Грузинське царство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Грузинське царство (груз. საქართველოს სამეფო) — середньовічна кавказька держава, що виникла внаслідок об'єднання більшої частини Грузії Багратом III у 1008 році, представником династії Багратіоні. У період найбільшого свого розквіту, під час правління царя Давида IV та цариці Тамари Великої з XI по XIII століття, була однією з найбільших та найпотужніших держав Близького Сходу, наймогутнішою державою християнського Сходу, займаючи територію від Північного Кавказу до Північного Ірану і до Західної Вірменії. Однак спершу монголи, а згодом вісім руйнівних навал Тимура і напад Кара-Коюнлу, поклали край могутності Грузії та спричинили її розпад між 1490 та 1493 роками на три царства: Картлійське, Кахетинське та Імеретинське.

Грузинське царство
საქართველოს სამეფო
Sakartvelos Samepo
1008 – 1490
Прапор Герб
Прапор Герб


Столиця Кутаїсі (бл. 1008-1122)
Тбілісі (бл. 1122-1490)
Мова(и) грузинська мова
Релігія Православ'я (Грузинська православна церква)
Населення 2 400 000 — 2 500 000[1]
Форма правління феодальна монархія
Цар
 - 1008–1014 Баграт III (перший)
 - 1446–1465 Георгій VIII (останній)
Історія
 - Об'єднання Грузинської держави 1008
 - Сельджуцька навала 1060-1121
 - Золота епоха 1184-1226
 - Монгольське правління 1238-1335
 - Навала Тимура 1386-1403
 - Розпад 1490
 - Костянтин II визнає незалежність Кахеті, Імереті та Самцхе 1490-1493
Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Грузинське царство

Історія[ред. | ред. код]

Об'єднання Грузії[ред. | ред. код]

У 10 столітті Давид III з Тао-Кларджеті вторгся в царство Картлі, віддавши його своєму прийомному синові, який пізніше стане відомим як Баграт III з Грузії, а його біологічний батько, Гурген з Іберії, став регентом. У 994 році Гурген був коронований королем іберів. У 975 році, підтриманий герцогом Картлі Іване Марушісдзе та Давидом, Баграт претендував на престол Картлі, ставши королем Картлійців. У цей час Абхазьке царство на території сучасної північно-східної Грузії перебувало під владою Феодосія Сліпого, який покінчив з абхазькими традиціями. У 978 році абхазька аристократія, незадоволена правлінням Феодосія, здійснила державний переворот і запросила Баграта претендувати на престол Абхазії.

Фреска царя Баграта ІІІ.

Гурген помер у 1008 році, залишивши свій трон Баграту, що дозволило Баграту стати першим царем об'єднаної Абхазії та Іберії. На початку свого правління Баграт висунув претензії на Катехинсько-Еретське царство на сході та анексував його в 1010 році. Баграт також зменшив автономію династичних князів, щоб стабілізувати своє царство, зосереджуючись на лінії Багратіоні з Тао-Кларджеті. Щоб забезпечити престол для свого сина, Георгія I, Баграт обманом звів своїх двоюрідних братів на зустріч і ув’язнив їх, а діти його двоюрідних братів втекли до Константинополя, де вони попросили допомоги Візантійської імперії, щоб повернути свої вотчинні землі.

Правління Баграта забезпечило перемогу Багратидам у Грузії, поклавши край боротьбі за владу, яка мучила регіон протягом століть. Баграт проводив мирну зовнішню політику, успішно уникаючи конфліктів з Візантією та сусідніми мусульманськими царствами, навіть незважаючи на те, що деякі території Давида, такі як Тао та Тбілісі, залишалися відповідно під контролем Візантії та арабів.

Мапа Кавказу у 1000 році н. е.

Візантійсько-грузинська війна[ред. | ред. код]

Правління Георгія I було відоме насамперед своєю війною проти Візантії. Ця війна сягає корінням у 990-ті роки, коли Давид III, програвши повстання проти візантійського імператора Василія II, погодився поступитися імператору своїми землями в Тао після його смерті. Георгій I, намагаючись повернути землю Куропалату, окупував Тао, починаючи з 1015 або 1016 років, під час війни Візантії з Болгарським царством. Коли в 1021 році Візантія впоралися з Болгарією, Василь II звернув увагу на Грузію, що призвело до дворічної війни та остаточної перемоги Візантії. У результаті Георгу І довелося відмовитися від своїх претензій на Тао та віддати частину своїх південно-західних земель, які згодом були перетворені на регіон Іберія. Син Георгія І, який згодом став Багратом IV, також був відданий Василю в заручники.

