Галичина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Галичина

Ukraine-Halychyna.png

   Територія Східної Галичини (20 століття)

Центр Львова 2.jpg

Центр Львова

Church in Museum of Folk Architekture, Lvov, Ukraine 2007.jpg

Сільська церква

Bazylika archikatedralna Wniebowzięcia Najświętszej Maryi Panny4.jpg

Перемишль
Галичина та її поділ на Східну й Західну Галичину в 20 столітті

Галичина́ (пол. Galicja, нім. Galizien) — історична область, більша частина якої входить до України (Східна Галичина), а інша частина (Західна Галичина) — до Польщі.

Галичину прийнято поділяти на Західну (Лемківщина) і Східну. Історичним, політичним та культурним центром краю прийнято вважати місто Львів, хоча сама назва Галичина, найімовірніше, походить від містечка Галича — колись столиці Галицького удільного князівства. Сучасні межі Східної Галичини загалом збігаються з кордонами Західно-Української Народної Республіки, проголошеної 1 листопада 1918 року.

У межах Галичини — культурно-етнографічні регіони Західне Поділля, Опілля, Наддністрянщина, Бойківщина, Покуття, Гуцульщина, Лемківщина, Надсяння. За діалектними, етнографічними особливостями Галичина — регіон неоднорідний. Зокрема на теренах краю побутують наддністрянський, бойківський, покутсько-буковинський, надсянський та частково лемківський говори.

Через часткову лібералізацію національної політики у Австро-Угорщині після «Весни народів» 1848 року Галичина стала осередком розвитку української літератури та науки, у той час як в підросійській Україні виходили укази про заборону української мови, проводилася політика жорсткої росіянізації і дискримінація української культури. Через це Галичину ще називають «Українським П'ємонтом».

Назва[ред.ред. код]

Назва міста Галич дала назву регіону «Галичина».

За однією з версій, назва походить від кельтського племені галлів, які прийшли у цей регіон у 4-3 століттях до нового літочислення. Кельтські племена залишили подібні або кельтизовані назви на території усієї Європи та інших місць міґрації (наприклад Галісія, Галатія (від «галли»), Баварія, Богемія (від «бойї» — одне з кельтських племен), та інші)[1].

Географія[ред.ред. код]

Територія Галичини — північні схили Карпатських гір, басейн верхнього і середнього Дністра, Західного Бугу (верхня течія), верхнього Сяну, зі сходу обмежена р.Збруч.

До складу Галичини входять Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська (за винятком північної частини, яка належить до Волині) області України, а також південно-східні воєводства сучасної Польщі.

Східна Галичина займає 8,2% площі сучасної України, тут проживає 10,4% її населення.

Історія[ред.ред. код]

Докладніше: Історія Галичини
Герб королівства Галичини та Володимирії у складі Австро-Угорської імперії (1772–1918)
Прапор королівства Галичини і Володимирії (1772–1800)
Прапор королівства Галичини і Володимирії (1800–1849), герцогства Буковини (1849–1918)
Прапор королівства Галичини і Володимирії (1849–1918)

Землі Галичини були ареалом розселення людини вже в добу палеоліту. Археологічна карта цього регіону надзвичайно багата і барвиста, що свідчить про сприятливі умови для проживання тут людини.

Бронзовий вік[ред.ред. код]

З XIV ст. до н. е. до кінця V ст. до н. е. на цих теренах були поселення носіїв Лужицької культури, яких одна частина дослідників відносить до кельто-германських племен, інша — до протослов'янських.

Залізний вік[ред.ред. код]

Наприкінці V ст. до н. е. Лужицька культура занепадає і на зміну їй поступово приходить Латенська культура кельтських племен, які мігрували з південної Швейцарії на схід. Винайшовши першими в Європі кінноту як рід війська, кельти легко підкорили й асимілювали лужицькі племена; крім того, кельтська залізна зброя і амуніція була кращою за лужицьку. Саме серед знахідок Латенської культури в галицьких землях уперше з'являється гончарне коло.

