Дедько Дмитро

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Дмитро Дедько
Detko cr.jpg
Народився р.н.невід.
Помер 1349
Проживання Україна
Ім'я при народженні Дмитро
Титул боярин
Конфесія православний

Дмитро Дедько́, також Детько, Дятько (р.н.невід. — близько 1349) — галицький боярин за правління королів Русі Юрія ІІ Болеслава і Любарта-Дмитра, воєвода перемишльський. В період 1340 - 1349 був фактичним правителем королівства та лідером його боярсько-олігархічної верхівки. Під його керівництвом було відбито польсько-угорську навалу на Русь після смерті Юрія ІІ у 1340 році[1].

Короткий життєпис[ред.ред. код]

Спираючись на підтримку литовського князя Любарта, Дедько у 1340-х роках очолював боярський уряд Галицького-Волинської держави. Головною історичною заслугою Дмитра стала його роль у відбитті польсько-угорської агресії навесні 1340 року, в ході якої польським королем за допомогою угорського воєводи Вілерма було захоплено та пограбовано два найважливіші центри Галичини - Перемишль та Львів. Проводив гнучку політику, захищаючи князівство від нападів Угорщини, Польщі й татар. Носив титул «провізора або управителя землі Руської» (provisor seu capitaneus terre Russie). За фактичного правління Дедька королівство зберігало незалежність та знаходилось під владою руського короля Дмитра-Любарта, що резидував на Волині. Смерть Дмитра Дедька у 1349 дала можливість польському королю Казимиру за підтримкою Угорщини організувати новий похід на Русь, анексувати Галичину та укласти угоду із ханом Золотої Орди УзбекомУзбека вже тоді не було про щорічні виплати Галичиною данини Орді в обмін на її управління Казимиром. Ці події відкрили сторінку 427-літнього підпорядкування Галичини Польщі.

Грамота Дмитра Дедька[ред.ред. код]

Похід Казимира навесні 1340 року не змінив політично-державної приналежності Галичини. Дмитро Детько за допомогою татар здійснив узимку відплатні походи у Польщу та Угорщину, що змусило Казимира ІІІ замиритись[2]. Галичина залишилася у владі Любарта при союзницьких відносинах із Ордою. Фактичну владу здійснювали бояри, під проводом Дмитра Детька.

Єдиним документом Дмитра Дедька, що відомий нині є грамота, виднана ймовірно близько 1341 року латинською мовою, що містить важливі відомості про державно-правове становище Галичини. Адресована вона громаді й купцям тевтонського міста Торн, та закликає їх до відновлення торговельних зв'язків, порваних негараздами попереднього року : «Памятаючи святі слова: блаженні смирні, бо вони наслідять землю — читаємо в грамоті — ми, надхнені святим Духом, перемогли спокусителя людського роду й залишили незгоду, що її посіяла диявольська спокуса поміж нами й Казимиром, польським королем. Тому повідомляємо всім, хто хоче їхати в українську землю, що як і за наших попередників, вони можуть безпечно приїздити до Львова, нічого не лякаючися. Коли ж би хто хотів приїхати на життя, дістане громадянство для себе й для своїх дітей, на рік свободу від повинностей, як і давніше бувало, та інші права, тільки мусітиме платити чинш. А шкоди, заподіяні по смерти нашого пана, блаженної памяти руського князя, наскільки заподіяли їх львовяни, беремо тим листом, як і давнішим, на себе». В грамоті також є і ім'я Дмитра Дедька, як він його сам вказав латинською мовою Demetrius Dedko

Історичні суперечності[ред.ред. код]

У дослідженнях, що стосуються періоду правління Дмитра Дедька та його самого, часто зустрічаються протріччя у трактуванні державно-правового статусу олігархічного правління галицьких бояр, що в тодішніх умовах феодальної ієрархії було неможливим без наявності формального сюзерена. Польські, угорські та візантійські джерела дають суперечливу інформацію про характер такого сюзеренітету та саму його наявність. Так в польських джерелах дається двояке трактування результатів походу Казимира на Львів 1340 року. З одного боку, вони стверджують про отримання Казимиром сюзеренських прав, а з іншого свідчать про те, що поки король вів з галицькими боярами перемовини про васалітет, Дмитро Дедько та якийсь Данило з Острова таємно вирушили до хана і привели орду, що змусила Казимира втікати[3]. Угорські джерела, свідчать про сюзеренітет угорського короля над Галичиною, а візантійські визнають сюзереном Дмитра Дедька князя Любарта-Дмитра. Крім того, не до кінця ясними є взаємини, що склались на той час між Галицько-Волинським князівством та Ордою.

З єдиної відомої донині грамоти самого Дмитра випливає, що Казимир не був його сюзереном, а рівнорядним партнером угоди. Так само не підпала в 1340-му Галичина під зверхність Угорщини. Король Людвік I Великий у грамоті з 17 серпня 1340 року трактує руських купців як «заграничних» і розрізняє «Руське Королівство» і угорське. Напис на дзвоні монастиря святого Юра у Львові 1341 року свідчить, що в самій Галичині сюзереном вважався Дмитро.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ I. Стор. 2
  2. Monumenta Poloniae hist. II c. 621-2, пор. 629.
  3. Zeissberg Die polnische Geschichtschreibung des Mittelalters c. 160

Джерела[ред.ред. код]