Дезертирство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Дезертир)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Розстріл дезертира. Громадянська війна в США.
«Дезертир». Картина румунського живописця-реаліста Октава Бенчіле. 1906
«Дезертир». Картина українського живописця-реаліста Рєпіна І. Ю. 1917

Дезерти́рство, дезерція (лат. desertio) — самовільне залишення місця військової служби, самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем з метою ухилитися від військової служби, а також нез'явлення з тією самою метою на службу у разі призначення, переведення, з відрядження, відпустки або з лікувального закладу.

Дезертирство є одним зі злочинів, пов'язаних із несенням офіційної військової служби. У випадку, якщо дезертирство сталося у воєнний час, законами деяких країн може кваліфікуватися, як зрада Батьківщині.

Одним із найнебезпечніших видів військових злочинів, скоєння яких призводить до падіння військової дисципліни та морального духу армії, є дезертирство. Історичні зведення говорять про те, що цей вид військових правопорушень був найбільш поширений під час різних військових конфліктів, тому військове керівництво жорстко їх припиняло, аж до виконання покарання у вигляді розстрілу. В українському кримінальному законодавстві дезертирство також є тяжким злочином, особливо якщо він був скоєний у бойовій обстановці або в умовах воєнного стану.

Кримінальна відповідальність за ст. 408-ой ККУ[ред. | ред. код]

Поняття дезертирства закріплене безпосередньо в диспозиції статті – це самовільний відхід з місця безпосередньої служби або військової частини для того, щоб таким чином ухилитися від проходження військової служби. До нього також відносять неявку на службу з тих же причин при поверненні з медустанови після лікування, відрядження, відпустки, переведення або призначення.

За такі дії винну особу суд може помістити за «ґрати» терміном від 2-х до 5-ти років. У разі наявності попередньої змови між групою осіб або застосування зброї злочинець може «виклопотати» десять років позбавлення волі. Але якщо такі дії були вчинені у бойовій обстановці або під час дії військового стану, винна особа може провести у в'язниці до 12 років свого життя.

Характеристика складу, передбаченого ст.408-ой ККУ[ред. | ред. код]

Щоб правильно застосовувати практично склади злочинів, слід правильно розуміти їх складові елементи. Найбільш складними у цьому плані є об'єктивна та суб'єктивна сторона правопорушення, для доведення яких потрібно зібрати достатню кількість доказів та оцінити їх у сукупності, що часом заводить правоохоронців у безвихідь.

Щодо дезертирства, то об'єкт цього правопорушення – це передбачений у ЗСУ (Збройні сили України) порядок проходження служби у війську. Відповідно до нього абсолютно кожен військовий несе зобов'язання щодо виконання свого військового обов'язку, повинен завжди бути готовим стати на захист своєї держави та нести військову службу протягом передбаченого законодавством терміну. Все це чітко закріплено у Законі України «Про Статут внутрішньої служби ЗСУ», який було прийнято Верховною Радою та підписано Президентом 24.03.1999 за №548-XIV.

Об'єктивна сторона цієї статті повністю зазначена у її диспозиції. Військовослужбовець, який здійснює дезертирство, протиправно, без жодних підстав припиняє виконувати свій обов'язок, закріплений у 17-ій та 65-ій статтях української Конституції. У цих нормах зазначено, що кожен має захищати Вітчизну, територіальну цілісність та незалежність України.

Дезертирство – це тривале кримінальне правопорушення, яке починається з моменту відходу з місця служби або військової частини, а також з моменту неявки. Для того, щоб вважати його закінченим, не потрібно встановлювати тривалість ухилення військового від служби, це ніякого значення не має. На кваліфікацію також не впливає, якщо військовослужбовець добровільно повернувся до місця служби або прибув із повинною до органів влади. Сама тривалість ухилення може надалі впливати на можливе покарання та ступінь суспільної небезпеки вчиненого.

Щодо добровільної відмови від дезертирства, то він може мати місце лише до залишення місця служби або частини, а також до закінчення термінів обов'язкової явки. Якщо військовий залишив свою військову частину за наявності прямого наміру на ухилення від проходження військової служби, але через певний час все-таки вирішив повернутися, то в його діях все одно матиме місце склад закінченого дезертирства. Добровільну явку до частини правоохоронних органів та суду розглядатимуть виключно як появу з визнанням.