Унікальний археологічний комплекс Латенської культури, досліджений біля с. Бовшів на р. Гнила Липа (11 км на північ від Галича), беззаперечно свідчить про перебування кельтських племен на території Галичини задовго до появи слов'ян. Вік цієї археологічної знахідки дослідники визначають як середина II ст. до н. е.-друга чверть І ст. до н. е. Перебування кельтів у верхньому Подністров'ї підтверджується також і писемними джерелами. Клавдій Птолемей згадує в цій місцевості чотири кельтомовні урбаноніми: Карродунон, Маетоніум, Вібантаваріум та Ерактон. Перший з них, Карродунон, етимологізується виключно на кельтському ґрунті: від кельт. karr- «каміння» та dun- «фортеця».

У ранньому середньовіччі (VI ст. н. е.) ця територія була заселена конгломератом племен: кельтами, лужитами, готами і вандалами (Пшеворська і Пухівська культури).

Під час великого переселення народів, через галицькі землі в Західну і Південну Європу одна за одною пройшли хвилі народів:

Спустошливі набіги гунів зруйнували більшість місцевих поселень, сильно скоротилась кількість населення, культура прийшла до занепаду.

Зрештою, з середини VI ст. на цих землях оселились прибулі слов'янські народи — білі і червоні хорвати,[2] дуліби, тиверці, бужани, та ін. Місцеві кельтські і кельтсько-лужицькі племена були частково витіснені в західну Європу, частково асимільовані. Проте багато топонімів і культурно-побутових елементів кельтського фольклору залишились в культурі слов'янських племен (Бойківщина)

Раннє середньовіччя[ред.ред. код]

891892 років моравський король Святополк І (Святополк I, князь Великої Моравії) долучив галицькі землі разом із Перемишлем до складу Великоморавського королівства. Незабаром, послаблена усобицями між синами Святополка І і тривалою війною зі Східнофранкським королівством, Великоморавія була неспроможна утримувати периферійні території. Цим скористались мадярські кочові племена і близько 898 року захопили Галич та прилеглі землі, про що згадує анонімний хроніст угорського короля Бели II у своєму літописі Gesta Hungarorum:

A negyedik héten Álmos vezér övéivel együtt Halicsba jött, s ott pihenőhelyet választott magának és övéinek. Midőn ezt Halics vezére meghallotta, minden hozzátartozójával mezítláb elébe ment Álmos vezérnek, és különféle ajándékokat nyújtott át Álmos vezér használatára: majd Halics városának a kapuját megnyitván, mint a saját urát, úgy látta vendégül, egyetlen fiát az ország főembereinek a fiaival együtt túszul adta, azonfelül tíz kitűnő arab paripát meg háromszáz más lovat nyergestül, fékestül, továbbá háromezer márka ezüstöt meg kétszáz márka aranyat és gyönyörűséges ruhákat ajándékozott a vezérnek, sőt minden katonájának is. Mikor aztán Álmos vezér egy hónapja tartott pihenőt Halicsban, akkor Halics vezére és többi társai, akiknek a fiai kezességben voltak, azzal a kérelemmel folyamodtak Álmos vezérhez és nemeseihez, hogy a Havason túl nyugat felé, Pannónia földjére szálljanak le.

Проте основна частина угорських племен перейшла Карпати і розселилась в Паннонії, що дозволило чеському князю близько 955 року легко відвоювати галицькі землі.

