Генрі Гудзон
Ге́нрі Гу́дзон також Ге́нрі Га́дсон (англ. Henry Hudson; приблизно 1550—1611) — англійський мореплавець, який у 1607 здійснив подорож з метою досягти Індії та Китаю через Північний полюс. Між Гренландією і Шпіцбергеном його затримали льоди — і він повернув назад. Встановив рекорд вільного просування на північ 80°23', який протримався 158 років.
Відомості про подорожі [ред.]
Про Генрі Гудзона відомо мало. Дослідники знайшли згадку про те, що експедицію Джона Дейвіса в Америку в 1585 році планували в будинку Джона Гудзона в Лондонському Істенді: не виключається, що Генрі був його сином або родичем та грамотним і знающим моряком — в іншому випадку Лондонська «Московітська компанія»[1] не довірила б йому кораблі для подорожі до Америки.
1607 — Гудзон вирушив на пошуки шляху в Китай та Індію через Арктику, в обхід іспанських і португальських володінь. Він попрямував спочатку на північ уздовж східних берегів Гренландії, але наткнувся на крижаний бар'єр і, повернувши на схід вздовж кромки льоду, допливі до островів Ньюланд (тепер Шпіцберген).
Тут йому вдалося пройти до 80° північної широти. Повернувшись до Англії, він розповів про можливості полювання на китів на Крайній Півночі і цим сприяв розвитку англійської кітобойного промислу в районі Шпіцбергена.
1608 — Гудзон здійснив другу подорож в Арктику з тією ж метою, що і в перший раз: відкрити Північно-Східний прохід в Китай та Індію. У пошуках вільної від криги води він потрапив у частину моря між Шпіцбергеном і Новою Землею. До нього цією дорогою намагався пройти голландська мореплавцям Віллем Баренц. Не зумівши прорватися на північний схід, Гудзон ще раз спробувати щастя на північному заході, але й тут його змушено відступити перед грізним фронтом крижаних полів.
Третю свою експедицію Гудзон зробив, перебуваючи на службі в голландській Ост-Індській компанії. Він вийшов з Амстердаму в квітні 1609 року на маленькому судні «Гальф-Моон». Гудзону була надана свобода вибору між Північно-Східним та Північно-Західним проходами. На початку травня він вже знову був у теперішньому Баренцевому морі, біля Нової Землі. Експедиція опинилася в дуже важких умовах: стояли люті холоди; важка крига, невидимі в тумані, оточували «Гальф-Моон». Ніякої карти цих місць не було. У маленькій команді з 18-20 чоловік почалися сварки, настрій був збуджений, готували бунт. Гудзон запропонував два варіанти шляхи: йти до берегів Америки, де, відповідно до листа та карти, надісланих капітаном Джоном Смітом, близько 60° північної широти була протока, або шукати шлях на північ — через нинішню протоку Дейвіса.
Вирішили шукати дорогу, яку вказував капітан Сміт. У середині травня Гудзон зайшов на Фарерські острови, а в червні «Гальф-Моон» був недалеко від Ньюфаундленду. У цей час одна з його щогл зламалась і впала за борт. Гудзон добрався до берегу Америки і в гирлі річки Кенебек встановив нову щоглу. Він переконався, що в тих місцях можна вести обмінну торгівлю, а море багате на тріску. Після цього він ще двічі підходив до берегів нинішніх штатів Мен і Массачусетс, у бухти Пенобскот і мису Код (на південь від Бостона).
Гудзон обігнув цей мис і в серпні підіплив до затоки Делавер і Чезапік. Ніякої протоки тут не виявилося, і Гудзон знову повернув на північ. У вересні він увійшов до нью-йоркську бухту, де до нього вже бував Джованні де Вераццано, і піднявся вгору по Великій північній річці (тепер річка Гудзон). Діставшись до місця, де нині розташоване місто Олбані, він переконався, що цей шлях не веде до Китаю.
Того ж року інший європейський дослідник, француз Самюель де Шамплейн, намагався пропливти в Китай річкою Рішельє, притокою річки Святого Лаврентія. Шамплейн відкрив озеро, що носить його ім'я, підійшов до того ж місця, де перебував Гудзон, тільки з іншого боку. Їх розділяли лише 150 кілометрів.
