День захисника Вітчизни

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

День захисника Вітчизни — свято, що відзначається 23 лютого в деяких країнах колишнього СРСР. Встановлене в 1922 р., як «День Червоної Армії і Флоту». З 1949 до 1993 рр. носив назву «День Радянської Армії і Військово-Морського флоту». Після розпаду СРСР, свято продовжують відзначати у ряді країн СНД.

В Україні офіційно встановлено 23 лютого 1999 р. Указом Кучми Леоніда Даниловича, другого Президента України «Про День захисника Вітчизни», в якому зазначено: «Враховуючи численні звернення громадських організацій, ветеранів війни, та з метою сприяння патріотичному вихованню молоді постановляю установити в Україні свято — День захисника Вітчизни, яке відзначати щорічно 23 лютого».[1]

Історичне тло[ред.ред. код]

15 (28) січня 1918 рік Рада народних комісарів СРСР видає Декрет про створення Робітничо-Селянської Червоної Армії (опублікований 20 січня (2 лютого) 1918 року в офіційному органі уряду більшовиків.[2] На фронті почався запис у нову армію солдатів-добровольців, з яких формували червоноармійські роти, що мало-помалу зводилися в полки[3]; але, наприклад, у Петрограді перший пункт запису в Червону Армію відкрився лише 21 лютого, тобто після початку німецького наступу[4].

18 лютого 1918 р. німецькі та австро-угорські війська оголосили про припинення перемир'я і почали наступ по всьому Східному фронту. Як зазначає історик Юрій Фельштинський, відносно невеликі німецькі загони просувалися, майже не зустрічаючи опору: «Через те, що панувала у більшовиків паніка і чутки про наближення міфічних німецьких військ, міста і станції залишалися без бою ще до прибуття супротивника. Двінськ, наприклад, був узятий німецьким загоном з 60-100 чоловік. Псков був зайнятий невеликим загоном німців, які приїхали на мотоциклах. У Режіце німецький загін був настільки нечисленний, що не зміг зайняти телеграф, який працював ще цілу добу».[5]

Газети тих днів повідомляли, що, коли німці почали наступ, у Мінську «рада народних комісарів у західній області почала організовувати загони для захисту міста. Однак, дізнавшись про наближення ворога, ця охорона тут же кинула свої пости і кинулася до вокзалів, беручи поїзди нападом. Мешканці замкнулися в домівках, у місті згасла електрика. О 12 годині ночі в місто вступили німецькі війська».[6] Люцин був узятий наступним чином: у містечко «прибуло з Режіц всього 42 <німці> у двох вагонах. Німці були дуже стомлені і насамперед вирушили до буфету, де ситно закусили». Після чого ними був «затриманий ешелон солдатів, який готується до від'їзду. Німці вишикували солдатів у шеренгу на платформі, відібрали в них рушниці й заявили: „Тепер ви вільні. Марш, куди хочете, тільки паровозів не отримаєте“»[7].

Швидкість просування німців доходила до 50 км на добу[8]. Вони наступали невеликими летючими загонами з добровольців, які, «не зустрічаючи опору, просувалися на поїздах, автомобілях і санях далеко попереду від головних сил, що поволі підтягалися»[9]. Рушивши від лінії Пінськ-Двінськ-Рига, німці протягом першого ж тижня наступу зайняли Мінськ, Полоцьк, Псков, Ревель.

Надії більшовиків на зведені червоноармійські частини і «пролетарську» Червону Гвардію не виправдалися. За спогадами Антонова-Овсієнка, «Зведені загони в значній частині виявилися недієздатні, дали великий відсоток дезертирства, непослуху. Загони Червоної Гвардії виявили загалом слабку витривалість, погану маневреність і боєздатність»[10]. Дізнавшись про мобілізацію Червоної Гвардії і підготовлюване перетворення її в Червону Армію, багато петроградських червоногвардійців поспішили здати зброю і розійтися по домівках[11].

