Галичина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Перейти до: навігація, пошук
Галичина

Герб Галичини.

██ Територія Східної Галичини (20 століття)

Центр Львова.

Сільска церква.

Олеський замок.

Галичина (пол. Galicja, їдиш גאליציע, нім. Galizien, тур. Haliçia, угор. Gácsország, чеськ. Halič, рум. Galiţia, рос. Галиция) — історична назва центральноєвропейських земель, які сьогодні поділені між Польщею і Україною. Однозначного тлумачення цього терміну серед дослідників немає досі, оскільки межі і конфігурація галицьких земель сильно змінювались в різні часи.

Зміст

[ред.] Назва

Назва походить від кельтського племені галлів, які прийшли у цей реґіон у 4-3 століттях до нового літочислення. Кельтські племена залишили подібні або кельтизовані назви на території усієї Европи та інших місць міґрації (наприклад Галісія, Галатія (від "галли"), Баварія, Богемія (від "бойї" - одне з кельтських племен), та інші).

На території сучасної Галичини збереглося багато топонімів, назв сіл та міст кельтського походження, у галицьких говорах збереглися слов'янізовані кельтські слова (наприклад, спільно-кореневі галицьке "когут" (півень) - французьке (з гальської) "coq" (півень)[1].

[ред.] Географія

Докладніше у статті: Географія Галичини

Територія Галичини — північні схили Карпатських гір, басейн верхнього і середнього Дністра, Західного Бугу (верхня течія), верхнього Сяну.

До складу Галичини входять Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська (за винятком північної частини, яка належить до Волині) області України, а також південно-східні воєводства Польщі. Східна Галичина займає 8,2% площі України, тут проживає 10,4% її населення.

[ред.] Історія

Докладніше у статті: Історія Галичини
Герб королівства Галичини та Володимирії у складі Австро-Угорської імперії (1772-1918)

Землі Галичини були ареалом розселення людини вже в добу палеоліту. Археологічна карта цього регіону надзвичайно багата і барвиста, що свідчить про сприятливі умови для проживання тут людини.

[ред.] Бронзовий вік

З XIV ст. до н. е. до кінця V ст. до н.е. на цих теренах були поселення носіїв Лужицької культури, яких одна частина дослідників відносить до кельто-германських племен, інша — до протославянських.

[ред.] Залізний вік

Наприкінці V ст. до н.е. Лужицька культура занепадає і на зміну їй поступово приходить Латенська культура кельтських племен, які мігрували з південної Швейцарії на схід. Винайшовши першими в Європі кінноту як рід війська, кельти легко підкорили й асимілювали лужицькі племена; крім того, кельтська залізна зброя і амуніція була кращою за лужицьку. Саме серед знахідок Латенської культури в галицьких землях уперше з'являється гончарне коло.

Унікальний археологічний комплекс Латенської культури, досліджений біля с. Бовшів на р. Гнила Липа (11 км на північ від Галича), беззаперечно свідчить про пребування кельтських племен на території Галичини задовго до появи слов'ян. Вік цієї археологічної знахідки дослідники визначають як середина ІІ ст. до н. е.—друга чверть І ст. до н. е. Перебування кельтів у верхньому Подністров'ї підтверджується також і писемними джерелами. Клавдій Птолемей згадує у цій місцевості чотири кельтомовні урбаноніми: Карродунон, Маетоніум, Вібантаваріум та Ерактон. Перший з них, Карродунон, етимологізується виключно на кельтському ґрунті: від кельт. karr- «каміння» та dun- «фортеця».

У ранньому середньовіччі (VI ст. н. е.) ця територія була заселена конгломератом племен: кельтами, лужитами, готами і вандалами (Пшеворська і Пухівська культури).

Підчас великого переселення народів, через галицькі землі в Західну і Південну Європу одна за одною пройшли хвилі народів:

Спустошливі набіги гуннів зруйнували більшість місцевих поселень, сильно скоротилась кількість населення, культура прийшла до занепаду. Зрештою, з середині VI ст. на цих землях оселились прибулі словянські народи — білі і червоні хорвати,[2] дуліби, тиверці, бужани, та ін. Місцеві кельтські і кельтсько-лужицькі племена були частково витіснені в західну Європу, частково асимільовані. Проте багато топонімів і культурно-побутових елементів кельтського фольклору залишились в культурі словянських племен (Бойківщина)[3].

