Геморагічна гарячка Ебола

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Гарячка Ебола
7042 lores-Ebola-Zaire-CDC Photo.jpg
Фотографія 1976 року з госпіталю Нгалієма, Кіншаса, Заїр. Дві медичні сестри у захисних костюмах біля ліжка пацієнта з гарячкою Ебола, який на момент фотографування проходив там лікування. В подальшому він помер, ставши третьою жертвою спалаху гарячки біля річки Ебола у 1976 р.
МКХ-10 A98
MedlinePlus 001339
eMedicine med/626
MeSH D019142
Вірус Ебола
Кольорова передача електроннно-мікроскопічного зображення вірусу Ебола і його окремих ультраструктур
Кольорова передача електроннно-мікроскопічного зображення вірусу Ебола і його окремих ультраструктур
Класифікація вірусів
Група: V
Ряд: Mononegavirales
Родина: Filoviridae
Рід: Ebolavirus
Вид: Reston Ebolavirus
Sudan Ebolavirus
Tai Forest Ebolavirus (Ivory Coast Ebolavirus)
Zaire Ebolavirus
Bundibudgio Ebolavirus

Гарячка Е́бола (хвороба, яка спричиняється вірусом Ебола[1],[2], геморагічна гарячка Ебола, англ. Ebola fever, лат. febris Ebola) — гостра вірусна висококонтагіозна природно-осередкова хвороба, яка характеризується тяжким перебігом, високою летальністю, вираженою інтоксикацією, зневодненням, ураженням кровоносних судин багатьох органів з розвитком геморагічного синдрому.

Вона входить у перелік тих хвороб, які виявили здатність чинити серйозний вплив на здоров'я населення і можуть швидко поширюватися в міжнародних масштабах та увійшли до переліку подій, які можуть являти надзвичайну ситуацію в галузі охорони здоров'я й попадають під регуляцію сучасними Міжнародними медико—санітарними правилами (ММСП) 2005 року.

Історія[ред.ред. код]

Бавовняна фабрика у селі Нзара на півдні Судану, де працювали перші захворілі на гарячку Ебола

Вперше спалахи гарячки Ебола як такої, були зареєстровані у 1976 р. у сільських місцевостях на півдні Судану і півночі Заїру. Спочатку в липні 1976 р. в суданському селі Нзара від незрозумілої швидкоплинної хвороби помер робітник складу сировини місцевої фабрики по переробці бавовни. Хвороба у нього супроводжувалася сильними кровотечами. Через декілька днів після цього померли ще двоє людей, що працювали на тому ж складі. Ймовірно, від цих двох хворих інфекція розповсюдилась не лише по Нзара, але і в сусіднє місто Маріді, де гарячка почала поширюватися серед пацієнтів міської лікарні і членів їх сімей. Більше того, інтенсивне лікування хворих шляхом ін'єкцій медикаментів, переливанням крові і інших процедур спричинило розповзання інфекції також і серед медичного персоналу. Лікарі і жителі міста були настільки злякані, що багато хто з них втік за місто, що, можливо, і зупинило епідемію. Про цей спалах фахівці з ВООЗ дізналися тоді, коли вона практично вже закінчилася.

У Заїрі перший випадок виник 26 серпня 1976 року в селі Ямбуку у шкільного вчителя, який за деякий час до хвороби їв чи то м'ясо полеглої антилопи, чи то напівсире м'ясо мавпи. Через 2 тижні від початку недуги він помер в лікарні, де його безуспішно лікували від неіснуючої малярії. На похоронах такої шанованої людини зібралося дуже багато людей. Негайно услід за цим в госпіталі, де він лікувався, стали виникати випадки серед пацієнтів і медперсоналу. Паралельно почалася епідемія і в самому селі. По назві річки Ебола в Заїрі хворобу стали й іменувати відповідно гарячкою Ебола. В Судані в селищі Нзара й місті Маріді в липні-серпні 1976 р. було зафіксовано 300 захворілих з 151 смертями (50,33%), тоді як в заїрських селах Ямбуку й Бумба з 237 хворих загинуло 211 (89,02%). Настільки різний процент померлих в двох спалахах пояснили різною вірулентністю штамів вірусу.