У статті «Важкий, але необхідний урок», опублікованій в «Правді» 25 лютого, Ленін так характеризував ситуацію тих днів:

Болісно-ганебні повідомлення про відмову полків зберігати позиції, про відмову захищати навіть нарвську лінію, про невиконання наказу знищити все і вся при відступі; не говоримо вже про втечу, хаос, безрукість, безпорадність, нехлюйство (…) У Радянській республіці немає армії.

23 лютого 1918 року було опубліковано заклик РНК від 21 лютого «Соціалістична вітчизна в небезпеці»[12], а також «Заклик Військового головнокомандувача» Н. Криленка, який закінчувався словами: "<…> Всі до зброї. Всі на захист революції. Поголовна мобілізація для риття окопів і висилка окопних загонів доручається радам з призначенням відповідальних комісарів з необмеженими повноваженнями для кожного загону. Цей наказ розсилається як інструкція в усі ради всіх міст. "[12] Вранці того ж дня Раднаркому був пред'явлений німецький ультиматум, і в ніч на 24 лютого він був прийнятий.

25 лютого, зважаючи на те, що тривав наступ німців та виникла загроза Петрограду, відкрилися призовні пункти і була зроблена реальна спроба почати масовий запис до Червоної армії[4].

3 березня 1918 року був підписаний Брестський мир цілком на німецьких умовах.

Виникнення свята[ред.ред. код]

10 січня 1919 Голова Вищої військової інспекції РСЧА Микола Подвойський відправляє у ВЦВК, пропозицію відсвяткувати річницю РСЧА 28 січня:

28 січня, виповнюється рік з дня видання Радою Народних Комісарів декрету про створення Робітничо-селянської Червоної Армії. Було б бажано відсвяткувати річницю створення Червоної Армії, приурочивши святкування до 28 січня, дня видання декрету.

Його прохання приходить із запізненням і розглядається тільки 23 січня. Однак, ВЦВК відмовляє у зв'язку із запізненням пропозиції:

Ніяких рішень не приймати через пізнє подання клопотання та неможливість в такий короткий термін організувати святкування.

Тим не менше, 24 січня Президія Мосради розглядає питання «Про влаштування свята на ознаменування річниці створення Червоної Армії» та поєднує святкування з днем Червоного подарунку — 17 лютого. З резолюції Мосради:

Визнати за необхідне влаштування дня Червоної Армії на ознаменування річниці створення її. Приурочити день святкування Червоної Армії до дня Червоного подарунку. Організувати в цей день мітинги, концерти і спектаклі.

Але оскільки 17 лютого припало на понеділок, день Червоного подарунка, і, відповідно, річницю РСЧА відклали на найближчу неділю, тобто 23 лютого, Газета «Правда» повідомляла:

Влаштування дня Червоного подарунку в усій Росії перенесено на 23 лютого. У цей день у містах і на фронті буде організовано святкування річниці створення Червоної Армії, що виповнилася 28 січня.

Потім свято було на кілька років забуте і відновлене в 1922 році. 27 січня цього року було опубліковано постанову Президії ВЦВК про 4-ту річницю Червоної Армії, в якій говорилося:

Відповідно до постанови IX Всеросійського з'їзду Рад про Червону Армію Президія ВЦВК звертає увагу виконкомів на наближення річниці створення Червоної Армії (23 лютого)[13].