979 року західнополянський князь Мешко, приєднавши до держави П'ястів північно-східну Малопольщу, ймовірно, взяв під свій контроль і деякі терени сучасної Галичини. 981 внаслідок військового походу київського князя Володимира Святославовича «червенські городи» (Галичина і Волинь) були включені до складу Київської Русі і згодом набули назви Червона Русь. Проте дворічне панування «ляхів» над цим тереном дозволило київському літописцю Нестору через майже півтора століття написати про ті події[3]:

В лѣт̑. ҂s҃ у҃. п҃ѳ. [6489 (981)] Иде [Володимеръ] к Лѧхомъ и заӕ грады их̑. Перемышль Червенъ. и ины грады. єже суть и до сего дн҃е подъ Русью

1018 р. під час походу на Київ (на прохання Святополка Володимировича) військо польського князя Болеслава I Хороброго на річці Буг розгромило військо київського князя Ярослава Володимировича і взяло Київ[4]:

В лѣт̑. ҂s҃. ф҃. к҃s [6526 (1018)] Приде Болеславъ съ Ст҃ополкомь на Ѧрослава с Лѧхы. Ѧрославъ же. совокупивъ Русь. и Варѧгы. и Словѣнѣ. поиде противу Болеславу. и Стополку. [и] приде Волыню и сташа ѡбаполъ рѣкы. Буга. и бѣ оу Ѧрослава кормилець. и воєвода. именемь Буды. нача оукарѧти Болеслава глѧ. да то ти прободемъ трѣскою черево твоє толъстоє бѣ бо Болеславъ великъ и тѧжекъ. ӕко и на кони не могы сѣдѣти. но бѧше смыслень. и реч̑ Болеславъ къ дружинѣ своєи. аще вы сего оукора не жаль. азъ єдинъ погыну. всѣдъ на конь вбреде в рѣку и по немь вои ѥго. Ѧрослав же не оутѧгну исполчитисѧ. и побѣди Болеславъ Ѧрослава Ѧрославъ же оубѣжа съ. д҃. ми мужи Новугороду. Болеславъ же вниде в Кыєвъ съ Ст҃ополкомь. и реч̑ Болеславъ разведѣте дружїну мою по городомъ на покоръмъ. и быс̑ тако.

Повертаючись з трофеями назад, Болеслав Хоробрий знову захопив Червону Русь. Але 10301031 років об'єднані війська князя київського Ярослава Володимировича і князя тмутороканського та чернігівського Мстислава Володимировича відібрали їх. На відвойованій території між Сяном і Бугом Ярослав Володимирович заснував місто Ярослав.

1069 р. польський князь Болеслав II Сміливий, на прохання свого дядька Ізяслава I Ярославовича, якого кияни вигнали з міста, виступив в похід на Київ і взяв його. Повертаючись додому, польські війська, як і 51 рік тому, взяли міста Червоної Русі.

1080 року, за правління польського князя Владислава Германа, червенські городи й землі були вкотре відвойовані Києвом.

Після de facto розпаду Русі через міжусобні війни, тут 1084 утворилось незалежне Галицьке князівство, де князювали правнуки Ярослава Мудрого — Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі. Внук Володаря Ярослав Осмомисл суттєво поширив територію свого князівства, приєднавши землі між Дністром і Карпатами, пониззя Дунаю.

1199 волинський князь Роман Великий об'єднав Галицьке князівство зі своїм Волинським князівством у єдину Галицько-Волинську державу.

12151221 Галицько-Волинське королівство; угорський князь, король Андраш ІІ (rex Galiciae et Lodomeriae).

12531264 Галицько-Волинське королівство; король Русі Данило Галицький.

Пізнє Середньовіччя[ред.ред. код]

В середині XIV ст. Галичина стала об'єктом суперечки між Польським королівством, Угорським королівством та Литовською державою. 1340 р. у Володимирі галицьким боярством був отруєний останній галицько-волинський князь Юрій ІІ Тройденович. Цим скористався польський король Казимир ІІІ, який за правом спадкування заявив претензії на галицько-волинський престол. 1349 р. військо Казимира ІІІ захопило Львів та інші галицькі міста. Галицько-Волинські землі увійшли до складу Польського королівства як окреме «Королівство Русі». У 13721387 рр. в складі Угорського королівства. У 1434 р. відбулася інкорпорація його до складу Польщі, чим було скасовано автономне становище Галичини, скасоване руське право та судочинство, а галицьке боярство було урівняне в правах з польською шляхтою. Тут виникло Руське воєводство (з центром у Львові), що складалося з 5 земель: Сяноцької, Перемишльської, Львівської, Галицької та Холмської. Згодом, у 1462 р. на цих теренах було утворене Белзьке воєводство. В писемних, зокрема польских, джерелах 15-18 століття до Руського і Бельзького воєводств використовувалась назва Червона Русь.

