Галичина

Галичина

Герб Галичини

Територія Східної Галичини (20 століття)

Центр Львова

Сільська церква

Перемишль

Галичина та її поділ на Східну й Західну Галичину в 20 столітті

Галичина́ (пол. Galicja, нім. Galizien) — історична область, більша частина якої належить Україні (Східна Галичина), а інша частина — Польщі.

Галичину прийнято поділяти на Західну (Лемківщина) і Східну. Історичним, політичним та культурним центром краю прийнято вважати місто Львів, хоча сама назва Галичина, найімовірніше, походить від містечка Галича — колись столиці Галицького удільного князівства. Сучасні межі Східної Галичини загалом співпадають з кордонами Західно-Української Народної Республіки, проголошеної 1 листопада 1918 року.

У межах Галичини — культурно-етнографічні регіони Західне Поділля, Опілля, Наддністрянщина, Бойківщина, Покуття, Гуцульщина, Лемківщина, Надсяння. За діалектними, етнографічними особливостями Галичина — регіон неоднорідний. Зокрема на теренах краю побутують наддністрянський, бойківський, покутсько-буковинський, надсянський та частково лемківський говори.

Через часткову лібералізацію національної політики у Австро-Угорщині після «Весни народів» 1848 року Галичина стала осередком розвитку української літератури та науки, у той час як в підросійській Україні виходили укази про заборону української мови, проводилася політика жорсткої росіянізації і дискримінація української культури. Через це Галичину ще називають «Український П'ємонтом».

Назва

Назва міста Галич дала назву регіону «Галичина».

За однією з версій, назва походить від кельтського племені галлів, які прийшли у цей регіон у 4-3 століттях до нового літочислення. Кельтські племена залишили подібні або кельтизовані назви на території усієї Європи та інших місць міґрації (наприклад Галісія, Галатія (від «галли»), Баварія, Богемія (від «бойї» — одне з кельтських племен), та інші).

Географія

Територія Галичини — північні схили Карпатських гір, басейн верхнього і середнього Дністра, Західного Бугу (верхня течія), верхнього Сяну, зі сходу обмежена р.Збруч.

До складу Галичини входять Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська (за винятком північної частини, яка належить до Волині) області України, а також південно-східні воєводства сучасної Польщі.

Східна Галичина займає 8,2 % площі сучасної України, тут проживає 10,4 % її населення.

Історія

Герб королівства Галичини та Володимирії у складі Австро-Угорської імперії (1772–1918)

Прапор королівства Галичини і Володимирії (1772–1800)

Прапор королівства Галичини і Володимирії (1800–1849), герцогства Буковини (1849–1918)

Прапор королівства Галичини і Володимирії (1849–1918)

Землі Галичини були ареалом розселення людини вже в добу палеоліту. Археологічна карта цього регіону надзвичайно багата і барвиста, що свідчить про сприятливі умови для проживання тут людини.

Бронзовий вік

З XIV ст. до н. е. до кінця V ст. до н. е. на цих теренах були поселення носіїв Лужицької культури, яких одна частина дослідників відносить до кельто-германських племен, інша — до протослов'янських.

Залізний вік

Наприкінці V ст. до н. е. Лужицька культура занепадає і на зміну їй поступово приходить Латенська культура кельтських племен, які мігрували з південної Швейцарії на схід. Винайшовши першими в Європі кінноту як рід війська, кельти легко підкорили й асимілювали лужицькі племена; крім того, кельтська залізна зброя і амуніція була кращою за лужицьку. Саме серед знахідок Латенської культури в галицьких землях уперше з'являється гончарне коло.

Унікальний археологічний комплекс Латенської культури, досліджений біля с. Бовшів на р. Гнила Липа (11 км на північ від Галича), беззаперечно свідчить про перебування кельтських племен на території Галичини задовго до появи слов'ян. Вік цієї археологічної знахідки дослідники визначають як середина ІІ ст. до н. е.-друга чверть І ст. до н. е. Перебування кельтів у верхньому Подністров'ї підтверджується також і писемними джерелами. Клавдій Птолемей згадує в цій місцевості чотири кельтомовні урбаноніми: Карродунон, Маетоніум, Вібантаваріум та Ерактон. Перший з них, Карродунон, етимологізується виключно на кельтському ґрунті: від кельт. karr- «каміння» та dun- «фортеця».

