Гіппіус Зінаїда Миколаївна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Гіппіус Зінаїда Миколаївна
Зінаїда Гіппіус. Художник Ілля Рєпін, 1894
Зінаїда Гіппіус. Художник Ілля Рєпін, 1894
Дата народження: 8 (20) листопада 1869(1869-11-20)
Дата смерті: 9 вересня 1945(1945-09-09) (75 років)
Мова творів: російська
Жанр: оповідання, повість, роман

Гіппіус Зінаїда Миколаївна (8 (20) листопада 1869(18691120)9 вересня 1945) — російська письменниця, критик. Дружина Дмитра Мережковського.

Біографія та творчість[ред.ред. код]

У 1888 опублікувала перші вірші в «Північному віснику», довкола якого групувалися петербурзькі символісти «старшого» покоління. У 1903—04 разом з Мережковським і Д. В. Філософовим видавала літературний журнал «Нова дорога».

У віршах Гіппіус проповідь плотської любові поєднується з мотивами упокорювання, страхом смерті і тлінності. Головною цінністю для Гіппіус залишається по-ніцшеанськи власна особа, що розуміється («Люблю я себе, як бога»). Автор декількох збірок розповідей, романів: «Чортова лялька» (1911), «Роман-царевич» (1913) і ін., п'єс: «Маків колір» (1908, разом з Д. Мережковським і Д. Філософовим) і «Зелене кільце» (1916), мемуарів «Живі особи» (1925). Як критик (псевд. Антон Крайній) Гіппіус виступила із захистом символізму («Літературний шоденник»,1908)

Після революції 1905 суспільні питання починають займати все більше місця в її розповідях. У 1908 публікує збірки розповідей «Чорне по білому», в 1911 — «Чортова лялька», в 1912 — «Місячні мурашки» і ін. Виступає і як критик, опублікувавши «Літературний щоденник» — збірку критичних статей (під псевдонімом Антон Крайній). Жовтневу революцію Гіппіус зустріла украй вороже, в 1920 вона разом з Д. Мережковським емігрувала до Франції. У еміграції виступала в статтях і віршах з різкими нападками на радянських керівників. У 1939 в Парижі вийшла книга віршів «Сяяння». Два томи спогадів «Живі особи» були видані в Празі в 1925.

Зінаїда Гіппіус в чоловічому вбранні. Худ. Леон Бакст, 1906

У 1899–1901 роках зближується з кружком С. П. Дягілєва, органом якого стає журнал «Світ мистецтва». У цьому ж році публікує перші літературно-критичні статті. Свої твори часто підписує різними, але неодмінно чоловічими псевдонімами — Антон Крайній, Лев Пущин, Товариш Герман, Роман Аренський, Антон Кирша, Никіта Вечер, Ст Вітовт.

У жовтні 1899 в Мережковських виникає ідея оновлення (як їм здавалося) багато в чому «історичного» християнства, що себе вичерпало; для здійснення задуманого, необхідне було створення «нової церкви». Прагнення почути живий «голос церкви» і спроба залучити представників офіційного кліру до ідеї їх «нової релігійної свідомості» підштовхнули Р. до задуму організації релігійно-філософських зборів. 1900-17 були роками найпліднішої літературно-публіцистичної і практичної діяльності Р. в ім'я втілення ідеї Третього Заповіту, грядущої теократії Боголюдської, в ім'я «Найголовнішого».

З'єднання християнської і язичницької святості для досягнення останньої уселенської релігії було заповітною мрією Мережковських. Два перші, багато в чому наслідувальні, «напівдитячі» вірші Р. із підписом «3. Г.», ще до її заміжжя і не без допомоги Мережковського, були надруковані в «Північному віснику» (1888. № 12), довкола якого групувалися петербурзькі символісти «старшого» покоління. Ранні вірші Р. відображали загальну ситуацію песимізму і меланхолії 1880-х. Перший романтично-наслідувальний етап творчості Р. 1889-92 збігся з часом становлення раннього російського символізму і став для Р. періодом пошуків власного літературного обличчя. У журналі «Північний вісник», «Вісник Європи», «Російська думка» та інших вона друкує розповіді, романи («Без талісмана», «Переможці», «Дрібні хвилі» і ін.) і рідше — вірші.

Першою помітною публікацією в прозі стало її невелике оповідання «Просте життя», що з'явилось у «Віснику Європи» в 1890 (№ 4) з невеликими купюрами і під зміненою редактором назвою «Злощасна». Якщо вірші Гіппіус писала ніби інтимно і «для себе», і творила їх, за її словами, немов молитву, то в прозі вона свідомо орієнтувалася на загальний естетичний смак. У цьому виявилася характерна для Гіппіус яскрава подвійність, амбівалентність її особи. З одного боку - загострений індивідуалізм, майже екзистенціальне відчуття самоти і залишеності в дисгармонійному і обезбоженому світі, а з іншого — жадання метафізичного єднання, тяжіння до духовно близьких людей, до пронизаного святістю простого народу, до релігійної соборності. Ось чому ті, хто цінував в творчості Р. лише її естетичний початок (М. Кузмін, Е. Лундберг, Б. Глінський та ін.), визнавали лише її вірші, оголошуючи її прозу схематичною, химерною і фальшивою. Ті ж, хто бачив і цінував в творчості Гіппіус глибокий внутрішній імпульс, визнавали і за її прозою гідність і значність. Перші збірки розповідей Гіппіус «Нові люди» (1896; 1907) і «Дзеркала» (1898), що принесли їй літературну популярність, показували людей типу символіста.

Проте розкутий максималізм «нових людей», що ставлять перед собою завдання пошуку «нової краси» і духовного перетворення людини, викликав роздратування і різке неприйняття з боку ліберально-народницької критики. Наприклад, М. К. Михайловський, дивуючись з приводу «нових людей» Р., характеризує її творчість як явно «гарячкове марення або монолог хворого». Третя книга розповідей" (1902) Р. викликала найбільший резонанс в критиці. Говорили про її «хворобливе дивацтво» (Літ. вісник. 1902. Кн. 6. С. 142), «містичний туман» (Науч. огляд. 1902. № 6. С. 244), «головний містицизм» (Російська думка. 1902. № 7. С. 220–221). Основна ідея книги — розкриття концепції метафізики любові на тлі духовних сутінків людей («Сутінки духу», 1899), ще не здатних її усвідомити. Наступна книга розповідей «Яскраво-червоний меч» (1906) освітлює метафізику вже у світлі неохристиянської тематики.

Остання збірка оповідань «Місячні мурашки» (1912) оповідає про фундаментальні філософські засади буття і релігії («Він — білий», «Земля і Бог», «Вони схожі»), Цей збірник, на думку Р., увібрав в себе найкращі розповіді з тих, які вона написала. Найкоштовніша частина художньої спадщини представлена її шістьма віршованими збірками: «Збори віршів 1889–1903 рр.»

Померла в Парижі 9 вересня 1945 року. Похована поряд з чоловіком на кладовищі Сент-Женев'єв-де-Буа.

Джерела[ред.ред. код]

Сайт, який присвячений Зінаїді Гіппіус