Державець (книга)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

«Держа́вець» — політичний трактат Нікколо Макіавеллі (написаний 1513 року, опублікований 1531 року). На жаль, слово «Державець» погано передає зміст італійського слова Il Principe, точніше — «Володар».

Трактат присвячено Лоренцо де Медичі.

У трактаті, мета якого «привести народ до створення нової держави», автор, будучи реалістичним політиком республіканського напряму, намагається пізнати загальні закони політичного життя, трактує роль, місце і значення державця, володаря, зверхника в Європі та Італії XVI ст..

Цікаво, що макіавеллізм, тобто приписувані Макіавеллі погляди, далеко не відповідають змісту його вчення.

Макіавеллі претендував на створення нового методу, що його він визначав як видобування максим, або правил успішної політичної діяльності з історії і практичного досвіду в намаганнях написати щось «корисне для дослідника» («Державець», гл. 15…).

Цей метод проілюстровано в «Державці.» (гл. 3), де «загальне правило» (regola generale), згідно з яким «той, хто робить іншого могутнім, нищить себе», взяте з практичного досвіду Макіавеллі, набутого ним упродовж кампанії Людовика ХІІ в Італії, після якої папи Александр VI та Юлій ІІ зміцнили свою владу за його ж кошти…

Метод Макіавеллі було названо індуктивним, або науковим тому, що він виводив свої висновки з практичного, або ж історичного досвіду існування людської природи, що залишається незмінною за всіх політичних устроїв, які переживають природний цикл розквіту і занепаду. Хоча даний метод у викладі Макіавеллі містить необґрунтовані положення…, його самобутність полягає в зверненні уваги на стиль поведінки людини (що характерно для Відродження) на противагу наголосу на керівній ролі моральних настанов християнства як основи політики… Його метод заснований на прагматичному й утилітарному підході до політики, на намаганні бути корисним (utile) у виявленні істинної сутності проблеми (verit'a effettuale) на противагу розгляду чисто уявних ситуацій. Це передбачало реалістичне оцінювання політики з точки зору сили і контролю («…управління полягає не в чому іншому як у встановленні такого нагляду за своїми підданими, щоб вони були не в змозі і не мали підстав завдавати вам шкоди»), а оцінювання людської природи — з огляду на її пристрасті і тваринну натуру, тож щоб контролювати її, державець мусить уподібнюватися до кентавра — напівлюдини, напівзвіра, поєднуючи хитрість лисиці з лев'ячою силою, невблаганною чи виваженою залежно від того, чого вимагає «необхідність» («Державець», гл. 18).

На відміну від свого сучасника Гвіччіардіні (1483–1540) Макіавеллі не вживав вислову ragione de stato (сутність держави) і не стверджував, що мета виправдовує засоби; скоріше він твердив, що успіх правителя підтверджується вердиктом народу, і йому пробачать вжиття певних заходів, якщо це спричиниться до успіху, оскільки в політиці, «де не існує морального суду, судять за результатами» («Державець», гл. 18)…

Макіавеллі не ставив моральні стандарти в залежність від політичних, визнаючи, що «державцю годиться дотримувати свого слова, жити чесно, а не обманом», і що «не лише за християнськими канонами, а й за будь-якими людськими канонами неправильно» поводитися з людьми так негуманно, як це робив Філіп Македонський, переселяючи людей з провінції в провінцію" («Державець», гл. 18).

Макіавеллі також не заперечував важливої ролі релігії в державі як чинника, що робить людей добрими й покірними. Однак, ставлячи політиків перед вибором між публічним успіхом та особистим благополуччям, Макіавеллі створює загрозу традиційній моралі. Оскільки чесність хоч і гідна схвалення, людська природа є такою, що «мудрий державець… не може і не повинен дотриматися свого слова, якщо йому це невигідно» («Державець», гл. 18)…

В Європі часів Реформації «Державець» був затаврований як книга, «написана рукою диявола» (бл. 1539), «Коран французьких придворних і довідник для французьких політиків» (1576). Хоча Берлін стверджує, що для Макіавеллі немає ніякої суперечності між двома ціннісними системами, що їх він обстоював, — християнською і язичницькою, — питання про те, чи можна виправдовувати аморальну поведінку політичним успіхом, залишається таким же суперечливим, як і в часи Макіавеллі. Віра Макіавеллі в те, що доля контролює половину нашого життя («Державець», гл. 25), теж має важливий моральний і політичний підтекст. Правителю необхідно бути «готовим повернути туди, куди віють вітри Долі і як того вимагає від нього мінлива ситуація», і саме це зобов'язує його «часто діяти наперекір обіцянкам, наперекір гідності, наперекір людяності та наперекір релігійним настановам» («Державець», гл. 18). Це також зачіпає питання політичних чеснот і питання про те, хто має правити. Змінити свій стиль поведінки для того, щоб пристосуватися до поворотів долі, людині не просто, але ще невідомо, чи забезпечить успіх правильна поведінка: жорстокий Ганнібал і благочестивий Сципіон добивались однакових успіхів за допомогою різних засобів («Державець», гл. 17). Отже, для Макіавеллі політичні чесноти (virtur) не мають нічого спільного з традиційною обережною поведінкою, натомість до них входять відвага, сміливість і гнучкість…

Макіавеллі рано усвідомив могутність народу, або мас (moltitudine), не в останню чергу тому, що вони є остаточними суддями будь-якої політичної діяльності: «…у світі панують лише прості люди» («Державець», гл. 18, пор. гл. 9, 19).[1]

Уже протягом 500 років громадянин Флоренції Нікколо Макіавеллі (1469–1527) має дуже погану репутацію — йому закидають цинізм, аморальність, неповагу до людей, особливо до політиків. Жахатися цього письменника стало гарним тоном, ознакою доброчесності.

