Давньоанглійська мова

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Давньоанглійська мова
Ænglisc, Anglisc, Englisc
Поширена в: Англія
Писемність: Латиниця, футарк
Класифікація: Індоєвропейські мови
Германські мови
Західногерманські мови
Інгевонські мови
Офіційний статус
Коди мови
ISO 639-2 ang
ISO 639-3 ang

Давньоанглійська мова (оригіналом Ænglisc, Anglisc, Englisc) – давня форма англійської мови, що нею розмовляли англосакси та їхні нащадки на теренах сьогоднішньої Англії та півдня й сходу Шотландії з сер. 5 ст. до сер. 12 ст. Також застосовується назва англосаксонська мова.

Належить до західно-германських мов, близька до давньофризької й давньосаксонської мови. Ближча до сучасних німецької й ісландської, аніж до сучасної англійської.

Мала граматичне відмінювання – п’ять відмінків (називний, знахідний, родовий, давальний та орудний), три граматичні числа (однина, двоїна й множина) та три граматичні роди (чоловічий, жіночий, середній). Двоїна притаманна лише першій і другій особам і стосувалась групи з двох.

Прикметники, займенники й інколи дієприкметники узгоджуються з іменником за відмінком, числом і родом. Особові дієслова узгоджуються з підметом за особою й числом. Іменники мають численні відміни (подібно до латини, давньогрецької чи санскриту).

Дієслова налічують дев’ять головних дієвідмін (сім сильних і дві слабкі), кожна з численними підтипами, і значну частку неправильних дієслів. Головна відмінність від інших стародавніх індо-європейських мов, зокрема латини, – лише два види граматичного часу (порівняно із шістьма часово-аспектиними формами латини) і відсутність синтетичного пасивного стану (хоча він присутній у готській мові).

Рід іменників був суто граматичний, на відміну від природнього роду в сучасній англійській. Необов’язково граматичний рід збігався зі статтю особи, якщо йшлося про людей. Наприклад, sēo sunne (сонце) належить до жіночого роду, se mōna (місяць) – до чоловічого, а þat wīf (жінка) – середнього (порівняймо з нім. відповідниками die Sonne, der Mond, das Weib).

Історія[ред.ред. код]

Давньоанглійська мова не була нерухомою, а вжиток її простягається на 700 років від переселення англосаксів до Британії в 5 ст. аж до кінця 11 ст., після норманського завоювання.

Письменство постало по християнізації Британії наприкінці 7 ст. Найдавнішній збережений текст англосаксонського письменства – складений між 658 і 680 Кедмонів гімн (Cædmon's Hymn). Також є обмежений корпус рунічних написів 5 – 7 століть, але найстаріші повні рунічні тексти датуються 8 ст. (Франксова скринька).

Із 9 ст давньоанглійська зазнала дуже сильного впливу давньонорвезької мови, що надежала до спорідненої групи північно-германських мов.

Латинський вплив[ред.ред. код]

Значна частка освічених письменних людей тієї доби зналася на латині, що була мовою освіти й дипломатичною лінгва-франка. Інколи можливо вказати приблизний час впровадження певних латинських слів до давньоанглійської, спираючись на те, яких типів мовних змін ці слова зазнавали.

Було принаймні три помітні періоди латинського впливу. Перший стосується доби до переселення англів і саксів з континенту до Британії, другий почався з навернення англосаксів у християнство і латина поширилась як мова церкви.

Найбільша ж третя хвиля запозичень припала на часи одразу по норманському завоюванні Англії 1066 року, коли величезна кількість норманських (давньофранцузьких) слів почала впливати на мову. Більшість із цих слів мови ойль походила з латини, розмовної чи класичної, також укорінився значний шар норвезьких слів з мови норманів. Норманське завоювання приблизно відзначає кінець давньоанглійської й настання середньоанглійської доби.

