Демократія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Форми правління
редагувати

Демокра́тія  — політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою здійснюється народом, безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано через обраних представників (представницька демократія).

Іноді демократію визначають також як набір ідей і принципів, що стосуються свободи, власне, вона і являє собою інституціональну свободу. У формулюванні 16-го президента США Авраама Лінкольна, демократія — врядування «іменем народу, силами народу і для народу».

Етимологія терміну[ред.ред. код]

Запозичення з грецької мови; грец. δῆμοςράτία етимологічно «народне управління» є складним словом, утвореним з основ іменника грец. δῆμος «народ» і χράτέω «правити, володіти; бути сильним», пов'язаного з χράτος «сила, влада».[1][2]

У новогрецькій грец. Δημοκρατία отримала нове значення і використовується на позначення республіки як форми державного правління.

Саме слово «δῆμοκρατία» сформувалося в наприкінці VII ст. до н. е. — на початку 4 століття до нашої ери на позначення політичної системи, яка тоді існувала у деяких грецьких містах-державах, зокрема у Мегарах та Афінах[3] («Необмежена свобода», Афінська демократія).

Історія терміну[ред.ред. код]

Демократія виникла у Стародавній Греції, стародавні греки були також першими дослідниками її феномену. Крім того в Елладі був поширений такий поділ держав за формами правління: «один керівник» (монархія), «перший, найкращий, здатний + сила, влада» (аристократія) і «народне правління» (демократія). Однак, у Стародавній Греції (так само як і у Стародавньому Римі) рабів і чужоземців не відносили до громадян — демосу. Те саме стосується і деяких середньовічних держав, які називали демократіями, адже влада належала народу (виборність влади), але при цьому певну, досить велику, частину суспільства просто не відносили до народу, представники цієї решти не мали права голосу. Тому деякі дослідники вживають такі терміни, як рабовласницька демократія (до якої відноситься й Афінська демократія), феодальна демократія, буржуазна демократія, соціалістична демократія тощо.

Інколи демократію називають договірною формою правління, а інколи — перекрученою формою народного врядування, згідно з поділом усіх форм правління на шість можливих типів: тиранія як спотворена форма монархії, олігархія як спотворена форма аристократії та охлократія як спотворена форма народовладдя. Чиста демократія не викликала захоплення ані у філософів-аристократів, таких як Сократ зокрема, ані у прибічників мішаної форми правління, таких як Аристотель. Її часто протиставляли, так званим, складеним державним устроєм (де було змішано елементи монархічного, аристократичного та демократичного правління), типовим для Класичної Греції та Республіканського Риму.

В сучасному світі все ще змішують поняття демократії (народовладдя) з конкретним проявом її — формою державної влади, яка є зручною в сучасному світі з ринковою економікою, зокрема у США та країнах Західної Європи. Тому кажуть, що демократія обов'язково включає такі елементи:

  • виборність органів влади,
  • поділ державної влади на три гілки законодавчу, виконавчу та судову,
  • підпорядкування меншості більшості,
  • захист прав меншості,
  • наявність політичних прав і свобод.

Основні концепції демократії[ред.ред. код]

Головна суперечність демократії — суперечність між ідеєю демократії як повновладдям народу і неможливістю її практичного здійснення. Британський філософ Карл Поппер вважав демократію не тільки неможливою, але й недоцільною. Демократія у прямому її розумінні неможлива навіть суто технічно, бо немає таких механізмів, які б забезпечували пряме народоправство з будь-якого питання на всіх рівнях. Недоцільна, оскільки абсолютна більшість народу некомпетентна у вирішенні конкретних справ управління державою. Багатоманітні концепції демократії спрямовані на вирішення цієї суперечності.

Історично першою такою концепцією та формою її практичного втілення була класична ліберальна демократія. Головна ідея лібералізму — ідея індивідуальної свободи. У зв'язку з цим ліберальна демократія на перший план ставить громадянську свободу, яка ґрунтується на реалізації особистих прав і свобод індивіда. Наявність в індивіда громадянських та політичних прав і свобод надає йому можливості впливати на державу з метою задоволення особистих і спільних потреб. Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього волевиявлення народу, але віддає перевагу представницький демократії, основні елементи якої — конституційність та обмеження політичного панування. Воля народу делегується представникам, котрі під час прийняття політичних рішень виражають цю волю самостійно і під власну відповідальність. Демократію розуміють як відповідальне правління. Лібералізм виник як ідеологія буржуазії, тому концепція класичної ліберальної демократії відбиває передусім інтереси класу буржуазії.