У ранньому середньовіччі (VI ст. н. е.) ця територія була заселена конгломератом племен: кельтами, лужитами, готами і вандалами (Пшеворська і Пухівська культури).

Під час великого переселення народів, через галицькі землі в Західну і Південну Європу одна за одною пройшли хвилі народів:

• IV–V ст. — сармати (алани);
• V ст. — гуни;
• VI–VIII ст. — авари;
• VI ст. — слов'янські племена сербів, хорватів, чехів та ін.;
• IX ст. — болгари, печеніги, половці, мадяри.

Спустошливі набіги гунів зруйнували більшість місцевих поселень, сильно скоротилась кількість населення, культура прийшла до занепаду.

Зрештою, з середини VI ст. на цих землях оселились прибулі слов'янські народи — білі і червоні хорвати, дуліби, тиверці, бужани, та ін. Місцеві кельтські і кельтсько-лужицькі племена були частково витіснені в західну Європу, частково асимільовані. Проте багато топонімів і культурно-побутових елементів кельтського фольклору залишились в культурі слов'янських племен (Бойківщина)

Раннє середньовіччя

891–892 років моравський король Святополк І (Святополк I, князь Великої Моравії) долучив галицькі землі разом із Перемишлем до складу Великоморавського королівства. Незабаром, послаблена усобицями між синами Святополка І і тривалою війною зі Східнофранкським королівством, Великоморавія була неспроможна утримувати периферійні території. Цим скористались мадярські кочові племена і близько 898 року захопили Галич та прилеглі землі, про що згадує анонімний хроніст угорського короля Бели II у своєму літописі Gesta Hungarorum:

A negyedik héten Álmos vezér övéivel együtt Halicsba jött, s ott pihenőhelyet választott magának és övéinek. Midőn ezt Halics vezére meghallotta, minden hozzátartozójával mezítláb elébe ment Álmos vezérnek, és különféle ajándékokat nyújtott át Álmos vezér használatára: majd Halics városának a kapuját megnyitván, mint a saját urát, úgy látta vendégül, egyetlen fiát az ország főembereinek a fiaival együtt túszul adta, azonfelül tíz kitűnő arab paripát meg háromszáz más lovat nyergestül, fékestül, továbbá háromezer márka ezüstöt meg kétszáz márka aranyat és gyönyörűséges ruhákat ajándékozott a vezérnek, sőt minden katonájának is. Mikor aztán Álmos vezér egy hónapja tartott pihenőt Halicsban, akkor Halics vezére és többi társai, akiknek a fiai kezességben voltak, azzal a kérelemmel folyamodtak Álmos vezérhez és nemeseihez, hogy a Havason túl nyugat felé, Pannónia földjére szálljanak le.

Проте основна частина угорських племен перейшла Карпати і розселилась в Паннонії, що дозволило чеському князю близько 955 року легко відвоювати галицькі землі.

979 року західнополянський князь Мешко, приєднавши до держави П'ястів північно-східну Малопольщу, ймовірно, взяв під свій контроль і деякі терени сучасної Галичини. 981 внаслідок військового походу київського князя Володимира Святославовича «червенські городи» (Галичина і Волинь) були включені до складу Київської Русі і згодом набули назви Червона Русь. Проте дворічне панування «ляхів» над цим тереном дозволило київському літописцю Нестору через майже півтора століття написати про ті події:

В лѣт̑. ҂s҃ у҃. п҃ѳ. [6489 (981)] Иде [Володимеръ] к Лѧхомъ и заӕ грады их̑. Перемышль Червенъ. и ины грады. єже суть и до сего дн҃е подъ Русью

1018 р. під час походу на Київ (на прохання Святополка Володимировича) військо польського князя Болеслава I Хороброго на річці Буг розгромило військо київського князя Ярослава Володимировича і взяло Київ:

