Григорій Палама

Григорій Палама

Григорій Палама (грец. Γρηγόριος Παλαμάς, 1296—1359) — візантійський православний святий, ісихаст-практик, здійснив довершене богословсько-теоретичне виправдання ісихазму. Був монахом на грецькій горі Афон а пізніше архієпископом міста Солуня.

У грецькому місті Верія 20 грудня 2009 року відбулася святкова літургія, яку очолив архієпископ Афінський і всієї Еллади Ієронім, під час якої відбулося причислення до лику святих всіх членів родини святого Григорія Палами: його батьків Констанція і Каллоніс, двох сестер Епіхаріс і Феодоти та двох братів Феодосія і Макарія.

Біографія

Народився в Константинополі, в аристократичній родині. Автор трактату «Тріади на захист святих ісихастів» (в 1995 перекладені на російську мову В. Веніаминовим і видані того ж року в Москві видавництвом «Канон»). Відомий своєю полемікою з богословом Варлаамом (який став після втечі домашнім вчителем майбутнього гуманіста Франческо Петрарки) про природу Світла Преображення. З 1350 проживав в Солуні, де активно співпрацював з Миколаєм Кавасилой. В 1354 попав в полон до турків, але через рік був звільненим.

В 1368 році Григорія Паламу було канонізовано у лику святителя, бо ще при житті сподобився об'явлень і мав дар зцілення. Патріарх Константинопольський Філофей написав його житіє і порядок церковної служби на його честь.

Святкування пам'яті 14 (27) листопада (день кончини). Пам'ять свт. Григорія Палами святкується за перехідною датою, на честь його діяльності у другу неділю Великого посту, що слідує за Торжеством Православ'я.

Григорій Палама — засновник ісихазму

Як пише відомий православний богослов прот. Олександер Шмеман: «В досвіді „ісихазму“, в богослов'ї св. Григорія Палами оживає все передання Отців Церкви; в Боголюдському образі Христа і в дарах Св. Духа християнство розкривається як бачення обожненої повноти людського єства, а в ній „богопричасности“ всього у світі… Таке богослов'я самозречення і одинокого сходження до Бога навіть в плані церковного життя важливіше, впливовіше, аніж богослов'я „офіційне“. В „духоносних“ старцях Церква виявляє той полюс свободи від світу, свободи оцінки всього на світі, якого їй так не вистачає в тісному „шлюбі“ з Державою».

Вчення Григорія Палами про ісихію та «божественні енергії»

Незважаючи на спротив впливової на той час у Візантії партії «схоластів», після численних сперечань, протиборства і навіть переслідувань партія «паламітів» нарешті перемагає, а Костантинопільський Собор 1351 р. остаточно затверджує вчення св. Григорія про обоження, ісихію та «божественні енергії» як основу Православ'я. З цього часу ісихазм перестав бути винятково традицією ченців-пустельників. Він став бажаною практикою для всіх християн в їхньому повсякденному метушливому житті, а водночас перетворився на потужний церковно-політичний і культурний рух, що відкривало перед світовою цивілізацією нові обрії.

Наслідки офіційного утвердження ісихазму Григорія Палами, як основи православ'я

Офіційне утвердження ісихазму сприяло розвиткові не тільки антично-візантійської, але передусім слов'янських національно-самобутніх культур. Зокрема в Сербії за короля Стефана Душана (1336 — 1355), що безпосередньо їздив на Афон до преп. Григорія Палами і був його відданим шанувальником, ісихазм не тільки проголошений офіційною доктриною, а під його впливом почала розвиватись самобутня сербська література, живопис та архітектура. Мало того, 1346 р., після засудження «паламізму» візантійським патріархом-варлаамітом Іоаном, було проголошено автокефалію Сербської Церкви на чолі з власним патріархом-ісихастом Іоаникієм Печським. Ця подія, здійснена сербськими ісихастами-патріотами, вирішально відбилась на всій подальшій історії і культурі Сербії. Константинопольський патріарх-варлааміт у відповідь піддав «анатемі» короля Душана, патріарха Іоаникія і всю Сербську Церкву. Аналогічні події відбувались і в Болгарії, де патріархом на цей час був найближчий учень преп. Григорія Синаїта — Феодосій Тирнівський. Саме цей святий старець-патріарх в 1352 р. здійснив визначний вчинок в історії Української Церкви — поставив для Києва окремого українського автокефального митрополита-ісихаста Феодорита (1352 — 1354) — на противагу московському митрополитові-варлааміту Феогносту (1328 — 1353), який не визнавав постанови Соборів. Митрополит Феодорит намагався об'єднати навколо Києва усі україно-литовські єпархії, в тому числі й Галичину, повсюди утверджуючи ідеали ісихазму і соборности. З цього періоду, власне, і слід починати відлік розмежування митрополії на Київську і Московську. Наступником митр. Феодорита новий Константинопольський патріарх-паламіт поставив також митрополита-ісихаста Романа Київського (1354 — 1361), який приєднав до Київської Церкви Чернігівську і навіть Брянську єпархії, налагодив стосунки з єпархіями Тверською, Новгородською та Псковською, які також не хотіли підпорядковуватись Москві.