Сучасний різновид ліберальної демократії — концепція плюралістичної демократії (від лат. pluralis — множинний), яка ґрунтується на врахуванні інтересів усіх соціальних верств. Основні ознаки: конкуренція і взаємодія різних політичних сил і відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади. До недоліків цієї концепції відносять те, що для задоволення інтересів і потреб певних соціальних груп необхідно надавати певні пільги і привілеї, що суперечить принципу рівності всіх перед законом. Нереально те, що все населення буде представлено у політичних партіях, що ці об'єднання будуть рівними за своїм політичним впливом.

Концепція корпоративної демократії близька до концепції плюралістичної демократії, але обмежує представництво лише найвпливовішими об'єднаннями, які не конкурують між собою, а співпрацюють під контролем держави.

Концепція партисипаторної демократії спрямована на забезпечення реальної участі якомога ширших верств населення у здійсненні влади, громадянського контролю над прийняттям рішень, що буде сприяти досягненню справжньої свободи і рівності. Оскільки неможливо перейти до прямої демократії, пропонується змішана форма політичної організації з елементами прямої і представницької демократії.

В сучасних умовах тотальної глобалізації суспільства сформувалася концепція космополітичної демократії, яка спрямована на осмислення місця демократії в космополітичному суспільстві, її розвиток всередині країн, між державами та на глобальному рівні.

Існує ряд концепцій елітарної демократії, які намагаються поєднати теорію демократії і теорію еліт.

Форми демократії[ред.ред. код]

Будучи складним системним утворенням, демократія із зовнішнього боку виражається у відповідних формах, а із внутрішнього — складається із інститутів. В умовах демократичної держави такі форми та інститути виступають водночас і ключовими механізмами здійснення її влади.

Демократії притаманні такі форми.

По-перше, вона може здійснюватися через реалізацію і гарантування захищених законом демократичних прав людини і громадянина.

Це випливає зі ст. З Конституції України, згідно з якою людини, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Отже, демократична держава покликана забезпечити весь комплекс прав людини і громадянина, передбачених чинним законодавством в усій багатоманітності їх прояву: закріплених як у Конституції України (особистих, політичних, соціально-економічних, соціально-культурних тощо), так і в галузевих актах. Реалізація і гарантування усього комплексу цих прав є головною формою здійснення демократії.

По-друге, діяльність системи державних органів ґрунтується на демократичних принципах. Існування демократії неможливе без здійснення принципів плюралізму, гласності, поділу і децентралізації влади. Саме через застосування цих та інших принципів здійснюють народний характер влади і можливі прогресивні перетворення.

По-третє, демократія виражається у відповідних формах здійснення народовладдя. Згідно з ст. 5 Конституції України народ здійснює владу як безпосередньо (пряма форма: вибори, референдум, громадські ініціативи та обговорення тощо), так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (представницька форма, реалізується через обрані народом органи первинного народного представництва).

Інститути демократії[ред.ред. код]

Порівняння підходів до реалізації демократії в різних країнах показує, що кожен з них по-своєму унікальний. Разом з тим, можливо провести різні класифікації: за домінуючою гілкою влади, за регіональною ієрархією влади, за числом партій і т. д. Подальше узагальнення дозволяє виявити базові політичні інститути, необхідні (хоча, можливо, недостатні) для досягнення ідеальної демократії.

Практична реалізація демократії залежить від безлічі обставин, особливо від чисельності населення і розміру території[4]. У порівнянні з великими адміністративними одиницями, невеликі одиниці більш однорідні за складом і надають кращі можливості для безпосередньої участі в політичному житті. У компактних спільнотах можливо організувати ефективні дискусії і надати широкі можливості для громадян впливати на проведену політику. Тому меншим за розміром структурам простіше задовольнити критерії демократії. У той же час із зменшенням розміру знижується реальний обсяг влади і можливостей для вирішення проблем, особливо з питань оборони та економіки. Один із шляхів вирішення цього протиріччя лежить в поділі сфер впливу між адміністративними і громадськими одиницями різних рівнів, зокрема, шляхом наділення міст і регіонів автономією. Найпоширеніший метод полягає у використанні у великих одиницях представницьких форм правління[5].

