Дагоберт I

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Дагоберт І
Dagobert I
Portrait Roi de france Dagobert Ier.jpg
Король
Початок правління: 629
Кінець правління: 639
Попередник: Хлотар II
Наступник: Сігіберт III Австразійський
Хлодвіг II Нейстрійський
Дата народження: 604 або 605
Дата смерті: 19 січня 639(0639-01-19)
Дружина: 1. Гоматруда
2. Нантільда
3. Рагнетруда
4. Вулфегунда
5. Берхільда
Діти: син: Хлодвіг II
син: Сігіберт III
донька: Регінтруда
Династія: Меровінги
Батько: Хлотар II
Мати: Бертруда

Дагоберт І (Dagobert I; 604 (605) — 19 січня 639) — король франків з династії Меровінгів. Син короля Хлотара II та королеви Бертруди. Ім'я Дагоберт у перекладі з старо-німецької означає «Той, що сяє, мов день». Відома також слов'янська форма його імені — Драгобер.

Дагоберт I був королем Австразії у 623639, королем усіх франків у 629639 роках. За його правління відбувалась війна з королем слов'ян Само. Був останнім королем франків з династії Меровінгів, хто реально мав владу. Після його смерті франкська держава розпалась, а окремими частинами правили майордоми (управителі двору) та герцоги.

Король Австразії[ред.ред. код]

У 623 році батько призначив Дагоберта королем Австразії. У 629 році після смерті Хлотара II, нейстрійці мали намір звести на престол свого власного правителя. Вибір впав на брата Дагоберта Харіберта, який мав слабке здоров'я. Його хвороба мала, скоріш за все, фізичний характер, а не розумовий. Харіберта підтримував Бродульф, його дядько по материнській лінії. Але Дагоберт вирішив випередити суперника. Дізнавшись про смерть батька, Дагоберт наказав усім своїм австразійським прихильникам озброїтися й відправив посольство до Бургундії та Нейстрії, або забезпечити своє обрання королем. Коли він пройшов місто Реймс і був на шляху до Суассона, до нього дійшла звістка, що всі магнати та єпископи королівства Бургундія підкорилися йому. Більшість з нейстрійських магнатів також виказали бажання скоритися йому.

Король франків[ред.ред. код]

Спираючись на австразійську партію, яку після смерті Арнульфа Мецького (бл.629.) як і раніше очолював Піпін Ланденський, король нав'язав свою волю бургундській шляхті. Були визнано її право на справжню воєнну автономію у складі франкського війська. Таким чином, Дагоберт забезпечив собі підтримку цією шляхти.

Призначивши вірну йому людину на ім'я Ега на посаду майордома в Нейстрії, король подолав опір частини місцевої аристократії. А після страти Бродульфа, дядька Харіберта та головного його захисника, Дагоберт відчув достатню впевненість у своїх силах, або подарувати єдинокровному брату королівство в Аквітанії. Воно розташовувалося між Сентожем та Тулузою (її молодий король зробив своєю столицею) і, що потрібно зазначити окремо, включало до свого складу всю Гасконь на південь від Гаронни, утворивши форпост, який захищав країну від тиску басків. Очевидно, Харіберту за роки свого недовгого правління вдавалося їх стримувати. Землі Харіберта, який помер у 632 р., знову відійшли до його старшого брата.

Правління Дагоберта, без сумніву, вершина в історії династії Меровінгів. Він оселився у Паризькому регіоні та міг в ці роки на достатніх підставах сприйматися як єдиний король франків. Але австразійці, визнавши себе мовби брошеними їх королем, знову зажадали для себе власного правителя. Дагоберт відправив їх у 632 р. маленького Сігіберта, якого народила йому три роки тому Рагнетруда.

Через рік у нього народився другий син Хлодвіг, від його другої дружини королеви Нантільди. Дагоберт збірав шляхту усіх своїх трьох королевств і примусив їх скласти присягу, згіно якої вони визнавали, що Нейстрія та Бургундія відходили до Хлодвіга II, а Австразія з рівною кількістю населення і території — Сігіберту III.

Об'єднання Галлії[ред.ред. код]

Розподіл Франкського королівства між братами Дагобертом I (червоний колір) та Харібертом II (зелений колір)

Використовуючи воєнну силу чи погрожуючи нею в усіх напрямках, Дагоберт замислив відновити єдність Галлії. Спочатку король звернувся до автономного бургундського війська для того, щоб прийти на допомогу претенденту на вестготський престол. Заможні аристократи Вестготського королівства замислили скинути короля Свінтілу. Один із заколотників Сисенанд за порадою решти, відправився до Дагоберта для того, аби отримати армію, яка могла б скинути Свінтілу. В обмін на цю послугу він обіцяв передати Дагоберту із скарбниці готів розкішну золоту таріль вагою у 500 фунтів. Дагоберт наказав зібрати в Бургундії армію для допомоги Сисенанду. Як тільки в Іспанії стало відомо, що франки йдуть на допомогу Сисенанду, вся готська армія перейшла на його бік. Франкські воєначальники об'єднали сили в Тулузі, але тільки-но дійшли до Сарагоси, як вона перейшла в руки Сисенанда, а потім і всі готи Вестготського королівства проголосили Сисенанда королем (631 р.). Обтяжені дарами, франки повернулися на батьківщину. Дагоберт відпривив посольство до Сисенанда, аби отримати обіцяну таріль. Його було вручено послам королем Сисенандом, але потім готи відібрали його силою і не дозволили вивезти. Після довгих переговорів Дагоберт отримав від Сисенанда 200 тисяч солідів, як компенсацію за втрату тарілі.