В подальшому було виявлено, що гарячка Ебола відбувалася у людей ще під час епідемії жовтої гарячки в Ефіопії у 1961 —1962 рр. З трупного матеріалу померлих в Заїрі ще в 1972 р. від невідомої на той момент гарячки в подальшому були виявлені антитіла до вірусу Ебола. Випадки захворювання в цих районах Центральної Африки, а також в зоні тропічних лісів Африки (Габон, Кот-д'Івуар, Ліберія, Демократична республіка Конго) реєстрували і в наступні роки. Один з великих спалахів гарячки Ебола серед людей в Африці відбувся в 2007 р. в Уганді в районі Бундібуджіо (93 захворілих, 22 померлих, з яких 5 робітників системи охорони здоров'я). За період 1990–2010 рр. відбувалось завезення гарячки Ебола у вигляді поодиноких випадків до Канади, Південно-Африканської республіки. У 1989, 1992 і 1996 рр. в США й Італії зареєстровані випадки хвороби серед макак, завезених з Філіппін, при цьому люди не хворіли. У 2009 р. було сповіщено, що гарячкою Ебола хворіли свині на деяких фермах Філіппін, однак працюючі там люди при цьому не захворіли, хоча й мали наростання титру антитіл, тобто переносили хворобу без клінічних проявів.

Натепер відбувається найтяжча за часів спостереження за цією хворобою епідемія у Західній Африці (Гвінея, Сьєрра-Леоне, Ліберія). Станом на 20 липня 2014 року з початку березня 2014 р. зареєстровано вже 1093 випадки хвороби, включаючи 660 смертей, і епідемія поки що немає тенденцію до вщухання[3].

Етіологія[ред.ред. код]

Збудник гарячки Ебола — РНК-вмісний вірус, належить до родини Filoviridae. (разом з вірусом Марбург, що також у XX ст. спричнив ряд резонансних епідемій). У складі вірусу є глікопротеїн, який може виявлятись у розчинній формі і спричиняти різке підвищення проникності, судинні масивні кровотечі. Вірус має п'ять різних підтипів: Заїр, Судан, Таї Форест (раніше — Кот-д'Івуар), Бундібуджіо і Рестон. Людину клінічно вражають тільки перші 4 з них. Для підтипу Рестон характерний безсимптомний перебіг у людей, у них виявляються антитіла до цього підтипу і на сьогоднішній день серйозних захворювань або випадків смерті у людей не зареєстровано. Великі спалахи геморагічної гарячки Ебола в Африці з високою летальністю (до 90%) спричиняють підтипи Заїр, Судан і Бундібуджіо. Підтип Заїр спричинив останню найтяжчу епідемію 2014 р., що триває й натепер у Західній Африці[4].

Епідеміологія[ред.ред. код]

Джерело і резервуар інфекції[ред.ред. код]

Природний осередок вірусу Ебола, найвірогідніше, знаходиться у вологих лісах африканського континенту і районах Західної частини Тихого океану. Скоріше за все джерелами інфекції є фруктоїдні кажани з родів Hypsignathus monstrosus, Epomops franqueti й Myonycteris torquata й, можливо, дрібні гризуни (на даний час вірус був виділений лише з декількох особин кажанів, мишей та бурозубок в Африці). Експериментальні зараження кажанів не призводили у них смерті, що дало підставу підозрювати їх як головне джерело інфекції.

