Григор'єв Матвій Олександрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Никифір Олександрович
Григор'єв-Серветников
Hryhorjev.jpg
Отаман Никифір Григор'єв у 1919 році
Народився 09 лютого 1884 року
село Верблюжка[1], Кіровоградська область
Помер 27 липня 1919 року
село Сентово,
Кіровоградська область
вбивство
Громадянство Російська Імперія
Національність українець[Джерело?]
Ім'я при народженні Никифір Олександрович Серветник [2]
Псевдонім Григор'єв
Прізвисько Отаман Григор'єв
Діяльність військовик
Посада Головний отаман Повстанських військ Херсонщини, Запоріжжя і Таврії (1919)
Звання штабс-капітан Російської Імператорської Армії (1917)
підполковник Армії УНР (1917)
сотник Армії Української Держави (1918)
начальник дивізії Української Червоної Армії (1919)
Партія Українська комуністична партія (боротьбистів)
Конфесія православний[Джерело?]
підпис: Отаман Григорьєв
Нагороди
Георгіївський хрест 3 ступеня
Георгіївський хрест 4 ступеня
Орден Червоного Прапора

Григор'єв Никифір Олександрович (за однією з версій, справжнє ім'я Никифір Олександрович Серветник[3]) (*9 лютого 1884, село Верблюжка Олександрійського повіту Херсонської губернії, зараз — Новгородківського району Кіровоградської області, за іншими даними — село Григор'євка Новопразької волості Олександрійського повіту Херсонської губернії, зараз — Новопразької селищної ради Олександрійського району Кіровоградської області) — †27 липня 1919, село Сентове Олександрійського повіту Херсонської губернії, зараз село Родниківка, Олександрівський район Кіровоградська область)  — один з лідерів Української Національної Революції, видатний український військовий та громадсько-політичний діяч доби Громадянської війни 1917—1921 років.

Кадровий офіцер (штабс-капітан) Російської Імператорської Армії; підполковник Армії Української Народної Республіки (1917); сотник Запорозької дивізії Армії Української Держави (1918); повстанський отаман Степової України (1918), начальник Херсонської повстанської дивізії, полковник Дієвої Армії Директорії Української Народної Республіки та Головний отаман Повстанських військ Херсонщини, Запоріжжя і Таврії (1918—1919); командир 1-ї бригади Задніпровської Української радянської дивізії, начальник 6-ї Української радянської стрілецької дивізії Української Червоної Армії (1919); керівник антибільшовицького повстання на Півдні України та командуючий об'єднаною Українською повстанською армією (1919), самопроголошений Гетьман України (1919).

Біографія[ред.ред. код]

Цікаві факти[ред.ред. код]

Незважаючи на широко відому повстанську діяльність отамана Григор'єва завдяки енциклопедичним виданням, художній літературі, кінематографу, а також – підручникам та посібникам по історії України (як радянських часів, так і нинішніх), не встановивши достеменно та не опублікувавши основних фактів його біографії, вітчизняні історики губляться в здогадках щодо біографії відомої історичної особи України – справжнього імені, прізвища, по-батькові, місця та дати народження отамана Григор'єва, його соціального походження, освіти тощо.

Ранні роки[ред.ред. код]

Українського козацького походження[Джерело?] та православного віросповідання[Джерело?]. Закінчив початкову двокласну школу села Верблюжки[Джерело?] Олександрійського повіту Херсонської губернії. Навчався у фельдшерській школі міста Миколаєва Херсонської губернії.

Учасник російсько-японської війни (доброволець). За хоробрість у боях нагороджений Знаком Відзнаки Військового ордена Святого Георгія 4-го та 3-го ступенів.

Офіцер російської імператорської армії[ред.ред. код]

Закінчив Чугуївське військове училище по 3-му розряду в 1909 році. У списках офіцерів Російської Імператорської Армії 1910 року значиться як прапорщик піхоти (60-й піхотний полк) «Григорьев-Серветников Никифор Александрович».

Акцизний чиновник у місті Олександрії Херсонської губернії, прапорщик запасу.

Учасник Першої Світової війни 1914–1918 років. На початку війни він був мобілізований до лав російської імператорської армії. Прапорщик (1914), потім штабс-капітан 56-го Житомирського піхотного полку (Бердичів, 1917). Брав активну участь у боях на Південно-Західному фронті. Активний учасник українізації частин російської імператорської армії (1917) та створення на їхній основі регулярних частин армії Української Народної Республіки.

Підполковник армії Української Народної Республіки (1917).