Типологія демократичних систем[ред.ред. код]

преференційоване голосування у пропорційній виборчій системі

Між політичними інститутами в різних демократичних країнах є значні відмінності[6]. Нижче перераховані основні типи демократичних систем.

Домінуюча гілка влади

Регіональна ієрархія влади

  • Унітарна держава. Політична влада зосереджена в руках центрального уряду, який визначає обсяги владних повноважень регіональних органів влади.
  • Федерація. Згідно з конституцією, влада поділена між центральним урядом і щодо автономними регіональними урядами.

Структура законодавчої влади

  • Однопалатний парламент. Нормативні акти приймаються на засіданнях за участю всіх членів парламенту.
  • Двопалатний парламент. Законодавчі збори складаються з двох палат, які формуються і функціонують окремо. Одні нормативні акти можуть вимагати схвалення тільки однієї палати, інші — обох палат.

Система виборів до представницьких органів

  • Мажоритарна виборча система. Територія поділена на округи, кожен з яких має право на одного представника в законодавчих зборах. Цим депутатом стає кандидат, який набрав більшість голосів.
  • Пропорційна виборча система. Політичні партії в законодавчих зборах отримують число місць, пропорційне числу набраних ними голосів.
  • Групова виборча система. Певні групи населення висувають своїх депутатів згідно з заздалегідь обговореною квотою.

Число провідних партій

Основні інститути ліберальної демократії[ред.ред. код]

Undpec.jpg
Див. також: Поліархія

На сьогоднішній день для багатьох ліберальних демократій характерна наявність таких інститутів[4][7]:

  1. Виборні державні посади. Сучасні демократії є представницькими: згідно з основними законами, безпосередній контроль над прийняттям нормативних актів та політичних рішень здійснюють обрані громадянами особи.
  2. Вільні, чесні і такі, що регулярно проводяться, вибори, в яких має право брати участь кожен громадянин (як виборець і як кандидат), в поєднанні з безперервною відкритою політичною конкуренцією між громадянами та їх об'єднаннями.
  3. Чуйність уряду. Проведена політика залежить від результатів виборів і від уподобань виборців.
  4. Свобода самовираження. Громадяни мають право безкарно висловлювати свої думки, в тому числі, критикувати владу, політичну систему, суспільно-економічний лад і переважну ідеологію.
  5. Доступ до альтернативних і незалежних джерел інформації. Громадяни мають право шукати та отримувати інформацію від інших громадян, з книг, ЗМІ тощо Альтернативні джерела інформації повинні існувати, бути доступні і не підконтрольні будь-якої однієї політичної групи.
  6. Автономія громадських організацій. Громадяни мають право засновувати відносно незалежні спільноти або організації, в тому числі, політичні партії.
  7. Загальне охоплення громадянства. Кожен дорослий житель, що постійно проживає в країні і підкоряється її законам повинен мати всі права громадянина.

Політична система, що включає наведені вище сім інститутів, називається «поліархією»[4]. Головними особливостями поліархії є можливість політичної конкуренції, забезпечення права на участь в політиці і управління на основі коаліції[8]. Таке правління протилежне диктатурі, коли при виборі політичного курсу домінують переваги однієї групи. Важливу роль відіграє потреба конкуруючих еліт, які повинні заручитися підтримкою з боку широких верств населення, що нехарактерно для олігархії.

Протягом XX століття політологи схилялися до думки, що значна кількість країн підтримували перераховані вище інститути в належній мірі і тому на практиці можуть вважатися демократичними[8][9]. У той же час, країна може відповідати стандарту поліархії, навіть якщо в ній відсутнє пропорційне представництво, референдуми, попередні вибори партій, соціальна рівність або демократія на рівні місцевого самоврядування[10]. Як зазначає Роберт Даль, ідеал демократії пред'являє вкрай високі вимоги, і ймовірно з часом поліархія почне вважатися недостатньо демократичною системою.

Авторитаризм і демократія[ред.ред. код]

В авторитарних державах влада зосереджена в руках правлячої групи, яка у своїх діях не відчуває обмежень, обумовлених відповідальністю перед керованими[11]. Більшість авторитарних режимів минулого відрізнялися від представницької демократії за рядом параметрів[12]:

  • Вибори до органів влади або не проводилися, або були безальтернативними, або не приводили до зміни влади навіть у разі формального перемоги опозиції;
  • Влада виборних осіб часто була обмежена могутніми новообраними організаціями (армією, церквою, партією);
  • Опозиція відкрито переслідувалася;
  • ЗМІ контролювалися державою, піддавалися цензурі і системним репресіям.