У цей час у Галичині тривав процес закріпачення селянства, який завершився у 1505 р. Це викликало незадоволення селян і знайшло свій вияв у ряді повстань, найбільше серед яких відбулося у 14901492 рр. під керівництвом Мухи та Борулі. У першій половині XVI століття на Підкарпатті розгорнувся опришківський рух, який свого апогею досяг у XVIII столітті під проводом Олекси Довбуша.

Після того, як у 1478 р. Менґлі I Ґерай прийняв протекторат Османської імперії, стали частими набіги кримських татарів на подільські околиці Галичини з метою грабежу та забирання в ясир галицької людності[5] (можна згадати долю Роксолани). Ситуація стала гіршою після прийняття Штефаном III васальної залежности від Османської Порти; поліпшилась після 1530-х років (зокрема, завдяки діяльністи Костянтина Острозького, Яна Амора Тарновського, Бернарда Претвича з розбудови мережі військових укріплень на Волині та Поділлі).

З XVI століття в Галичині виникають братства, які мали не тільки релігійний, а й культурно-просвітницький характер. Найвідомішим було Львівське Успенське Ставропігійське братство (1586 р.). На рубежі XVI-XVII ст. в Галичині тривав процес національно-культурного відродження. Розквітає українське шкільництво, книгодрукування, література та мистецтво. Вихідцями з Галичини були гетьман Петро Сагайдачний, Йов Борецький, Єлисей Плетенецький, 3ахарія Копистенський, Касіян Сакович, Памво Беринда, Стефан і Лаврентій Зизанії.

У Галичині було започатковано справу унії між Католицькою і Православною Церквами. Однак перемишльський - Михаїл Копистенський та львівський - Гедеон Балабан православні єпископи вже на завершальному етапі цього процесу відмовились прийняти церковну унію. Перемишльська єпархія прийняла унію лише у 1692 р., Львівська — у 1700 р., Львівське братство - у 1708 році.

В роки Хмельниччини (16481657 роки) гетьман Богдан Хмельницький здійснив два походи у Галичину (1648, 1655 рр.), під час яких двічі безуспішно облягав Львів.

Новий час[ред.ред. код]

Галичина у складі Австрійської імперії, 1800 р.

Друга половина XVII століття — перша половина XVIII століття століть — це період економічного та культурного занепаду галицьких земель, спричиненого постійними війнами, слабкістю центральної влади Речі Посполитої.

Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) Галичину включили до складу володінь ГабсбургівСвященній римській імперії, згодом, з 1804 р. — Австрійська імперія). Тут було створено окрему провінцію — «Королівство Галичини і Володимирії» (Königreich Galizien und Lodomerien), до складу якої увійшли не тільки українські етнічні землі (Східна Галичина), а й південна частина Польщі з містом Краковом (Західна Галичина). У 17861849 рр. до складу Галичини входила також Буковина. Після встановлення тут панування Габсбурґів для господарського та культурного піднесення краю уряд провів ряд реформ: спроба ліквідації кріпацтва і пом'якшення панщини, запровадження нового судочинства, утворення ряду навчальних закладів для українського населення, відновлення Львівського університету (1784 р.) та Галицької греко-католицької митрополії (1808 р.).

Етнографічна карта руських земель в Австро-Угорщині Дмитра Вергуна, 1915 р.

