Ґійом Аполлінер

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Гійом Аполлінер
Guillaume Apollinaire 1914.jpg
При народженні: Вільгельм-Альберт-Володимир-Олександр-Аполлінарій Вонж-Костровицький
Дата народження: 26 серпня 1880(1880-08-26)
Місце народження: Рим
Дата смерті: 9 листопада 1918(1918-11-09) (38 років)
Місце смерті: Париж
Національність: поляк
Мова творів: французька
Рід діяльності: поезія
Напрямок: кубізм і футуризм
Жанр: верлібр

Гійом Аполлінер (фр. Guillaume Apollinaire; справжнє ім'я — Вільгельм-Альберт-Володимир-Олександр-Аполлінарій Вонж-Костровицький, 18801918) — французький поет, художник, критик. Провідник авангардної паризької літератури (член руху кубістів і футуристів). Визнаний одним із натхненників сюрреалізму. Основні збірки: «Алкоголі. Вірші 1898—1913» , «Каліграми. Вірші Миру і Війни». Інші твори:

За українськими мотивами написав твір «Відповідь запорізьких козаків турецькому султанові».

Біографія[ред.ред. код]

На початку XX століття французька поезія почала розширювати коло своїх художніх пошуків. Гійом Аполлінер, як у фокусі, зібрав художні імпульси, що йшли з минулого, і багато в чому визначив розвиток французької поезії на десятиріччя вперед.

Народився 26 серпня 1880 р. у Римі під іменем Вільгельма Альберта Влодзімєжа Александра Аполлінаріса Костровицького. За походженням італієць - був позашлюбним сином польської дворянки Анжеліки Костровицької (російської підданої, дочки польського шляхтича Міхала Аполлінарія Костровицького герба Вонж (мали маєтки біля Новогрудка у Білорусі (в Російській імперії), еміґрував після придушення Польського повстання 1863—1864 р.; служив офіцером у гвардії Папи Римського) та італійки Джульєтти Флоріані); мати визнала сина не відразу. Батьком майбутнього поета був італійський аристократ, офіцер, очевидно Франческо Флуджі д'Аспермон. Таким чином, його рідними мовами були італійська та польська мови, оскільки мати зуміли привити йому інтерес до польської культури, а французьку він опанував згодом. За світоглядом і рисами Аполлінер усвідомлював себе належним до середземноморського світу, друзі відзночали присутність в його характері «південних», «латинських» рис.

Дитиство Аполлінера пройшло в Італії, у 1887 разом з матір'ю і молодшим братом Альбертом переїхав до Монако, де навчався у релігійному коледжі Св. Карла. У 1896—1897 роках упродовж п'яти місяців відвідував ліцей у Ніцці, згодом вступив до ліцею Станіслава у Каннах. У 1897 він залишив ліцей у Ніцці, назавжди обравши поезію. У той час пише вірші, оповідання з циклу «Єресіарх», перекладає з Бокаччо.

У 1899 році разом із матір'ю і молодшим братом перебрався в Париж. Жили в скруті, Гійом працював службовцем банківської контори, підробляв «літературним негром», згодом оселився окремо від сім'ї. Дебютував у пресі 1901 року, коли газета «Ґранд Франс» опублікувала невелику добірку віршів, підписаних прізвищем Костровицький, зокрема вірш «Місто і серце», в якому сполучається любовна лірика з урбаністичними мотивами, що стало характерно для всієї подальшої творчості.

У 1901 влаштувався домашнім учителем у графську родину Міло. Разом з графинею Міло та її дітьми подорожує по Рейну, наступного року — південною Німеччиною та Чехією. У цей час переживав нерозділене кохання до гувернантки англійки Анни Плейден, яка теж працювала у Міло. Результатом став цикл «Рейнські вірші» і поема «Пісня нелюбого».

Повернувшись 1902 р. до Парижа, Аполлінер стає редактором фінансового видання «Супутник рантьє». Займається журналістською діяльністю, пише невеликі статті для журналів «Європеєць», «Сонце», «Мессідор», «Соціальна демократія». В тому ж році публікує кілька віршів і оповідань, один з яких — «Єресіарх» («L'eresiarque») був вперше підписаний псевдонімом Гійом Аполлінер. Відправляється в один з рейнських замків. Відтоді поет увійшов до паризького середовища авангардистів. У 1903  знайомиться з поетами Максом Жакобом і Андре Сальмоном, разом з якими заснував журнал «Езопове свято» («Le Festin d'Esope»), що виходив до 1904 р. (вийшло 8 номерів). Стає завсідником літературних кафе; знайомиться з плеядою визнаних метрів і майбутніх знаменитостей Жаном Мореасом, Полем Фором, Альфредом Жаррі, Морісом де Вламінком, Андре Дереном, Анрі Руссо, Пабло Пікассо (у липні 1904). Друкується в журналі «Вірші і проза», який видавався поетом-символістом П.Фором.