Потім він послав військо проти басків з атлантичних Піренеїв, які після смерті Харіберта відновили свої напади на нижню частину Гасконі. У 635 р. війско, набране в Бургундії, під командуванням референдарія Хадоїна, який виказав себе талановитим воєначальником ще за часів Теодоріха II, відправилося до Гасконі. Баски були розбиті та кинулися тікати, намагаючись сховатися у піренейських ущелинах, серед неприступних скель. Армія бургундів послідувала за ними, узяла багато полонених, багатьох вбила, спалила всі їх домівки та захопила їхнє майно. Втрати серед війська Дагоберта були мінімальними, якби під час повернення додому, загін одного з франкських герцогів не потрапив у засаду, влаштовану басками і не був би повністю перебитий. Наступного 636 р. усі гасконські нобілі та їх герцог Ейгіна були змушені направити до короля посольство, щоб благати про прощення і присягтися на вірність государю, а також його синам і Франкському королівству.

Пізніше, надавши перевагу переконуванню, Дагоберт відправив місію на чолі зі своїм другом, карбувальником грошей та ювеліром Елуа, до Бретані до короля Юдікаеля, щоб зажадати покори після руйнівних нападів його вассалів на міста Ренн і Нант. Юдікаель приїхав до Дагоберта, виказав свою покору королю та обіцяв йому непорушний мир.

Нарешті, за непрямими джерелами можна встановити, що Дагоберт повернув свої володіння в нижній течії Рейна та укріплення, які були зведені вздовж колишніх прикордонних ліній. Особливо слід згадати про відібрані у фризів старі фортеці в Утрехті, де Дагоберт заклав церкву святого Мартіна, і в Дорштадті. В цьому портовому місті, яке швидко розвивалося, був заснований франкський монетний двір, привезенний з Маастрихта. Якщо виключити вестготську Септиманію, то вся територія колишньої Галлії перебувала з того часу під владою франків.

Події на східних кордонах[ред.ред. код]

Трон Дагоберта, бронза

Хоча близько 630 р. через послів-посередників Дагоберт зв'язав себе обіцянкою «довічного миру», яку він дав візантійському імператору Іраклію, королівський погляд все частіше спрямовувався до регіонів європейської півночі та північного сходу. Тим часом на північному сході, на германо-слов'янському кордоні склалася така ситуація. Ці регіони почали відвідувати купці з заходу, в тому числі і работорговці. Один з них, Само (за словами Фредегара він був франком за походженням, але скоріш за все він був слов'янином, можливо — Самослав чи Самосвят) узяв активну участь у боротьбі, що розпалилася починаючи з VI ст. між західними слов'янами (у франкських джерелах їх називають вендами) та аварами, які оселилися у рівнинній Паннонії. Здобувши врешті-решт перемогу, вендські племена Богемії обрали близько 625 р. Само своїм королем. Король Дагоберт I уважно слідкував за розвитком подій на сході. Він вирішив, що землі, які спустошуються такими жорстокими війнами, не чинитимуть серйозного опору його війську. Спільного кордону у Австразії із слов'янськими землями не було, але між ними простягалися просторі нічийні землі. Авари поки що не нападали на західні королівства, але Дагоберт побоювався їх і прагнув завдати випереджувальний удар. Раптом трапилася слушна нагода. Приблизно п'ять років потому один з караванів франкських купців, що перетинав цей район, було атаковано вендами і повністю знищено. Оскільки купці не отримали найменшої допомоги з боку Само, Дагоберт вирішив, після невдалого посольства (Само вигнав посла Сихарія за межі табору), піти на нього війною.

Війна з державою Само[ред.ред. код]

Близько 630 р. він зібрав військо з усього королівства Австразії і навесні трьома колонами рушив на державу Само. Перший загін, який складався з австразійців, очолював сам король. Другий загін з алеманів вів їх герцог Хродоберг. Лангобарди також допомогли Дагоберту, напавши на слов'янські землі. Але слов'яни повсюди готувалися до опору. Алемани та лангобарди екількох дрібних сутичках у прикордонних землях здобули перемогу, захопивши оплонених та здобич. Австразійці Дагоберта узяли в облогу фортецю Вогастибург (сучас. Лабуда в Чехії), в якій засів князь Само. Несподівано Само зі своїми воінами вийшов за вали і нав'язав франкам битву. За легендою, битва продовжувалася три доби, після чого франки відступили, кинувши свій табір, припас і здобич. І за словами Фредегара, не стільки слов'янська хоробрість вендів дозволила їм здобути перемоги над австразійцями, скільки поганий настрій останніх, які вважали, що король Дагоберт їх ненавидить і постійно оббирає. А Само не обмежився цією перемогою і почав робити напади на західні землі, доходячи до Тюрингії. Слава та могутність Само настільки зросли, що князь сорбів Дерван вийшов з васального підлягання Дагоберту і визнав владу Само.

