Гірник Олекса Миколайович
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
| Гірник Олекса Миколайович | |
 |
|
| Народився | 27 березня 1912 р. Богородчани, Івано-Франківська область |
|---|---|
| Помер | 21 січня 1978 р. м. Канів Черкаська область вчинив самоспалення |
| Проживання | м. Калуш, Івано-Франківська область |
| Дружина | Петраш Кароліна Іванівна |
| Діти | Маркіян, Євген |
Оле́кса Микола́йович Гі́рник (*27 березня 1912, Богородчани — †21 січня 1978, Канів) — Герой України, український дисидент, політв'язень. В 60-ті роковини проголошення самостійності України Центральною Радою 22 січня 1918 р. вчинив самоспалення біля могили Шевченка на знак протесту проти русифікації. Інформація про цей вчинок замовчувалася десятиріччями за роки Радянської влади.
Зміст |
[ред.] Біографія
Олекса Гірник народився в родині бойків-верховинців, його батько і дід були відомі просвітницькою роботою в регіоні. Олекса спочатку вчився в польській школі, а пізніше в українській гімназії. Після гімназії батьки хотіли, щоб він продовжив навчання в семінарії, але він пішов працювати в організацію «Сокіл», де очолював загін пластунів. Пізніше хотів піти на навчання до Львівського університету на філософський факультет, але був призваний до польської армії. За висловлювання проти польської влади і заклики до незалежності України був засуджений до 5 років в'язниці. У 1939 р. під час німецького вторгнення в Польщу втік із в'язниці і повернувся на Львівщину, де намагався відновити стосунки з українськими організаціями. У тому ж році був заарештований НКВС і відправлений до Житомірської області. Був знову засуджений, цього разу за «зраду Батьківщини» до 8 років таборів. Покарання відбував на Уралі, в тайзі.
Звільнився у 1948 р., одружився з Кароліною Іванівною Петраш, яка теж була в засланні. У 1953 р. переїхав на помешкання до м. Калуш, Львівської області. У 1950 р. народився син Маркіян, а в 1954 р. — Євген. Спочатку працював на місцевому цегельному заводі обліковцем, а пізніше інженером. Всі роки дуже переймався долею України, її культури, української мови. Таємно від всіх протягом чотирьох років писав від руки листівки проти русифікації, які супроводжував цитатами з Шевченка. Вже в січні 1978 р. вирішив вчинити акт самоспалення, зокрема в листі до дружини він писав:
| « | Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець. | » |
[ред.] Самоспалення
В записці до дружини від 19 січня 1978 р. написав, що поїхав до Львова, хоча насправді поїхав до Києва, відвідав Софійський собор та Києво-Печерську Лавру. Ввечері приїхав автобусом до Канева. З собою мав підготовлену сумку з двома каністрами бензину — загалом 3,5 літрів. Місце вибрав на північному схилі Чернечої Гори, тут розкидав листівки і пустив їх на вітер. Також тут же й залишив передсмертний заклик до незалежності України, та проти русифікації. Близько 3-ої години ночі облився бензином та підпалив себе. Його мертве тіло знайшли тільки вранці. Міліція почала збирати розкидані листівки, усього знайшли 970, декілька збереглося у місцевих жителів. Ця справа залишалася таємницею, але саме через працівників міліції про вчинок Гірника взнали спочатку в Каневі, а потім і в інших містах України. В помешканні Гірників був проведений обшук. Дружині сказали, що чоловік загинув в автомобільній аварії. Спочатку родині не хотіли віддавати тіло Олекси, але пізніше дозволили поховати на батьківщині заборонивши відкривати труну. Незважаючи на це, вночі близькі відкрили труну і була відслужена таємна панихида греко-католицьким священиком, братом дружини.
[ред.] Увіковічення пам'яті
Попри заборони, щороку 21 січня хтось клав червону калину на місце смерті Олекси Гірника. Спочатку про справжні обставини смерті Олекси повідомив його дружині лікар швидкої допомоги з Канева Михайло Іщенко. Через декілька років, через рідних в Польщі і через зв'язки з рухом «Солідарність» звістки про вчинок Гірняка передали на Захід. Відомості про Гірняка спочатку поширювалися хвилями радіо «Свобода» — тільки після здобуття незалежності Україною, правда про вчинок Гірняка була вперше опублікована в газеті «Літературна Україна». У 1993 р. в Калуші його іменем була названа вулиця і встановлена меморіальна дошка на його будинку. У 1999 р. створено Київський благодійний фонд ім. О. Гірника «Українським дітям — українське слово», товариство «Просвіта» оголосило 2003 р. роком Олекси Гірника. На місці смерті Гірника посадили кущ калини, а пізніше було додана і меморіальна дошка. В музеї збереглася копія листівки.
[ред.] Герой України
Указом Президента України № 28/2007 від 18 січня 2007 року за проявлені мужність і самопожертву в ім'я незалежної України Гірнику Олексі Миколайовичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави[1]. Нагороду отримали сини Олекси, Маркіян і Євген Гірники.
[ред.] Примітки
- ↑ Указ Президента України № 28/2007 від 18 січня 2007 року. перевірено 2009-06-12.