В лѣт̑. ҂s҃. ф҃. к҃s [6526 (1018)] Приде Болеславъ съ Ст҃ополкомь на Ӕрослава с Лѧхы. Ӕрославъ же. совокупивъ Русь. и Варѧгы. и Словѣнѣ. поиде противу Болеславу. и Стополку. [и] приде Волыню и сташа ѡбаполъ рѣкы. Буга. и бѣ оу Ӕрослава кормилець. и воєвода. именемь Буды. нача оукарѧти Болеслава гл҃ѧ. да то ти прободемъ трѣскою черево твоє толъстоє бѣ бо Болеславъ великъ и тѧжекъ. ӕко и на кони не могы сѣдѣти. но бѧше смыслень. и реч̑ Болеславъ къ дружинѣ своєи. аще вы сего оукора не жаль. азъ єдинъ погыну. всѣдъ на конь вбреде в рѣку и по немь вои ѥго. Ӕрослав же не оутѧгну исполчитисѧ. и побѣди Болеславъ Ӕрослава Ӕрославъ же оубѣжа съ. д҃. ми мужи Новугороду. Болеславъ же вниде в Кыєвъ съ Ст҃ополкомь. и реч̑ Болеславъ разведѣте дружїну мою по городомъ на покоръмъ. и быс̑ тако.

Повертаючись з трофеями назад, Болеслав Хоробрий знову захопив Червону Русь. Але 1030–1031 років об'єднані війська князя київського Ярослава Володимировича і князя тмутороканського та чернігівського Мстислава Володимировича відібрали їх. На відвойованій території між Сяном і Бугом Ярослав Володимирович заснував місто Ярослав.

1069 р. польський князь Болеслав II Сміливий, на прохання свого дядька Ізяслава I Ярославовича, якого кияни вигнали з міста, виступив в похід на Київ і взяв його. Повертаючись додому, польські війська, як і 51 рік тому, взяли міста Червоної Русі.

1080 р., за правління польського князя Владислава Германа, червенські городи і землі були вкотре відвойовані Києвом.

Після de facto розпаду Русі через міжусобні війни, тут 1084 утворилось незалежне Галицьке князівство, де князювали правнуки Ярослава Мудрого — Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі. Внук Володаря Ярослав Осмомисл суттєво поширив територію свого князівства, приєднавши землі між Дністром і Карпатами, пониззя Дунаю.

1199 волинський князь Роман Великий об'єднав Галицьке князівство зі своїм Волинським князівством у єдину Галицько-Волинську державу.

1215–1221 Галицько-Волинське королівство; угорський князь, король Андраш ІІ (rex Galiciae et Lodomeriae).

1253–1264 Галицько-Волинське королівство; король Русі Данило Галицький.

Пізнє Середньовіччя

В середині XIV ст. Галичина стала об'єктом суперечки між Польським королівством, Угорським королівством та Литовською державою. 1340 р. у Володимирі галицьким боярством був отруєний останній галицько-волинський князь Юрій ІІ Тройденович. Цим скористався польський король Казимир ІІІ, який за правом спадкування заявив претензії на галицько-волинський престол. 1349 р. військо Казимира ІІІ захопило Львів та інші галицькі міста. Галицько-Волинські землі увійшли до складу Польського королівства як окреме «Королівство Русі». У 1372–1387 рр. в складі Угорського королівства. У 1434 р. відбулася інкорпорація його до складу Польщі, чим було скасовано автономне становище Галичини, скасоване руське право та судочинство, а галицьке боярство було урівняне в правах з польською шляхтою. Тут виникло Руське воєводство (з центром у Львові), що складалося з 5 земель: Сяноцької, Перемишльської, Львівської, Галицької та Холмської. Згодом, у 1462 р. на цих теренах було утворене Белзьке воєводство.

У цей час у Галичині тривав процес закріпачення селянства, який завершився у 1505 р. Це викликало незадоволення селян і знайшло свій вияв у ряді повстань, найбільше серед яких відбулося у 1490–1492 рр. під керівництвом Мухи та Борулі. У першій половині XVI століття на Підкарпатті розгорнувся опришківський рух, який свого апогею досяг у XVIII столітті під проводом Олекси Довбуша.

З XVI століття в Галичині виникають братства, які мали не тільки релігійний, а й культурно-просвітницький характер. Найвідомішим було Львівське Успенське Ставропігійське братство (1586). На рубежі XVI-XVII ст. в Галичині тривав процес національно-культурного відродження. Розквітає українське шкільництво, книгодрукування, література та мистецтво. Вихідцями з Галичини були гетьман П.Сагайдачний, Й.Борецький, Є.Плетенецький, 3.Копистенський, К.Сакович, П.Беринда, Стефан і Лаврентій Зизанії.

