Дванадцять мавп

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Дванадцять мавп
Twelve Monkeys
Twelve Monkeys Cover.jpg
Жанр фантастика, драма
Режисер Террі Гілліам
Продюсер Чарльз Ровен
Сценарист Девід Вебб Піплз,
Джанет Піплз
У головних
ролях
Брюс Вілліс
Медлін Стоу
Бред Пітт
Крістофер Пламмер
Композитор Пол Бакмастер
Кінокомпанія Universal Pictures
Тривалість  129 хв.
Країна  США США
Рік  1995
IMDb ID 0114746
Кошторис  29 млн. $

«Дванадцять мавп» (англ. Twelve Monkeys) — антиутопія Террі Гілліама, що її знято за мотивами короткометражного фільму Кріса Маркера «Злітна смуга». Не рекомендується перегляд дітям та підліткам, що молодші від 16 років.

Сюжет[ред.ред. код]

2035 рік. Вірус, що спричиняє невиліковну хворобу, знищив п'ять мільярдів людей, тобто більшу частину населення Землі. Ті, хто вижив, змушені мешкати під землею. В'язень (хоч його дії навряд чи відповідали ув'язненню на 25 років, як це відбувається у фільмі: один з охоронців їх характеризує як «зухвалість та непокора владі») Джеймс Коул (Брюс Вілліс) «добровільно» (насправді примусово) вирушає в небезпечну подорож на машині часу в 1996 рік, коли почалася страшна епідемія. Внаслідок помилки науковців Коул потрапляє в 1990 рік, де його вважають за параноїка і запроторюють у психіатричну лікарню. Там він знайомиться з Джефрі (Бред Пітт) — божевільним сином відомого вірусолога. Джефрі згодом організовує терористичну групу «Армія 12-ти мавп». Певну частину цього варіанту майбутнього Джеймс Коул під дією ліків повідомляє Джефрі.

Згодом Коула відправляють уже в 1996 рік. Одначе виявляється, що вірус випускає не божевільний син вірусолога, а його не менш божевільний асистент. Коул розуміє це запізно. Зловмисник вирушає у «відрядження» зі зразками віруса, щоб розповсюдити його по планеті. В аеропорті його майже наздоганяють Коул та його подруга Кетрін Рейлі (Медлін Стоу) з теперішнього часу (тобто 1996 р.), психіатр, яка першою повірила в те, що він прибув з майбутнього, й допомагала йому. Одначе їм заважає пробитися до асистента величезна черга біля терміналу. Зловмисник, коли охоронці попросили його показати їм «біологічні зразки», говорить: «Ось, можете навіть понюхати». Таким чином, вірус опиняється в повітрі. Коул, що нарешті проривається крізь натовп, кидається навздогін за зловмисником та на ходу дістає пістолет; але поліцейські, побачивши зброю в його руках, починають у нього стріляти. Зловмисник тікає. Коул гине на очах у маленького хлопчика (Джозеф Меліто), який з батьками чекає в аеропорті на літак. Цей хлопчик — сам Коул, і ця сцена переслідуватиме його вві сні все життя.

Епідемія стає невідворотною, але поруч зловмисника в салоні літака сідає жінка — одна з науковців майбутнього, що відправили Коула. Вона представляється: «Мене звати Джонс. Я працюю в страховій компанії» (останню фразу можна перекласти з англійської мови й як «Я тут для підстраховки»). Фільм закінчується тим, що маленький Коул та його батьки сідають у авто. Він дивиться кудись у далечінь, і його очі показано крупним планом — так само, як і в першому кадрі фільму.

Ролі[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]