Газові конфлікти між Росією й Україною

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Головні газопроводи з Росії в Європу

Україно-російські газові конфлікти — серія економічних конфліктів між компаніями НАК «Нафтогаз України» та «Газпром» щодо умов постачання природного газу з Росії до України, а також йго транзиту до країн Європи.

Передісторія[ред.ред. код]

Після розпаду СРСР Україна, через територію якої проходив великий газопровід в Європи, опинилася в неоднозначному становищі: з одного боку незалежна держава, з іншого — братська країна на пострадянському просторі. Звідси у України збереглися історичні пільги на купівлю та транзит природного газу.

Однак реалії ринкової економіки брали своє. Перший російсько- український газовий конфлікт вибухнув 20 лютого 1993 році, коли глава Газпрому Рем Вяхірєв пообіцяв припинити постачання газу в Україну в зв'язку з заборгованістю по оплаті. Конфлікт був швидко залагоджено і відключення не відбулося[1]. На той момент борг України за газ становив понад 138 млрд рублів.[2] у відповідь на погрози з боку російської влади українська влада відповідає, що перекриють транзитні газопроводи, по яких Росія веде поставки газу до Західної Європи.[2]

У березні 1995 року «Газпром» призупиняє поставки газу в Україну.[2] На той момент борг України за газ перевищує 1 трлн рублів.[2] «Газпром» зажадав вирішення проблеми боргу за рахунок передачі Росії частини майнових прав в українські газопроводи і підприємства.[2] 10 березня, в ході україно-російських переговорів, було прийнято рішення про продовження постачань газу в Україну.[2] Причому українська сторона прийняла на себе зобов'язання протягом місяця надати графік погашення боргів за газ.[2] Хоча графік так і не був наданий, з політичних причин Україну не відключили від газу.[2]

У 1998 році в російсько-українські газові відносини включилася посередницька компанія Ітера[3], яку в Україні пов'язують з ім'ям Юлії Тимошенко, яка, на думку директора українського Інституту енергетичних досліджень Костянтина Бородіна, лобіює інтереси компанії.[4]

У 2004 році в Україні відбулася Помаранчева революція, яка позначила проєвропейський вектор української зовнішньої політики. У Росії ці зміни були зустрінуті вельми стримано. Стало ясно, що часи «пільг» (ціна в 50 $/тис. м³) для колишньої братської республіки закінчилися[5].

Загострення відносин відзначалося вже до виборів президента України 2004. Директор Національного інституту стратегічних досліджень України Анатолій Гальчинський ще в травні 2004 року прогнозував: «За моїми оцінками, тиск Росії з енергетичних лініях буде до тих пір, поки Україна не почне поступатися своїми політичними позиціями… І такий тиск посилюватиметься в майбутньому».[6]

2005-2006[ред.ред. код]

Відносини між РФ і Україною загострилися після того як у березні 2005 російська газова монополія «Газпром» зажадала від України («Нафтогаз») платити за газ з 2006 за цінами, близькими до європейських (біля $250 за 1000м³). При цьому сама Російська Федерація купувала газ у Туркменістані за ціною $44 за 1000 м³. Газпром намагався збільшити прибуток від продажу газу на суму від 3 до 5 мільярдів доларів США щорічно. При цьому, шляхом підняття цін на газ в Україні, російський уряд бажав захопити частину російського ринку металургії, на якому українські компанії успішно конкурували з російськими. Попри те, що економічні причини існували і раніше, російський уряд не поспішав здійснювати різких дій, припасаючи їх як засіб політичного тиску, і почав підняття цін тільки після зміни зовнішньо-політичного курсу України у напрямку Заходу.

Українське керівництво до останнього моменту не було готове платити більше і Газпром, посилаючись на 4 параграф договору про постачання газу, за яким ціни на газ визначаються щорічно, у ніч на 1 січня 2006 зупинив постачання. З боку Газпрому пролунали звинувачення, що Україна "приступила до несанкціонованого відбору газу", призначеного європейським споживачам. Представники українського Нафтогазу звинувачення відкинули.

4 січня обом сторонам вдалося підписати договір, за яким закінчувалася практика бартерної торгівлі (транзит за газ в обмін на постачання газу) і в результаті якого ці дві речі стали розглядатися окремо. Щодо ціни, то вона стала тимчасово складати $95 за 1000 м³, що стало можливим завдяки змішуванню російського газу за ціною у $230 і туркменського за ціною у $44.

З 2006 року (за часи уряду Януковича) компанія РосУкрЕнерго стала головним посередником на газовому ринку України.

2008-2009[ред.ред. код]

2013-2014[ред.ред. код]

Після перемоги Євромайдану, в процесі гібридної війни проти суверенітету і територіальної цілісності України російська влада розпочала третю газову війну проти України.

Становить собою новий виток газових конфліктів великої геополітичної ваги, у якому задіяна Україна, ЄС, США/Канада (попередні заяви на енергопостачання в Європу), Росія (найбільший бенефіціар), Китай (можливий розворот енергетичних потоків з Європейських напрямів і контракторів на азійський ринок).

Включає (на перших етапах військового вторгення в Україну-Крим) захоплення і контроль транспортно-енергетичних віток Криму, нафтогазових потужностей Чорноморнафтогазу, контроль і приєднання? українського шельфу з його ресурсами і подальшим зірванням перспективних контрактів; у другихінфільтрації диверсійно-підривного елемента на схід України з контролем Юзівських площ перспективних сланцевих покладів, великого транспортно-промислового вузла (у т.ч. по газу, залізницях).

Суспільна реакція[ред.ред. код]

Політичний тиск Росії на Україну під час газового конфлікту 2005—2006 років спричинив появу громадської кампанії з бойкоту російських товарів в Україні. Активні дії в рамках кампанії тривали також на початку 2009 року — під час газової війни 2008—2009 років.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]