Географія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

ϋ

Фізична карта світу

Геогра́фія або земле́пис[1] (грец. γεωγραφία, опис Землі, походить від двох еллінських слів: γεια — Земля і γραφειν — писати, описувати[2]) — наука, що вивчає географічну оболонку Землі (епігеосферу), її просторову природну і соціально-економічну різноманітність[3], а також зв'язки між природним середовищем і діяльністю людини. В сучасному розумінні поняття географія заміщено поняттям географічні науки.

Об'єкт вивчення географії — закони і закономірності розміщення і взаємодії компонентів географічного середовища і їх поєднань на різних рівнях.

Географія — одна з найдавніших наук, багато її основ були закладені в еллінську епоху. Першою людиною, що використала словосполучення «географія», був Ератосфен (276-194 до н. е.). Узагальнив досвід видатний географ Клавдій Птолемей в 1 столітті н. е. Розквіт класичної західної географічної традиції відбувся в епоху Відродження, яка відзначилась переосмисленням досягнень епохи пізнього еллінізму і значними досягненнями в картографії, які прийнято пов'язувати з ім'ям Герарда Меркатора. Основи сучасної академічної географії в 1-й половині XIX століття заклали Олександр Гумбольдт і Карл Ріттер.

Географія[ред.ред. код]

Споконвіку основною сутністю географії були закони та закономірності розміщення та взаємодії компонентів географічного середовища та їхніх поєднань на різних рівнях. Складність об'єкта дослідження і широта предметної области зумовили диференціацію єдиної географії на низку спеціалізованих (галузевих) наукових дисциплін, які утворюють систему географічних наук. У її рамках виділяються природничі («фізико-географічні») та суспільні («соціально-економічні») географічні науки.

Географія виникла як опис географічної оболонки Землі, її структури та динаміки, взаємодії та розповсюдження у просторі окремих компонентів. Декілька тисячоліть пішло на становлення фізичної географії і формування підвалин класичної географічної науки. У той же час поодинокі дослідники намагалися поєднувати суспільні процеси з компонентами географічного середовища. Таким чином починали зароджуватися нові напрямки географічних досліджень, які, починаючи з XX сторіччя н. е., набули сучасних рис. Географія на сучасному етапі поділяється на низку прородничо-географічних і суспільно-географічних наук, які тісно пов'язані між собою, а спільними завданнями є всебічне дослідження природно-територіальних і виробничо-територіальних комплексів[4]. Основною метою географічних досліджень на сучасному етапі є наукове обґрунтування шляхів раціональної територіальної організації суспільства і природовикористання, створення основ стратегії екологічно безпечного розвитку суспільства. Все-таки більшість географів класичної школи продовжують визначати фізичну географію як науку, а решту її суспільних напрямків  — похідними наукового пізнання та суспільними проектами, що переплітаються з різними сферами та науками[5][6].

Методологія[ред.ред. код]

У географії використовують такі методи:

  • метод безпосереднього спостереження,
  • історичний метод,
  • картографічний метод,
  • фізичний метод,
  • хімічний метод,
  • математичний метод,
  • метод космічних досліджень,
  • метод наукових спостережнь

паро

Фізична географія[ред.ред. код]

Фізична географія вивчає закономірності будови і розвитку географічної оболонки та її окремих складових частин («тобто об'єктом вивчення фізичної географії є географічна оболонка в цілому»). Основу фізичної географії становить загальне землезнавство і ландшафтознавство[7]. Загальне землезнавство займається вивченням закономірностей географічної оболонки в цілому, ландшафтознавство вивчає ландшафтні комплекси. Загалом за довге існування людської популяції її дослідники склали значний перелік географічних фізичних дисциплін, які дають певне поняття як Науки про Землю. Система Фізичної географії включає також картографію, хоча інколи її окремо виділяють від головної гілки як окрему географічну дисципліну.

Основні наукові дисципліни фізичної географії:

Крім того, фізична географія має чіткіше дисциплінарне розмежування, яке класифікують за загальними рисами об'єкта дослідження  — це поняття «сферичне»  — на літосферу, гідросферу, атмосферу, педосферу («поверхні землі») і флору та фауну, які мають назву на загал — біосфера.

Соціально-економічна географія (суспільна)[ред.ред. код]

Економічна та соціальна географія  — у деяких країнах суспільна географія отримала назву антропогеографії — «людська географія», себто розділ науки географії, котрий вивчає всі наслідки й особливості людського існування на об'єкті, яким є Земля, з відповідними особливостями. Тому до соціально-економічної географії належать науки, які вивчають географічне розміщення виробництва, умови та особливості його розвитку у різних країнах і районах, зокрема, географія населення, промисловости, сільського господарства, транспорту, невиробничої сфери та інші, а соціальну географію часто розглядають у комплексі з економічною географією.

Соціально-економічна географія вивчає територіальну організацію суспільства, підрозділяється на чотири галузеві блоки («зі своїми розділами»):

Існують іще інші дисципліни, присвячені комплексному опису окремих територій та вивчення проблем їхнього розвитку: Країнознавство і Геоурбаністика.

Дослідження з географії в Україні[ред.ред. код]

Дослідження з географії в Україні проводять установи НАН, зокрема відділення географії Інституту геофізики НАН України, профільні кафедри вузів.

Географічна наука в НАН України на початку її формування на академічному рівні була представлена фізико-географом і геоморфологом П. А. Тутковським (академік з 1918 р.), економіко-географом К. Г. Воблим (академік з 1919 р.), метеорологом і кліматологом Б. І. Срезневським (академік з 1920 р.).