У 1-й половині XIX століття в Галичині розпочалося українське національне відродження, очолене представниками свідомого греко-католицького духовенства. Вагомими явищами у цьому процесі стали утворення у Перемишлі Іваном Могильницьким «Клерикального товариства», діяльність митрополита Михайла Левицького і, особливо, утворення «Руської трійці» (1837 р.) та видання альманаху «Русалка Дністровая». Революційні події 18481849 рр. сприяли пробудженню національної самосвідомості українського населення Галичини. Головна Руська Рада, що виникла у Львові (1848 р.), проголосила ідею єдності всіх українських земель, а також пропонувала утворити з українських земель Східної Галичини, Буковини та Закарпаття окремий коронний край у складі Австрійської імперії. Важливою подією було скасування панщини в Галичині у 1848 р., яке викрило нові можливості для розвитку економіки краю, сприяло відродженню національно-культурного життя.

Розвивається галицький народний іконопис, котрий ніс на собі впливи барокових зразків. Одним з улюблених сюжетів був образ Юрія Змієборця. Нині чимала збірка галицьких ікон міститься в колекції етнографічних музеїв — зокрема, Музею української домашньої ікони історико-культурного комплексу «Замок Радомисль»[6].

Після утворення дуалістичної Австро-Угорщини в 1867 р. Галичина увійшла до складу австрійської її частини (Ціслейтанії). Влада тут повністю належала польським аристократам, до Першої світової війни постійно існувало українсько-польське протистояння.

Східна Галичина в межах 1910 року

ІІ-а половина XIX століття Галичина — регіон активного розвитку українських національно-культурних установ: товариство «Просвіта» (1868 р.), «Літературне товариство ім. Тараса Шевченка» (1873 р.), кооперативні організації, спортивні товариства «Січ», «Сокіл» тощо.

Працювали видатні українські діячі того часу — Іван Франко, Михайло Павлик, Анатоль Вахнянин, Юліян Романчук та інші. З 1894 р. у Львові працював проф. Михайло Грушевський.

Боротьба за автономію[ред.ред. код]

Від 1848 р. українські політичні сили боролися за поділ Галичини на українську і польську частини з утворенням окремої української автономної провінції (до розпаду Австро-Угорщини в жовтні 1918 р. цього не було досягнуто).

1861 р. Галичина отримала автономію від австрійського цісаря. Діяв Галицький сейм, послів (де­путатів) якого обирали, крайовий виділ і підпорядковані йому органи місцевого самоврядування. Влада в автономному краї належала фактично польським колам. Урядовою мовою в 1867 р. стала польська (українці — посли сейму — мали право виступати і подавати письмові внесення українською мовою).

Перша світова війна[ред.ред. код]

Етнічна ситуація у Австро-Угорщині на 1910 рік

В роки Першої світової війни в Галичині було сформовано Легіон Українських Січових Стрільців, перше українське військове формування нового часу.

19 жовтня 1918 року у Львові було проголошено створення Української держави на українських землях Австро-Угорщини, яка 13 листопада 1918 р. була названа Західноукраїнською Народною Республікою у складі Східної Галичини, Буковини і Закарпаття, уряд якої 3 січня 1919 року ухвалив закон про злуку з Українською Народньою Республікою. Урочисто Акт Злуки УНР та ЗУНР було проголошено 22 січня 1919 р.
Липень 1919 р. територію Галичини зайняли польські війська під командуванням генерала Юзефа Галлера. Офіційне рішення про приєднання Галичини до Польщі Рада Послів Антанти ухвалила 15 березня 1923 р. Згідно з ним, польському уряду пропонувалось надати Галичині права автономії, що не було здійснено, викликало несприйняття та спротив переважаючого чисельно українського населення. Крім того, через 20 років (тобто 1943 року) планувалося повернутися до питання статусу Галичини.