У Галичині було започатковано справу унії між Католицькою і Православною Церквами. Однак перемишльський та львівський православні єпископи вже на завершальному етапі цього процесу відмовились прийняти церковну унію. Перемишльська єпархія прийняла унію лише у 1692 р., Львівська — у 1700 р., а Львівське братство аж у 1708 р.

В роки Хмельниччини (1648–1657) гетьман Б.Хмельницький здійснив два походи у Галичину (1648, 1655 рр.), під час яких двічі безуспішно облягав Львів.

Новий час

Галичина у складі Австрійської імперії, 1800 р.

Друга половина XVII століття — перша половина XVIII століття століть — це період економічного та культурного занепаду галицьких земель, спричиненого постійними війнами, слабкістю центральної влади Речі Посполитої.

Внаслідок першого поділу Польщі (1772) Галичину включили до складу володінь Габсбургів (згодом — Австрійська імперія). Тут було створено окрему провінцію — «Королівство Галичини і Володимирії» (Königreich Galizien und Lodomerien), до складу якої увійшли не тільки українські етнічні землі (Східна Галичина), а й південна частина Польщі з містом Краковом (Західна Галичина). У 1786–1849 рр. до складу Галичини входила також Буковина. Після встановлення тут панування Габсбурґів для господарського та культурного піднесення краю уряд провів ряд реформ: спроба ліквідації кріпацтва і пом'якшення панщини, запровадження нового судочинства, утворення ряду навчальних закладів для українського населення, відновлення Львівського університету (1784) та Галицької греко-католицької митрополії (1808).

Етнографічна карта руських земель в Австро-Угорщині, яку склав у 1915 році Д. М. Вергун

У 1-й половині XIX століття в Галичині розпочалося українське національне відродження, очолене представниками свідомого греко-католицького духовенства. Вагомими явищами у цьому процесі стали утворення у Перемишлі Іваном Могильницьким «Клерикального товариства», діяльність митрополита М.Левицького і, особливо, утворення «Руської трійці» (1837) та видання альманаху «Русалка Дністровая». Революційні події 1848–1849 рр. сприяли пробудженню національної самосвідомості українського населення Галичини. Головна Руська Рада, що виникла у Львові (1848), проголосила ідею єдності всіх українських земель, а також пропонувала утворити з українських земель Східної Галичини, Буковини та Закарпаття окремий коронний край у складі Австрійської імперії. Важливою подією було скасування панщини в Галичині у 1848 р., яке викрило нові можливості для розвитку економіки краю, сприяло відродженню національно-культурного життя.

Після утворення дуалістичної Австро-Угорщини Галичина увійшла до складу австрійської її частини (Ціслейтанії). Влада тут повністю належала польським аристократам, і до самої Першої світової війни постійно існувало українсько-польське протистояння.

Східна Галичина в межах 1910 року

Проте у 2-й половині XIX століття Галичина була регіоном активного розвитку українських національно-культурних установ: товариство «Просвіта» (1868), «Літературне товариство ім. Т.Шевченка» (1873), кооперативні організації, спортивні товариства «Січ», «Сокіл» тощо.

Тут працювали видатні українські діячі того часу. І.Франко, М. Павлик, А. Вахнянин, Ю. Романчук та інші. З 1894 р. у Львові працював проф. М. Грушевський.

Боротьба за автономію

1861 Галичина отримала автономію від австрійського цісаря. Діяв Галицький сейм, послів (де­путатів) якого обирали, край. виділ і підпорядковані йому органи місцевого самоврядування. Влада в автономному краї належала фактично польським колам. Уряд. мовою 1867 стала польська (українці-посли сейму мали право виступати і подавати письмові внесення українською мовою). Від 1848 українські політичні сили боролися за поділ Галичини на українську і польську частини з утворенням окремої української автономної провінції, однак до розпаду Австро-Угорщини в жовтні 1918 цього не було досягнуто.