Скандинавський вплив[ред.ред. код]

Другим важливим джерелом запозичення до давньоанглійської мови були слова з давньоскандинавської (давньонорвезької), що розповсюдились унаслідок нападів вікінгів на Британію в 9 – 11 ст. Окрім географічних назв, це були слова базової лексики і слова, що стосувались певних адміністративних аспектів Данелагу (контрольованої вікінгами області данського права – величезних володінь уздовж східнього узбережжя Англії й Шотландії).

Вікинги розмовляли давньоскандинавською (давньонорвезькою) мовою, що мала тісний стосунок до давньоанглійської, бо обидві походили з протогерманської мови. В добу політичної нестабільності й потрясінь звичайним стає змішування носіїв різних діалектів і виникнення спрощеної змішаної мови, тому існує думка, що саме таке змішання давньоскандинавської й давньоанглійської мов пришвидшило занепад відмінкових закінчень у давньоанглійській мові.[1]

Наочне підтвердження цього факу є спрощення відмінкових закінчень спочатку на півночі Британії, а вже пізніше на північному заході – теренах, що зазнали найменшого впливу вікінгів.

Кельтський вплив[ред.ред. код]

Підо впливом панівних ідей англосаксонської історичної спадщини, що переважали в 19 столітті, вважалося, що вплив бритських кельтських мов на англійську мову був незначний, зважаючи на невелике число кельських запозичень порівняно з латинськими й скандинавськими.

Новіша, але все ще ненайпоширеніша думка полягає в тім, що кельтські риси можна розгледіти в синтаксисі пост-давньоанглійської доби – це сталі прогресивні (недоконані простягнуті в часі) конструкції й аналітичний порядок слів, на відміну від германських мов.

Діалекти[ред.ред. код]

Давньоанглійська не була однорідною мовою. Вона постала з багатьох наріч і мов народів, що колонізували Британію. Виділяють чотири головні діалекти: мерсійський, нортумбрійський, кентський, вессекський.[2] Кожен із них стосувався відповідного незалежного королівства. Нортумбрію і більшу частину Мерсії завоювали вікінги в 9 ст., а решта Мерсії і Кент увійшли до Вессексу.

По об’єднанні ж англосаксонських королівств у 878 Альфредом Великим місцеві діалекти втрачають свою значущість, але тим не менш збереглись, а залишки їхні тримаються й у сучасній англійській мові.

Безліч збережених документів англосаксонської доби написано діалектом Вессексу, Альфредового королівства. Вірогідно, що із зміцнінням влади постала потреба в стандартизації урядової мови, щоб полегшити керування віддаленими областями королівства.В результаті, документи писались західносаксонським діалектом. До того ж, Альфред завзято поширював рідну мову і привіз багатьох писарів із Мерсії, щоб записати неписані до того тексти.[3] 

Ця діяльність сягнула й Церкви, коли Альфред розпочав програму з перекладу релігійних текстів англійською мовою. Ймовірно, що Альфред сам перекладав книжки з латини, зокрема Пасторське піклування (Cura pastoralis) папи Григорія І.  

Фонологія[ред.ред. код]

Фонетичну систему давньоанглійської мови зазвичай реконструюють таким чином:

Приголосні фонеми
Губно-губні Губно-зубні Зубні Ясенні Заясенні Середньо-піднебінні Задньоязикові Гортанні
Носові m n (ŋ)
Проривні p b t d k ɡ
Африкати ()
Фрикативні f (v) θ (ð) s (z) ʃ (ç) (x) (ɣ) h
Апроксиманти r j w
Бічні l

Подані в дужках звуки є алофони:

· [dʒ] є алофон звука /j/, що з’являється  після /n/, а також при гемінації (довгі приголосні);

· [ŋ]  є алофон звука  /n/, з’являється перед /k/ та /ɡ/;

· [v,ð, z] є алофони звуків /f, θ, s/ відповідно, з’являються між голосними або дзвінкими приголосними;

· [ç, x] є алофони звука /h/, з’являються в позиції кода (приголосний, що замикає склад) після голосних переднього й заднього ряду відповідно;

· [ɣ] є алофон /ɡ/, що з’являється після голосного, а на ранній стадії розвитку мови й на початку складу.