Важливу роль у розвитку географії відіграло вчення про біосферу і ноосферу академіка В. І. Вернадського — першого президента АН України. У наступні роки географічну науку в АН України розвивали відомий географ і мандрівник П. К. Козлов (академік з 1927 р.), географ С. Л. Рудницький (академік з 1929 р.), гідролог Є. В. Оппоков (академік з 1929 р.), полярник О. Ю. Шмідт (академік з 1934 р.), фізико-географ і ґрунтознавець Г. М. Висоцький (академік з 1939 р.), економіко-географ Я. Г. Фейгін (чл.-кор. з 1939 р.). У перші повоєнні роки в Академії проводилися дослідження з географії ґрунтів (П. С. Погребняк, академік з 1948 р.), геоморфології (В. Г. Бондарчук, академік з 1951 р.) та інші.

Примітки[ред.ред. код]

  1. http://r2u.org.ua/s?w=%D0%B7%D0%B5%D0%BC%D0%BB%D0%B5%D0%BF%D0%B8%D1%81&scope=all&dicts=all
  2. «Online Etymology Dictionary». Etymonline.com. Архів оригіналу за 2013-05-12. Процитовано 2009-04-17. 
  3. «Geography». The American Heritage Dictionary/ of the English Language, Fourth Edition. Houghton Mifflin Company. Архів оригіналу за 2013-05-12. Процитовано 2006-10-09. 
  4. Pattison W.D. The Four Traditions of Geography // Journal of Geography, 89 (1990) (5) С. 202–6. — DOI:10.1080/00221349008979196. Reprint of a 1964 article.
  5. http://web.clas.ufl.edu/users/morgans/lecture_2.prn.pdf
  6. «1(b). Elements of Geography». Physicalgeography.net. Архів оригіналу за 2013-05-12. Процитовано 2009-04-17. 
  7. «What is geography?». AAG Career Guide: Jobs in Geography and related Geographical Sciences. Association of American Geographers. Процитовано 2006-10-09. 

Література[ред.ред. код]

  1. Мала гірнича енциклопедія. В 3-х т. / За ред. В. С. Білецького. — Донецьк: Донбас, 2004. — ISBN 966-7804-14-3.
  2. Жупанський Я. І. Історія географії в Україні: навчальний посібник. — К, 2006.
  1. Canal Apaza, Luis (2007). Geografía Regional. CBT.
  2. Cuadrat, J.M; PITA, Mº.F. (2000). Climatología, Segunda edición, Madrid: Cátedra Geografía.
  3. Ferreras, C.; Fidalgo, C.E. (1999). Biogeografía y edafología. Madrid: Síntesis.
  4. López Bermúdez, Francisco y Otros (1992). Geografía física. Madrid: Cátedra Geografía.
  5. Méndez, Ricardo (1997). Geografía económica. La lógica espacial del capitalismo. Barcelona: Ariel Geografía.
  6. Puyol, Rafael; Estébanez, José; Méndez, Ricardo (1995). Geografía humana. Madrid: Cátedra Geografía.
  7. Valencia Rangel, Francisco (1987). Introducción a la Geografía Física, 13a edición, México: Herrero.
  8. Hanno Beck: Geographie. Europäische Entwicklung in Texten und Erläuterungen. (Orbis academicus. Problemgeschichten der Wissenschaft in Dokumenten und Darstellungen. Band II/16). Karl Alber, Freiburg / München 1973, ISBN 3-495-47262-2
  9. Hans Gebhardt, Rüdiger Glaser, Ulrich Radtke, Paul Reuber (plus 130 Autoren): Geographie — Physische Geographie und Humangeographie. Spektrum Akademischer Verlag in Elsevier, Heidelberg 2006/2007, ISBN 3-8274-1543-8.
  10. Hans Heinrich Blotevogel: Geographie. In: E. Brunotte, H. Gebhardt, M. Meurer, P. Meusberger, J. Nipper (Hrsg.): Lexikon der Geographie. Spektrum, Heidelberg 2002, ISBN 3-8274-0416-9.
  11. Hartmut Leser (Hrsg.): Wörterbuch Allgemeine Geographie. DTV und Westermann, München 2005, ISBN 3-423-03422-X.
  12. Katharina Fleischmann; Ulrike Meyer-Hanschen, Stadt Land Gender: Einführung in feministische Geographien. Helmer, Königstein/Taunus 2005, ISBN 1-4051-0186-5
  1. (рос.) Баранский Н. Н. Научные принципы в географии. // Избранные труды. — М.: Лепсель, 1980.
  2. (рос.) Максаковский В. П. Географическая картина мира. В 2 книгах./ В. П. Максаковский. — 3-е издание, исправленное. — М.: Дрофа, 2006. — 495 с.
  3. (рос.) Мересте У. Н., Ныммик С. Я. Современная география: вопросы теории. — М.: Мысль, 1984.
  4. (рос.) Саушкин Ю. Г. Географическая наука в прошлом, настоящем, будущем. — М.: Мысль, 1973.
  5. (рос.) Саушкин Ю. Г. История и методология географической науки. — М.: Издательство Московского университета, 1976.
  6. (рос.) Хореев Б. С. Некоторые методологические вопросы науковедения и развития теории географической науки // География в системе наук. — Л.: Наука, 1987.

Посилання[ред.ред. код]