Гайдамаки
Гайдáмаки — (від тур. haydamak - бродник, кочівник, розбійник) — самоназва народних повстанців на Правобережній Україні, що залишалася до кінця 18 століття під владою Речі Посполитої.
Гайдамацький рух — це національно-визвольний і суспільно-політичний рух прoти польського гніту на правобережній Україні наприкінці 18-го на початку 19-го ст, який поширився на Київщині, Брацлавщині і Волині.
Відчуженість широких мас від освічених верхів з особливою гостротою виявлялася під час гайдамаччини - соціального руху на Правобережжі у 18 ст. Народні маси, в свідомості яких ще жили традиції козацької волі, не бажали підставляти шию під ярмо нової панщини, а до панів залічували не тільки польських магнатів та орендарів і факторів-євреїв, а й уніатське духовенство. Гайдамацький рух об'єднав незаможних селян-втікачів, найманих робітників з гуралень, млинів, фільварків, міщан, дрібну шляхту й нижче духовенство, але підтримували його найширші верстви населення!
Ці гайдамацькі рухи розпочалися у перші десятиріччя й тривали аж до кінця 1760-х років, зрештою вилившись у грандіозне повстання, що відоме в історії під назвою Коліївщина. Найвизначнішим гайдамацьким лідером був Максим Залізняк.
Гайдамацькі загони складалися із селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і навіть збіднілих шляхтичів.
Гайдамакам присвячений твір Т. Г. Шевченка «Гайдамаки»
[ред.] Київщина
Київ та прилеглий до нього округ на правому березі Дніпра були місцем організації гайдамацьких загонів, а також схованкою для них. Гайдамакам допомагали київські міщани, церковні причетники, дрібні чиновники різних управлінь і навіть солдати російського гарнізону.
Дві третини Київського округу належали монастирям. За селом чи окремим угіддям наглядав чернець, якого називали городничим. Там, подалі від міста, а отже й контролю властей, гайдамаки знаходили тимчасовий і безпечний притулок.
Ченці вбачали в гайдамаках борців за православну віру. В. Б. Антонович писав, що ченці всіх київських монастирів підтримували гайдамаків.
Царський уряд намагався ліквідувати гайдамацтво, але заарештованих військовими підозрілих людей передавали до суду магістрату. А той майже завжди звільняв їх з-під арешту чи віддавав міщанам на поруки. Іноді арештанти тікали з міської в'язниці.
[ред.] Див. також
[ред.] Джерела
- Гайдамацькі повстання
- Горбань М. В. Гайдамаччина. Бібліотека селянина. Харків, 1923.
