Гармонд з Пікіньї
| Гармонд з Пікіньї | |
|---|---|
| фр. Gormond de Picquigny | |
 Король Балдуїн II (у центрі) передає Храм Соломона Гуго де Пейну та Годфріду де Сент-Омер в присутності патріарха Гармонда (праворуч). | |
| Народився |
11 століття Пікіньї |
| Помер |
1128 Сідон, Ліван |
| Країна |
 Королівство Франція Єрусалимське королівство |
| Діяльність | католицький священник |
| Знання мов | французька |
| Посада | Латинський патріарх Єрусалиму, regent of Jerusalemd і патріарх |
| Конфесія | католицька церква[1] |
Гармонд з Пікіньї (фр. Garmond, Gormond, Germond de Picquigny; народився в другій половині XI ст., королівство Франція, помер у 1128, Сідон, Єрусалимське королівство), також відомий як Вармунд з Пікіньї (фр. Warmund de Picquigny, лат. Warmundus) — 3-й латинський патріарх Єрусалиму в 1118—1128 роках. У 1120 році Гармонд разом з королем Єрусалиму Балдуїном II скликав Собор в Наблусі. У 1123 році уклав з дожем Венеції Доменіко Мікеле договір між Єрусалимом та Венеційською республікою, який носить його ім'я — Pactum Warmundi (від його імені латиною Warmundus).
Біографія[ред. | ред. код]
Гармонд був сином іншого Гармонда (Вармунда), сеньйора Пікіньї в Пікардії та його дружини Аделі.[2] Його брат Есташ був першим відамом Ам'єнським[2].
Наприкінці 1118 року, невдовзі після смерті Арнульфа Шокського, Гармонд був обраний замість нього Патріархом Єрусалиму[3][4]. Він був вірним соратником короля Балдуїна II[5].
У 1120 році разом з Балдуїном II, королем Єрусалиму, Гармонд скликав Собор в Наблусі. Канони собору слугували свого роду конкордатом між церквою Утремера і державами хрестоносців. Перший канон містив обіцянку Балдуїна виплачувати патріарху відповідні церковні десятини, а саме ті, що належать йому в королівських маєтках в Єрусалимі, Наблусі та Акрі. У другому каноні Балдуїн просить простити йому десятини за попередні періоди, коли він не сплачував її церкві і Гармонд звільняє його від цих зобов'язань в третьому каноні. Приблизно в цей же час до Гармонда звернулася група з дев'яти християнських лицарів на чолі з Гуго де Пейн, Годфрідом де Сент-Омер та Андре де Монбар, які просили дозволу створити лицарське ополчення і обрати керівника, який би очолював їх у справах захисту королівства[6]. Король Балдуїн II і Гармонд надали цим лицарям у використання храм Соломона, а Гуго де Пейн був обраний їхнім очільником. Гармонд доручив їм охороняти дороги від грабіжників та інших нападників, які регулярно грабували та вбивали паломників на шляху до Єрусалиму[6]. Лицарі здійснювали цей обовязок протягом дев'яти років до Собору в Труа в 1129 році, коли їм було надано санкціонований Церквою статус духовно-лицарського ордену — Ордену бідних лицарів Храму Соломонового, який скорочено стали називати Орденом Тамплієрів[7].
Десь приблизно у 1119—1125 роках разом із Герардом, пріором Храму Гробу Господнього, Гармонд написав важливого листа Дієго Жельміресу, архієпископу Сантьяго-де-Компостела, де скаржились на багаторічні неврожаї та постійні загрози з боку ворогів. В листі вони просили Дієго надати допомогу з їжею, грошами і військами задля збереження Єрусалимського королівства[8].
18 квітня 1123 року Белек-Газі, артукідський правитель Алеппо, захопив короля Балдуїна II в полон і ув'язнений у Харпуті[9]. Патріарх Гармонд скликав раду, яка обрала Есташа Граньє констеблем і бальї для управління королівством, але Греньє помер 15 травня або червня цього року[10][11]. Рада знову зібралася і призначила на обидві посади Вільгельма Беріса[12].
У 1123 році, під час Венеційського хрестового походу, Гармонд домовився з дожем Доменіко Мікеле про укладення союзу між Єрусалимом та Венеційською республікою. Ці домовленості були закріплені в договорі, який носить його ім'я — Pactum Warmundi (від його імені латиною Warmundus)[13] і почались реалізовуватись під час венеційського хрестового походу. У 1124 році Гармонд був призначений верховним головнокомандувачем військ хрестоносців, які разом з венеційським флотом взяли в облогу Тір, оскільки вважалося, що він має більший авторитет, ніж будь-який інший командувач.
У 1128 році він взяв в облогу Бельгасем, який був окупований розбійниками[14]. Однак під час облоги Гармонд серйозно захворів і був доставлений у Сідон, де й помер у липні 1128 року[15] .
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Catholic-Hierarchy.org — USA: 1990.
- ↑ а б Detlev Schwennicke, Europäische Stammtafeln: Stammtafeln zur Geschichte der Europäischen Staaten, Neue Folge, Band XIII (Marburg, Germany: Verlag von J. A. Stargardt, 1990). Tafel 143
- ↑ Malcolm Barber, The Crusader States (New Haven: Yale University Press, 2012), p. xiv
- ↑ Steven Runciman: History of the Crusades. 1995, p. 453.
- ↑ Steven Runciman, A History of the Crusades, Volume II (Cambridge University Press, 1952), pp. 169, 176
- ↑ а б Denys Pringle, The Churches of the Crusader Kingdom of Jerusalem, Vol. 3 (New York: Cambridge University Press, 2007). p.420
- ↑ Malcolm Barber, The new knighthood: a history of the Order of the Temple (Cambridge, U.K.: Cambridge University Press, 1998), p. 9
- ↑ Malcolm Barber, A. K. Bate, Letters from the East: Crusaders, Pilgrims and Settlers in the 12th-13th Centuries (Farnham, Surrey, England; Burlington, VT: Ashgate, 2010), p. 43
- ↑ Barber 2012, p. 138.
- ↑ Runciman 1989, pp. 162–163, 166.
- ↑ Barber 2012, p. 140.
- ↑ Runciman 1989, p. 166
- ↑ John Julius Norwich, A History of Venice (New York: Alfred A. Knopf, 1982), p. 89
- ↑ William of Tyre, 1824, с. 303.
- ↑ Malcolm Barber, The new knighthood: a history of the Order of the Temple (Cambridge, U.K.: Cambridge University Press, 1998), p. 14
Джерела[ред. | ред. код]
- Malcolm Barber, (1998). The new knighthood: a history of the Order of the Temple (Cambridge, U.K.: Cambridge University Press, 1998)
- Malcolm Barber, A. K. Bate (2010). Letters from the East: Crusaders, Pilgrims and Settlers in the 12th-13th Centuries (Farnham, Surrey, England; Burlington, VT: Ashgate, 2010)
- Malcolm Barber, (2012). The Crusader States (New Haven: Yale University Press, 2012),
- Runciman, Steven (1994). A History of the Crusades, Vol. II: The Kingdom of Jerusalem and the Frankish East, 1100–1187. Folio Society edition.
Подальше читання[ред. | ред. код]
- William of Tyre (1824). Histoire des Croisades (фр.). Т. 2. Paris: Brière.