Вірш прозою

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Вірш прозою, поезія у прозі — короткий ліричний твір настроєвого характеру, наближений за формою тексту до прози і водночас за мелодикою, підвищеною емоційністю та ліричним сюжетом, навіть з фрагментами спорадичного римування — до поезії. Будучи помежовим жанром, вірш у прозі, на відміну від власне вірша, спирається на чергування довгих та коротких відтинків ритмізованого тексту, тяжіє до фонетичної упорядкованості та регулятивності мовлення, до «етюдності» чи філософської медитації тощо.

Вперше звернувся до вірша прозою Алоїзіус Бертран (збірка "Нічний Гаспар", посм. вид. 1842). Згодом цей жанр, починаючи від Шарля Бодлера («Малі поезії у прозі», 1869) й Артюра Рембо, Івана Тургенєва, привертав увагу багатьох письменників, передовсім модерністів, спрямованих на пошуки трансцендентної сутності буття. Великий вплив на сюрреалістів мала збірка віршів у прозі "Пісні Мальдорора" Лотреамона, опублікована в 1869 році.

Поширювалося також серед українських письменників на початку XX ст. (Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Марко Черемшина, Гнат Хоткевич, Іван Липа, О. Плющ, Дніпрова Чайка, Ольга Кобилянська та інші), з'явилися «акварелі», «етюди», «шкіци» тощо, які збагатили літературу новими формами.

Зверталися до цього жанру і пізніше (Ірина Вільде, С. Гостиняк, Є. Гуцало та ін.).

Джерело[ред.ред. код]