У Гудзона знову виникли непорозуміння з командою, — і він вирішив повернутися в Голландію. По дорозі він зайшов у порт Дартмут в Англії. Тут «Гальф-Моон» був захоплений англійською урядом, а Гудзону й іншим англійцям з його команди заборонено виїзд в європейські країни. Англійцям порадили робити відкриття на користь власної батьківщини, якщо вони хочуть продовжувати дослідження.
Уже наступного (1609) року Гудзон так і вчинив, а Англійська Ост-Індська компанія взяла Гудзона до себе на службу і дала йому для пошуків Північно-Західного проходу маленьке судно «Дискавері» («Відкриття») водотонажністю 55 тонн, з екіпажем 23 чоловік. Гудзону не цілком довіряли: стало відомо, що під час минулого плавання до американських берегів моряки були дуже незадоволені своїм командиром, — і невдоволення кілька разів загрожувало перейти у відкритий бунт. Тому директори компанії призначили старшим офіцером «Дискавері» незнайомого Гудзону моряка, вважаючи його цілком надійною людиною.
17 квітня 1610 року Гудзон вийшов з Лондонського порту. У гирлі Темзи він висадив на берег нав'язаного йому «спостерігача». Вже на переході до Ісландії піднялося ремствування серед команди, з якою капітан і цього разу ніяк не міг поладити. Від Ісландії Гудзон попрямував до східного берегу Гренландії. Там він почав спускатися на південь, марно шукаючи прохід у Тихий океан, обігнув південну край Гренландії, а звідти повернув на захід. Не знайшовши протоки біля північного берега землі Мета-Інкогніта, відкритої Мартином Фробішером, він обігнув цей півострів Баффінової Землі з півдня і 5 липня потрапив в справжню протоку (Гудзонову). Повільно, на дотик вів своє судно Гудзон вздовж північного берега протоки, забитої кригою. 11 липня він витримав сильний шторм, перейшов до протилежного берегу і вдруге відкрив там затоку Унга-Ва, потім закінчив відкриття всього північного узбережжя Лабрадору.
2 серпня у 63°20' північної широти показалася земля, яку Гудзон прийняв спочатку за виступ материка (острів Солсбері). На наступний день судно обігнуло вдаваний виступ, і перед моряками відкрилося на заході, під блідими променями північного сонця, широкий сріблясто-блакитний простір — вільне від льоду, спокійне море. 3 серпня 1610 року Гудзон вніс такий запис у судновий журнал: «Ми пішли (на захід) по вузькому проходу між островами Дігсі і Лабрадор. Мис у входу з протоки з південної сторони я назвав Вулстенхолм». Це останній запис, зроблений рукою Гудзона.
Решту через півроку доповів у Лондоні Абакук Пріккет, моряк з «Дискавері». За мисом Вулстенхолм берег круто повернув на південь. Судно йшло кілька тижнів уздовж берега. На заході далеко від материка в ясну погоду моряки бачили суходіл і вирішили, що це протилежний берег широкого протоки, що веде їх в Тихий океан. Насправді ж це була ланцюг островів, які простягнулися вздовж західного берега Лабрадору в 50-150 кілометрах від нього (Мансел, Оттава, Ту-Бротерс, Сліпер, Кінг-Джордж, Белчер). В кінці вересня, пройшовши на південь по уявній протоці більше 1200 кілометрів, моряки потрапили в порівняно невелику затоку (Джеймс). Серед команди спалахнула невдоволення, і Гудзон висадив на берег, залишивши там гинути моряка, якого вважав головним баламутом. У листопаді біля південного берега затоки, у 53° північної широти, судно було оточене крагою і викинуте на берег. Зимівля проходила в стерпних умовах: паливо цілком вистачало, а успішне полювання на птахів дозволяло добре харчуватися. В середині червня наступного, 1611 року судно спустили на воду і почали поволі просуватися на північ. Через тиждень незадоволеність команди перейшла у відкрите обурення; 22 червня бунтівники кинули в човен Генрі Гудзона, його малолітнього сина, помічника штурмана і ще 6 людей, вірних капітанові, і залишили їх напризволяще без зброї та продовольства.
Єдиний уцілілий офіцер штурман Роберт Байлот восени 1611 року привів «Дискавері» назад в Англію. На Батьківщину повернулися 13 людей (за іншими даними, 8). До капітана-невдахи прийшла посмертна слава: Велику Північну річку, відкриту до нього, названо його ім'ям; протоку, відкриту С.Каботом, — Гудзоновою протокою; море, що стало його могилою, — Гудзоновою затокою.