1907 — пише заради заробітку два еротичних романи. Виступає з лекціями в Салоні незалежних художників про поетів і поезію.

1908 — у лекції під заголовком «Нова поетична фаланга» Аполлінер висуває програму нового, гуманістичного ліризму.

1909 — починає вести рубрику художньої критики в журналах «Непримиренний» і «Французький Меркурій»; великий резонанс викликає його стаття «Поезія символістів» («Poesie symboliste»).

Травень 1909 — публікує поему «Пісні нещасливого в любові» («La Chanson du mal-aime»), у грудні поетичну прозу «Гниючий чарівник» 1910 — виходить збірник розповідей «Єресіарх і компанія» («L'eresiarque et Companie»).

Березень 1911 — опублікована віршована збірка «Бестіарій, чи Кортеж Орфея» («Le Bestiaire, ou le Cortege d'orphee»). Відкриває в «Французькому Меркурії» розділ «Курйози», що веде до самої смерті.

7 вересня 1911 — по підозрі в співучасті в крадіжці «Джоконди» Леонардо да Вінчі з Лувра посаджений у паризьку в'язницю Санте; 12 вересня відпущений за відсутністю складу злочину.

1911: Рання лірика. З фінансових міркувань Аполлінер писав порнографічні романи, найвідоміший з яких «Одинадцять тисяч різок» («Les onze mille verges»), опублікований у 1907 році, по-новому представив праці маркіза де Сада.

Двома роками пізніше з'явилася розповідь «Гниючий чарівник» («L'enchanteurpour-rissant»), проілюстрований Дереном. У ньому Аполлінер вперше заявив свої основні теми: любовні страждання, суміш реальності і «надреальності», неправди і правди. Стилістично Аполлінер йшов новими шляхами: він комбінував різні оповідні стилі і скасовував класичну просторово-часову структуру оповіді (хронологічна побудова оповідань і романів). У 1911 році вийшов його перший збірник віршів «Бестіарій, чи Кортеж Орфея" («Le bestiaire ou le cortege d'orphee») - римовані, головним чином присвячені тваринам, чотиривірші з ілюстраціями Дюфі.

1912 — разом із друзями засновує журнал «Паризькі вечори» (з 1913 р. його директор), покликаний інформувати публіку про нові тенденції в поезії і живописі; на його сторінках фігурують імена М.Жакоба, Б.Сандрара, Анрі Матісса, А.Руссо, А.Дерену, Франсіса Пікабія, Жоржа Шлюбу, Фернана Леже, М. де Вламінка й ін.

Лютий 1912 — друкує найліричніший з своїх віршів «Міст Мірабо» («Le Pont Mirabeau»), а в грудні — поему «Зона» («Zone»), що висуває його на перше місце серед сучасних йому поетів.

Червень 1913 — слідами лютневої виставки італійських футуристів пише статті «Футуристична антитрадиція» («L'antitradition futuriste»). У травні 1913 випускає книгу «Художники-кубісти: міркування про мистецтво» («Les Peintres cubistes: Meditations esthetiques»), де доводить право кожного художника на творчий пошук.

Аполлінер, що виклав у цій книзі принципи мальовничого кубізму, сам випробував на собі вплив цієї школи і намагався перенести її прийоми на мистецтво слова. Не задовольняючись порушеннями канону в області синтаксису, метра і словника, Аполлінер виганяє з своїх віршів пунктуацію, вдається до типографських хитрувань і ін. прийомів, мета яких дати в поезії властиве мальовничому кубізму багатопланове відчуття об'єкта. Після виходу книги Аполлінера визнають глашатаєм і теоретиком кубізму.