Сотник армії Української Держави[ред.ред. код]

Із приходом до влади генерала Павла Скоропадського, у чині сотника Запорозької дивізії армії Української Держави залишив збройні сили на знак незгоди з політикою Гетьманату (підтримка німецького окупаційного режиму та виплата Німеччині надзвичайно великої контрибуції, відновлення поміщицьких латифундій, військова диктатура). Підтримуючи зв'язки з Симоном Петлюрою та Українським національним союзом, Никифір Олександрович Григор'єв стає до боротьби з Гетьманатом та австро-німецькими окупантами, направляється до Верблюзької волості Олександрійського повіту Херсонської губернії та формує там з дрібних повстанських загонів боєздатне повстанське військо.

Головний отаман Херсонщини, Запоріжжя і Таврії[ред.ред. код]

У листопаді 1918 року, об'єднавши під своїм командуванням численні повстанські загони, стає до лав війська Директорії Української Народної Республіки. Ведучи боротьбу проти білогвардійців, повстанські війська під командуванням отамана Никифора Олександровича Григор'єва (близько 6 тисяч чоловік) у грудні 1918 року зайняли місто Миколаїв та продовжили наступ у напрямі на місто Херсон.

У січні 1919 року — начальник Херсонської повстанської дивізії армії Директорії Української Народної Республіки, полковник армії УНР (до 29 січня 1919 року). Призначається Симоном Петлюрою на посаду Головного отамана Повстанських військ Херсонщини, Запоріжжя і Таврії.

Командир 1-ї бригади Задніпровської радянської дивізії та 6-ї Української радянської дивізії[ред.ред. код]

Grigorev.jpg

У січні 1919 року, через два дні після арешту Петра Болбочана, полковник Никифір Олександрович Григор'єв надіслав до штабу Запорозького корпусу в місто Кременчук таку заяву:

« В Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерву, сільські вчителі та всякі кар'єристи і авантюристи, які хочуть грати роль державних мужів і великих дипломатів. Це люди не фахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини.  »

Після відступу Директорії Української Народної Республіки з міста Києва, Никифір Олександрович Григор'єв 18 лютого 1919 року розпочав переговори з більшовицьким урядом України та наприкінці лютого того ж року очолив 1-у бригаду Задніпровської радянської дивізії Української Червоної Армії, сформовану з повстанських полків Херсонської повстанської дивізії армії Директорії Української Народної Республіки.

Провів операцію по звільненню півдня України від військ Антанти, зайнявши 10 березня 1919 року місто Херсон, а 15 березня 1919 року — місто Одесу.

За місто Одесу був нагороджений найвищою тодішньою радянською нагородою — орденом Червоного прапора [Джерело?], який йому вручив особисто головнокомандуючий збройними силами Радянської України Володимир Овсієнко.

Із квітня 1919 року — начальник 6-ї Української радянської дивізії Української Червоної Армії (Збройних Сил Української Радянської Соціалістичної Республіки), сформованої в Херсонській губернії на базі 1-ї Задніпровської радянської бригади.

Керівник антибільшовицького повстання на Півдні України[ред.ред. код]

Основна стаття: Григор'євське повстання

Більшовицький агітаційний плакат проти Григор'єва

7 травня 1919 року в місті Єлисаветграді Херсонської губернії (нині - місто Кіровоград) начдив Григор'єв підняв антибільшовицьке повстання. 8 травня він звернувся з Універсалом «До Українського народу», в якому закликав до боротьби проти російських продовольчих загонів, що діяли на Херсонщині, та комісарів ЧК, а також створення Рад без більшовиків. Як згадував Юрко Тютюнник, зразу ж після проголошення Універсалу в штабі у Никифора Олександровича Григор'єва з'явився політичний працівник 1-ї Української радянської армії більшовик Шафранський, який, після довгої розмови справив на отамана Григор'єва позитивне враження, але остаточно не переконав його та не відмовив від боротьби. Саме тоді Григор'єв на прохання Шафранського звільнив заарештованих червоноармійців та надав потяг, на якому вони без перешкод виїхали.

9 травня бунтівна 6-та Українська радянська дивізія (понад 20 тисяч добре озброєних бійців з кулеметами, артилерією, пронепоїздами) розпочала наступ від Знам'янки — Олександрії — Куцівки на Катеринослав та Єлисаветград. 10 травня полки повстанців здобули місто Черкаси та місто Смілу, 12-го — місто Кременчук, 13-го — місто Золотоношу. Але уже наступного дня загони Шафранського відтіснили повстанців. Повстання полків дивізії Григорьева підтримали інші частини Української Червоної армії та місцеве населення. Командувач повстанськими військами Никифір Олександрович Григор'єв вирішив швидким маршем пройти Лівобережну Україну та оволодіти столицею Української СРР містом Харковом. У кінці травня проти повстанців було кинуто надійні більшовицькі військові частини, в тому числі — з Росії, які під командуванням Ворошилова та Пархоменка зупинили наступ. Після ряду кровопролитних боїв на Полтавщині командувач повстанською армією отаман Никифір Олександрович Григор'єв зі своїми військами змушений був відійти на Херсонщину. Подальшим успіхам повстання перешкодили неузгодженність дій деяких лідерів об'єднаної повстанської армії (серед них — анархіста Нестора Махна), що не дозволило Григор'єву об'єднати усі наявні антибільшовицькі сили.