Перші спроби обґрунтування дати 23 лютого[ред.ред. код]

У 1923 р. з великою помпою святкувалося 5-річчя РККА, і свята на 23 лютого набули широкого розмаху. Саме тоді, на думку історика Б. Миронова, починаються спроби винайти якусь подію, що виправдовувала б дату[10]. Вперше день 23 лютого прямо названий днем опублікування декрету про створення Червоної Армії в постанові Президії ВЦИК від 18 січня 1923[13] У наказі Реввійськради Республіки від 5 лютого 1923 року, підписаному Троцьким, подія, що стала приводом для свята, визначається так: «23 лютого 1918 р., під натиском ворогів робочий і селянський уряд проголосив необхідність створення збройної сили»[8]. У тому ж році в журналі «Військова думка і революція» з'явилося твердження, що 23 лютого була нібито сформована перша червоноармійська частина, яка брала участь у боях на північно-західному напрямку. У наступному році в журналі «Військовий вісник» з'являється фотокопія декрету Леніна про організацію Червоної армії від 15 (28) січня 1918 р. з помилковим датуванням його 23 лютого. В. Миронов пояснює це тим, що сформованому на той час партійно-бюрократичного апарату було «важливо і вигідно приховати ганьбу 1918 р.»[10]

Проте ще в 1933 р Климент Ворошилов на урочистому засіданні, присвяченому 15-й річниці РСЧА, визнавав:

До речі сказати, приурочення святкування річниці РСЧА до 23 лютого носить досить випадковий і важко зрозумілий характер і не збігається з історичними датами.

[14]

Міф про перемогу під Псковом і Нарвою[ред.ред. код]

У другій половині 30-х рр. для обґрунтування дати був складений міф про перемогу, нібито здобуту в цей день над німцями під Псковом і Нарвою[4][8]. Згідно з архівними даними, до вечора 23 лютого німці перебували за 55 км від Пскова і 170 км від Нарви. Ніяких боїв у цей день ні в німецьких, ні в російських архівах не зафіксовано.[11].

Захоплення німцями Пскова[ред.ред. код]

На Псков наступали летючі загони 53-го німецького корпусу групи армій «Д». Взявши 21 лютого Режіцу і підігнавши ешелон, захоплений біля Двінська, на який завантажили гарматні платформи, заховані за мішками з піском (через що в радянській літературі він фігурує як «бронепоїзд») — німці з цим ешелоном і за підтримки броньовиків рушили на Псков[15].[16]. Член управління військами Північного фронту Б. П. Позерн відмічав вельми незначну кількість німців, які наступали на Псков:«За відомостями, вони обчислюються мало не ротами, хоча виграш їхній у тому, що у них є артилерія і кавалерія. Але, здається, в невеликій кількості»[17].

21 лютого у Пскові було оголошено стан облоги. У місті знаходилася велика кількість солдатів, оскільки саме місто прикривала 12-а російська армія(що втекла з-під Двінська і Риги) а далі, біля Острови, перебувала 1-а армія. Однак, зважаючи на повну небоєздатність, їм було наказано відступити до Новгорода, Луги і Старої Руси, і солдати масами поспіхом покидали місто по шосе на Лугу[17].[16]. 23 лютого газета «Нове слово» повідомляла:«У Пскові відходять поїзди, солдати беруть їх з боєм. Вони вилазять на дахи і буфери. Потрапивши у вагони, розбивають скло ударами прикладів. У вагонах тільки й розмов, що про німецьку навалу».[18]

Захищали місто рота псковських червоногвардійців і солдатів-призовників чисельністю до 100 осіб, а також прибулі з-під Риги: дві роти і кулеметна команда 2-го Ризького латиського полку, і 2-й червоноармійський полк під командуванням колишнього штабс-капітана А. І. Черепанова, укомплектований із солдатів-добровольців 12-ї армії.[19][20][21]. 23 лютого червоні частини знаходилися на далеких підступах до Пскова. Відповідно до спогадів Черепанова (правдивість яких, однак, ставиться під сумнів[11]), увечері 23 лютого його полк на лінії річок Черехи-Многа (10-15 км від міста)[22] вступив у бойове зіткнення з німцями, які наступали вздовж залізниці, і зумів їх зупинити.[15][16]. Проте потім німці обійшли полк і 24 лютого він відступив до околиць Пскова, прикриваючи шосе на Лугу, яким тривала втеча солдатів 12-ї армії: «з займаної позиції було добре видно, як безкінечною вервечкою рухалися від Пскова на схід обози і деморалізовані частини старої армії» [23]