Голосні звуки

Монофтонги Короткий Довгий
Передній Задній Передній Задній
Високого піднесення i  y u iː  yː
Середнього піднесення e  (ø) o eː  (øː)
Низького піднесення æ ɑ æː ɑː

Огублений голосний переднього ряду високо-середнього піднесення /ø(ː)/ трапляється в деяких наріччях давньоанглійської мови, але не в найзадокументованішому пізньому західносаксонськім діалекті.

Дифтонги Короткі (одноморні) Довгі (двоморні)
Перший елемент високого піднесення iy[4] iːy
Обидва елементи середнього піднесення eo eːo
Обидва елементи низького піднесення æɑ æːɑ

Орфографія[ред.ред. код]

Рунічна абетка (футорк), що нею прослуговувались для запису давньоанглійською мовою до впровадження латинської абетки.

Для запису давньоанглійською мовою спочатку послуговувались рунами (англосаксонський різновид відомий як футорк), однак із 9 ст. ірландські ченці запровадили латинську абетку півунціальним письмом.[5] Його, в свою чергу, змінило острівне письмо, варіант півунціального. Ним користувались до 12 ст., коли поширення набув каролінгський мінускул.

Щоб пристосувати латинську абетку до давньоанглійської мови, додали деякі знаки: літера ð (первісно звалась ðæt, а в сучасній англійській eth або edh) була зміненим варінтом латинської «d», рунічні ж літери  þ (thorn)  і  ƿ (wynn) запозичено з футорка. Застосовувались особливі символи для сполучника and (знак накшталт цифри 7 або віддзеркаленої літери Г, так званий Тироновий знак),  і також для займенника þæt, у вигляді знаку торн з перекресленим верхнім виносним елементом. Для позначення довготи голосних зрідка траплявся знак макрон 〈¯〉 - риска над відповідною літерою. Іноді застосовували сиволи для скорочення знаків m і n.

Орфографія сучасних видань[ред.ред. код]

У сучасних виданнях ориґінальних давньоанглійських рукописів видавництва традиційно вдаються до деяких змін у написанні, впроваджуючи таким чином певні норми: розділові знаки і заміну символів. Так, сучасні видавництва застосовують символи e, f, g, r, s, хоча форма цих літер у записаних острівним письмом первописах значно відрізняється. Знак ſ (довга s) замінюється на сучасну s, а острівну замінюють її сучасним відповідником g (остання літера сама собою — каролінгський символ). До того ж, сучасні видання розрізнюють задньоязикові і середньопіднебінні c і g, додаючи до ймовірних середньопіднебінних крапку вгорі: ċ, ġ. Символ ƿ (wynn) зазвичай замінюють на w. Макрони додають до гаданих довгих голосних, тоді як у первописах вони відсутні.

Нижче подано давньоанглійські літери і іхні замінники, уживані в сучасних виданнях:

