Газневіди

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ghaznavid Empire 975 - 1187 (AD).PNG

Газневіди (перс. غزنویان‎) — династія правителів тюркського походження[1][2][3], що з 975 по 1186 рік правила на значній території в Азії: частині Персії, Трансоксанії і північних областях індійського субконтиненту[4][5][6]. Династію заснував Себук-тегін із центром у Газні після смерті тестя, Алп-тегіна. Алп-тегін був спочатку полководцем у Саманідів, однак відколовся від них і почав правити самостійно[7].

Хоча династію заснували тюрки, держава, в якій вони правили, була перською за мовою, культурою, літературою та звичаями[8][9][10][11], а тому династію часто вважають радше перською[4][6][12][13][14][15][16][17][18].

Син Себук-тегіна Махмуд Газневі розширив володіння Газневідів до Амур-Дар'ї, в долину Інду й до Індійського океану на сході, а на заході до території сучасного Ірану. При правлінні Масуда I Газневіди втратили контроль над західними землями, зазнавши поразки від сельджуків у бутві при Данданакані. Після цього їхні володіння охоплювали території сучасного Афганістану, Західного Пенджабу та Белуджистану[19][20]. 1151 року султан Баграм-шах втратив Газні під натиском військ Гуридів.

Сходження до влади[ред.ред. код]

Серед гулямів Саманідів виділялися військові родини Сімджуридів та Газневідів. Сімджуриди отримали в управління область у північному Афганістані. Після смерті Абд аль-Маліка I дві родини вели між собою боротьбу за призначення нового еміра, яким би могли управляти. Абд аль-Малік помер 961 року, й між його братами зав'язалася боротьба за владу. Двір, в якому більший вплив мали писарі, а не полководці тюркського походження, відкинув претензії Алп-Тегіна на трон. Еміром став Мансур I, а Алп-Тегін обачливо відійшов на південь від Гіндукуша, і 962 року заснував свою державу в Газні. Сімджуриди контролювали Хорасан на південь від Аму-Дар'ї, але через боротьбу з Буїдами не змогли пережити розпад держави Саманідів.

Боротьба за владу між тюркськими полководцями прискорила занепад Саманідів. Їхньою слабкістю скористалися нещодавно навернені в іслам карлуки. 992 року вони окупували Бухару й встановили в Трансоксанії династію Караханідів. Після смерті Алп-Тегіна 993 року Газневідів очолювали Ішак ібн Алп-Тегін, а потім Себук-тегін. Син Себук-тегіна Махмуд Газневі уклав із Караханідами угоду, за якою кордон між володіннями було встановлено по Аму-Дар'ї.

Розквіт[ред.ред. код]

Зять Алп-тегіна Себук-тегін почав розширювати володіння Газні, захоплюючи землі Саманідів, які відповідають сучасному Афганістану й частково Пакистану. Перський історик 16 століття Ферішта виводить родовід Себук-тегіна від Сассанідів, однак сучасні історики вважають це лише спробою встановити зв'язок із стародавньою Персією[21]. Після смерті Себук-тегіна владу тимчасово успадкував його син Ісмаїл, однак 998 року його переміг брат Махмуд.

З Махмудом Газневі асоціюється розквіт держави Газневідів. При ньому завершилося підкорення земель Саманідів, він захопив Мултан, Сіндх і частину територій Буїдів. Правління Махмуда стало золотою добою династії. Він здійснив 17 походів у північну Індію, підкорив собі або змусив платити данину численні індійські князівства. Походи приносили йому велику військову здобич. За його правління землі Газневідів простягалися від Каспійського моря до Ямуни.

Занепад[ред.ред. код]

Махмуд помер 1030 року й залишив свої володіння сину Мухаммеду, людині слабкій. Його брат Масуд попросив у нього три провінції, які він завоював власним мечем. Мухаммед не погодився, і як наслідок Масуд скинув і осліпив його. Але Масуд не зміг зберегти завоювання. 1040 року війська Газневідів зазнали важкої поразки від сельджуків у битві при Данданагані, і Масуд втратив землі в Ірані та Середній Азії[7][22]. Він зібрав свої багатства, сподіваючись організувати військо й правити в Індії, але його зрадили власні сили. Мухаммеда проголосили правителем, а Масуд загинув у в'язниці. Його син Мадуд, правитель Балху, довідавшись про смерть батька напав на Газні й переміг синів сліпого Мухаммеда. Однак, держава скоро розпалася, більшість правителів областей не визнали владу Мадуда. Упродовж 9 років на трон у Газні претендували 4 правителі.