Тим часом німці, скориставшись хаосом, манівцями обійшли правий фланг псковських червоногвардійців[15][16][17] і о 18 годині захопили станцію Псков-1. При цьому їх зустріли запеклим кулеметним вогнем латиші, які намагалися контратакувати, але врешті-решт були зломлені натиском німців[15][17][19]. Після цього 2-й полк і латиші отримали наказ відступити. Деякий час у місті залишилися невеликі групи червоногвардійців, які вели по німцях кулеметний вогонь, прикриваючи відступ[24], але до 2 години ночі німці повністю захопили Псков[19][25].

При цьому, близько 10 години вечора, відступаючи, червоногвардійці підірвали розташований поруч з вокзалом невеликий піроксиліновий склад, саме в той момент, коли до нього увійшов німецький батальйон, і вбили 270 німців. Німецьке командування визнало, що в результаті цього вибуху втратило більше солдатів і офіцерів, ніж за весь час 250-кілометрового наступу на Псков[11][19]. 26 лютого Позерн повідомляв у Петроград про взяття Пскова: «Місто було взято невеликими силами німців. Наша біда у відсутності підготовки, а також у тому, що ніякими наказами не можна змінити заздалегідь підготовленого настрою — не продовжувати війну.» [17]

Заняття німцями Нарви[ред.ред. код]

На Нарвському напрямку німці (Північний корпус) почали наступ 25 лютого. 3 березня вони підступили до міста. Місто захищали загони Нарвської бойової дільниці: зведений червоноармійський загін Кляве-Клявіна, група угорців-інтернаціоналістів на чолі з Белою Куном, загін під командуванням Володимира Азіна і загін моряків Дибенко, під загальним командуванням Дибенка, призначеного комендантом Нарви. Близько 15 години 3 березня червоногвардійцям вдалося зупинити німців приблизно за 5 км від міста[26], але їхньої витримки вистачило тільки на кілька годин: ввечері червоні «без натиску з боку німців»[27] втекли з Нарви. Німці, не знаючи про цю втечу, вступили в місто тільки наступного ранку. Газета «Дело народу» повідомляла: "Нарва була взята дуже невеликим загоном німців, всього близько 40 чоловік, які приїхали на мотоциклетці о 8 годині ранку. Втеча з міста почалася ще напередодні, близько 12 години дня. Першими втекли солдати і комітети, кидаючи все напризволяще. Втім, дехто встигав продавати залишки не розкраденого казенного майна. Коли в місті з'явилися німецькі мотоциклісти, то на ратуші вдарили на сполох. Збіглися жителі, але німецький офіцер, пригрозивши пальцем, наказав розійтися. Всі швидко поховалися ".[28].

Червоні частини, що втікали з Нарви, зосередилися в Ямбурзі, де втікачів намагався організувати прибулий з Петрограда генерал Парський. Він навіть виношував плани контрудару по Нарві (знаючи з телефонних переговорів, що німці в неї ще не вступали). Однак моряки не лише категорично відмовилися повертатися в Нарву, а й бігли далі до Гатчини, при чому в поїзді Дибенка опинився і Парський, якому насилу вдалося вибратися і повернутися в Ямбург[27]. О 22 годині 4 березня він телеграфував:

«Нарва зайнята вкрай слабкими силами. (…) Всі матроські ешелони вирушили з комісаром Дибенком [в] Гатчині. Боронити позицію біля Ямбургу не були схильні. Червоногвардійські частини відправляю з Ямбурга слідом за матросами. За прикладом останніх і червоногвардійці почали вагатися; більше ніяких збройних сил під рукою у мене немає, тому зняв артилерію з позиції, віддав розпорядження відправляти залишки ешелонів з майном, сам виїжджаю через чверть години.»[17] .