Міжвоєнний період[ред.ред. код]

Фрагмент карти історичних земель Польщі та України

Період 19191939 рр. характеризується спробами активної полонізації краю, складним соціально-економічним становищем сільського населення, утисками українського громадсько-політичного життя. Польська колонізація Галичини проводилась за рахунок вихідців з земель етнічної Польщі. У цих умовах розгорнулась активна підпільна боротьба УВО-ОУН, відповіддю на яку було проведення польським урядом пацифікації та інших репресивних заходів. Але навіть у цих умовах українці Галичини розвивали діяльність культурно-освітніх та кооперативних організацій: «Просвіта», «Рідна школа»,«Сільський господар» тощо — друкували газети: «Український Голос», «Вісти з Лугу», «Мета», «Назустріч», «Неділя», «Дажбог», «Жіноча Доля», «Нова Хата», «Діло», «Студентський Шлях», «Просвіта» та інші.

Друга світова війна, «совіти»[ред.ред. код]

Докладніше: Дистрикт Галичина
Генеральна губернія у 1941–1945 рр.

Під час Другої світової війни, 17 вересня 1939 р. на підставі «пакту Молотова-Ріббентропа» радянські війська вступили на територію Галичини, де було встановлено тоталітарний режим. Розпочалися масові репресії проти місцевого населення. В тюрмах НКВД на Західній Україні з 1939 по 1941 роки відбувалися масові вбивства, катування, четвертування людей тощо.[7][8] Загони НКВС на території Галичини не гребували навіть храмами, використовуючи їх в своїх «цілях»; наприклад, Церква Святої Покрови в Бучачі, де було знайдено решти 148 осіб, в тому числі дітей.

В таких умовах 26 жовтня 1939 р. маріонеткові колгоспно-пролетарські «Народні Збори Західної України» ухвалили рішення про включення Західної України до складу Радянської України. На землях Галичини було утворено 4 області УРСР — Львівську, Станіславівську (з 1962 р. — Івано-Франківська), Тернопільську та Дрогобицьку1959 р. об'єднана зі Львівською).

Здійснювалися чотири масові депортації поляків, українців, білорусів, євреїв, німців, росіян, чехів, вірмен та інших із східних воєводств Речі Посполитої (західних областей УРСР і БРСР).[9]

Приблизно 335 000 польських громадян було виселено в північно-східні регіони європейської частини РРФСР, Казахстан та Сибір і на Далекий Схід.[10][11] Мінімум 198 536 осіб було депортовано із західних областей УРСР:

  • лютий 1940 р. — 89 062 осіб (приблизно 84,8% поляків, 13,8% українців, 1,4% євреї та інших) вивезених в північно-східні регіони європейської частини РСФСР (Архангельська область, Комі АРСР, та інші), Сибір та Казахстан;
  • квітень 1940 р. — 31 332 осіб (приблизно 70,6% поляків, 25,0% українців, 3,0% євреїв, 1,4% росіян, німців та іншіх) вивезених в Казахстан;
  • червень-липень 1940 р. — 67 049 осіб (приблизно 84,6% євреїв, 11,0% поляків, 3,3% українців, 0,4% німців, 0,7% іншіх) вивезених в Сибір і на Далекий Схід,[12] та в північно-східні регіони європейської частини РСФСР (Архангельська область, Вологодська область, Марійська АРСР, та інші);
  • травень-червень 1941 р. — 11 093 осіб (більшість українців, а також поляки та інші) вивезених в Сибір і Казахстан.[13][14]

Під час радянсько-німецької війни 19411945 рр. Галичина була окупована німецькими військами і 1 серпня 1941 р. її включили до складу Генеральної губернії як окремий дистрикт.

У воєнні роки було змінено західний кордон Галичини. Уклавши договори з Польщею у 1945 р. і 1951 рр., радянський уряд віддав західну частину регіону — (Лемківщину і Надсяння) Польщі.

Післявоєнний час[ред.ред. код]

Після війни на галицьких землях було відновлено тоталітарний режим, який супроводжувався масовими репресіями, виселенням мирного населення на схід СРСР. Проведено колективізацію сільського господарства. На Львівському церковному соборі 1946 р. було ліквідовано Українську Греко-Католицьку Церкву (вийшла з підпілля 1989 року). Відповіддю тоді став широкий рух опору, який вела Українська Повстанська Армія та збройне підпілля ОУН (тривав до 1956 року).