[ред.] Раннє середньовіччя

891-892 рр. моравський король Святополк І захопив західні галицькі землі разом з Перемишлем і долучив їх до складу Великоморавського королівства. Невдовзі, послаблена усобицями між синами Святополка І і тривалою війною зі Східнофранкським королівством, Великоморавія вже неспроможна була утримувати завойовані периферійні території. Цим скористались мадярські кочові племена і близько 898 р. захопили Галич та решта прилягаючих земель, про що згадує анонімний хроніст угорського короля Бели II у своєму літописі Gesta Hungarorum:

A negyedik héten Álmos vezér övéivel együtt Halicsba jött, s ott pihenőhelyet választott magának és övéinek. Midőn ezt Halics vezére meghallotta, minden hozzátartozójával mezítláb elébe ment Álmos vezérnek, és különféle ajándékokat nyújtott át Álmos vezér használatára: majd Halics városának a kapuját megnyitván, mint a saját urát, úgy látta vendégül, egyetlen fiát az ország főembereinek a fiaival együtt túszul adta, azonfelül tíz kitűnő arab paripát meg háromszáz más lovat nyergestül, fékestül, továbbá háromezer márka ezüstöt meg kétszáz márka aranyat és gyönyörűséges ruhákat ajándékozott a vezérnek, sőt minden katonájának is. Mikor aztán Álmos vezér egy hónapja tartott pihenőt Halicsban, akkor Halics vezére és többi társai, akiknek a fiai kezességben voltak, azzal a kérelemmel folyamodtak Álmos vezérhez és nemeseihez, hogy a Havason túl nyugat felé, Pannónia földjére szálljanak le.

Проте, основна частина угорських племен перейшла Карпати і розселилась в Панонії, що дозволило польському королю близько 902 р. легко відвоювати галицькі землі.

Внаслідок військового походу київського князя Володимира Великого проти польського короля Мешка І у 981 р., значна частина Галичини і Волині була включена до складу Київської Русі, під назвою Червона Русь. Ось як про це пише Нестор:[4]

В лѣт̑. ҂s҃ у҃. п҃ѳ. [6489 (981)] Иде [Володимеръ] к Лѧхомъ и заӕ грады их̑. Перемышль Червенъ. и ины грады. єже суть и до сего дн҃е подъ Русью. В сем же лѣтѣ и Вѧтичи побѣди. и възложи на нь дань. ѿ нѧоуга ӕкоже ѡц҃ь єго имаше

1018 р., під час походу на Київ (на прохання Святополка Володимировича), військо польського короля Болєслава I Хороброго на р. Буг розгромило військо київського князя Ярослава Володимировича і взяло Київ:[5]

В лѣт̑. ҂s҃. ф҃. к҃s [6526 (1018)] Приде Болеславъ съ Ст҃ополкомь на Ӕрослава с Лѧхы. Ӕрославъ же. совокупивъ Русь. и Варѧгы. и Словѣнѣ. поиде противу Болеславу. и Стополку. [и] приде Волыню и сташа ѡбаполъ рѣкы. Буга. и бѣ оу Ӕрослава кормилець. и воєвода. именемь Буды. нача оукарѧти Болеслава гл҃ѧ. да то ти прободемъ трѣскою черево твоє толъстоє бѣ бо Болеславъ великъ и тѧжекъ. ӕко и на кони не могы сѣдѣти. но бѧше смыслень. и реч̑ Болеславъ къ дружинѣ своєи. аще вы сего оукора не жаль. азъ єдинъ погыну. всѣдъ на конь вбреде в рѣку и по немь вои ѥго. Ӕрослав же не оутѧгну исполчитисѧ. и побѣди Болеславъ Ӕрослава Ӕрославъ же оубѣжа съ. д҃. ми мужи Новугороду. Болеславъ же вниде в Кыєвъ съ Ст҃ополкомь. и реч̑ Болеславъ разведѣте дружїну мою по городомъ на покоръмъ. и быс̑ тако.