Ямбург був таким чином покинутий та повернуто тільки на наступний день, коли на допомогу Парському прибуло підкріплення. Німці в нього не входили і взагалі залишалися в Нарві. За даними Парського, їхні сили були невеликі — «не більше декількох батальйонів і двох полків кінноти, при чому в самому місті розташований загін з батальйону піхоти, однієї кавалерійської частини, броньових машин і самокатників»[27]. У цей час вже вступив в дію Брестський договір, і німці зупинилися на лінії Псков-Нарва[4][29][30].

Дибенко, боячись відповідальності за залишення Нарви, втік зі своїми моряками з Гатчини далі і врешті-решт був виявлений в Самарі, звідки відправлений до Москви і відданий під трибунал[31]. За залишення Нарви він був знятий з посади наркома військово-морських сил і виключений з партії[29][30].

Поява міфу про «перемогу під Псковом і Нарвою»[ред.ред. код]

Міф про «перемогу під Псковом і Нарвою» був винайдений особисто Йосипом Сталіним в 1938 р. Вперше він з'являється в матеріалі, опублікованому в «Известиях» 16 лютого 1938 р. під заголовком «До 20-річчя РСЧА і ВМФ. Тези для пропагандистів». Відповідна теза звучала наступним чином: «Під Нарвою і Псковом німецьким окупантам було дано рішучу відсіч. Їхнє просування на революційний Петроград було припинено. День відсічі військам німецького імперіалізму став днем ювілею молодої Червоної Армії.»[11].

У вересні того ж року він був закріплений в опублікованій у «Правді» главі «Короткого курсу історії ВКП (б)» у практично аналогічних попереднього тексту виразах:

Озброєна інтервенція німецьких імперіалістів викликала могутній революційний підйом в країні. У відповідь на кинутий партією і Радянським урядом клич «Соціалістична вітчизна в небезпеці!» Робочий клас відповів посиленим формуванням частин Червоної армії. Молоді загони нової армії — армії революційного народу — героїчно відбивали натиск озброєного до зубів німецького хижака. Під Нарвою і Псковом німецьким окупантам було дано рішучу відсіч. Їхнє просування на Петроград було припинено. День відсічі військам німецького імперіалізму — 23 лютого — став днем народження молодої Червоної армії.[32]

Набагато рішучіше формулювання дане Сталіним у наказі від 23 лютого 1942:

Молоді загони Червоної Армії, що вперше вступили у війну, вщент розбили німецьких загарбників під Псковом і Нарвою 23 лютого 1918 року. Саме тому день 23 лютого 1918 р. був оголошений днем народження Червоної Армії.[33]

Цю версію багато років підтримувала державна пропаганда в СРСР[4][8].

День захисника Вітчизни. Сучасність[ред.ред. код]

День захисника Вітчизни відзначається також в Російській Федерації, Білорусі і в Придністров'ї. У Білорусі надалі залишається робочим днем.

Росія[ред.ред. код]

День захисника Вітчизни, 2008 р. Президент Росії Володимир Путін на покладанні вінка до Могили Невідомого солдата.

У Російській Федерації відзначається як День захисника Вітчизни згідно з Федеральним законом РФ «Про дні військової слави (переможних днях) Росії» (1995 рік).

18 січня 2006 року Держдума ухвалила виключити з офіційного опису свята в законі слова «День перемоги Червоної Армії над кайзерівськими військами Німеччини (1918 рік)», а також викласти в однині поняття «захисник».

З 2002 року за рішенням Державної думи ФС РФ 23 лютого в Росії є неробочим днем.

Сьогодні 23 лютого в Росії є неформальним народним святом чоловіків, який святкується як колегами в своїх колективах, так і в сім'ях, і носить масовий характер. У цей день поздоровляють також і жінок — ветеранів Великої Вітчизняної війни, жінок — військовослужбовців.