« Майже весь післявоєнний радянський період назва «Галичина» була табуїзованою. Доходило до курйозних випадків. Наприклад, для того, щоб винести в назву монографію про класову боротьбу українців в Австрійській імперії формулювання «Східна Галичина», потрібна була заледве не згода ідеологічного відділу ЦК КП УРСР. В усіх підручниках історії Галичина проходила окремим параграфом під назвою «Західноукраїнські землі в добу…» Майже вся ідеологічна машина працювала на затирання факту існування в минулому багатоетнічного краю, зміщуючи акценти на соціальне протистояння та класову боротьбу. Назву «Галичина» було дозволено вживати виключно в негативному контексті, або пишучи про факти української колаборації з нацистами та про дивізію СС «Галичина». З ліквідацією і забороною діяльності Української греко-католицької церкви та з проведенням нового церковного-територіального поділу з ужитку зникла ще одна згадка про Галичину, а саме — «Галицька митрополія».  »

[15]

Сучасна територія Галичини в межах України

У 1960-1970-х рр. Галичина була центром діяльності українських дисидентів, яка наприкінці 1980-х рр. переросла у хвилю широкого національно-демократичного руху. Саме тоді з'явився відомий вислів: «Галичина — це український П'ємонт».

Про українську Галичину часів незалежности говорять такі цитати: «Галичина, поза сумнівом, є однією з тих символічних „останніх територій“, що їх боронить і боронитиме від агресивного (пост)совєтизму … уся прозахідна українська інтелігенція. Для кожного з них Галичина є тим клаптиком України, котрий здатен, — завдяки своїй польсько-австрійській спадщині — певним чином легалізувати европейські амбіції усієї країни.» (Микола Рябчук, 2003)[Джерело?]

«Галичина, будучи в сфері західного культурного впливу, вже в давні часи відігравала роль „українського вікна“ в Західну Европу. Це й було причиною того, що Львів став першим вогнищем української культури ще до революції Богдана Хмельницького і звідси почалось культурне й національне-політичне відродження всього українського народу» (Ісидор Нагаєвський, 1989)[Джерело?]

«Альтруїзм галичан призвів до того, що вони постійно будують Україну, але втрачають Галичину.» (Тарас Возняк, 2005)[Джерело?]

Населення[ред.ред. код]

Основою населення майбутньої Галицької землі стали хорвати, разом з уличами і тиверцями, які рятуючись від натиску печенігів, у другій половині Х століття, переселилися у Верхнє Подністров'я[16].

Населення Галичини (східної та західної) 1816–1880 рр.[17]

  • 1816 — 3454,6 тис.
  • 1820 — 3664,9 тис.
  • 1830 — 4201,3 тис.
  • 1840 — 4463,1 тис.
  • 1850 — 4667,6 тис.
  • 1860 — 4836,0 тис.
  • 1870 — 5417,9 тис.
  • 1880 — 5881,3 тис.


період природний рух
тис.
міграційний рух
тис.
1816-1820 +271,3 +10,5
1821-1830 +467,1 +28,8
1831-1840 +283,1 −1,2
1841-1850 +44,9 −3,6
1851-1860 +160,4 +166,4
1861-1870 +588,5 +20,9
1871-1880 +436,3 −1,8
1881-1890 +710,4 −82,2
1891-1900 +1010,8 −320,1
1901-1910 +1198,2 −480,9
1911-1920 +44,3 −581,7
1921-1930 +1110,0 −135,5
1931-1940 +771,4 −32,2

Національний склад[ред.ред. код]