Повертаючись з трофеями назад захопив міста і землі Червоної Русі, та повернув їх під польську корону. Але 1030-1031 рр. об'єднані війська князя київського Ярослава Володимировича і князя тмутороканського і чернігівського Мстислава Володимировича взяли їх. На відвойованій території між Сяном і Бугом Ярослав Володимирович заснував місто Ярослав.

У 1069 р. польський король Болеслав II Сміливий на прохання свого дядька Ізяслава I Ярославовича, якого кияни вигнали з міста, виступив в похід на Київ і взяв його. Повертаючись додому, польські війська, як і 51 рік назад, взяли міста Червоної Русі.

За правління польського князя Владислава Германа червенські городи і землі були в котрий раз відвойовані Київською Руссю. Після її de facto розпаду через міжусобні війни, тут у 1084 р. утворилось незалежне Галицьке князівство, де князювали правнуки Ярослава Мудрого — Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі, яке у 1199 р. волинський князь Роман Великий обєднав зі своїм Волинським князівством у єдину Галицько-Волинську державу.

[ред.] Пізнє Середньовіччя

Основна стаття Галицько-Волинська держава

В середині XIV ст. Галичина стала об'єктом суперечки між Польським королівством, Угорським королівством та Литовською державою. 1340 р. у Володимирі галицьким боярством був отруєний останній галицько-волинський князь Болеслав-Юрій Тройденович ІІ Мазовецький. Цим скористався польський король Казимир ІІІ, який за правом спадкування заявив претензії на галицько-волинський престол. 1349 р. військо Казимира ІІІ захопило Львів та інші галицькі міста. Галицько-Волинські землі увійшли до складу Польського королівства як окреме "Королівство Русі". У 1434 р. відбулася інкорпорація його до складу Польщі, чим було скасовано автономне становище Галичини, скасоване руське право та судочинство, а галицьке боярство було урівняне в правах з польською шляхтою. Тут виникло Руське воєводство (з центром у Львові), що складалося з 5 земель: Сяноцької, Перемишльської, Львівської, Галицької та Холмської. Згодом, у 1462 р. на цих теренах було утворене Белзьке воєводство.

У цей час у Галичині тривав процес закріпачення селянства, який завершився у 1505 р. Це викликало незадоволення селян і знайшло свій вияв у ряді повстань, найбільше серед яких відбулося у 1490-1492 рр. під керівництвом Мухи та Борулі. У першій половині XVI століття на Підкарпатті розгорнувся опришківський рух, який свого апогею досяг у XVIII столітті під проводом Олекси Довбуша.

З XVI століття в Галичині виникають братства, які мали не тільки релігійний, а й культурно-просвітницький характер. Найвідомішим було Львівське Успенське Ставропігійське братство (1586). На рубежі XVI-XVII ст. в Галичині тривав процес національно-культурного відродження. Розквітає українське шкільництво, книгодрукування, література та мистецтво. Вихідцями з Галичини були гетьман П.Сагайдачний, Й.Борецький, Є.Плетенецький, 3.Копистенський, К.Сакович, П.Беринда, Стефан і Лаврентій Зизанії.

У Галичині було започатковано справу унії між Католицькою і Православною Церквами. Однак перемишльський та львівський православні єпископи вже на завершальному етапі цього процесу відмовились прийняти церковну унію. Перемишльська єпархія прийняла унію лише у 1692 р., Львівська - у 1700 р., а Львівське братство аж у 1708 р.

В роки Хмельниччини (1648-1657) гетьман Б.Хмельницький здійснив два походи у Галичину (1648, 1655 рр.), підчас яких двічі безуспішно облягав Львів.

[ред.] Новий час

Галичина у складі Австрійської імперії, 1800 р.

Друга половина XVII століття — перша половина XVIII століття століть — це період економічного та культурного занепаду галицьких земель, спричиненого постійними війнами, шляхетською сваволею, слабкістю центральної влади Речі Посполитої.