Грузинське царство в 1045 році н. е.

Наступні три роки Баграт IV провів у Константинополі, був звільнений у 1025 році. Після смерті Георгія I у 1027 році його наступником став 8-річний Баграт. До того часу, коли Баграт зійшов на престол, об'єднавчий рух Багратидів набув значного розмаху. Багато грузинських земель, таких як Тао, Тбілісі, Кахетія та Імеретія, перебували під владою іноземних імперій або незалежних царів. Лояльність грузинських вельмож також була сумнівною. У дитинстві Баграта IV регентство посилило вплив знаті, що він намагався зупинити, коли прийняв повну владу.

Велике Турецьке Завоювання[ред. | ред. код]

У другій половині XI століття турки-сельджуки вторглися в сусідні регіони, що спонукало до більшої співпраці між грузинським і візантійським урядами. За політичною домовленістю донька Баграта IV Марія вийшла заміж за візантійського співімператора Михайла VII Дуки в якийсь момент між 1066 і 1071 роками.

У 1065 році сельджуцький султан Алп Арслан напав на Картлі, взявши Тбілісі та побудувавши мечеть. Під час міжусобного конфлікту між спадкоємцями сельджуків Георгій II переміг сельджуцького намісника Саранга з Гянджі в битві при Парцхісі в 1074 році. У 1076 році сельджуцький султан Малік-шах I знову напав на Грузію. Зрештою Грузія підкорилася Малік-шаху, сплачуючи щорічну данину, задля миру.

Грузинська Реконкіста[ред. | ред. код]

Давид ІV[ред. | ред. код]

Георгій II поступився короною своєму 16-річному синові Давиду IV у 1089 році. Під опікою свого міністра двору Георгія Хкондідського Давид IV придушив феодалів і централізував владу. У 1089–1100 роках він організував військові дії для знищення військ сельджуків, почавши заселення окупованих регіонів. У 1099 році Давид IV відмовився платити данину сельджукам.

Фреска Давида IV.

До 1104 р. місцевий цар східної Грузії, володівший Кахетією, Аґсартан II, був захоплений прихильниками Давида IV, возз'єднавши територію. Наступного року Давид IV розгромив сили сельджуків у битві при Ерцухі. Протягом 1110—1118 рр. Давид IV захопив фортеці Самшвілде, Руставі, Гіші, Лорі.

Починаючи з 1118-1120 рр. Давид IV розпочав масштабні військові реформи, включаючи переселення кількох тисяч кипчаків. В обмін кожна сім'я кипчаків надала Давиду IV воїна, що дозволило йому створити постійну армію. Цьому союзу сприяв попередній шлюб Давида IV з донькою хана.

Експанція Грузинського царства під час правління Давида IV.

У 1120 році Давид IV став більш експансіоністським. Він вторгся в сусідній район Ширван і місто Кабала. Звідти він почав успішно атакувати сельджуків у східних і південно-західних районах Південного Кавказу. У 1121 році султан Махмуд II оголосив священну війну проти Грузії. але Давид IV розгромив його військо при Дідгорі. Невдовзі після цього Давид IV закріпив за собою Тбілісі, один із останніх мусульманських анклавів, що залишився в Грузії, і столицю було перенесено туди, розпочавши Золоту добу Грузії.

Гелатський монастир.

У 1123 році Давид IV звільнив Дманісі, останню фортецю сельджуків на півдні Грузії. До 1124 року Ширван був захоплений разом з вірменським містом Ані. Це розширило кордони королівства до басейну Аракса.

Давид IV заснував Гелатську академію, відому в той час як «нова Еллада» і «другий Афон».Давид також склав Гімни покаяння, вісім псалмів у вільному вірші.

Влада та суспільство[ред. | ред. код]

Нумізматика[ред. | ред. код]

Середньовічна Грузія використовувала різні мови на своїх монетах. Деякі монети містили грецькі написи поруч із грузинськими. Деметре I, Георгій III, Давид IV і Тамара карбували монети з титулами «malik al-mulūk» і «malikat al-malikāt» відповідно. За словами Броссета, Грузія використовувала арабську як лінгва франка через важливість торгових відносин з ісламським світом. Карст продовжує в цьому напрямку, кажучи, що двомовні монети слугували офіційним і видимим символом сердечних відносин між Грузією та Халіфатом. Грузинські монети знову показали ознаки іноземного впливу, коли прийшло королівство Грузія. під монгольським пануванням наприкінці XIII — на початку XIV ст., поєднуючи написи грузинською, арабською та перською мовами.