У Кот-д'Івуарі, Республіці Конго і Габоні документально підтверджені випадки інфікування людей вірусом Ебола в результаті контакту з інфікованими шимпанзе, горилами, лісовими антилопами, дикобразами, як мертвими, так і живими. З трупів цих тварин вірус був виділений[5]. Мавпи, антилопи, дикобрази однак не є первинним джерелом інфекції в природі, а є випадковим, так як у них, як і у людей, розвивається гостре захворювання, нерідко з летальним наслідком. Отримано також повідомлення про передачу до людей підтипу Рестон при контакті з макаками та свинями без виникнення клінічного захворювання. Виявлено у осередках епідемій безсимптомне ураження певної кількості собак.

Мапа поширення гарячки Ебола у Африці

Механізм і шляхи передачі[ред.ред. код]

Вірус Ебола передається при прямому контакті з кров'ю, виділеннями, органами або іншими рідинами організму інфікованої людини. Похоронні обряди, при яких присутні на похоронах люди мають прямий контакт з тілом померлого, можуть відігравати значну роль у передачі вірусу Ебола. Працівники охорони здоров'я часто інфікуються вірусом Ебола під час догляду за пацієнтами в результаті тісних контактів за відсутності відповідних заходів інфекційного контролю та належних бар'єрних методів захисту. Вірус Ебола виявляється у багатьох рідинах (крові, випорожненнях, сечі, слині, виділеннях із носоглотки, спермі), що обумовлює контактний, статевий шляхи зараження. Передача інфекції відбувається при прямому контакті з кров'ю, біологічними рідинами і тканинами заражених. Гарячка Ебола не поширюється трансмісивно (через укус комах), а також через їжу і воду.

Сприйнятливий контингент та імунітет[ред.ред. код]

Індекс контагіозності досягає 95%. Хворіють переважно дорослі. Хворі, які інфікувались в природних осередках, служать джерелом зараження для оточуючих в сім'ях і лікарнях, де при тісному контакті відбуваються повторні зараження. Спалахи інфекції часто носять внутрішньолікарняний характер із зараженням у першу чергу медичного персоналу, який обслуговує хворих. Для гарячки Ебола характерні 3-5 послідовних передач вірусу. Відмічені випадки вторинного і третинного поширення інфекції серед персоналу госпіталів, а також передачі інфекції через інструментарій, контамінований кров'ю. Часті зараження медичних працівників через близький контакт з хворими без використання належного захисту. Смертність від гарячки Ебола висока. Антитіла до вірусу Ебола виявлені у 7% населення Центральної Африки — жителів Камеруну, Нігерії, Гвінеї, Сенегалу, Центральноафриканської республіки, Сьєрра-Леоне. Це свідчить про можливість випадків легкого і навіть субклінічного перебігу інфекції, які залишаються такими, що не були діагностовані.

Патогенез[ред.ред. код]

Вхідними воротами інфекції є слизові оболонки респіраторного тракту і мікротравми на шкірі. На місці вхідних воріт інфекції видимі зміни не розвиваються. Характерна швидка генералізація інфекції з розвитком загальної інтоксикації і тромбогеморагічого синдрому. Гострий початок захворювання з гарячки співпадає з розвитком інтенсивної вірусемії з поліорганною дисемінацією збудника. Ураження клітин і тканин різних органів ймовірно обумовлене як прямою цитопатичною дією вірусу, так і автоімунними реакціями. Є обґрунтоване припущення, що вірус Ебола через ряд патофізіологічних механізмів здатен гальмувати на ранній стадії хвороби імунну відповідь. Дослідження показали, що в тих людей, у яких така відповідь відбувалася, смертельних наслідків не було зафіксовано. Розвиток порушень мікроциркуляції і реологічних властивостей крові проявляється капіляротоксикозом з геморагічним синдромом, периваскулярними набряками, синдромом внутрішньосудинного згортання (ДВЗ-синдромом). Дисемінована внутрішньосудинна коагуляція є провідним синдромом, що виявляється гістологічно. Патологічні зміни в органах у вигляді вогнищевих некрозів, розсіяних геморагій в клінічній картині виявляються ознаками гепатиту, інтерстиційної пневмонії, панкреатиту, запаленнем яєчок (орхіту) тощо.

