостерігатися фатальний ІМ або проліферація.

ВЕБ має великий набір генів, які дають йому змогу уникати імунного контролю організму. ВЕБ виробляє білки – аналоги людських інтерлейкінів, що змінюють імунну відповідь. Під час активного розмноження ВЕБ продукує інтерлейкін-10-подібний білок, що пригнічує Т-клітинний імунітет, функцію цитотоксичних лімфоцитів, макрофагів, порушує всі етапи функціонування природних кілерів (тобто систему противірусного захисту). Інший вірусний білок (В13) пригнічує інтерлейкін-12. Неправильна імунна відповідь на ВЕБ може зумовлюватися аномальною генетичною рекомбінацією, що призводить до онкогенної активації і розвитку злоякісних пухлин. Деякі індивідууми не здатні до нормальної імунної відповіді на ВЕБ через Х-зв'язану генетичну схильність. На Х-хромосомі було знайдено генетичний маркер лімфопроліферативного синдрому. Пацієнти з Х-зв'язаним лімфопроліферативним синдромом (Х-ЛПС) можуть переносити ВЕБ-інфекцію у вигляді різних маніфестацій патологічного процесу, в 75% осіб спостерігається або фатальний ІМ, або злоякісна лімфома (частіше Беркітта). Ці хворі, як правило, вмирають від некрозу печінки, що розвивається вторинно після лімфоїдної інфільтрації органа. У більшості пацієнтів спостерігаються ознаки гемофагоцитарного синдрому (ГФС), у 25% після перенесеної первинної ВЕБ-інфекції діагностують проліферативну хворобу, що проявляється гіпогаммаглобулінемією, апластичною анемією або агранулоцитозом. У таких хворих виявляють підвищену чутливість до бактеріальних інфекцій та пізню злоякісність.

У більшості пацієнтів із Х-ЛПС відзначають нормальну імунну відповідь на звичайні щеплення та вірусні й бактеріальні інфекції, перенесені в дитинстві. Крім того, під час досліджень, проведених у ВЕБ-серонегативних осіб, які живуть у родині, враженій вірусом, виявлено нормальну кількість Т- та В-клітин. Проте при гострому ІМ у них підвищується рівень IgA, IgM, спостерігається дефіцит IgG. У пацієнтів із Х-ЛПС під час гострої ЕБВІ знижується функція Т-клітин і природних кілерів, спостерігається недостатня кількість антитіл до ВЕБ, що зумовлює нездатність регулювати первинну інфекцію.

Особливо слід виділити посттрансплантаційні лімфопроліферативні порушення у реципієнтів нирок, серця, печінки, кісткового мозку. У пацієнтів протягом 1 року після трансплантації розвивається ІМ-подібна хвороба або виникає локалізована пухлина. Можливе виникнення проміжних форм, що за клінічними ознаками подібні до ІМ, але за даними морфологічного дослідження є злоякісними. Локалізовані пухлини часто розвиваються у вигляді неходжкінської лімфоми. Нерідко виявляються ураження центральної нервової системи (ЦНС). Усі посттрансплантаційні лімфопроліферативні порушення виникають із В-клітин. Аналіз заморожених ділянок ураженої тканини свідчить про моно- та поліклональну проліферацію В-клітин. На підтримуючу роль ВЕБ у цьому процесі вказує наявність у більшості пацієнтів первинної або реактивованої ВЕБ-інфекції, про що свідчить виявлення ВЕБ-геному та його антигенів[13] [4] [5] [6] [7].

Патологія[ред.ред. код]

Хвороби, асоційовані з вірусом Епштейна - Барр:

Будова вірусу Епштейна-Барр

Етіологія[ред.ред. код]

Основна характеристика вірусу Епштейна-Барр:

  • В-лімфотропний ДНК-утримуючий вірус людини;
  • належить до родини вірусів герпесу (Herpesviridae);
  • входить до групи γ-герпесвірусів;
  • є вірусом герпесу людини 4 типу;
  • містить суперкапсид (зовнішня оболонка), нуклеокапсид, двоспіральну молекулу ДНК;
  • має онкогенні властивості;
  • проявляє тропізм до В- та Т-лімфоцитів.

Будову ВЕБ наведено збоку.