1913 — виходить збірник віршів 1898—1913 р. «Алкоголі» («Alcools»). Цей збірник, як і «Міркування про мистецтво», розглядалися поетами-модерністами в якості програмних. Назва збірника натякала на п'янку якість «нового світу», на його технізованість і стрімкий темп життя. П'ятдесят віршів збірника не відзначені якоюсь єдиною стильовою спрямованістю, вони демонструють елементи футуризму і стилістичну багатогранність автора. «Алкоголі» затвердили безпунктуаційне написання, яке Аполлінер вперше використовував у «Зоні». У цій «естетиці здивування» він розглядав кубізм як вихідний пункт власної поетичної творчості. Перший вірш «Зона», будучи гімном Ейфелевій вежі, великому місту і — одночасно — визнанням самотності людини в ньому, являв собою маніфест сучасної лірики: речі і думки, реальність, почуття і картини сну сплітаються тут воєдино. Аполлінер писав довгі римовані і неримовані вірші, ігнорував пунктуацію і загальноприйняту метрику. Велику частину збірника складали символістські і романтичні вірші, а також вірші з відгомоном народних пісень (зокрема, рейнських). Особливу популярність завоював вірш «Міст Мірабо» («Le Pont Mirabeau»), у якому Аполлінер порівнював своє любовне страждання з повноводною Сеною. «Пісня нелюбого» («La chanson du malaime») — автобіографічний вірш, у якому Аполлінер писав про своє велике нерозділене кохання. У цих віршах  — як і в інших своїх доробках — Аполлінер виставляв себе аутсайдером, і ця доля, на його думку, уготована в суспільстві всім художникам-авангардистам.

1914 — публікує кілька експериментальних віршів, набраних у формі малюнків (каліграм).

1915 — під час Першої світової війни Аполлінер іде добровольцем на фронт, де одержує важке поранення в голову. Після демобілізації повертається в Париж, де займається активною творчою діяльністю.

1916 — випускає збірник розповідей «Убивство поета» («Poete assasine»); в одному з них змоделював універсальний образ долі поета, відданого на розтерзання юрбі.

Червень 1917 — здійснює постановку своєї п'єси «Груди Тирезія» («Les Mamelles de Tiresias»), що викликали суспільний скандал. П'єса «за допомогою ірреальності, що відбувається, особливих декорацій, танців, акробатики і шумів була покликана показати Аполлінерове уявлення тотального театру». Ця п'єса, на підставі нової естетичної форми, вважається початком театру абсурду. Для такого роду драматургії Аполлінер першим висунув поняття сюрреалізму.

У грудні Аполлінер виступає з лекцією «Нова свідомість і поети» («L'esprit nouveau et les poetes»), що став його поетичним заповітом.

1917—1918 — активно публікується в журналах, готує декілька сценаріїв для фільмів, пише дві п'єси і комедію «Казанова» («Casanova»).

У 1918 році з'явилися «Каліграми». Аполлінер організував вірші візуально і, таким чином, уперше створив так звані ідеограми, у яких текст і текстові образи сплавляються воєдино. У тому ж році 38-літній поет помер в Парижі від грипу. Незабаром після його смерті вийшов том розповідей «Єресіарх і Ко» («L'heresiarque et Cie», 1920), у яких дійсність і вигадка спліталися в нову фантастичну реальність.

Особлива емоційність віршів Аполлінера естетизує області діяльності людини, що вважалися до того непоетичними. Аполлінер радив сучасним поетам звертатися до романного досвіду. Він орієнтує вірш на асоціативний образ, вводить у тканину тексту некнижне слово, поетичність підтримується як за допомогою рими, так і через зміну внутрішньої змістовності. Поет називав свою реформу вірша, його формальний і змістовний рівні, як би це не могло здатися парадоксальним, «натуралізмом вищого порядку», маючи наувазі «правду життя». Саме Аполлінер вводить у літературний побут слово «сюрреалізм», що в його інтерпретації означає «новий реалізм», як антитезу абстрагованості символізму і життєподібності натуралізму.

Аполлінерові належать кілька збірників віршів, новел, оповідань, буфонна п'єса «Груди Тиресія» (1917) і опублікований посмертно роман «Сидяча жінка» (1920). Перший виданий поетичний збірник називається «Бестіарій, чи Кортеж Орфея» (1911). Поет, використовуючи середньовічний жанр бестіарію, чотиривірша, що об'єднує розповідь про тварин з повчальною мораллю, передає свою насолоду життям. Зрілішим є збірник «Алкоголі» (1913), у якому Аполлінер змінює камерну символістську естетику на епос, роблячи предметом поетичного дослідження повсякденність, за якою ховається могутній і трагічний ритм століття, що почалося. Лірична епічність поезії Аполлінера не суперечить музикальності.