Найскладнішою для доведення кримінального правопорушення, що розглядається, є його суб'єктивна сторона, яка може характеризуватися виключно прямим видом наміру. У диспозиції статті чітко закріплено спеціальну мету цього злочину – ухилення від військової служби. Тому важливо на слідстві довести саме суб'єктивну сторону, що часом виявляється проблемно. Якщо є свідки, яким винуватець про це постійно говорив чи запис розмов під час проведення негласних (слідчих) розшукових дій, тоді в суді справу залізно буде доведено. Але найчастіше все ґрунтується на свідченнях самого злочинця, який у суді може взагалі відмовитися від надання свідчень або заявити про тиск на нього з боку правоохоронців, тому варто дуже ретельно підходити до збору доказів у такій категорії справ.

Мотивами дезертирства можуть бути, наприклад, малодушність, боягузливість, спроба таким чином уникнути відповідальності кримінального характеру за інший скоєний злочин, причини побутового чи сімейного характеру, небажання служити та виконувати відповідні обов'язки. Важливо пам'ятати, що мета у військового може виникнути в процесі самовільного залишення з частини або перед її залишенням. Як можна здогадатися, наявність мети ухилення таки відрізняє склад дезертирства від самовільного залишення частини, оскільки останньому характерно, що військовослужбовець планує через якийсь час повернутися на службу. Серед об'єктивних даних, які можуть підтвердити реальні наміри військового, який вчинив цей злочин, можна виділити нелегальне проживання, приховування своєї приналежності до будь-яких формувань, пов'язаних з військовою службою, проживання під чужим ім'ям, придбання військовим для себе підроблених (фіктивних) документів.

Важливо зазначити, що особи, які відбувають кримінальне покарання у вигляді тримання у дисциплінарному батальйоні, за правовим статусом також є військовослужбовцями, тому мають виконувати обов'язки, передбачені військовою службою. У разі втечі з дисциплінарного батальйону або гауптвахти, які також вважаються їх місцем служби, за наявності мети ухилитися від такої, такі дії кваліфікуватимуться як дезертирство.

Історія[ред. | ред. код]

Із заснуванням перших армій автоматично виникла проблема самовільного залишення солдатами поля битви або місця служби. Зі стародавніх часів політичні та військове керівництво намагалося боротися з цим явищем й вживало суворі міри покарання, аж до смертної кари. Так, стародавні єгиптяни, тим хто втік під час битви з поля бою, відрізали язик. Греки позбавляли дезертирів права займати почесні посади у суспільстві, одягали в ганебні сукні, голили їм половину голови і в такому вигляді виставляли протягом трьох днів на торговій площі. За збіглого спартанця, як людину безчесного, не могла вийти заміж ні одна дівчина. У Римі за дезертирство покладалася конфіскація майна і смертна кара або продаж в рабство (за однією з версій так став рабом-гладіатором Спартак). Стародавні германці вішали дезертирів на дереві, як зрадників; інші полководці, втім, обмежувалися обрізанням носа, вух, язику або виколюванням очей.

У період найманих військ за Середньовіччя поряд із втечею зі служби до злочину стало відноситься й самовільний перехід на службу з однієї роти в іншу або з одного роду військ в інший, за що німецькі кодекси призначали, як і за дезертирство з поля бою, смертну кару.

Густав-Адольф встановив особливе покарання за дезертирство цілої частини, якщо вона біжить, не надавши належного опору, з бойовища. З особливою енергією, але безуспішно, у XVIII столітті боролася з дезертирством Пруссія.

З початку вторгнення в Росію Великої армії, війська Наполеона зазнавали значних втрат від дезертирства із союзницьких частин. У російській же армії масового дезертирства не було. Стан справ, однак, змінився після вступу російських військ до Франції. Артилерійський офіцер А. М. Баранович, який залишив записки «Російські солдати у Франції в 1813—1814 роках», свідчить, що нижчі чини російської армії нерідко залишали свої полки, щоб найнятися до французів на роботу в виноградарських та інших господарствах. Всього, за відомостями того ж Барановича, у Франції залишилося близько 40 000 російських солдатів[1].

Напередодні Першої світової війни дезертирство в царській армії існувало і навіть мало тенденції до збільшення. Так, у 1911 році за самовільні залишення частини та неявку були засуджені 8027 осіб, а в 1912-му — 13 358 осіб.