Могила Дагоберта в Сен-Дені

Дагоберт не полишав планів помсти Само, але його відволікали різін справи, тому він не міг організувати великий похід. А слов'яни самі нападали на змелі франків і часто здобували перемогу, хоча, ці битви були дрібними. Цілком очевидно, що політика зміцнення влади франків в Німеччині диктувалася необхідністю створення пояса безпеки, який би захищав від нових погроз зі Сходу. За цих обставин, сакси, що жили неподалік від держави Само і через землі яких слов'яни проходили на захід, запропонували свої послуги Дагоберту. За зниження данини вони зобов'язалися охороняти кордони Австразії від нападів слов'ян та інших ворогів. У 631 р. Дагоберт прийняв цю пропозицію та скасував для них данину в 500 корів, яка вони щорічно сплачували з часів Хлотаря I, але виграв він з того небагато. Слов'яни, як і раніше, проникали до його земель і грабували їх.

Тоді до справи вступив герцог Тюрингії Радульф, володіння якого також зазанавали нападів воїнів Само. Він зумів розбити слов'ян і вигнав їх загони з усіх франкських земель. Але довго користуватися здобутками цієї перемоги йому не довелося. Радульф посварився з радниками Сигіберта, після чого він оголосив себе суверенним правителем свого герцогства. Йому стали потрібні союзники, а хто окрім Само міг би бути найкращим союзником у боротьбі проти Сігіберта і Дагоберта. Так слов'янська держава стало союзницею та опорою герцогства Тюрингія.

Будучи не в змозі нав'язати свою волю слов'янам, Дагоберт удався до політики, суть якої полягала в тому, щоб забезпечити все більше включення зарейнських народів в орбіту франкського панування. Але в центрі цієї орбіти мала бути не Австразія, як можна було б припустити, а Нейстрія, тому що Дагоберт не бажав ніякого прояву ініціативи з боку східно-франкської знаті, яка оточувала малого Сігіберта III. Така політика не здобула підтримки у цієї знаті, що виявилося під час війни зі слов'янами. Оскільки право вибору герцога алеманів з VI ст. належало володареві східної частини Франкської держави, то реалізовувати це право став сам Дагоберт, призначаючи та контролюючи герцого і навіть визначаючи межу між новими діоцензами Констанци та Куари. Можна додати, що, скоріш за все, під впливом Дагоберта були складені в ту епоху первинні редакції як «Алеманської правди», так і «Баварської правди». Військо ж Дагоберта виступило до Баварії з метою розправитися з булгарськими біженцями, які шукали там притулку і заступництва.

Смерть «доброго короля» Дагоберта[ред.ред. код]

Смерть Дагоберта

Дагоберт був останнім меровінгським монархом, який правив самостійно. Про характер Дагоберта відомо мало достовірного; в легендах він був дуже популярним. Спочатку, за словами Фредегара, він був м'яким, розсудливим та відданим церкві. Надалі його характер змінився; він став жадібним, забув про правосуддя, тягнувся за церковними багатствами та скарбом своїх підданих (можливо, війни збанкротували скарбницю королівства і Дагоберт спробував знайти вихід у секуляризації церковних земель і володінь нобілей, але це тільки зіпсувало його відносини з духівництвом і народом). Він оточив себе розпусниками і мав трьох королев та численних коханок. Проте Дагоберт був щедрий на милостиню. У пам'яті хронистів Дагоберт залишився як побожний монарх, завдяки якому були знайдені рештки страченого у підніжжя Монмартра, коло Парижа, святого мученика Діонісія. На місці знахідки ним було засноване відоме абатство Сен-Дені, яке у майбутньому стало офіційною усипальницею французських королів.

Великим досягненням Дагоберта було встановлення проведення ярмарку поблизу Парижа, куди з'їжджалися усі купці Франкського королівства, а також іноземні торговці з Італії, Іспанії, Прованса та інших країн. Ярмарок проводився у жовтні і тривав чотири тижні.

Захворівши в останні дні 638 р., Дагоберт наказав перевезти себе до Сен-Дені. У стінах монастиря він і помер 19 січня 639 р., і був там похований. Заздалегідь король доручив вірному нейстрійському майордому Ега оберігати вдову королеву Нантільду, а також малого Хлодвіга II.

Монети часів Дагоберта[ред.ред. код]

Зображення Дагоберта в літописах та мистецтві[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]