Громадське мовлення

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Суспільне мовлення (синоніми: громадське мовлення, суспільно-правове мовлення)  — різновид телерадіомовлення, що служить суспільству (або громадськості), фінансується ним та підзвітне йому.

Визначення[ред.ред. код]

Не існує загальновизнаного визначення громадського мовлення. Найкращим наближенням до такого вважаються принципи громадської організації «Світова рада радіо та телебачення», яким повинно відповідати громадське мовлення:

  • універсальне спрямування програм, тобто для всіх громадян в однаковій мірі, незалежно від розміру їхніх доходів або приналежності до якоїсь групи (верстви) суспільства,
  • різноманітність і виваженість змісту, жанрів, груп глядачів та слухачів,
  • дистинктивність — програми громадських мовників відрізняються від програм інших мовників кращою якістю, культурно-збагачуючим змістом та високим рівнем новацій тощо,
  • незалежність мовників від політичного та ринкового тиску.[1]

Отже, громадське мовлення як високоякісний медіапродукт повинно бути спрямованим на задоволення потреб всіх громадян суспільства незалежно від їхньої купівельної спроможності. При цьому, потребам меншин повинна приділятися особлива увага. Виконання згаданих вище функцій вимагає особливого фінансування.[2] Міжнародна консалтингова компаня МекКінзі у своєму звіті про громадське мовлення в різних країнах світу[3] приходить до висновку, що фінансування громадського мовника повинно відповідати таким критеріям як

  • незалежність від надмірного державного та комерційного впливу,
  • можливість середньострокового прогнозування доходів,
  • збільшення доходів нетто, тобто ріст витрат внаслідок інфляції компенсується збільшенням доходів,
  • належне фінансування для гідного конкурування з комерційними мовниками,
  • процедура збирання коштів, яка визнається суспільством.

Таким видом фінансування, що найбільше відповідає зазначеним критеріям, вважається абонентська плата. Останній термін є дещо неточним перекладом з англійської «license fee», оскільки в деяких країнах, таких як ФРН, Великобританія тощо, громадяни підлягають під її сплату в разі наявності у своєму володінні апаратурою, здатною відображати програми громадських мовників (телевізор, радіо, ПК), навіть якщо вони ці програми не споживають.

Україна[ред.ред. код]

Закон про суспільно-правове мовлення в Україні ухвалено у 1997 (автор — Віталій Шевченко), але він досі не був введений у дію.

Дискусії про утворення суспільного мовлення пожвавилися у 2005 — після Помаранчевої революції та приходу на НТКУ команди Тараса Стецьківа та Андрія Шевченка. Була утворена Коаліція громадських організацій «Суспільне мовлення», яка напрацювала пакет законодавчих та організаційних пропозицій. Рух затих після відхилення Верховною Радою відповідного законопроекту 22 грудня 2005 у другому читанні.

Згідно з першою статтею, пунктів 1 та 2 цього законопроекту — «суспільне телебачення і радіомовлення України (надалі — суспільне телерадіомовлення) — це система незалежного, неупередженого, об'єктивного, суспільнокорисного некомерційного загальнонаціонального теле-і радіомовлення на території України та за її межами.

Суспільне телерадіомовлення включає:
а) телевізійне мовлення на двох загальнонаціональних телевізійних каналах;
б) телевізійне мовлення на супутниковому каналі;
в) радіомовлення на трьох загальнонаціональних каналах радіомовлення та у мережі проводового мовлення України та за її межами;
г) радіомовлення на супутниковому каналі;
д) теле- і радіомовлення в мережі Інтернет;
е) виробництво фільмів, програм, впровадження прогресивних технологій та стандартів мовлення.»[4]

Як певну спробу демократизації НТКУ та НРКУ можна розглядати ст. 14 Закону України «Про телебачення та радіомовлення» (в редакції 2006 року), згідно з якою передбачалося створення двох 17-голівних Громадських рад, основне завдання яких полягало у внесенні до Верховної Ради пропозицій щодо призначення або звільнення голів НТКУ та НРКУ. Члени громадських рад, в свою чергу, мали б призначатися Верховною Радою: 9 із числа парламентських фракцій, 4 з боку Президента, та 4 представники загальнонаціональних організацій, що фактично нейтралізує вплив громадськості на прийняття рішень. Восени 2007 року Комітет ВР з питань свободи слова та інформації провів конкурс кандидатів у члени Громадських рад, однак парламент не розглядав постанову про створення цих спостережних органів.

15 вересня 2009 року Конституційний суд України ухвалив рішення[5], яким Президент України і Верховна Рада України були позбавлені повноважень призначати як керівників НТКУ та НРКУ, так і членів громадських рад. Причиною визнання цих норм неконституційними є те, що Конституція України не передбачає таких повноважень ні у Президента України, ні у Верховної Ради України. Таким чином, Верховна Рада України має прийняти новий закон, яким урегулювати ці питання.