Клінічні прояви[ред.ред. код]

Згідно МКХ-10 вирізняють «Хворобу, спричинену вірусом Ебола» (А98.4.) Інкубаційний період становить від 4 до 21 днів (частіше 7—8 днів). Різна тяжкість хвороби і частота летальних наслідків при епідемічних спалахах у різних регіонах пов'язана з біологічними і антигенними відмінностями виділених штамів.

Для гарячки Ебола характерний гострий початок із симптомів вираженої інтоксикації, швидке підвищення температури до 38-39 °C тривалістю 5—7 днів, сильний головний біль, біль в суглобах, м'язах. Дещо пізніше з'являється сухий кашель, сухість і першіння в горлі, колючий біль в грудній клітці. На 2—3-й день хвороби появляється біль в животі, нудота, пронос, в результаті чого можливий розвиток дегідратації. В окремих випадках може з'являтись плямисто-папульозний висип на 4—5-й день хвороби — спочатку на обличчі, потому на шкірі грудної клітки, здатний поширюватися й на інші частини тіла. Висип зберігається до 10—14-го дня хвороби, супроводжується лущенням шкіри, яке також спостерігається на долонях, підошвах. Характерний зовнішній вигляд хворого — гіперемія кон'юнктиви, глибоко запалі очі, нерухоме обличчя, загальмованість. З 3—-6-го дня хвороби можуть розвиватись дисфагія і геморагічний синдром, який проявляється шкірними і субкон'юнктивальними крововиливами, кровотечами з ясен, носа, матки, появою крові у блювотинні, випорожненнях, гематурією. Прогресуючи, хвороба призводить до сильного зневоднення і втрати маси тіла. На пізній стадії нерідко уражається ЦНС, виникає сонливість, марення або кома. Смерть може наступити на 2-му тижні. Сприятливо хвороба триває декілька тижнів, прояви її зникають поступово.

Ускладнення[ред.ред. код]

Відбуваються численні кровотечі з розвитком ускладнень:

  • геморагічний шок;
  • крововиливи в надниркові залози з розвитком гострої їх недостатності;
  • гостра серцево-судинна недостатність;
  • набряк легень;
  • набряк-набухання головного мозку (ННГМ);
  • зрідка гостра печінкова недостатність.

Ці ускладнення можуть стати і безпосередніми причинами смерті. Може відбуватися активація або приєднання бактерійної інфекції. У вагітних жінок хвороба часто ускладнюється викиднями, у чоловіків — орхітом. Прогноз несприятливий, летальність серед госпіталізованих хворих 60—90%, при внутрішньолікарняних спалахах сягає 100%.

Діагностика[ред.ред. код]

При постановці діагнозу враховують перед усім, перебування в ендемічній місцевості, де можна очікувати інфікування вірусом Ебола, гострий, нерідко раптовий початок хвороби, виражені з перших днів хвороби інтоксикаційний синдром, в подальшому появу тяжких розладів травної системи і геморагічного синдрому до рівня ДВЗ, поліорганність уражень, наявність макуло—папульозного висипу з характерною локалізацією і наступним лущенням. Збудник гарячки Ебола віднесений до I групи особливо небезпечних патогенов (Україна) або до IV групи ризику за сучасними міжнародними стандартами ВООЗ, робота з ним або рідинами, тканинами, предметами, що його можуть містити, вимагає забезпечення максимального рівня захисту.

Загальноклінічні методи[ред.ред. код]

При дослідженні загального аналізу крові спостерігається лейкопенія, тромбоцитопенія, анемія, збільшена швидкість осідання еритроцитів. Біохімічні методи дослідження — визначається гіпокаліємія, гіпонатріємія, зниження білка в плазмі крові, підвищення активності амінотрансфераз, ацидоз, гіпокоагуляція. В загальному аналізі сечі — протеїнурія, іноді гематурія.

