Гайдуки

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Гайдуки, гайдути — збройні повстанці, які боролись проти османського національного гніту на Балканах (південні слов'яни XVXIX століття) та у Західній Вірменії (вірмени, кінець XIX — початок XX століття).

Ільо Войвода. Знімок Анастаса Карастоянова, Белград, 1867

Слово походить від угорського слова угор. hajdú, яке первинно позначало погонщиків худоби, з XVI століття почало використовуватись для найменування нерегулярних загонів угорських та слов'янських селян, що вели партизанську війну з турками й Габсбургами.

Гайдуки брали участь у Першому сербському повстанні 1804–1813, а під час російсько-турецької війни 1877—78 років бились проти турків у Болгарії разом із російськими військами. Діяння гайдуків були темою народної творчості, й реальні особи ставали легендарними персонажами. Найвідомі гайдуки Сербії, Македонії, Болгарії — Карпош, Велко Гайдук, Апостол Войвода, Виндо Гьошев, Дончо Златков, Дельо Войвода, Видул Войвода, Дончо Ватах, Вилчан Войвода, Желю Войвода, Злати Войвода, Індже Войвода, Димитир Каличліята, Кара Кольо, Ангел Каріотов, Орчо Войвода, Цеко Петков, Петко Войвода, Ільо Войвода, Георги Симеонов, Чакир Войвода, Христо Македонски, Филип Тотю, Хаджи Димитир, Панайот Хитов, Стефан Караджа.

Гайдуками також називали воїнів особистої охорони місцевих правителів, аристократів; «придворними гайдуками» — охорону російських царів. Згадка про придворних гайдуків як охоронців зустрічається в Росії з XVII до XIX століття. Гайдуки були вільнонайманими. Діти гайдуків часто здобували університетську освіту. Придворні гайдуки брали участь у святкових церемоніях (коронаціях, одруженнях) у безпосередній близькості від царських персон. Зазвичай гайдуки відзначались кремезною статурою.

З XVI — до початку XVIII століття гайдуки — піхота східноєвропейського зразку, озброєна вогнепальною зброєю, зазвичай доповненою характерними гайдуцькими сокирками, а іноді — шаблями.

У військах Речі Посполитої гайдуки й угорці складали східноєвропейські загони піхоти, озброєної вогнепальною зброєю, єдиного гайдуцького строю. Цю піхоту, на думку деяких дослідників, до Речі Посполитої привів Штефан Баторій під час обрання його королем Польським та великим князем Литовським. У Речі Посполитій XVII століття піхота гайдуцького строю розрізнювалась за своїм походженням: «гайдуками» називали польсько-литовську піхоту, натомість власне угорських гайдуків називали «угорцями». Окрім гайдуків, у Речі Посполитій існувала також піхота «німецького строю» та «піхота вибранецька», яку згодом було замінено на «піхоту ланову». Гайдуки в Речі Посполитій в основному використовувались як гарнізонні війська й у польових битвах були малобоєздатними через відсутність пікінерів та погану стройову підготовку. Гайдуки відрізнялись характерною уніформою — довгими, до середини литки, жупанами, схожими на такі у російських стрільців, рейтузами й шапками-магерками з чотирма козирками — два з боків, один спереду й один ззаду. Ці козирки в холодну погоду опускали на вуха, чоло і потилицю.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • «Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона»: В 86 томах (82 т. и 4 доп.). — г. СПб.: 1890—1907 гг. (рос.)
  • РДАСА. Фонд 137; Фонд 141. Опис 1. 1654–1664 рр.;
  • Фонд 210; Фонд 1635. Опис 1; Cefalli S. Relacja о stanie politycznym i wojskowym Polski przez Sebastiana Cefali sekretarca Jerzego Lubomirskiego. Relacje nuncjuszow apostoskich i innych osob о Polsce. В.; Poznan, 1864. T. II;
  • Gdrski K. Historia piehoty polskiej. Krakow, 1893;
  • Wimmer J. Historia piehoty polskiej. Warszawa, 1978.
  • Aleksandar Petrović The Role of Banditry in the Creation of National States in the Central Balkans During the 19th Century. — University of British Columbia, 2003.
  • Обстоятельное описание торжественных порядков благополочного вшествия в царствующий град Москву и Священнейшего коронования ее августейшего Ее Императорского Величества всепресветлейшей державнейшей государыни Императрицы Елисавет Петровны самодержицы всероссийской, еще бысть вшествие 28 февраля, коронование 25 апреля 1742 года. [Фрагмент] — Спб., Печатано при Академии наук, 1744. — 168 с. (рос.)
  • Непреходящее значение вклада Екатерины II в историческую науку. О создании ею эрмитажного собрания русских рукописей Д. Н. Альшиц (СПб) (рос.)
  • РДАСА. Gdrski К. Historia piehoty polskiej. Krakow, 1893;