У той же час політологи відзначають, що на рубежі 1990-х у світі виросло число гібридних режимів (що отримали в літературі назви «імітаційна демократія», «авторитарна демократія», «електоральний авторитаризм» тощо), що мають ознаки як авторитаризму, так і демократії[13]. В таких режимах проводяться періодичні вибори і існують елементи політичної конкуренції, так що опозиція здатна кидати виклик, послаблювати і іноді навіть перемагати правлячі сили на виборах, у законодавчих органах, в суді і в ЗМІ[12]. Однак умови конкуренції для правлячих сил та опозиції носять нерівний характер через системні зловживань адміністративними ресурсами і порушень прав прихильників опозиції.

Автократи можуть використовувати номінально демократичні інститути з метою власної легітимації і мобілізації суспільства на свою підтримку[14]. Особи, які погодилися на співпрацю з режимом, отримують в обмін винагороди та поступки. Пов'язані з цим переговори часто проводяться на спеціальних, контрольованих владою, форумах з обмеженим доступом, зокрема, парламентах[14].

Суттєвим показником є ​​ступінь розвиненості правової держави. Згідно з політологом Адамом Пшеворським, демократія — це насамперед визначеність процедур при невизначеності результатів[15]. На думку політологів і громадських діячів[16][17], в ліберально-демократичній країні, громадяни за допомогою демократичних процедур виробляють правила взаємодії різних суб'єктів суспільства і формують механізми державної влади, яка діє згідно з цими правилами.

Така модель принципово відрізняється від системи, при якій влада сама встановлює порядок взаємодії суб'єктів суспільства і формує необхідні для цього механізми управління[17]. У неправовій державі окремі органи влади можуть скасовувати або обходити закони, які регулюють повноваження цих органів[18]. Це, зокрема, відкриває можливості для маніпуляцій системою правосуддя і ЗМІ, щоб винагороджувати лояльних режиму і карати опозицію без огляду на правові процедури[19].

На думку політологів Freedom House та Радіо «Свобода»[19], сучасні авторитарні режими також навмисно спотворюють суть демократії, трактують її як нав'язування Заходом чужих цінностей, перешкоджають роботі правозахисних міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, ЄСПЛ) і виховують у молоді вороже ставлення до демократичних цінностей.

Деякі політологи виділяють в окрему категорію Делегативна демократію, при якій виконавча влада почасти підпорядковує собі законодавчу і слабо враховує переваги виборців у проведеній політиці, проте зміна влади залишається можливою, а цивільні права під захистом[18].

Демократія і релігія[ред.ред. код]

Перелік основних релігій за країнами з представницькою демократією охоплює всі світові і безліч національних релігій. У ряді країн це християнство, в Індонезії — іслам, в Монголії — буддизм. У найбільш населеній демократичній державі — Індії — переважає індуїзм. Багато релігій стверджують про здатність кожної людини до морального вибору, що історично сприяло поширенню ідей про рівність і, як наслідок, про демократію[20].

Християнство[ред.ред. код]

Деякі християни висловлюють сумнів у тому, що їхня релігія сумісна з демократією, на тих підставах, що вся влада від Бога, паства повинна коритися пастирям, і тільки монарх підзвітний Богу як помазаник[21]. З іншого боку, протестантизм вчить, що всі люди рівні перед Богом, а значить і перед владою; що Бог закликав людей бути священиками і царями, а значить і наділив їх правом на самоврядування; що Бог дав людям життя і віру, а значить і невідчужувані права і свободи . Якщо зрозуміліше висловитись то протестантизм вчить завжди виконувати і підпорядковуватись владі якщо її прийняті закони не суперечать біблійним законам віри. Для них є добротною демократичне управління не виходячи за рамки Божих законів.[22][23]. Католицизм стверджує, що суспільство і держава існують заради створення умов, необхідних для самореалізації людини (персоналізм), і що влада повинна бути якомога ближче до громадян (принцип субсидіарності). Православний богослов Феофан (Прокопович) вважав, що влада спочатку розділена серед народу, який має право заснувати будь-яку форму правління[24]. Філософ Г. П. Федотов бачив православну демократію як продовження традицій Новгородської Республіки[25]. У православ'ї також поширена концепція соборності, яка заохочує участь кожного в пошуку істини, хоча розглядає лише одностайну згоду, засновану на любові і повазі до інших, у якості прийнятного методу прийняття рішень.