Під час першої світової війни Аполлінер іде добровольцем на фронт. у березні 1916 року він був важко поранений в голову, після поранення поет так і не зміг одужати. 9 листопада 1918 — Аполлінер помер в Парижі у віці 38 років, заразившись іспанським грипом. Похований 13 листопада на цвинтарі Пер-Лашез.

Початок творчого шляху[ред.ред. код]

Творчий дебют Гійома Аполлінера відбувся на початку 20 століття. Його перші, доволі традиційні, поетичні спроби («Рейнські вірші») були навіяні любовними захопленнями під час мандрівки Німеччиною в 1901—1902 роках. Зв'язок із романтичною і символістською традицією тут посилюється глибоким емоційним сприйняттям німецького фольклору й образів романтичної поезії, засвоєнням тем і ритмів німецької народної пісні («Дзвони», «Ніч на Рейні»). Відчуваються у творчості Аполлінера й слов'янські джерела, яким поет завжди надавав великого значення. Використовуючи образ Лорелеї, створений К. Брентано і підхоплений іншими німецькими романтиками, в тому числі Генріхом Гейне, поет посилює його виразність, драматизує вірш, надає йому динамізму.

Збірки[ред.ред. код]

Аполлінерові належать кілька збірників віршів, новел, оповідань, буфонна п'єса «Груди Тіресія» (1917) і опублікований посмертно роман «Сидяча жінка» (1920). Перший виданий поетичний збірник називається «Бестіарій, чи Кортеж Орфея» (1911). Поет, використовуючи середньовічний жанр бестіарію, чотиривірша, що поєднує розповідь про тварин з повчальною мораллю, передає свою насолоду життям. Зрілішим є збірник «Алкоголі» (1913), у якому Аполлінер змінює камерну символістську естетику на епос, роблячи предметом поетичного дослідження повсякденність, за якою ховається могутній і трагічний ритм століття, що почалося. Лірична епічність поезії Аполлінера не суперечить музикальності.

В 1915 році поет пише «Послання до Лу», в якому він признається у своїх почуттях великосвітській красуні Луїзі Коліньї-Шатійон, яка відхилила його домагання.

Квітень 1918 — видає віршований збірник «Каліграми» (Calligrammes). Для збірника «Каліграми» характерне трагічне сприйняття війни, коли ілюзії розвіяні, а придбаний на війні досвід суперечить офіційній пропаганді. «Каліграми» важливі з погляду зміни форми вірша, Аполлінер використовує колаж, включає в поетичний текст уривки почутих фраз, газетні заголовки, оголошення. Все це робиться поетом для того, щоб довести, що будь-який прояв життя може бути предметом естетичного осмислення, оскільки в реальності не існує розподілу на високе і низьке.

Новаторство[ред.ред. код]

Особлива емоційність віршів Аполлінера естетизує області діяльності людини, що вважалися до того непоетичними. Аполлінер радив сучасним поетам звертатися до романного досвіду. Він орієнтує вірш на асоціативний образ, вводить у тканину тексту некнижне слово, поетичність підтримується як за допомогою рими, так і через зміну внутрішньої змістовності. Поет називав свою реформу вірша, його формальний і змістовний рівні, як би це не здавалося парадоксальним, «натуралізмом вищого порядку», маючи на увазі «правду життя». Саме Аполлінер вводить у літературний побут слово «сюрреалізм», що в його інтерпретації означає «новий реалізм», як антитезу абстрагованості символізму і життєподібності натуралізму.

Від шаблонового футуризму Аполлінера, що випробував на собі вплив не тільки Рембо, але і Гейне і Бодлера, відрізняє його зв'язок з літературою минулого. Навіть своїми каліграмами й ідеограмами Аполлінер зобов'язаний не тільки новаторським тенденціям, але і знайомству з поезією александрійців. Аполлінер уплинув на новітню французьку поезію аж до останніх її представників - надреалістів, що не тільки саму назву своєї школи, але і принцип надреалістичної імпровізації запозичили в Аполлінера.

Життя настільки багатогранне, що поняття магістрального і маргінального напрямків у мистецтві можуть поміняти знаки. Аполлінерівські поетичні новації були підхоплені дадаїстами, сюрреалістами, вони продовжилися у творчості Арагона, Елюара, Перса, Каду. Творчість Аполлінера спиралася на традиції французького фольклору, поезію Франсуа Війона та лірику доби Відродження. Поет був прихильником творчості французьких романтиків, а також поетів межі століть — Поля Верлена, Артюра Рембо, Стефана Малларме.