Перша світова війна

Етнічна ситуація у Австро-Угорщині на 1910 рік

В роки Першої світової війни в Галичині було сформовано Легіон Українських Січових Стрільців, перше українське військове формування нового часу.

19 жовтня 1918 року у Львові було проголошено створення Української держави на українських землях Австро-Угорщини, яка 13 листопада 1918 р. була названа Західноукраїнською Народною Республікою у складі Східної Галичини, Буковини і Закарпаття, уряд якої 3 січня 1919 року ухвалила закон про злуку з Українською Народною Республікою. Урочисто Акт Злуки УНР та ЗУНР було проголошено 22 січня 1919 р. Проте вже в липні 1919 р. територію Галичини зайняли польські війська під командуванням генерала Галлера. Офіційне рішення про приєднання Галичини до Польщі Рада Послів Антанти ухвалила 15 березня 1923 р. Згідно з ним, польському уряду пропонувалось надати Галичині права автономії, чого, однак, не було здійснено. Крім того, через 20 років (тобто 1943 року) планувалося повернутися до питання статусу Галичини.

Міжвоєнний період

Фрагмент карти історичних земель Польщі та України

Період 1919–1939 рр. характеризується активною полонізацією краю, складним соціально-економічним становищем сільського населення, утисками українського громадсько-політичного життя. Польська колонізація Галичини проводилась за рахунок вихідців з земель етнічної Польщі. У цих умовах розгорнулась активна підпільна боротьба УВО-ОУН, відповіддю на яку було проведення польським урядом пацифікації та інших репресивних заходів. Але навіть у цих умовах українці Галичини розвивали діяльність культурно-освітніх та кооперативних організацій: «Просвіта», «Рідна школа»,«Сільський господар» тощо — друкували газети: «Український Голос», «Вісти з Лугу», «Мета», «Назустріч», «Неділя», «Дажбог», «Жіноча Доля», «Нова Хата», «Діло», «Студентський Шлях», «Просвіта» та інші.

Друга світова війна

Генеральна губернія у 1941–1945 рр.

Під час Другої світової війни, 17 вересня 1939 р. на підставі «пакту Молотова-Ріббентропа» радянські війська вступили на територію Галичини, де було встановлено тоталітарний режим, розпочалися масові репресії проти місцевого населення. В таких умовах 26 жовтня 1939 р. т. зв. «Народні Збори Західної України» ухвалили рішення про включення Західної України до складу Радянської України. На землях Галичини було утворено 4 області УРСР — Львівську, Станіславівську (з 1962 р. — Івано-Франківська), Тернопільську та Дрогобицьку (у 1959 р. об'єднана зі Львівською).

У 1940–1941 рр., загони НКВС здійснювали чотири масові депортації поляків, українців, білорусів, євреїв, німців, росіян, чехів, вірмен та інших із східних воєводств Речі Посполитої (західних областей УРСР і БРСР). Приблизно 335 000 польських громадян було виселено в північно-східні регіони європейської частини РРФСР, Казахстан та Сибір і на Далекий Схід. Мінімум 198 536 осіб було депортовано із західних областей УРСР:

• лютий 1940 р. — 89 062 осіб (приблизно 84,8 % поляків, 13,8 % українців, 1,4 % євреї та інших) вивезених в північно-східні регіони європейської частини РСФСР (Архангельська область, Комі АРСР, та інші), Сибір та Казахстан;

• квітень 1940 р. — 31 332 осіб (приблизно 70,6 % поляків, 25,0 % українців, 3,0 % євреїв, 1,4 % росіян, німців та іншіх) вивезених в Казахстан;

• червень-липень 1940 р. — 67 049 осіб (приблизно 84,6 % євреїв, 11,0 % поляків, 3,3 % українців, 0,4 % німців, 0,7 % іншіх) вивезених в Сибір і на Далекий Схід, та в північно-східні регіони європейської частини РСФСР (Архангельська область, Вологодська область, Марійська АРСР, та інші);

• травень-червень 1941 р. — 11 093 осіб (більшість українців, а також поляки та інші) вивезених в Сибір і Казахстан.

Під час радянсько-німецької війни 1941–1945 рр. Галичина була окупована німецькими військами і 1 серпня 1941 р. її включили до складу Генеральної губернії як окремий дистрикт.