Літера Опис і завваги
a Короткий /ɑ/. Варіанти написання land ~ lond (земля) дають підстави вважати, що в деяких випадках існував алофон /ɒ/ перед /n/.
ā Довгий /ɑː/. Зрідка трапляється в рукописах, але застосовується в сучасних виданнях, щоб відрізняти від короткого а.
æ Коротке /æ/. До 800 року частіше трапляється диграф ae, аніж æ. Протягом 8 ст. æ стає більше вживаним. В 9 ст. в кентських рукописах уживалась форма æ без верхньої частини літери а. Кентська літера æ могла позначати звук /æ/ або /e/, проте це складно напевно визначити.
ǣ Довгий /æː/. Зрідка трапляється в рукописах, але застосовується в сучасних виданнях, щоб відрізняти від короткого æ.
b Літера позначала звук /b/, до 800 року в ранніх текстах також позначала /v/. Наприклад, слово sheaves (снопи, в'язки) в одному з ранніх текстів писалось як scēabas, але пізніше й поширеніше вже пишеться scēafas.
c Позначає два звуки: /k/ і палатизований /kʲ/, останній з початку середньоанглійської доби перетворився на /tʃ/[6]. Сучасні видання подають інколи звук /tʃ/ діакритичним знаком: здебільшого як ċ. Перед приголосним завжди позначає /k/; наприкінці слів після i завжди читається як /kʲ/ або в пізнішу добу як /tʃ/. В інших випадках потрібні спеціальні знання з давньоанглійської фонології, щоб правильно передбачити вимову написаного в тексті.
cg Звук /ɡʲɡʲ/, що з часом перетворився на /ddʒ/[6].
d Позначає /d/. В ранніх текстах також позначло /θ/, але невдовзі замінено на ð і þ. Наприклад, слово-відповідник сучасного thought (що його дослівно можна представити сучасною мовою mood-i-think з “і” як у handiwork) писалось в нортумбрійських текстах дотованих 737 роком як mōdgidanc, а в вестессекських 10 століття вже як mōdgeþanc.
ð Позначає звук /θ/ і його алофон /ð/. Літера називалась ðæt у давньоанглійській і eth у сучасній. В текстах трапляються чергування ð з літерою торн (обидві для одного звука), що притаманно рукописам доальфредової доби. Разом із þ, літера ð заступила попередні написання d і th. Перші свідоцтва (достеменно датовані) застосування цієї літери зафіксовані в 7 ст. За часів Альфреда ð вживають частіше в середені й наприкінці слів, а þ здебільшого на початку, хоча написання іноді варіюються. Деякі сучсні видавництва намагаються упорядкувати варіації між þ і ð, застосовуючи лише þ.
e Короткий звук /e/.
ę Кентський звук /æ/ або /e/, що важко визначити напевно. Літера вживається сучасними видавництвами як заміна знакові æ, що писався без верхньої частини елементу a, як трапляється в рукописах 9 ст.
ē Довгий звук /eː/. Зрідка трапляється в рукописах, але застосовується в сучасних виданнях, щоб відрізняти від короткого e.
ea Короткий звук /æɑ/; після ċ, ġ, інколи вимовляється як /æ/ чи /ɑ/.
ēa Довгий звук/æːɑ/. Зрідка трапляється в рукописах, але застосовується в сучасних виданнях, щоб відрізняти від короткого ea. Після ċ, ġ, інколи вимовляється як /æː/.
eo Короткий /eo/; після ċ, ġ, інколи вимовляється як /o/.
ēo Довгий звук /eːo/. Зрідка трапляється в рукописах, але застосовується в сучасних виданнях, щоб відрізняти від короткого eo.
f Позначає звук /f/ і його алофон /v/.
g Позначає звуки: /ɡ/ і його алофон /ɣ/; палатизований м'яккий /gʲ/, що поступово розвився в /dʒ/[6]; /j/. В давньоанглійських рукописах ця літера має острівну форму . Сучасні видавництва іноді вказують на вимову літери як /j/ чи /gʲ/ (пізніша вимова /dʒ/) діакритичним знаком ġ. Між голосними вимовляється як /ɣ/, після n як /ɡ/. На початку слів, а наприкінці слова після i чи наприкінці складу по палатальній голосній, вимовляється як /j/. В інших випадках потрібні спеціальні знання з давньоанглійської фонології, щоб правильно передбачити вимову написаного в тексті.
h /h/ і алофони /ç, x/. В комбінаціях hl, hr, hn, hw, другий приголосний був глухий.