Надалі традиційність все більше витісняється поетичними новаціями: конкретністю безпосереднього вираження, прозаїзацією вірша, розмовним ритмом, відсутністю розділових знаків. Аполлінер досконало опановує верлібр (вільний вірш) — систему віршування, що з'явилася у французькій поезії наприкінці XIX століття. Верлібр позбавлений звичних ознак поетичного твору: рими, суворого ритму та поділу на строфи. Для верлібру характерні рядки різної довжини, різні дво- і трискладові стопи; ритм може мати перебої.

Ім'я Аполлінера дослідники повязують із кубізмом у літературі, іноді поєднуючи це явище з літературним футуризмом і називаючи кубофутуризмом. У творчості Аполлінера виявилися властиві кубізмові особливості, і, перш за все, симультанізм (від фр. simultaine — «одночасний») — схильність до одночасного зображення в одній площині різнорідних об'єктів, віддалених, не пов'язаних між собою образів, мотивів, переживань і вражень. Наслідуючи поетів кінця минулого століття, Аполлінер вважав, що магістральний шлях розвитку призводить до створення синтезу мистецтв — музики, живопису та літератури.

До своєї першої великої поетичної збірки «Алкоголі. Вірші 1898—1913 років» (1913) Аполлінер включив вірші, створені в різні часи, у тому числі «рейнські». Вільні вірші тут стоять поряд із віршами з традиційними розмірами. На час видання збірки Аполлінер зовсім відмовився від пунктуації як засобу регулювання ритму вірша. Поет вважав, що читач має сам відчути ритм, емоційну виразність вірша й створити його синтаксичний та інтонаційний малюнок.

Спочатку Аполлінер хотів назвати збірку «Вода життя». Але зміна назви на «Алкоголі» робила поета немовби спадкоємцем теми сп'яніння, розвинутої Ш. Бодлером і А. Рембо. У контексті поезії Аполлінера алкоголь поєднується з вогнем і прометеївським началом («І життя наче спирт полум'яний ти п'єш»). Найвизначнішими у збірці є вірші «Зона», «Міст Мірабо», «Кортеж», «Мандрівник». Ліричність у них поєднується із прагненням до сюжетності, до широкого охоплення сучасних проблем, багатства тем.

Збірка відкривається віршем «Зона» (1912), взірцем аполлінерівського «нового ліризму». У французькій мові слово «зона» має додаткове значення — так звуться міські околиці, які кільцем оточують центральну частину Парижа. Паризька «зона» виступає як втілення нового індустріального міста, нового життя взагалі. Свої почуття і переживання Аполлінер змальовує на тлі панорами суспільного життя сучасної Європи. «Зона» написана як вільний, іноді іронічний діалог поета з самим собою; сюди ж вмонтовані, ніби кадри кінохроніки, найважливіші події його життя.

Поетична свобода реалізується у вірші як на рівні змісту — поет кидає виклик старому світові, ідеалам минулого, так і на рівні форми — він виражає себе в абсолютно вільному вірші: «Старовина набридла нам безмежно / Ти чуєш бекають мости пастушко Ейфелева вежо / У печінках сидять антична Греція і Рим /Автомобіль і той здається тут застарим» («Зона»).

Здається, що поет пише на ходу, під час прогулянки, і його творча лабораторія — на міських вулицях. Незграбний, дисгармонійний, «некрасивий» вірш не можна віднести до певного жанру. Він написаний під враженням невдалого кохання і являє собою сповідь, відверту картину страждання і самотності. Втім, автор, ніби спостерігаючи за собою ззовні, бачить вже героя епічного, стежить за його вчинками, за його рухом. Ліричне «я» перетворюється на «ти». В основі композиції «Зони» — принцип симультанізму. У суцільному потоці, цієї миті, на цій сторінці виникають події, що відбувалися в різний час і в різних місцях. Для Аполлінера така концентрація часу та простору — спосіб створення широкої панорами міста і Всесвіту. Поет збирає на своєму шляху всі прикмети нової реальності: автомобілі, літаки, рекламу і, звичайно, Ейфелеву вежу — цей символ технічного прогресу, і водночас підкреслює фрагментарність поетичної оповіді: «Ти йдеш по Парижу», «А ось ти в заїзді на околиці Праги…», «Ось ти вже в Марселі…», «Ось ти в Амстердамі…» — саме так до вірша вводяться різні «епізоди».