Внаслідок першого поділу Польщі (1772) Галичину включили до складу володінь Габсбургів (згодом — Австрійська імперія). Тут було створено окрему провінцію — «Королівство Галичини і Лодомерії» (Königreich Galizien und Lodomerien), до складу якої увійшли не тільки українські етнічні землі (Східна Галичина), а й південна частина Польщі з містом Краковом (Західна Галичина). У 1786—1849 рр. до складу Галичини входила також Буковина. Після встановлення тут панування Габсбургів для господарського та культурного піднесення краю уряд провів ряд реформ: спроба ліквідації кріпацтва і пом'якшення панщини, запровадження нового судочинства, утворення ряду навчальних закладів для українського населення, відновлення Львівського університету (1784) та Галицької греко-католицької митрополії (1808).

У 1-й половині XIX століття в Галичині розпочалося українське національне відродження, очолене представниками свідомого греко-католицького духовенства. Вагомими явищами у цьому процесі стали утворення у Перемишлі Іваном Могильницьким «Клерикального товариства», діяльність митрополита М.Левицького і, особливо, утворення «Руської трійці» (1837) та видання альманаху «Русалка Дністровая». Революційні події 1848—1849 рр. сприяли пробудженню національної самосвідомості українського населення Галичини. Головна Руська Рада, що виникла у Львові (1848), проголосила ідею єдності всіх українських земель, а також пропонувала утворити з українських земель Східної Галичини, Буковини та Закарпаття окремий коронний край у складі Австрійської імперії. Важливою подією було скасування панщини в Галичині у 1848 р., яке викрило нові можливості для розвитку економіки краю, сприяло відродженню національно-культурного життя.

Після утворення дуалістичної Австро-Угорщини Галичина увійшла до складу австрійської її частини(Ціслейтанії). Влада тут повністю належала польським аристократам, і до самої Першої світової війни постійно існувало українсько-польське протистояння.

Східна Галичина в межах 1910 року

Проте у 2-й половині XIX століття Галичина була регіоном активного розвитку українських національно-культурних установ: товариство «Просвіта» (1868), «Літературне товариство ім. Т.Шевченка» (1873), кооперативні організації, спортивні товариства «Січ», «Сокіл», тощо.

Тут працювали видатні українські діячі того часу. І.Франко, М.Павлик, А.Вахнянин, Ю.Романчук та інші. З 1894 р. у Львові працював проф. М.Грушевський.

[ред.] Боротьба за автономію

1861 Галичина отримала автономію від австрійського цісаря. Діяв Галицький сейм, послів (де­путатів) якого обирали, край. виділ і підпорядковані йому органи місц. самоврядування. Влада в автоном. краї належала фактично польс. колам. Уряд. мовою 1867 стала польська (українці-посли сейму мали право виступати і подавати письм. внесення укр. мовою). Від 1848 укр. політ. сили боролися за поділ Галичини на укр. і польс. частини з утворенням окремої укр. автоном. провінції, однак до розпаду Австро-Угорщини в жовтні 1918 цього не було досягнуто.

[ред.] Перша світова війна

В роки Першої світової війни в Галичині було сформовано Легіон Українських Січових Стрільців, перше українське військове формування нового часу.

19 жовтня 1918 року у Львові було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку у складі Східної Галичини, Буковини і Закарпаття, уряд якої 3 січня 1919 року ухвалила закон про злуку з Українською Народною Республікою. Урочисто Акт Злуки УНР та ЗУНР було проголошено 22 січня 1919 р. Проте вже в липні 1919 р. територію Галичини заняли польські війська під командуванням генерала Галлера. Офіційне рішення про приєднання Галичини до Польщі Рада Послів Антанти ухвалила 14 березня 1923 р. Згідно з ним, польському уряду пропонувалось надати Галичині права автономії, чого, однак, не було здійснено. Крім того, через 20 років (тобто 1943 року) планувалося повернутися до питання статусу Галичини.

[ред.] Міжвоєнний період

Фрагмент карта історичних земель Польщі та України

Період 1919-1939 рр. характеризується активною полонізацією краю, складним соціально-економічним становищем сільського населення, утисками українського громадсько-політичного життя. Польська колонізація Галичини проводилась за рахунок вихідців з земель етнічної Польщі. В цих умовах розгорнулась активна підпільна боротьба УВО-ОУН, відповіддю на яку було проведення польським урядом пацифікації та інших репресивних заходів. Але навіть у цих умовах українці Галичини розвивали діяльність культурно-освітніх та кооперативних організацій: «Просвіта», «Рідна школа»,«Сільський господар» тощо — друкували газети: «Український Голос», «Вісти з Лугу»,«Мета», «Назустріч», «Неділя», «Дажбог», «Жіноча Доля», «Нова Хата», «Діло», «Студентський Шлях», «Просвіта» та інші.