i Короткий /i/.
ī Довгий /iː/. В рукописах трапляється зрідка, але застосовується в сучасних виданнях, щоб відрізняти від короткого i.
ie Короткий /iy/; після ċ, ġ, іноді вимовляється /e/.
īe Довгий /iːy/. В рукописах трапляється зрідка, але застосовується в сучасних виданнях, щоб відрізняти від короткого ie. Після ċ і ġ, іноді вимовляється /eː/.
k Звук /k/, літера вживана надрідко.
l Звук /l/; можливо велярізований (як у сучасній англійській) в позиції кода.
m Звук /m/.
n Звук /n/ і алофон /ŋ/.
o Короткий звук /o/.
ō Довгий /oː/. В рукописах трапляється зрідка, але застосовується в сучасних виданнях, щоб відрізняти від короткого o.
oe Короткий /ø/.
ōe Довгий /øː/. В рукописах трапляється зрідка, але застосовується в сучасних виданнях, щоб відрізняти від короткого oe.
p Звук /p/.
qu Рідке написання для сполучення /kw/, зазвичай графично виглядало як cƿ в ориґіналах (cw у сучасних виданнях).[7]
r Звук /r/; точна вимова /r/ невідома. Це міг бути один із варіантів: /ɹ/, /ɾ/, або /r/.
s Звук /s/ і його алофон /z/.
sc Звукосполучення /skʲ/, що з часом перетворилось на /ʃ/[6].
t Звук /t/.
th Пекредавав звук /θ/ в найранніших текстах, але невдовзі його заступили літери ð і þ. Наприклад, слово-відповідник сучасного thought (що його дослівно можна представити сучасною мовою mood-i-think з “і” як у hadiwork) писалось в нортумбрійських текстах дотованих 737 роком як mōdgidanc, а в вестессекських 10 століття вже як mōdgeþanc.
þ Альтернативний символ "торн", вживаний замість ð. Позначав приголосний /θ/ і його алофон /ð/. Разом із þ, літера ð заступила попередні написання d і th. Перші свідоцтва (достеменно датовані) застосування цієї літери зафіксовані в 7 ст. За часів Альфреда ð вживають частіше в середені й наприкінці слів, а þ здебільшого на початку, хоча написання іноді варіюються. Деякі сучсні видавництва намагаються упорядкувати варіації між þ і ð, застосовуючи лише þ.
u Звуки /u/ і /w/ у ранніх текстах континентальних переписувачів. Для позначення звука /w/ літеру u затупила ƿ, за винятком півночі острова.
uu Звук/w/ у ранніх рукописах переписувачів. За винятком півночі острова таке написання замінено на ƿ.
ū Довгий звук /uː/. В рукописах трапляється зрідка, але застосовується в сучасних виданнях, щоб відрізняти від короткого u.
w Звук /w/, сучасна заміна літери ƿ.
ƿ Рунічна літера wynn. Позначає звук /w/, сучасні видання замінюють її літерою w, щоб запобігти плутанині з p.
x Звук /ks/, за деякими авторами /xs ~ çs/.
y Короткий звук /y/.
ȳ Довгий звук /yː/. В рукописах трапляється зрідка, але застосовується в сучасних виданнях, щоб відрізняти від короткого y.
z Звук /ts/. Рідке написання для позначення звука /ts/. Наприклад, найчастіше написання для слова /betst/ було betst, а не bezt (сучасне best).

Примітки[ред.ред. код]

  1. Barber, Charles (2009). The English Language: A Historical Introduction. Cambridge University Press. p. 137. ISBN 978-0-521-67001-2.
  2. Campbell, Alistair (1959). Old English Grammar. Oxford: Oxford University Press. p. 4. ISBN 0-19-811943-7.
  3. Moore, Samuel, and Knott, Thomas A. The Elements of Old English. 1919. Ed. James R. Hulbert. 10th ed. Ann Arbor, Michigan: George Wahr Publishing Co., 1958.
  4. Невідомо, чи дифтонги ie/īe вимовляли як [i(ː)y], чи як [i(ː)e]. Той факт, що в багатьох діалектах цей дифтонг злився з /y(ː)/, надає перевагу першому варіантові.
  5. Crystal, David (1987). The Cambridge Encyclopedia of Language. Cambridge University Press. p. 203. ISBN 0-521-26438-3.
  6. а б в г Смирницкий А. И. Древнеанглийский язык. М., 1998. ISBN 5-89042-047-X
  7. Написання qu узвичаюється більше в пізню добу середньоанглійської мови.
Мови Це незавершена стаття про мову.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.