Різкі просторові стрибки, зіставлення звичайно незіставлюваних явищ — все це створює ефекти, близькі до тих, якими незабаром уславляться сюрреалісти. Піднесене й приземлене, поетичне та прозаїчне опиняються поряд, в одній площині.

Поступово складається естетична програма того мистецтва, яке Аполлінер визначив терміном «сюрреалізм» (буквально — «надреалізм»). Уперше це слово прозвучало у травні 1917 року. Літературна течія, яка в подальшому перебере на себе цю назву, сповнила його вже іншим змістом. Для Аполлінера ж «сюрреалізм» — передусім, спосіб пізнання реальності, а не марення чи сон, причому пізнання більш глибокого, ніж дає змогу просте відтворення життя.

Що ж із цієї програми було втілено самим поетом? Насамперед, у його поезії відчутна така ж потужна, як і в маніфестах, впевненість, що людство  на порозі нової ери: "Іде доба новітніх магій / І скоро скоро ми побачим / Мільйони див мільярди чуд / Які й не снились міфотворцям / Старих вигадливих віків. Ліричний епос Аполлінера природно передається за допомогою вільного вірша: цього вимагає й фрагментарність обраних деталей, і перенесення уваги з окремих моментів особистої долі на події всесвітнього значення. Могутній поступ історії, надзвичайна велич і різноманітність подій цього століття — війн, революцій, технічних переворотів — усе це стає об'єктом поезії і, у свою чергу, вимагає особливої форми зображення, такої ж багатоманітної.

У таких творах, як «Зона», «Вайдем'єр», «Є», «Кортеж», «Музика із Сен-Меррі», «Мандрівник» знайдені дійсно нові епічні рішення, коли з простого, «наївного» переліку «того, що є» («є ворожий підводний човен… є тисяча ялинок навкруги обчухраних оскіллям… є там і сям окремі хрести… є довгі гнучкі руки моєї коханої… є чорнильниця зроблена мною з гільзи…») народжується об'ємна картина людської долі. Пізніше аполлінерівський принцип поєднання «миттєвих спалахів» дійсності оберуть Л. Арагон і П. Елюар, Ю. Тувім і П. Неруда.

Але Аполлінер схильний не лише до епічного погляду на дійсність, він — один із найяскравіших, найвишуканіших ліриків XX століття. «Рейнська осінь» (1901), «Дзвони» (1902), «Лорелея» (1904), «Циганка» (1907), «Міст Мірабо» (1912), «Марія» (1912), «Отелі» (1913), «Якби моя влада» (1916), цикл «Життя присвятити коханню» (1917) написані зовсім по-іншому, ніж «Зона» чи «Кортеж». Елегійна просвітленість, замислена філософічність, свіжість безпосереднього почуття, музикальність — так поет продовжує багату традицію французької лірики й додає до неї нових барв: "

Під мостом Мірабо струмує Сена
Так і любов
Біжить у тебе і в мене
Журба і втіха крутнява шалена
(«Міст Мірабо»)[1].

Друга велика поетична збірка, видана Аполлінером за життя, дістала назву «Каліграми. Вірші миру і війни (1913—1916)» і вийшла друком 1918 року. Збірка присвячена пам'яті друга-поета, літератора Рене Даліза, вбитого на фронті 1917 року.

«Каліграми» складаються з шести розділів і містять 84 поезії. Розділивши книгу на шість частин за хронологічним принципом, Аполлінер ніби підкреслив, що «Каліграми» — ліричний літопис епохи. Послідовність віршів створює щось схоже на проходження кіл пекла, яке завершується коротким оптимістичним апофеозом з кількох звернених у майбутнє віршів 1917—1918 років.

Каліграма «Ейфелева вежа»

Вірші, що увійшли до збірки,— зразок аполлінерівського поетичного експерименту: частина віршів видрукована у вигляді «ліричних ідеограм» чи «каліграм», тобто таким чином, щоб їх текст утворював графічний малюнок.