В воєнні роки було змінено західний кордон Галичини. Уклавши договори з Польщею у 1945 і 1951 рр., радянський уряд віддав західну частину регіону — (Лемківщину і Надсяння) Польщі.

Післявоєнний час

Після війни на галицьких землях було відновлено тоталітарний режим, який супроводжувався масовими репресіями, виселенням мирного населення на схід СРСР. Проведено колективізацію сільського господарства. На Львівському церковному соборі 1946 р. було ліквідовано Українську Греко-Католицьку Церкву (вийшла з підпілля 1989 року). Відповіддю тоді став широкий рух опору, який вела Українська Повстанська Армія та збройне підпілля ОУН (тривав до 1956 року).

«

Майже весь післявоєнний радянський період назва «Галичина» була табуїзованою. Доходило до курйозних випадків. Наприклад, для того, щоб винести в назву монографію про класову боротьбу українців в Австрійській імперії формулювання «Східна Галичина», потрібна була заледве не згода ідеологічного відділу ЦК КП УРСР. В усіх підручниках історії Галичина проходила окремим параграфом під назвою «Західноукраїнські землі в добу…» Майже вся ідеологічна машина працювала на затирання факту існування в минулому багатоетнічного краю, зміщуючи акценти на соціальне протистояння та класову боротьбу. Назву «Галичина» було дозволено вживати виключно в негативному контексті, або пишучи про факти української колаборації з нацистами та про дивізію СС «Галичина». З ліквідацією і забороною діяльності Української греко-католицької церкви та з проведенням нового церковного-територіального поділу з ужитку зникла ще одна згадка про Галичину, а саме — «Галицька митрополія».

»

Сучасна територія Галичини в межах України

У 1960-1970-х рр. Галичина була центром діяльності українських дисидентів, яка наприкінці 1980-х рр. переросла у хвилю широкого національно-демократичного руху. Саме тоді з'явився відомий вислів: «Галичина — це український П'ємонт».

Про українську Галичину часів незалежности говорять такі цитати: «Галичина, поза сумнівом, є однією з тих символічних „останніх територій“, що їх боронить і боронитиме від агресивного (пост)совєтизму … уся прозахідна українська інтелігенція. Для кожного з них Галичина є тим клаптиком України, котрий здатен, — завдяки своїй польсько-австрійській спадщині — певним чином легалізувати европейські амбіції усієї країни.» (Микола Рябчук, 2003)^{[Джерело?]}

«Галичина, будучи в сфері західного культурного впливу, вже в давні часи відігравала роль „українського вікна“ в Західну Европу. Це й було причиною того, що Львів став першим вогнищем української культури ще до революції Богдана Хмельницького і звідси почалось культурне й національне-політичне відродження всього українського народу» (Ісидор Нагаєвський, 1989)^{[Джерело?]}

«Альтруїзм галичан призвів до того, що вони постійно будують Україну, але втрачають Галичину.» (Тарас Возняк, 2005)^{[Джерело?]}

Населення

Основою населення майбутньої Галицької землі стали хорвати, разом з уличами і тиверцями, які рятуючись від натиску печенігів, у другій половині Х століття, переселилися у Верхнє Подністров'я.

Населення Галичини (східної та західної) 1816 - 1880 рр.

• 1816 - 3454,6 тис.
• 1820 - 3664,9 тис.
• 1830 - 4201,3 тис.
• 1840 - 4463,1 тис.
• 1850 - 4667,6 тис.
• 1860 - 4836,0 тис.
• 1870 - 5417,9 тис.
• 1880 - 5881,3 тис.

період	природний рух тис.	міграційний рух тис.
1816-1820	+271,3	+10,5
1821-1830	+467,1	+28,8
1831-1840	+283,1	-1,2
1841-1850	+44,9	-3,6
1851-1860	+160,4	+166,4
1861-1870	+588,5	+20,9
1871-1880	+436,3	-1,8
1881-1890	+710,4	-82,2
1891-1900	+1010,8	-320,1
1901-1910	+1198,2	-480,9
1911-1920	+44,3	-581,7
1921-1930	+1110,0	-135,5
1931-1940	+771,4	-32,2

