Глинський Михайло Львович
Миха́йло Льво́вич Гли́нський (* *1467 — † 15 (24 вересня) 1534) — український магнат Герб Глинських, воєначальник і державний діяч Великого князівства Литовського і Великого князівства Московського, князь з роду Глинських.
Мав великі земельні маєтності на Чернігівщині, Київщині і в Білорусії. За молодих років перебував за кордоном (Саксонія, Італія), де прийняв католицтво. Студіював у Німеччині, був при дворі цісаря Максиміліана, служив у Альбрехта, курфюрста саксонського. В 1499 — 1507 роках служив маршалком двору литовського великого князя Олександра. Здобувши значний вплив, підтримував православних вельмож. Уславився перемогами над татарами. Він прагнув утворити окрему державу з руських (українських та білоруських) земель, які перебували під владою феодальної Литви. Після смерті Олександра, звинувачений у його отруєнні, був усунутий польським королем і великим литовським князем Сигізмундом І з державних посад. Глинський разом з братами Василем та Іваном в 1508 році очолив повстання групи українських та білоруських феодалів (за підтримки Московського царства), невдоволених пануванням литовської знаті. Після поразки повстанців під Гомелем Глинський зі своїми братами перейшов до Москви, дістав звання боярина і великі земельні маєтності.
Глинський відзначився як воєначальник у боротьбі проти нападів татарських орд. Під час війни Московської держави з Литвою 1512—1522 років намагався перейти на сторону Литви, за що був ув'язнений (1514—1526 роках). Після смерті великого князя Василія ІІІ брав участь у боротьбі боярських груп за владу. В 1534 році був ув'язнений вдруге і помер у тюрмі.
Історична пам'ять [ред.]
У сучасній Україні — найвідоміший з династії Глинських, чому сприяла прижиттєва та посмертна слава блискучого ренесансного правителя. Фігурує в десятках поетичних та прозових творів. Разом зі своєю онукою, непопулярною католичкою Анною-Алоїзою, став героєм низки легенд і переказів.
Джерела [ред.]
- Журавльов Д.В. Хто є хто в українській історії. — Х.:Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2011. — 416 с.
Посилання [ред.]