Свої перші ідеограми Аполлінер створив навесні — влітку 1914 року. Такі «малюнки» по-своєму висловлювали аполлінерівську потребу в синтезі словесного та графічного образів. Словесний образ постає на сторінці в просторі, поєднуючи «намальоване» словами з пропусками, з порожнечею, тобто з певним звучанням тексту. Аполлінер не перший використав цю форму вірша. Відомі ідеограми, що належать ще до IV століття до н. е., трапляються вони і в «Гаргантюа і Пантагрюелі» Ф. Рабле. У 1889 році А. Бургард написав вірш у формі Ейфелевої вежі: у ньому було 300 рядків, причому довжина кожного відповідала контуру малюнка. Новаторство Аполлінера — не у винахідливості запропонованих малюнків — вони нескладні: сонце, мандоліна, смужка диму, голуб, фонтан, черевик, а у прагненні залишитися ліричним поетом і в експериментальній формі.

Спочатку Аполлінер спробував поєднати тему війни з мотивами кохання (цикл «Вірші до Лу», численні послання до Мадлени). Наївна віра закоханого в те, що «в ім'я нашого щастя схопилися армії», тому й «гранати схожі на зорі», поступово витісняється розумінням трагедії, почуттям спільності з нею, своєї відповідальності. Поет вражений розмахом бійні: «Хто б міг подумати що так розцвіте людожерство / Що треба стільки вогню щоб засмажить м'ясиво людське…».

До збірки «Каліграми» увійшло багато фронтових віршів, які протестували проти війни, викривали її криваву абсурдність. У віршах цього циклу Аполлінер виявляє певну стриманість, уникає прямого вираження жалю — приховане страждання ще більше вражає.

У поезії «Зарізана голубка й водограй» Аполлінер використав можливості ідеограми для створення антивоєнного вірша-плаката. Розташувавши літери різного розміру рядками, що розходяться в різних напрямках, поет створив малюнок голубки над струменями фонтана. Цей образ є символом вічного плачу по тих, які загинули в Першій світовій війні («Душа ятриться з непокою /І водограй рида зі мною»).

Одночасно фонтан символізує потоки крові, що ллються на війні. Зарізана горлиця Аполлінера стала прототипом голубки Пікассо, який через сорок років підхопив ідею поета, створивши образ, що символізує мир в очах сучасного людства. Відбиваючи антилюдяну реальність війни, пережиту ним у траншеях і на полях битв, Аполлінер протиставляє їй незнищенні гуманістичні цінності, передусім — кохання.

«Каліграми» є майже останнім ступенем вивільнення вірша, експериментом, який виходить навіть за межі верлібру. У збірці багато прозаїзованих «віршів-прогулянок», «віршів-розмов», які інколи більше схожі на склад будівельних матеріалів, ніж на побудовану споруду. Поет намагався майже безпосередньо передати миттєві враження, розмови. Так, у вірші «В понеділок на вулиці Крістін» ми чуємо характерні для паризької вулиці уривки розмов. Зовні це походить на звичайний магнітофонний запис. Але в Аполлінера ці наближені до побутової прози уривки вписані в інтенсивний ліричний контекст.

Стаття Аполлінера «Новий дух і поети» (1918) прозвучала як маніфест нового покоління поетів. У ній поет обстоював широке охоплення сучасної дійсності та висував положення про «новий реалізм» у поезії. Аполлінер ставив під сумнів необхідність «писати прозою чи писати віршами», дотримуючись при цьому правил граматики чи норм віршування. Навіть вільний вірш видавався йому лише першим поштовхом до свободи мистецтва. Ця свобода, вважав поет, досягається лише створенням «візуальної лірики» шляхом складного синтезу. Між іншим, Алоллінер вказував на відкриття науки і техніки, на «нову мову» кіно й звукозапису як на засоби оновлення поетичної мови.

Гійом Аполлінер сміливо прокладав шлях тогочасній поезії в XX століття. Слідом за романтиками, а також Ш. Бодлером, В. Вітменом, А. Рембо, Е. Верхарном. Гійом Аполлінер зробив можливим художнє освоєння нових «непоетичних» галузей життя людини і суспільства. Саме він увів у сферу лірики «прозу життя» і дав могутній поштовх розвитку ліричного епосу в новому столітті.

Основні твори[ред.ред. код]

Поетичні збірки «Рейнські вірші», «Алкоголі. Вірші 1898—1913 pp.» (1913), «Каліграми. Вірші миру і війни (1913—1916)» (1918), стаття «Новий дух і поети» (1918).

Література[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

  1. Переклад Миколи Лукаша