Прихильники російської історичної державності не визнають встановленого в Росії «Дня захисника Вітчизни». Окремі громадські організації в Росії пропонують святкувати в цей день початок «Крижаного походу» Добровольчої армії 1918. Похід добровольців ознаменував собою початок відродження російської армії з революційного хаосу і дав надію на відродження Російської Держави. Однак Біла Добровольча Армія виступила в 1-й Кубанський (Крижаний) Похід не 23-го, а 22 лютого 1918 року.

Україна[ред.ред. код]

Nuvola apps kaboodle.svg Зовнішні відеофайли
Nuvola apps kaboodle.svg 23 лютого — свято окупантів. Це день совєцької армії (Ярослав Нудик (Пікардійська терція), Юрко Адамчак (фронтмен гурту Кораллі), письменник Юрій Винничук, Сергій Фоменко «Фома» (гурт «Мандри»), телеведучий і актор Сашко Лірник, поет і музикант Артем Полежака, Андрій Лубій (гурт «Йорий Клоц»), Віталій Калініченко (гурт «Веремій»), Євген «Їжак» Романенко (етно-рок фундація «ТаРута»), Віктор Кукуруза (музичний редактор радіо «Західний полюс»), музикант й бард Святослав Бойко та Львівська міська молодіжна громадська організація Молодіжне об'єднання «Граніт»).

В Україні День збройних сил офіційно святкується 6 грудня. Проте цей день в «народні свята» не увійшов,[Джерело?] тому в 1999 р. був виданий Указ, відповідно до якого 23 лютого названий Днем захисника Вітчизни. Цим указом президент Кучма продовжив радянську традицію — в Радянському Союзі цей день також вважався офіційним державним святом — «Днем Радянської Армії та Військово-Морського флоту». Останнім часом 23 лютого вважається також і просто «чоловічим днем», як 8 березня "жіночим днем​​". Цей день не є вихідним.

У 2008 р. президент України Віктор Ющенко назвав 29 січня («День подвигу героїв Крут») «справжнім національним Днем захисника Вітчизни» та підтримав ініціативи щодо державного встановлення такого пам'ятного дня (у січні 2008-го Черкаська обласна організація Української народної партії запропонувала президенту перенести святкування Дня захисника Вітчизни з 23 лютого на 29 січня). Попри це 23 лютого залишається офіційним Днем захисника Вітчизни.

Білорусь[ред.ред. код]

Казахстан[ред.ред. код]

У Казахстані День захисника Вітчизни відзначається 7 травня. У цей день в 1992 р. створені Збройні сили Казахстану.

Киргизія[ред.ред. код]

У Киргизії День захисника Вітчизни відзначається 23 лютого. Цей день став неробочим святковим днем​​ завдяки Трудовому Кодексу, прийнятому в 2004 р. (стаття 113). Трудовий Кодекс 1997 р. (стаття 166) не встановлював цей день в якості святкового дня.