Після вступу Росії у світову війну проблема дезертирства стала ще гострішою. У вересні 1914 року командувач Південно-Західним фронтом М. І. Іванов зазначав у своїх записах про велику кількість солдатів і цілих груп, що уходять з лінії фронту, їхню розбещеність, випадки мародерства. Солдати розбігалися по селах цілими взводами. Солдати масами бігли з поїздів, які йшли на фронт. За оцінкою начальника штабу Південно-Західного фронту М. В. Алексєєва, з поїздів дезертували 20 % нижніх чинів[2]. По Південно-Західному фронту в період з 29 вересня по 15 грудня 1914 року на станціях затримано 3394 солдати, що дезертували. І це без урахування тих, хто добровільно здався в полон[3].

Узимку 1914 року керівництво армією було стурбоване валом дезертирства з фронту[2].

Усього, згідно з офіційними даними Ставки, до весни 1917 року в царській армії з початку Першої світової війни налічувалося 195 тис. дезертирів. Деякі історіографи оцінюють цю цифру в 1,5—2 млн солдатів.

У Радянському Союзі явище дезертирства мало масовий, іноді глобальний характер, особливо за часів війни з нацистською Німеччиною. Дослідники Д. Дьогтєв і М. Зефиров у своїй книзі «Все для фронту?» наводять статистику: число дезертирів за період цієї війни становило 1 700 000 осіб, тих, хто всіляко ухилявся — 2,5 мільйона. Тільки в період з початку війни до кінця 1941 органи НКВС затримали понад 710 тисяч дезертирів і понад 71 тисячу ухильників. Ці цифри в цілому підтверджуються й іншими джерелами.

Загалом за роки війни за дезертирство було засуджено майже мільйон осіб, розстріляно понад 150 тисяч. Перший випадок дезертирства був зафіксований вже 1 липня 1941 року на Оренбурзької залізниці, коли новобранець зістрибнув з військового ешелону, що рушив на повній швидкості.

Причини[ред. | ред. код]

Причинами дезертирства під час військових дій можуть бути ідеологічна невідповідність особового складу, відсутність проведення ідеологічної чи мотиваційної підготовки, боязнь бути пораненим чи убитим, відсутність обіцяної неформальної оплати (в випадку з незаконними угрупованнями бойовиків), моральна слабкість, переосмислення цінностей, наявність успішних випадків дезертирства серед особового складу в минулому. Так, у випадку втрати ідеологічної підготовки є приклад з дезертирства серед терористичних угруповань під час операції АТО, що потягло за собою додаткове введення окупаційних російсько-терористичних військ на територію України[4][5].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Было ли дезертирство из русской армии в Отечественную войну?. Архів оригіналу за 28 січня 2015. Процитовано 27 січня 2015. 
  2. а б ДЕЗЕРТИРСТВО В ЦАРСКОЙ АРМИИ В ГОДЫ ПЕРВОЙ МИРОВОЙ ВОЙНЫ. Архів оригіналу за 26 лютого 2017. Процитовано 27 січня 2015. 
  3. Борьба с дезертирством в русской армии 1914-16 годов. Архів оригіналу за 28 січня 2015. Процитовано 27 січня 2015. 
  4. Українська розвідка фіксує масові випадки дезертирства бойовиків. unian.ua. 04.05.2016. Архів оригіналу за 25 лютого 2022. Процитовано 04.05.2016. 
  5. Кожен п'ятий втік: розвідка повідомляє про масове дезертирство у лавах бойовиків "ДНР". unian.ua. 29.04.2016. Архів оригіналу за 17 лютого 2022. Процитовано 04.05.2016. 

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Дезертирство // Велика українська юридична енциклопедія. У 20 т. Т. 17. Кримінальне право / В. Я. Тацій (відп. ред.) та ін. — 2017. — С. 135. — ISBN 978-966-937-261-1.
  • Асташов А. Б. Дезертирство и борьба с ним в царской армии в годы Первой мировой войны // Российская история. 2011. № 4. — С. 44—52.
  • Charles Glass; Deserter: The Last Untold Story of the Second World War, Harperpress, 2013.
  • Е. А. Назарян Дезертирство в Русской армии: мотивы и обстоятельства.