Критика демократії[ред.ред. код]

Деякі науковці, яких зазвичай називають «ревізіоністами», вважають що авторитаризм є невід'ємною ознакою демократії. Зокрема такі як Огюстен Кошен (1876–1916), Франсуа Фюре (1927–1997), Ігор Шафаревич (нар. 1923). Визначаючи демократію як латентну владу меншості над більшістю, котра утримує свою владу штучним формуванням громадської думки (зазвичай шляхом маніпуляцій) А коли довіра до правлячої меншини зникає у більшості громадян, то така меншина є схильною і до терору аби зберегти своє панування.[26][27][28].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Етимологічний словник української мови: В. 7 т. Том другий (Д-Копці) / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.), В. Т. Коломієць, О. Б. Ткаченко та ін.— К.: Наук. думка, 1985. (сторінка:31)
  2. Demokratia, Henry George Liddell, Robert Scott, «A Greek-English Lexicon», at Perseus
  3. Democracy is people who rule the government directly.BBC History of democracy
  4. а б в Даль Р. Поліархія, плюралізм і простір / Лекція; пер. А. П. Циганкова. Берген, 1984.
  5. Plattner M. F. Liberalism and Democracy: Can't Have One Without the Other(англ.) // Foreign Affairs. March-April, 1998.
  6. Хуан Лінц Переваги парламентаризму // XX століття і світ. Межі влади. № 2-3, 1997.
  7. Карл Т. Л., Філіп Шміттер Що є демократія?
  8. а б Ситников А. kommersant.ru / doc.aspx? DocsID = 645249 В ряду режимних демократій // Коммерсант. № 16 (№ 3347). 2006-01-31.
  9. Джованні Сарторі Вертикальна демократія // Полис. 1993 № 2.
  10. Coppedge M., Reinicke W. H. Measuring Polyarchy // Studies in Comparative International Development. 1990. Vol. 25, No. 1. P. 51.
  11. Authoritarianism // Brutannica
  12. а б Levitsky S., Way LA The rise of competitive authoritarianism (англ.) // Journal of Democracy. 2002. Vol. 13, No. 2. P. 51.
  13. Merkel W. Embedded and Defective Democracies // Democratization. 2004. Vol. 11, No. 5. P. 33. doi:10.1080/13510340412331304598
  14. а б Gandhi J., Przeworski A. Authoritarian institutions and the survival of autocrats (англ.) // Comparative Political Studies. 2007. Vol. 40, No. 11. P. 1279. doi:10.1177/0010414007305817
  15. Лукін А. / 135841 Росія і Китай: Шукаємо нове слово // Ведомости. 2007-11-12. № 213 (1987).
  16. Закария Фарид Будущее свободы: нелиберальная демократия в США и за их пределами. М.: Ладомир, 2004. ISBN 5-86218-437-6
  17. а б Мелянченко Н. Загальні методологічні підходи до стратегії розвитку охорони здоров'я РФ (на період 2008–2017 рр..). Додаток 4. Розвиток системи лікарського самоврядування — необхідна умова побудови цивілізованої страхової моделі М., 2002.
  18. а б Гільєрмо О'Доннелл ' 'Делегативна демократія / Пер. з англ. (Journal of Democracy. 1994. Vol. 5, No. 1. P. 55.)
  19. а б [http:// www.underminingdemocracy.org/files /UnderminingDemocracy_Full.pdf Undermining Democracy. 21st Century Authoritarians.] (англ.) Freedom House, 2009.
  20. Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек / Пер. с англ. М. Б. Левина. М.: АСТ, 2004.
  21. Див Рим. 13:1, 1 Петр. 5:5, 1 Цар. 10:1
  22. Berry S. R. Democracy (англ.) Encyclopedia of Protestantism. Vol. 2.
  23. Мартін Лютер htm Свобода християнина. 1520.
  24. Чи повинна православна людина бути монархістом? // Фома. Березень, 2008. № 3/59
  25. Федотов Г. .yabloko.ru/Themes/History/Fedot/fedot-8.html Республіка Святої Софії // Народна правда. Нью-Йорк, 1950. № 11-12.
  26. Monde et Vie, septembre 1966
  27. Revue Catholica — Dossiers spéciaux
  28. И. Р. Шафаревич. Сочинения в трёх томах. Т. 2. — М.:Феникс, 1994. — С. 145.

Джерела[ред.ред. код]