« Ми відкололися від Вас[4] через те, що Ви повели на Україні мілко-буржуазну внутрішню і закордонну політику, яка давала змогу експлуатувати державам Антанти наш нарід і його багатства. Ми відкололися від комуністів і б'єм їх через те, що дев'яносто відсотків населення України не хоче комуни і не визнає диктатури партії, диктатури особи.

Зараз становище скрутне, на нашу дивізію навалилося п'ять дивізій комуністів. Три дивізії комуністів ми розбили дощенту, дві дивізії пощипали, зовсім розстроїли транспорт, телеграфну й телефонну зв'язь на Україні, розстроїли мобілізацію комуністів і їх снабженіє фронта, але ж і самі зійшли з залізниці, потеряли багато війська, гармати, майже все снабженіє і зараз перейшли на партизанську війну. Штаб має двадцять один партизанський отряд і чотири полки піхоти, всеї кавалерії в отрядах до двох тисяч. Гармат мало, кулеметів до трьохсот штук, прочого снаряженія мало, але авторитет штабу дуже високий. Ви зараз ведете наступ на комуністичний фронт, ми теж наступаєм з тилу. Бажано було б знати, чи будемо ми битися, як комуністи розбіжаться, чи ні? Отаман Григорьєв Помічники: Горбенко, Терещенко, Бондар Начальник штабу: Шевченко 28 червня 1919 р. Штаб біля с. Бережинка[5]

 »

Під час заколоту на території, підконтрольній повстанцям, мали місце насильство по відношенню до мирного населення, численні вбивства та погроми єврейського населення (що в цілому, в період громадянської війни 1917–1921 років, не було винятковим явищем). За свідченням Юрія Тютюнника, сам отаман Григор'єв не був організатором погромів, але під час повстання, в умовах безладдя, не присікав антисемітську агітацію, що сприяло насильству.

Улітку 1919 року Повстанські війська отамана Никифора Олександровича Григор'єва об'єднались з загонами Нестора Махна, сам він був обраний командуючим об'єднаної повстанської армії, а Махно — Головою Революційної Військової Ради. Одночасно отаман Григор'єв вів таємні переговори з запеклим ворогом махновців генералом Денікиним щодо спільних дій проти більшовиків (згідно з Петром Аршиновим, денікінські емісари були піймані та страчені). Існують свідчення [Джерело?], що Григор'єв отримав від Денікіна військове звання генерал-майора Білої Армії. Це стало відомо Нестору Махно, який вирішив стратити Григор'єва як зрадника, очолити повстанську армію та продовжити партизанську війну з військами російського генерала Денікіна, захопившими Україну.

Вбивство[ред.ред. код]

25 липня 1919 року Нестор Махно з Григор'євим зустрілися у селі Оситняжка й домовилися через день провести мітинг в селі Сентовому, що за 12 кілометрів. 27 липня 1919 року у селі Сентовому за кілька хвилин до мітингу у приміщенні сільської ради Григор'єв був звинувачений ординарцем Махна Олексієм Чубенком у погромах та застрілений Нестором Махном. Деякі повстанські полки Григор'єва приєднались до махновців, а більшість під ударами більшовиків та денікінців на деякий час розсіялась.

За деякими історичними даними [Джерело?], самопроголошений Гетьман України Никифір Олександрович Григор'єв був похований на центральному міському кладовищі міста Олександрії Херсонської губернії (нині Кіровоградської області). На сьогоднішній день могила не збереглася. Існує свідчення, що Григор'єв був похований своєю дружиною у невеликому ліску поблизу міста Олександрії, де на його могилі згодом таємно встановлено хрест. За цією могилою багато років доглядають представники однієї з місцевих організацій. Однак ці відомості ще потребують перевірки.

Пам'ять[ред.ред. код]

В честь отамана Григор'єва не встановлено жодного пам'ятного знака.

Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Коваль Роман. Головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор'єв
  • Тобілевич Богдан. Увічнимо пам'ять отамана Григор'єва [Текст] / Богдан Тобілевич, Почесний літописець Українського козацтва // Вільне Слово. Засновник — Олександрійська міська рада Кіровоградської області. — Олександрія, 2013. — 06 лютого. — С. 04. — Рубрика «Громадська ініціатива».

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Тинченко Я. Ю. Офіцерский корпус армії Українськой Народної Республіки (1917—1921)
  2. За деякими версіями справжнє ім'я
  3. http://www.ukrainians-world.org.ua/ukr/peoples/df312954c6174ded/
  4. (петлюрівців)
  5. З книги Олександра Вишнівського "Повстанський рух і отаманія"