1058 року державу Газневідів очолив син Масуда Ібрагім. Його правління продовжувалося до 1098. Він стабілізував становище, уклавши мир із сельджуками й відновивши культурні та політичні зв'язки[22]. Відрізані від західних земель, Газневіди підтримувалася за рахунок рейдів у Північну Індію, попри жорсткий опір індійських правителів, таких як Парамари з Малви та Гахадвали з Каннауджа[22].

Масуд III правив 16 років, а після його смерті 1115 року, почалася боротьба за владу між його синами, яка завершилася схожденням Баграм-шаха, який визнав себе васалом сельджуків[22]. 1117 року він переміг свого брата Арслана в битві при Газні. Баграм-шах був останнім правителем Газні. Його правління тривало 35 років. 1151 року місто захопив Алауддін Гуссейн, правитель Гуридів. Газні горіло 7 днів, а Алауддін отримав прізвисько «Спалювача світу». Сельджуки допомогли Газневідам повернутися[22], але боротьба з Гуридами продожувалася, й Газневіди поступово втрачали свої землі. У північно-західній частині Індії вони втримували владу до завоювання Лахора Мухаммадом Горі 1186 року[22].

Військові сили[ред.ред. код]

Ядро війська Газневідів складали переважно тюрки[23]. Крім того в розпорядженні Газневідів були тисячі афганців, зібраних із областей на південь від Гіндукушу[24][25]. За правління султана Махмуда в Бості було організовано спеціальний центр військової підготовки. Ця область славилася своїми ковалями, і тут вироблялася зброя. Після завоювання Пенджабу Газневіди почали використовувати індійських вояків.

Подібно до інших династій, що виросли з Аббасидського халіфату, Газневіди організували адміністративне управління й військоу тактику за аббасидським зразком. Особливі риси відповідали вимогам георафічного регіону. Завдяки доступу до долини між Індом та Гангом Газневіди першими з мусульман стали використовувати бойових слонів[26].

Держава і культура[ред.ред. код]

Газневідські султани були тюркського походження, але всі свідчення про них арабські чи перські. Оскільки султани спиралися на тюрські війська, мабуть, в кульурі держави був певний тюркський елемент. Проте, за свідченнями, політично-адміністративний апарат мав перське походження й опирався на перські традиції.державобудування. У цій системі правитель був віддаленою, ледь не божественною фігурою, що стояла над масою купців, ремісників та селян, зобов'язаних в усьому йому коритися, понад усе в сплаті податків. Перси складали основу бюрократії, що піклувалася про поточні справи й забезпечувала фінансування професійного війська.



Виноски[ред.ред. код]