Поганою славою Макіавеллі завдячує написаним у вигнанні книгам «Державець» і «Міркування», де автор викладає свої погляди на потаємні пружини управління державою, на те, якими мають бути правителі, щоб досягати успіхів. Макіавеллі відверто пише, що успіх для політика — то не що інше, як досягнення поставленої перед собою мети, не важливо, гарна вона чи погана. Автора згаданих книг традиційно звинувачують у безпідставних обурливих наклепах не тільки на державців, а й на політику як таку. Мабуть, тому що Макіавеллі наважився описати дійсну поведінку людей при владі, а не те, як вони повинні поводитися. І вже зовсім не те, як самі політики інтерпретують свої наміри та дії…

Дуже можливо, що Макіавеллі був не циніком чи сатириком, а тільки об'єктивним проникливим науковцем—спостерігачем сучасного йому суспільного життя. З мікроскопом (тоді лінзами) та скальпелем у руках. Нечисленні захисники Макіавеллі вважають, що більшість патетичних звинувачень на його адресу — то обурення лицемірів, які чинять зло, прикриваючи його шляхетними словами. Людей, які найбільшим гріхом вважають щирість, відвертість.

Бертран Рассел, видатний учений сучасності, слушно вважав, що «методи, про які пише Макіавеллі, наче взяті з політичного життя ХХ століття». Дуже ймовірно, що з політичного життя України. Вочевидь деякі наші сучасні політики були об'єктами дослідження флорентійського політолога й таким чином стали «співавторами» його цинічних постулатів. Для підтвердження наведемо кілька цитат із політичної доктрини Нікколо Макіавеллі.

«Треба вміти добре приховувати свій характер і обов'язково опанувати майстерність прикидатися і вдавати. Люди такі простакуваті й так готові коритися сьогочасній необхідності, що кожен охочий завжди знайде тих, хто дозволяє себе обдурювати».

«Поміркований правитель не може й не повинен бути вірним своїй обіцянці, якщо це стає йому невигідним або якщо щезли ті причини, що примусили його дати слово. Якби люди були чесними, це була б погана порада. Але всі вони схильні до зла, схильні свідомо чи несвідомо перейти на бік тих, хто заслуговує не похвали, а осуду. Тому правитель не зобов'язаний бути вірним людям». «Марно йти до політичної мети, використовуючи такі засоби, що приречені на невдачу. Без огляду на те, яка мета обрана — добра чи зла. Це справедливо як для святих політиків, так і для грішних. Адже святий, як і грішник, прагне успіху».

«Для досягнення політичної мети завжди потрібна сила. Якщо якась сторона перемагає, то це означає, що вона має більше сили, а не більше права».

«Існують періоди хаосу, протягом яких часто досягають успіху очевидні пройдисвіти. Тоді незмірно зростає цинізм — люди не гребують нічим заради вигоди. Але навіть у такі часи вигідно вдавати доброчесність, обманюючи нею простаків».

«Заради успіху політик обов'язково й завжди повинен удавати щиру побожність».

«Людина при владі, яка бажає творити тільки добро, неминуче загине серед натовпу злих».

«Якщо уважно придивитися, то завжди можна побачити, як часто те, що здається доброчесністю, веде до погибелі, а через те, що здається пороком, можна досягнути безпеки і благополуччя». «Політики стануть кращими, якщо правитимуть людьми, що поважають чесноти, а не тими, які байдужі до моралі. Поведінка політиків може поліпшитися й тоді, коли всі скоєні ними злочини негайно стають загальновідомими, коли людям не забороняють відкривати рота».

«Природі людей не вистачає гнучкості… Вони хочуть жити день за днем і не вірять, що може настати те, чого досі не було… Люди дуже рідко міняють свої думки про когось, зокрема про політиків».

«Краще робити й каятися, ніж не робити й каятися» (Боккаччо). Адже дії породжують нові рішення, які у бездіяльності залишилися б непоміченими".

«Якщо ти сам собі допоможеш, тобі стануть допомагати всі».[2]

Перший український переклад «Державця» належав Михайлові Островерсі і був опублікований під назвою «Володар» в 1930-х роках у книгозбірні (бібліотечці) «Літературно-наукового вісника» (Львів), редагованого тоді Дмитром Донцовим — з ініціативи останнього.

Ось як про це згадує сам Михайло Островерха: «Було це під весну 1934. На Академічній, у Львові, припадково, стрінув я д-ра Дмитра Донцова, редактора „Вістника“. Привіталися. Він поспитав — як довго зупинюся я у Львові, коли вертаюся до Риму й зараз же поставив справу: чи не схотів би я перекласти на українське „Іль Прінчіпе“ Макіявеллія, а він це видасть. Припускаю, що, на це предложення, очі в мене блиснули радістю: знову Донцов сягає глибше й дальше поза наше ґетто? Очевидно, я вхітно погодився на це».

Друге видання (виправлене й доповнене) перекладу М.Островерхи вийшло під тією ж назвою «Володар» у Нью-Йорку 1976 року — з обкладинокою роботи Едварда Козака.

Третє видання — в новому перекладі і під назвою «Державець» — вийшло 1998 року в Києві (видавництво «Основи») у виданні «Флорентійські хроніки. Державець» (492 стор.)

Різне[ред.ред. код]

Номер 31 у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік[3].

Примітки[ред.ред. код]