Специфічна діагностика[ред.ред. код]

Вірус можна виявити методом полімеразно-ланцюгової реакції (ПЛР) в будь-якому біологічному матеріалі, взятому від людини в перші 14 днів захворювання. Велика кількість вірусу міститься в крові, а також в паренхіматозних органах померлих. Вірус культивують і виділяють, заражаючи культури клітин, внутрішньоочеревинно морських свинок або шляхом внутрішньомозкового зараження новонароджених мишей. Високий вміст вірусу в крові і органах в гострому періоді дає можливість поставити діагноз на основі електронно-мікроскопічного обстеження. Для серологічної діагностики найінформативніші РНІФ та ІФА. При наявності специфічної сироватки метод РНІФ забезпечує діагностику хвороби шляхом виявлення антитіл в крові хворих вже на 5-й день хвороби. ІФА дозволяє окремо визначати антитіла класу IgG і IgM тільки на 2-му тижні хвороби.

Лікування[ред.ред. код]

Воно таке як при інших геморагічних гарячках. Специфічна терапія не розроблена. Патогенетичне лікування спрямоване на зменшення явищ інтоксикації, геморагічних проявів, усунення розладів гемодинаміки, боротьбу з геморагічним шоком, ННГМ, іншими проявами хвороби.

Профілактика[ред.ред. код]

Проводиться як і при інших геморагічних гарячках. Необхідна належна медична ізоляція хворих, запобігання контакту медичних працівників і інших людей з вірусом — найбільш ефективний спосіб профілактики передачі хвороби від людини до людини. Хворі на гарячку Ебола підлягають негайній госпіталізації в бокси відділення із збереженням суворого режиму, який рекомендується у випадках хвороб, що підлягають регуляції ММСП 2005 р. Обслуговуючий персонал повинен працювати в максимальному захисному одязі із збереженням суворих бар'єрних методів догляду. Слід також приділяти особливу увагу належному знезараженню медичних відходів і біологічних рідин хворих. Реконвалесцентів виписують не раніше 21-го дня при негативних результатах вірусологічних досліджень за умови повного клінічного одужання.

У епідемічних ситуаціях проводиться посилений нагляд і активне виявлення усіх підозрілих і ймовірних випадків із негайною ізоляцією хворих, а також усіх людей, що контактували з ними для щоденного медичного спостереження. Зона нагляду повинна залишатись під контролем протягом двох інкубаційних періодів після останнього летального випадку або після виписки останнього хворого. Важливим профілактичним заходом, що не дає можливості завозу гарячки із ендемічних районів є здійснення Міжнародної системи епідеміологічного нагляду, проведення протиепідемічних заходів, передбачених ММСП 2005 р. Специфічна профілактика дотепер не розроблена.

Примітки[ред.ред. код]

  1. http://www.who.int/mediacentre/factsheets/fs103/ru/
  2. Натепер ВООЗ рекомендує вживати в медичній і суспільній літературі виключно назву «Хвороба, спричинена вірусом Ебола»
  3. Ebola virus disease, West Africa — update. Disease outbreak news. 24 July 2014 http://www.who.int/csr/don/2014_07_24_ebola/en/
  4. Ebola virus disease: background and summary. Disease Outbreak News. http://www.who.int/csr/don/2014_04_ebola/en/
  5. http://www.who.int/csr/disease/ebola/ru/

Джерела[ред.ред. код]

  • Інфекційні хвороби (підручник) (за ред. О. А. Голубовської). — Київ: ВСВ «Медицина». — 2012. — С. 778 — 12с. кольор. вкл. (О. А. Голубовська, М. А. Андрейчин, А. В. Шкурба та ін.) ISBN 978-617-505-214-3
  • Возіанова Ж. І.  Інфекційні і паразитарні хвороби: У 3 т. — К.: «Здоров'я»,2003. — Т.3.; — 848 с. ISBN 5-311-01326-5