  1. Islamic Central Asia: an anthology of historical sources, Ed. Scott Cameron Levi and Ron Sela, (Indiana University Press, 2010), 83;The Ghaznavids were a dynasty of Turkic slave-soldiers...
  2. "Ghaznavid Dynasty" Encyclopædia Britannica
  3. Jonathan M. Bloom, Sheila Blair, The Grove Encyclopedia of Islamic Art and Architecture, Oxford University Press, 2009, Vol.2, p.163, Online Edition, Turkish dominated mamluk regiments...dynasty of mamluk origin (the GHAZNAVID line) carved out an empire...
  4. а б C.E. Bosworth: The Ghaznavids. Edinburgh, 1963
  5. C.E. Bosworth, "Ghaznavids" in Encyclopaedia Iranica, Online Edition 2006
  6. а б C.E. Bosworth, "Ghaznavids", in Encyclopaedia of Islam, Online Edition; Brill, Leiden; 2006/2007
  7. а б Encyclopædia Britannica, "Ghaznavid Dynasty", Online Edition 2007
  8. David Christian: A History of Russia, Central Asia and Mongolia; Blackwell Publishing, 1998; pg. 370: "Though Turkic in origin […] Alp Tegin, Sebuk Tegin and Mahmud were all thoroughly Persianized".
  9. J. Meri (Hg.), Medieval Islamic Civilization: An Encyclopedia, "Ghaznavids", London u.a. 2006, p. 294: "... The Ghaznavids inherited Samanid administrative, political, and cultural traditions and laid the foundations for a Persianate state in northern India. ..."
  10. Sydney Nettleton Fisher and William Ochsenwald, The Middle East: a history: Volume 1, (McGraw-Hill, 1997);" "Forced to flee from the Samanid domain, he captured Ghaznah and in 961 established the famed Persianate Sunnite Ghaznavid empire of Afghanistan and the Punjab in India".
  11. Meisami, Julie Scott, Persian historiography to the end of the twelfth century, (Edinburgh University Press, 1999), 143.Nizam al-Mulk also attempted to organise the Saljuq administration according to the Persianate Ghaznavid model..
  12. B. Spuler: The Disintegration of the Caliphate in the East; in: P.M. Holt, Ann K.S. Lambton, Bernard Lewis (Hrsg.): The Central Islamic Lands from Pre-Islamic Times to the First World War; The Cambridge History of Islam, Vol. 1a; Cambridge: Cambridge University Press, 1970; pg. 147: "One of the effects of the renaissance of the Persian spirit evoked by this work was that the Ghaznavids were also Persianized and thereby became a Persian dynasty."
  13. M.A. Amir-Moezzi, "Shahrbanu", Encyclopaedia Iranica, Online Edition: "... here one might bear in mind that non-Persian dynasties such as the Ghaznavids, Saljuqs and Ilkhanids were rapidly to adopt the Persian language and have their origins traced back to the ancient kings of Persia rather than to Turkish heroes or Muslim saints ..."
  14. Encyclopaedia Iranica, Iran: Islamic Period – Ghaznavids, E. Yarshater
  15. B. Spuler, "The Disintegration of the Caliphate in the East", in the Cambridge History of Islam, Vol. IA: The Central islamic Lands from Pre-Islamic Times to the First World War, ed. by P.M. Holt, Ann K.S. Lambton, and Bernard Lewis (Cambridge: Cambridge University Press, 1970). pg 147: One of the effects of the renaissance of the Persian spirit evoked by this work was that the Ghaznavids were also Persianized and thereby became a Persian dynasty.
  16. Anatoly M Khazanov, André Wink, "Nomads in the Sedentary World", Routledge, 2padhte padhte to pagla jayega aadmi, A History of Russia, Central Asia and Mongolia, Blackwell Publishing, 1998. pg 370: "Though Turkic in origin and, apparently in speech, Alp Tegin, Sebuk Tegin and Mahmud were all thoroughly Persianized"
  17. Robert L. Canfield, Turko-Persia in historical perspective, Cambridge University Press, 1991. pg 8: "The Ghaznavids (989–1149) were essentially Persianized Turks who in manner of the pre-Islamic Persians encouraged the development of high culture"
  18. John Perry. Iran & the Caucasus, Vol. 5, (2001), pp. 193–200. THE HISTORICAL ROLE OF TURKISH IN RELATION TO PERSIAN OF IRAN. Excerpt: "We should distinguish two complementary ways in which the advent of the Turks affected the language map of Iran. First, since the Turkish-speaking rulers of most Iranian polities from the Ghaznavids and Seljuks onward were already iranized and patronized Persian literature in their domains, the expansion of Turk-ruled empires served to expand the territorial domain of written Persian into the conquered areas, notably Anatolia and Central and South Asia. Secondly, the influx of massive Turkish-speaking populations (culminating with the rank and file of the Mongol armies) and their settlement in large areas of Iran (particularly in Azerbaijan and the northwest), progressively turkicized local speakers of Persian, Kurdish and other Iranian languages."(John Perry. Iran & the Caucasus, Vol. 5, (2001), pp. 193–200. THE HISTORICAL ROLE OF TURKISH IN RELATION TO PERSIAN OF IRAN)
  19. Truths and Lies: Irony and Intrigue in the Tārīkh-i Bayhaqī, Soheila Amirsoleimani, Iranian Studies, Vol. 32, No. 2, The Uses of Guile: Literary and Historical Moments (Spring, 1999), 243.
  20. Ghaznawids, B. Spuler, The Encyclopia of Islam, Vol II, Ed. B.Lewis, C. Pellat and J. Schacht, (Brill, 1991), 1051.
  21. The Development of Persian Culture under the Early Ghaznavids, C.E.Bosworth, Iran, Vol. 6, (1968), 40.
  22. а б в г д е Encyclopedia Iranica, "Ghaznavids", Edmund Bosworth, Online Edition 2007
  23. Andre Wink, Al-Hind: The Making of the Indo-Islamic World, Vol.2, (Brill, 2002), 114. (необхідна підписка)
  24. Houtsma, Martijn Theodoor (1987). E.J. Brill's first encyclopaedia of Islam, 1913–1936 2. BRILL. с. 151. ISBN 90-04-08265-4. Процитовано 24 September 2010. 
  25. «Afghan and Afghanistan». Abdul Hai Habibi. alamahabibi.com. 1969. Процитовано 2012-07-01. 
  26. Lewis, Bernard. The World of Islam. London: Thames and Hudson Ltd,. с. 205. ISBN 0-500-27624-2.