[ред.] Друга світова війна

Під час Другої світової війни, 17 вересня 1939 р. на підставі "пакту Молотова-Ріббентропа" радянські війська вступили на територію Галичини, де було встановлено тоталітарний режим, розпочалися масові репресії проти місцевого населення. В таких умовах 26 жовтня 1939 р. т. зв. "Народні Збори Західної України" ухвалили рішення про включення Західної України до складу Радянської України. На землях Галичини було утворено 4 області УРСР - Львівську, Станіславівську (з 1962 р. - Івано-Франківська), Тернопільську та Дрогобицьку (у 1959 р. об'єднана зі Львівською).

Під час радянсько-німецької війни 1941-1945 рр. Галичина була окупована німецькими військами і 1 серпня 1941 р. її включили до складу Генеральної Губернії як окремий дистрикт.

В воєнні роки було змінено західний кордон Галичини. Уклавши договори з Польщею у 1945 і 1951 рр. радянський уряд віддав західну частину регіону (Лемківщину, Надсяння) Польщі.

[ред.] Післявоєнний час

Після війни на галицьких землях було відновлено тоталітарний режим, який супроводжувався масовими репресіями, виселенням мирного населення на схід СРСР. Проведено колективізацію сільського господарства. На Львівському церковному соборі 1946 р. було ліквідовано Українську Греко-Католицьку Церкву (вийшла з підпілля 1989 року). Відповіддю тоді став широкий рух опору, який вела Українська Повстанська Армія та збройне підпілля ОУН (тривав до 1956 року).

У 1960-1970-х рр. Галичина була центром діяльності українських дисидентів, яка наприкінці 1980-х рр. переросла у хвилю широкого національно-демократичного руху. Саме тоді з'явився відомий вислів: «Галичина — це український П'ємонт».

[ред.] Сьогодення

[ред.] Населення

[ред.] Міста Східної Галичини

[ред.] Дивіться також

Commons
ВікіСховище має мультимедійні дані за темою:

[ред.] Примітки

  1. ↑ Іван Великий "Витоки галицької ідентичності"
  2. ↑ Смолій В. А. Історія України. - К.: Альтернатива, 1997. – С. 24-25.
  3. ↑ Великий Іван Витоки галицької ідентичності. - Поступ, 1 березня 2004.
  4. ↑ Полное собрание Русских летописей. — Т. 1. Лаврентьевская летопись. — Л., 1926. — Стлб. 69-102.
  5. ↑ Полное собрание Русских летописей. — Т. 1. Лаврентьевская летопись. — Л., 1926. — Стлб. 143

[ред.] Джерела та література

[ред.] Ресурси Інтернет

п • о • р
Етнокультурні регіони України
Бойківщина • Бессарабія • Буджак • Буковина • Волинь • Галичина • Гуцульщина • Дике Поле • Донщина • Едісан •Жовтий Клин • Закарпаття • Закерзоння • Запорожжя • Зелений Клин • Крим • Кубань • Курщина • Лемківщина • Лівобережна Україна • Малиновий Клин • Маньчжурія • Мармарощина • Надбужжя • Київщина • Полтавщина • Наддністрянщина • Надпоріжжя • Надпруття • Надросся • Надсяння • Надчорномор'я • Новоросія • Опілля • Підляшшя • Подесіння • Поділля • Подінців’я • Подніпров'я • Подоння • Покуття • Полісся • Пониззя • Посулля • Правобережна Україна • Приазов'я • Прибужжя • Придністров'я • Придунав'я • Прикарпаття • Пряшівщина • Розточчя • Сіверщина • Сірий Клин • Слобожанщина • Ставропольщина • Стародубщина • Таврія • Терщина • Холмщина • Червона Русь • Чернігівщина Герб України
Географічні Схід • Південь • Центр • Північ • Захід
Отримано з http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B0
Особисті інструменти