Державна варта
| Загальна інформація: | |
| Тип: | поліція |
| Юрисдикція: | Українська Держава |
| Дата заснування: | 18 травня 1918 року |
| Дата ліквідації: | 14 грудня 1918 року |
| Відомство-попередник: | МВС УНР |
| Відомство-наступник: | МВС УНР |
| Структура: | |
| Директор департаменту: | Аккерман Петро Олександрович |
| Керівна організація: | Рада Міністрів Української Держави |
| Ключовий документ: | Постанова Ради Міністрів Української Держави від 18.05.1918 |
| Штаб-квартира: | |
| Адреса штаб-квартири: | м. Київ |
Державна варта — департамент Міністерства внутрішніх справ Української Держави (Гетьманату).
Історія створення[ред. | ред. код]
Державна варта була створена 18 травня 1918 року за постановою уряду Ф. Лизогуба у складі МВС. Правоохоронні служби Гетьманату тільки створювалися, при їх формуванні використовувався досвід попередніх органів. Усі функції державної безпеки та правопорядку були зосередженні у єдиному центральному органі, аналогом якого у Російській імперії був Департамент поліції. Тому завдання, функції і організаційна структура Державної варти повністю визначалися за статтями російського «Учреждения министерств» під заголовком «Департамент поліції». Згодом, у зв'язку зі створенням нових охоронних структур Української Держави (кордонні війська, митна служба, гетьманська служба безпеки, військова розвідка) коло повноважень ДВ звузилося.
Функції[ред. | ред. код]
Діяльність Державної варти визначав ухвалений Радою Міністрів Статут «Про організацію Департаменту Державної Варти», який був затверджений гетьманом 13 серпня 1918. Згідно з цим Статутом Державна варта займалася такими справами: «1) попередження і запобігання злочинств і охорони громадської безпечності і порядку; 2) устрою установ Варти і догляду за їх діяльністю і за правильним провадженням справ в цих установах; 3) призначення, переміщення, увільнення і нагороди служачих Варти і призначення їм пенсій і інших законом встановлених грошових видатків; 4) охорони і спостереження за прикордонною смугою; 5) постачання чужоземцям свідоцтв на проживання у межах Української Держави і висилки чужоземців; 6) перевірення свідчень осіб, які іменують себе за кордоном українськими громадянами, про передачу на Україну українських громадян, які затримані за кордоном і обвинувачуються у ріжних злочинствах; 7) догляду за питними та трактирними закладами; 8) прийняття мір безпечності від огню і догляду за виготуванням, хороненням, торгівлею і перевозкою пороху і інших вибухових речей; 9) догляду за виконанням законів і правил відносно паспортів і про втікачів і 10) іншими, докладно зазначеними в відповідних частинах Збірника Зведених Законів і в особливих законах».
Фактично більшість функцій російського Департаменту поліції були у віданні ДДВ. Інші органи займалися справами про державні злочини, прикордонне сполучення, встановлення опіки в особливих випадках, затвердження статутів різних товариств та клубів і дозволу публічних лекцій, читань, виставок і з'їздів, а також про права на місце мешкання євреїв. Хоча найважливіші з цих справ перейшли до відання особливого відділу гетьманського Штабу, що виконував функції політичної контррозвідки, ними фактично займалися й відповідні відділи ДДВ: освідомчий і легітимаційний.
Структура[ред. | ред. код]
В склад Державної варти входило шість органів таких видів: загальні, залізничні, карно-розшукові, освідомчі, кордонні, розвідувальні. Паралельно зі створенням департаменту як центрального органу управління Державною вартою формувалися місцеві установи. Державна варта загалом нараховували приблизно 60 тис. службовців.
Допоміжні підрозділи[ред. | ред. код]
У якості допоміжних підрозділів використовувались дільничі комітети громадянської самооборони (на кшталт озброєної пізнішої ДНД), їх нижчі підрозділи — вуличні комітети отримуючи розпорядження держварти здійснювали заходи з охорони правопорядку. Втім їх ефективність була невисокою, як згадує єден з очільників подібного комітету Всеволод Петрів:
«По військовій звичці, я поважно приняв ці обов'язки „самооборони“ та почав обчислювати здатних до зброї. Але в підготовці не йшло, чергові не ставилися, а коли спробував зробити пробний алярм, то вийшов скандал: на алярм явилось ледве 50 % „оборонців“, декілька жінок впало в істерію, примушуючи мобілізованих залишитись та заспокоювати їх. Майже всі помешкання з фронту опустіли, а їхні мешканці повтікали в тилові, зчинивши паніку. Два з будинків оголосили нейтралітет і вивісили білі прапори. Резерв з 15 чоловік замітингував, бо, мовляв, невідомо, до якої влади належить цей ворог, та чи справді є він бандою.»[1]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ В. Петрів Спомини з часів української революції (1917—1921) Ч.4/Суспільне життя в Києві.
Джерела та література[ред. | ред. код]
- О. І. Лупандін. Державна варта Української Держави 1918 [Архівовано 16 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 348. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
- Тимощук О. В. Охоронний апарат Української Держави (квітень — грудень 1918 р.): Монографія. — Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2000. — 462 с.
- Михайленко П. Довбня В. Державна варта Української Держави[недоступне посилання з липня 2019] // Тижневик МВС України «Іменем Закону» № 15(5557) 2007 р.
Посилання[ред. | ред. код]
- Департамент державної варти міністерства внутрішніх справ Української Держави [Архівовано 6 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 2 : Д — Й. — 744 с. — ISBN 966-7492-00-8.