Новий поштовх в цьому процесу надало підписання керівниками органів, відповідальних за політику у сфері телерадіомовлення, 15 березня 2007 року спільної заяви.[6]

У 2009 народний депутат Андрій Шевченко зареєстрував проект нової редакції Закону «Про систему суспільного мовлення України». Законопроект був відхилений парламентом 12.06.2009. Проект підтримали БЮТ та Блок Литвина, не підтримали ПР та КПУ; голоси НУНС розділилися.

У 2010 народні депутати Шевченко, Каськів та Суслов зареєстрували чергову редакцію законопроекту "Про суспільне мовлення" (№7241). Законопроект чекає на розгляд у першому читанні.

Суспільне мовлення залишається зобов'язанням України перед Радою Європи, публічно підтримується всіма ключовими політичними гравцями, а експертне середовище та представники громадських організацій одностайно визнають його нагально необхідним.[7] Однак термін його утворення залишається невизначеним.[8]

Світ[ред.ред. код]

Система суспільно-правового мовлення у Німеччині складається з 9 земельних мовників, що об’єднані в Робочій спільноті суспільно-правових мовників ФРН (ARD), а також Другого німецького телебачення (ZDF), Радіо Німеччини (DRadio), та Німецької хвилі (надалі − DW). Регіональні мовники-члени ARD відповідають спільно за виробництво та трансляцію першої телевізійної програми суспільно-правового мовлення „Das Erste“, а також телетексту та інтернет-порталів до неї. Окрім цього, згадані мовники пропонують по одній регіональній телепрограмі (за винятком малих мовників Радіо Бремен та Саарського мовлення), а також кожен по низці регіональних радіопрограм. Засноване 1961 року Друге німецьке телебачення (ZDF) було покликано усунути монополію єдиної в той час телевізійної програми ARD; його телепрограма розповсюджується на території всієї Німеччини. 1994 року було засновано Deutschlandradio, чиї програми також мають загальнонаціональне розповсюдження. Окрім телепрограми „Das Erste“ суспільно-правові мовники-члени ARD спільно з мовником ZDF пропонують дитячу телепрограму „KI.KA“, німецько-французьку телепрограму „arte“, австрійсько-німецько-швейцарську телепрограму „3sat“, політичну телепрограму „PHOENIX“, а також відповідні інтернет-сторінки до них.

Німецькі суспільно-правові мовники фінансуються в основному за рахунок збору за мовлення, яке сплачується як базовий збір у розмірі 5,76 євро на місяць за радіо або ж новітній приймач (наприклад, комп’ютер з доступом до Інтернету), та як збір за телебачення розміром у 12,22 євро на місяць за телеприймач. Ставка збору за мовлення збільшилася за останні 30 років майже у три рази. Водночас через возз’єднання Німеччини 1990 року кількість домогосподарств й відповідно платників збору суттєво збільшилася, тому доходи зі збору за мовлення зросли за тридцятирічний період майже у п’ять разів. 2009 року доходи зі збору за мовлення становили 7,6 млрд євро. Для порівняння: майже стільки ж доходів (за попередніми оцінками − 7,0 млрд євро) отримало комерційне мовлення 2009 року. Загалом, кількість загальнодоступних телепрограм у дуальній (тобто змішаній суспільно-правовій та комерційній) системі телерадіомовлення Німеччини вважається чи не найчисельнішою у всьому світі.[9]

Британська телерадіомовна корпорація (BBC)
Японська телерадіомовна корпорація (NHK)

Примітки[ред.ред. код]

  1. Price Monroe E., Krug Peter. The Enabling Environment For Free And Independent Media. Contribution to Transparent and Accountable Governance. - Occasional Papers Series of USAID. - Washington, DC, 2002
  2. Елізабет Робсон: "Головне в суспільному мовленні – незалежне джерело фінансування"
  3. McKinsey & Company. Public Service Broadcasters Around the World. A McKinsey report for the BBC. — London, 1999
  4. Законопроект щодо викладення Закону України “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України” у новій редакції (тираж 04.10.2005)“
  5. Рішення Конституційного суду у справі за конституційним поданням 52 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 14 Закону України „Про телебачення і радіомовлення“, 21-рп/2009
  6. Декларація про співпрацю з метою запровадження в Україні суспільного телерадіомовлення
  7. Хаб'юк Олексій. Передумови впровадження суспільно-правового мовлення в Україні. — Кьольн, 2007, ISBN 978-3-938933-37-4
  8. Через 10 років чи з 1 січня 2009-го?
  9. Хаб'юк Олексій. Суспільно-правове мовлення у Федеративній республіці Німеччина — Кьольн, 2010, ISBN 978-3-938933-76-3

Посилання[ред.ред. код]