Національний склад

Східна і західна Галичина

Рік	етнічних українців	греко-католиків	україномовних
1800	51,0%	46,3%
1811		47,3%
1846	50,1%	45,3%
1857	46,3%	44,8%	45,0%
1869	45,0%	42,5%	44,0%
1880	43,9%	42,3%	42,8%
1890	43,6%	42,2%	42,8%
1900	43,0%	42,4%	42,0%
1910	42,2%	41,1%	39,9%
1921	40,5%	40,4%	35,8%
1931	39,4%	39,2%	33,9%

Східна Галичина

Рік	етнічних українців	греко-католиків	україномовних
1800	78,6%
1811		71,9%
1846	78,4%	70,9%
1857	68,5%	66,4%	66,6%
1869	68,4%	64,9%
1880	65,9%	63,3%	64,3%
1890	65,5%	62,8%	64,4%
1900	63,5%	62,7%	62,3%
1910	61,8%	61,7%	58,6%
1921	60,6%	60,5%	53,6%
1931	58,6%	58,5%	50,7%

Населення Галичини у XX ст. (кінець XIX — початок XX ст.).

Національний склад населення	Східна Галичина 55300 км²	Західна Галичина 23200 км²
українці	64,5 %	13,2 %
поляки	21,0 %	78,7 %
євреї	13,7 %	7,6 %
німці	0,3 %	0,3 %
інші національності	0,5 %	0,2 %

Міста Галичини

Межа поміж Східною і Західною Галичиною пролягає по річці Сян. На берегах ріки знаходяться міста: Лісько, Сянік, Перемишль, Ярослав.

Міста Східної Галичини

• Львів
• Тернопіль
• Івано-Франківськ (Станиславів)
• Калуш
• Коломия
• Снятин
• Дрогобич
• Борислав
• Самбір
• Теребовля
• Тлумач
• Галич
• Стрий
• Броди
• Чортків
• Бережани
• Заліщики
• Перемишль
• Лісько
• Сянік
• Підгайці
• Кросно
• Ярослав
• Бучач
• Рогатин

Міста Західної Галичини

• Краків
• Тарнів
• Ряшів
• Переворськ
• Бохня

Див. також

• Східна Галичина
• Королівство Галичини та Володимирії
• Білі хорвати
• Львівська земля
• Рішення Ради послів держав Антанти про Галичину від 14 березня 1923 р.

Джерела та література

• Пірко В. О. Галицьке село наприкінці XVII — в першій половині XVIII ст. (історико-економічний нарис за матеріалами Перемишльської землі)/ Український культурологічний центр. Східний видавничий дім.- Донецьк, 2006.- 148 с.
• Полное собрание Русских летописей. — Т. 1. Лаврентьевская летопись. — Л., 1926. — Стлб. 69-102.
• А. С. Петрушевичъ, Сводная Галичско-Русская ЛЪтопись съ 1700 до конца августа 1772 года (Львов 1887)
• Филипп Свистун, Прикарпатская Русь подъ владЪніемъ Австріи (Львов, 1895 г.)
• Филипп Свистун, Прикарпатская Русь подъ владЪніемъ Австріи. Часть вторая (1850–1895) (Львов, 1896 г.)
• Н. М. Пашаева, Очерки истории Русского Движения в Галичине XIX–XX вв. (Москва,2001)
• Шубарт, Павло. Про українську федералізацію і латинізацію української мови// Чорноморські новини, 2009. — № 123-124.
• Левицкий, Кость Історія політичноі думки галицьких украінців 1848–1914. На підставі споминів. (Львов,1926)

Ресурси Інтернету

• Galizien und Lodomerien, мапа
• Königreich Galizien und Lodomerien
• Galizien und Bukowina
• Наполеон і Галичина
• Лосєв І. Українське й галицьке
• Пірко В. О. Галицьке село наприкінці XVII — в першій половині XVIII ст. (історико-економічний нарис за матеріалами Перемишльської землі)/ Український культурологічний центр. Східний видавничий дім.- Донецьк, 2006.- 148 с.
• Франк Сисин. Про "Ідею Галичину" Ларі Вулфа
• Larry Wolff. On his book The Idea of Galicia: History and Fantasy in Habsburg Political Culture. Cover Interview of August 16, 2010 // rorotoko.com