Епідеміологія[ред.ред. код]

ВЕБ поширений на всій земній кулі. У країнах, що розвиваються, в соціально несприятливих родинах більшість дітей інфікується ВЕБ у віці до 3 років, а решта населення – до повноліття. В розвинутих країнах інфікування ВЕБ може відбуватися пізніше [4]. ВЕБ виділяється з організму хворого або вірусоносія з орофарингеальним секретом – основним джерелом інфікування. ВЕБ передається повітряно-краплинним шляхом через інфіковану слину, часто навіть через поцілунок матері, тому інколи ІМ називають «хворобою поцілунків». Діти нерідко заражаються ВЕБ через іграшки, забруднені слиною хворого або вірусоносія. Можливі гемотрансфузійний та статевий шляхи передачі інфекції. Описано випадки вертикальної передачі ВЕБ від матері плоду, припускають, що цей вірус може призводити до розвитку вродженої ВЕБ-інфекції [5] [16] [17]. Контагіозність ЕБВІ помірна, що, ймовірно, пов'язано з низькою концентрацією вірусу в слині. У поширенні інфекції значну роль відіграє спільне користування хворих та здорових людей посудом, білизною. Активації інфекції сприяють фактори зниження загального та місцевого імунітету [4].

Примітки[ред.ред. код]

  1. Герпевірусирос.
  2. ГЕРПЕСВІРУСНІ ІНФЕКЦІЇ В ОРГАНІЗМІ – НЕДОЛІК АБО ВИТОНЧЕНА ДОСКОНАЛІСТЬ?
  3. Борисов Л.Б. Медицинская микробиология, вирусология, иммунология. Учебник. – М.: ООО «Медицинское информационное агентство», 2001. – 736 с.
  4. а б в г д е Principles and practice of pediatric infectious diseases / Ed. by S.S. Long, L.K. Pickering, C.G. Prober // Churchill Livingstone Inc. – 1997.
  5. а б в Волоха А.П., Чернишова Л.І. Епштейна-Барр-вірусна інфекція у дітей // Сучасні інфекції. – 2003. – № 4. – С. 79-93.
  6. а б Дитячі інфекційні хвороби (Клінічні лекції). Підручник / За ред. проф. С.О. Крамарева. – К., 2003.
  7. а б Крамарев С.А., Литвиненко Н.Г., Палатная Л.А. Эпштейна-Барр-вирусная инфекция у детей // Современная педиатрия. – 2004. – № 34 (5). – С. 13-18.
  8. Литвиненко Н.Г. Епштейна-Барр-вірусна інфекція // Інфекційні хвороби у дітей (Клінічні лекції) / За ред. С.О. Крамарєва. – К.: МОРІОН, 2003. – С. 56-68.
  9. Cohen J.I. // N. Engl. J. Med. – 2000; 343:481-492.
  10. Kawa K. Epstein-Barr virus-associated diseases in humans // Inf. J. Hematol. – 2000; 71: 108-117.
  11. Kawaguchi H., Miyashita T., Herbst H. et al. Epstein-Barr virus-infected T-lymphocytes in Epstein-Barr virus-associated hemophagocytic syndrome // J. Clin. Invest. – 1993; 92:1444-1450.
  12. Epstein M.A., Achong B.G., Barr Y.M. (1964). «Virus particles in cultured lymphblasts from Burkitt's Lymphoma». Lancet 1. с. 702–3. PMID 14107961. 
  13. а б Блохина Е.Б. Роль латентной инфекции, вызванной вирусом Эпштейна-Барр, в развитии лимфопролиферативных заболеваний // Вопросы гематологии/онкологии и иммунопатологии в педиатрии. – 2003. – Т. 2. – № 3. – С. 65-70.
  14. Клінічні варіанти інфекції, спричиненої вірусом Епштейна-Барр, у дітей
  15. Эпштейна-Барр вирусная инфекциярос.
  16. Марков И.С. Диагностика и лечение герпетических инфекций и токсоплазмоза: Сб. ст. – К.: Издательство «АртЭк», 2002. – 192 с.
  17. Юлиш Е.И., Волосовец А.П. Врожденные и приобретенные TORCH-инфекции у детей. – Донецк: Регина, 2005. – 216 с.

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Блохина Е.Б. Роль латентной инфекции, вызванной вирусом Эпштейна-Барр, в развитии лимфопролиферативных заболеваний // Вопросы гематологии/онкологии и иммунопатологии в педиатрии. – 2003. – Т. 2. – № 3. – С. 65-70.
  • Борисов Л.Б. Медицинская микробиология, вирусология, иммунология. Учебник. – М.: ООО «Медицинское информационное агентство», 2001. – 736 с.
  • Epstein M.A., Achong B.G., Barr Y.M.. Virus particles in cultured lymphblasts from Burkitt's Lymphoma// Lancet. — 1. — (1964): 702-3.
  • Principles and practice of pediatric infectious diseases / Ed. by S.S. Long, L.K. Pickering, C.G. Prober // Churchill Livingstone Inc. – 1997.
  • Волоха А.П., Чернишова Л.І. Епштейна-Барр-вірусна інфекція у дітей // Сучасні інфекції. – 2003. – № 4. – С. 79-93.