Мапа Грузії, 1740 рік.

Культура та релігія[ред. | ред. код]

Між XI і початком XIII століть Грузія пережила політичний, економічний і культурний золотий вік, коли династії Багратіоні вдалося об’єднати західну та східну половини країни в єдине царство. Щоб досягти цієї мети, королі багато в чому покладалися на престиж церкви та заручилися її політичною підтримкою, надавши їй багато економічних переваг, імунітет від податків і великі уділи. Водночас царі, особливо Давид Будівельник (1089–1125), використовували державну владу для втручання у церковні справи. Примітно, що він скликав собор у Руїсі-Урбнісі 1103 року, який засудив вірменське міафізитство більш рішуче, ніж будь-коли раніше, і надав безпрецедентну владу, другу після Патріарха, своєму другові та раднику Георгію Чкондідському. Протягом наступних століть церква залишатиметься вирішальною феодальною інституцією, чия економічна та політична влада завжди буде принаймні рівною владі основних дворянських родин.

У середні віки християнство було центральним елементом грузинської культури. Для релігійних цілей у Грузії розвивалися специфічні види мистецтва. Серед них каліграфія, багатоголосний церковний спів, ікони з перегородчастою емаллю, наприклад триптих Хахулі, «грузинський хрестово-купольний стиль» архітектури, характерний для більшості середньовічних грузинських церков. Найвідоміші приклади грузинської релігійної архітектури того часу включають монастир Гелаті та собор Баграта в Кутаїсі, монастирський комплекс і академію Ікалто, а також собор Светіцховелі в Мцхеті.

Ангел Кінцвізі, укомплектований дефіцитною натуральною ультрамариновою фарбою, свідчив про збільшення ресурсів царства.

До видатних грузинських представників християнської культури належать Євфимій Афонський (Еквтіме Атонелі, 955—1028), Георгій Афонський (Георгій Атонелі, 1009—1065), Арсен Ікалтоелі (XI ст.), Єфрем Мцире (XI ст.). Філософія процвітала між XI і XIII століттями, особливо в Академії Гелатського монастиря, де Іоане Петріці зробив спробу синтезу християнської, аристотеліцької та неоплатонічної думки.

Місіонерська діяльність[ред. | ред. код]

З 10 століття грузини почали відігравати значну роль у проповідуванні християнства в горах Кавказу. «Там, де місії патріархів Константинополя, Риму, Александрії, Антіохії та Єрусалиму зазнали невдачі, Грузинська Церква досягла успіху в принесенні Хреста Ісуса та проповідуванні Його Євангелія». Про це свідчать не тільки стародавні писемні джерела, але й християнські архітектурні пам'ятники з грузинськими написами, які досі можна побачити по всьому Північному Кавказу в Чечні, Інгушетії, Дагестані, Північній Осетії, Кабардино-Балкарії. Золотий вік грузинського чернецтва тривав з 9 по 11 століття. У цей період грузинські монастирі були засновані за межами країни, зокрема на Синайській горі, Афоні (монастир Івірон, де досі зберігається ікона Богородиці Іверської) і в Палестині.

Грузинські царі (10081245)[ред. | ред. код]

  1. Баграт III — цар (10081014),
  2. Георгій I — цар (10141027),
  3. Баграт IV — цар (10271072),
  4. Георгій II — цар (1072—1089),
  5. Давид IV Грузинський — цар (1089—1125),
  6. Деметре I — цар (1125—1154),
  7. Давид V — цар (1154—1155),
  8. Деметре I — цар (1155—1156, вдруге),
  9. Георгій III — цар (1156—1184),
  10. Тамара I Велика — цариця (11841213, співправителька з 1177),
  11. Георгій IV Лаша — цар (12131223),
  12. Русудан — цариця (12231245)

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Kakabadze 1920: 40; Jaoshvili 1984: 49. "At the beginning of the 13th century, according to the most likely estimates, the population of the realm, which in those days was almost equal in size to England and Wales, was 2400000-2500000. Of these, 1800000 lived in the area of modem Georgia (Jaoshvili 1984: 50).