Східна і західна Галичина
Рік етнічних українців греко-католиків україномовних
1800 51,0% 46,3%
1811 47,3%
1846 50,1% 45,3%
1857 46,3% 44,8% 45,0%
1869 45,0% 42,5% 44,0%
1880 43,9% 42,3% 42,8%
1890 43,6% 42,2% 42,8%
1900 43,0% 42,4% 42,0%
1910 42,2% 41,1% 39,9%
1921 40,5% 40,4% 35,8%
1931 39,4% 39,2% 33,9%
Східна Галичина
Рік етнічних українців греко-католиків україномовних
1800 78,6%
1811 71,9%
1846 78,4% 70,9%
1857 68,5% 66,4% 66,6%
1869 68,4% 64,9%
1880 65,9% 63,3% 64,3%
1890 65,5% 62,8% 64,4%
1900 63,5% 62,7% 62,3%
1910 61,8% 61,7% 58,6%
1921 60,6% 60,5% 53,6%
1931 58,6% 58,5% 50,7%


Населення Галичини у XX ст. (кінець XIX — початок XX ст.).[18][19]

Національний склад
населення
Східна Галичина
55300 км²
Західна Галичина
23200 км²
українці 64,5% 13,2%
поляки 21,0% 78,7%
євреї 13,7% 7,6%
німці 0,3% 0,3%
інші національності 0,5% 0,2%

Міста Галичини[ред.ред. код]

Межа поміж Східною і Західною Галичиною пролягає по річці Сян. На берегах ріки знаходяться міста: Лісько, Сянік, Перемишль, Ярослав.

Міста Східної Галичини[ред.ред. код]

Міста Західної Галичини[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Ідзьо В. С. Ранньослов'янське суспільство і ранньослов'янська державність. Зародження і становлення християнства на території України. — Львів: СПОЛОМ, 2004. — 288 с.
  2. Смолій В. А. Історія України. — К.: Альтернатива, 1997. — С. 24-25.
  3. Полное собрание Русских летописей. — Т. 1. Лаврентьевская летопись. — Л., 1926. — Стлб. 69-102.
  4. Полное собрание Русских летописей. — Т. 1. Лаврентьевская летопись. — Л., 1926. — Стлб. 143
  5. Томашівський С. Українська історія. Старинні і середні віки.-Львів: Вчора і нині,1919.-155с. с.141-143
  6. Богомолець. О. «Замок-музей Радомисль на Шляху Королів Via Regia». — Київ, 2013
  7. 14 жовтня — День Української Повстанської Армії та Покрови Пресвятої Богородиці / Тернопільська міська централізована бібліотечна система
  8. У Львові покажуть фільм «УПА. Третя сила»
  9. Владимир Биргер. Обзор ссыльных потоков и мест ссылки в Красноярском крае и Республике Хакасия. Депортации из Восточной Польши. Красноярское общество «Мемориал»
  10. Mark Paul, Neighbours on the eve of the Holocaust. Polish-Jewish relations in Soviet-occupied Eastern Poland, 1939–1941.
  11. Instytut Pamięci Narodowej :: FSB, Moskwa 2004
  12. Jan Tomasz Gross, Irena Grudzińska-Gross, W czterdziestym nas matko na Sybir zesłali …, Publisher: London: Aneks, 1983. ISBN 0-906601-10-X
  13. Stanisław Ciesielski, Struktura narodowościowa ofiar deportacji radzieckich z ziem wschodnich II Rzeczypospolitej w latach 1940–1941.
  14. Олег Романів, Інна Федущак, Західноукраїнська трагедія 1941, Львів — Нью Йорк, 2002, НТШ, 430 с.
  15. Василь Расевич, В пошуках Галичини, ZAXID.NET 21.06.2010
  16. Седов В. Восточные славяне в VI–XIII вв. — Москва, 1982. — С. 128. (рос.)
  17. Кабузан В. М. «Украинцы в мире. Динамика численности и расселения» — М., 2006. (рос.)
  18. http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/Nvvnu/geograf/2008_1/2/Gydzeljak_Roik.pdf
  19. Piotr Eberhardt. Ethnic groups and population changes in twentieth-century Central-Eastern Europe: history, data, analysis. M.E. Sharpe, 2003. pp.92-93. ISBN 978-0-7656-0665-5

Джерела та література[ред.ред. код]

Ресурси Інтернету[ред.ред. код]