Інші чоловічі свята[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Про День захисника Вітчизни.
  2. «Газета Тимчасового Робітничого і Селянського Уряду». 20 січня (2 лютого) 1918, № 13 (58), стор. 1.
  3. Черепанов А. І. Під Псковом і Нарвою. — М.: Воениздат, 1956., Стр. 18 слл.
  4. а б в г д Лев Козлов, Іван Вихіно. Правда про 23 лютого або історія виникнення свята
  5. Юрій Фельштинський. Крах світової революції. Брестський мир. М., «Терра», 1992, стор 259
  6. «Дело народу», 22.02.1918
  7. «Известия», 01.03.1918
  8. а б в г Володимир Гривенка. Історичне переосмислення 23 лютого
  9. Черепанов А. І. Під Псковом і Нарвою. — М.: Воениздат, 1956 р., стор. 71
  10. а б в В. Миронов. 23 лютого. Історія фальсифікації. «Новий вартовий. Російський військово-історичний журнал». 1994. № 1. С. 39 — 42. Текст статті
  11. а б в г д Олександр Меленберг. День червоного подарунка. Час MN, 22 лютого 2003.
  12. а б «Газета Тимчасового Робітника і Селянського Уряду». 23 лютого 1918, № 31 (76), стр. 1.
  13. а б Історична довідка про день 23 лютого.
  14. «Правда», 5.03.1933. Цит. по? М. Хрустальов. Непохитна і легендарна
  15. а б в г А. І. Черепанов. Поле ратне моє
  16. а б в г Черепанов А. І. Під Псковом і Нарвою. — М.: Воениздат, 1956 р., стор. 116
  17. а б в г д е Свято через непорозуміння, або 23 лютого 1918 присвячується…
  18. «Нове слово», 23.02.1918
  19. а б в г Централізована бібліотечна система м. Львова. Створення РСЧА — робітничо-селянської Червоної Армії
  20. День марно червоний. «Нова газета», 17.02.2003
  21. Черепанов А. І. Під Псковом і Нарвою. — М.: Воениздат, 1956.
  22. … За іншими даними, німці увечері 23 лютого були за 55 км від Пскова. Однак, при швидкості руху німців, тут необов'язково може бути протиріччя: все залежить від того, до якого часу відносяться цитовані в другому випадку дані. 23 лютого Позерн повідомляв у Петроград: «Німці за 25 верст від Пскова і йдуть броньовиками по шосе і по залізниці поїздом. Очевидно, будуть у Пскові за кілька годин» .
  23. Черепанов А. І. Під Псковом і Нарвою. — М.: Воениздат, 1956 р., стор. 120
  24. Черепанов А. І. Під Псковом і Нарвою. — М.: Воениздат, 1956 р., стор. 120: Лише з настанням темряви, після того, як частини 53-го німецького корпусу захопили залізничну станцію, 2-й червоноармійський полк отримав наказ відходити, прикриваючи шосе, що веде на Петроград. Залишалися в місті невеликі групи червоногвардійців і червоноармійців, що кулеметним вогнем усю ніч не давали змоги противнику, який захопив станцію, поширитися в місто і цим уможливили продовження відступу частин, підрозділів та обозів старої армії через Псков на Гдов і в обхід на Торошіно в глиб країни.
  25. У наш час можна зустріти явно легендарні твердження, що бої за Псков нібито тривали до 28 лютого і тільки 28 лютого німці захопили місто. Показово, що в першій книзі Черепанова нічого подібного не стверджується, проте в його останній книзі, виданій у 1984 р., вже можна зустріти твердження, що північно-східною околицею Пскова німці нібито заволоділи тільки вранці 28 лютого. Всі більш-менш достовірні джерела нічого не повідомляють про подібне і самим контекстом своїм геть виключають можливість, що бої за Псков могли тривати так довго. Однак цілком можливо, що в основі цього твердження лежить якийсь реальний, але роздмуханий пропагандою факт. Наприклад, той, що ця місцевість була робітничою околицею і нечисленні переможці вагалися, чи вступати до неї, доки не прибуло підкріплення і вони змогли її роззброїти — ситуація, типова для Громадянської війни.
  26. Черепанов А. І. Під Псковом і Нарвою. — М.: Воениздат, 1956 р., стор. 137
  27. а б в Д. Парський. Спогади і думки про життя та служби в Ямбурзькому загоні Червоної армії в березні-квітні 1918 р. //Військово-історичний збірник, М., 1919, Вип. 2, стрр. 201–202.
  28. «Дело народу», 17.03.1918.
  29. а б Новини Донецька: Міф про 23 лютого|Новини. Новини дня на сайті Подробиці
  30. а б «Червона зірка», 26.02.1989
  31. Калінін С. А. Роздуми про минуле. … — М. Воениздат, 1963 р., стор. 71
  32. Короткий курс історії ВКП (б). (1938) (рос.)
  33. Офіційний сайт КПРФ

Посилання[ред.ред. код]