Державотворення

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Державотворення (англ. State Building, нім. Staatsbildung, Staatsaufbau)) - комплексний довготривалий процес, спрямований на утворення держави, який включає культурні, політичні, міфологічні, релігійні та ін. чинники.

Державотворення в Західній Європі[ред.ред. код]

Термін державотворення (англ. State-building) запровадив у 1975 році американський соціолог Чарльз Тіллі стосовно історії Західної Європи. Тіллі виходив з того, що з винайденням пороху війни в Європі стали вимагати величезних затрат, а тому захистити себе могли тільки великі народи, об'єднані сильними державами.

Міжнародні зусилля державотворення[ред.ред. код]

Термін державотворення вживається також для позначення міжнародних зусиль, спрямованих на відбудову, утворення й змінцення слабких держав у післяконфліктні періоди, таких як план Маршала щодо Німеччини після другої світової війни.

Концептуальні різновиди[ред.ред. код]

Середньовічна західноевропейська (католицька) концепція "двох мечей" [1][ред.ред. код]

Chrystus herb.jpg

Проблема співвідношення церкви і держави в різній спосіб вирішувалася в Західній і Східній Європі. Це, врешті-решт, обумовило відміну католицького і православного світів. Східна, православна церква з самого початку потрапила в повну залежність від імператорської влади і замирилась з таким станом речей, який отримав назву цезарепапізму. Натомість католицька церква відчула цю небезпеку лише на зламі ІХ-Х сторіч, після розпаду імперії Каролінгів. З 962 року папи опинилися у повній залежності від германських імператорів, що привласнили собі титул "імператорів Священної Римської імперії". Відтак Європа опиняться у вирі гострішого конфлікту церковних і державних структур.

Ідея розподілу світської і церковної влади своє перше загальнофілософське обґрунтування отримала в манускриптах Августина Аврелія. Його наступники надають цій ідеї практичної тональності. Так, у кінці УІ сторіччя Св. Амброзій, епіскоп Міланський помічає, що «палаци належать імператору, а церкви – священству». Сторіччям пізніше папа Геласій І, звертаючись до імператора Анастасія, пише, що "існують дві речі, котрі головним чином владарюють світом, - сакральна влада духівництва і королівська влада". 0дначе пропаганда принципів папської влади ще досить довго не виходила за межі абстрактних декларацій і закликів. Більше того, в Х-ХІ сторіччях в Європі домінувала схема повної як духовної, так і адміністративної влади підпорядкованої монарху. Імператори і королі особисто призначали і усували не тільки епіскопів своїх парафій, але іноді й самих пап. Все це сприяло зростанню корупції і вело до втрати авторитету церкви.

Першим реальним застосуванням формального принципу розподілу влад в політичній практиці стали папські диктати Григорія VII часів початку війн за свободу церкви. Відвоювання незалежного статусу Апостольський престол супроводжує документом 1075 року під назвою «Dictatus Papae» («продиктоване папою»). У ньому декларувалась нова ієрархія політичних і правних структур в католицькому світі, радикально змінювались всі існуючі в Європі політичні інститути і виголошувалось утворення принципово нової юрисдикції Римо-католицької церкви на чолі з папою. На той час двадцять сім тез Григорія VII були скоріше деклараціями про наміри, але в них чітко прогнозувалася загальна тенденція посилення централізації церкви і зростання її впливу в суспільстві. У сьомому диктаті твердилося, що «тільки папа має законне право створювати нові закони на потребу часу». У сімнадцятому додавалося, що «жоден закон і жодна книжка не можуть розглядатись як канонічні без його схвалення». Нарешті, дванадцятий диктат позволяв папі «усувати імператорів», а двадцять сьомий – «звільняти підданців від присяги поганим владикам».

Церковні реформи одинадцятого сторіччя впродовж тривалого часу збуджували релігійно-моральні пошуки. Тривала боротьба між папою та імператором Генріхом після багатьох колізій врівноважується прийняттям компромісної угоди 1122 року, що отримала назву Вормського конкордату, де імператор укладав «чесний мир з владикою папою Калікстом ІІ, зі святою Римською церквою, і з усіма, хто був, або є на їхньому боці». І вже сторіччя пізніше в інавгураційній промові імператор Фрідріх ІІ спокійно толерує, що «меч світський створений у допомогу мечу духовному». Так постала система розподілу двох влад, виправдана і обгрунтована концепцією «двох мечей».

Вивищення «духовного меча» над «мечем світськім», легітимізоване Вормським конкордатом, мало суттєві не тільки політичні і правові, але й морально-світоглядні і загальнокультурні наслідки. До тих пір посада імператора трактувалася як посада вікарія (намісника) Христа. Саме імператор мусив нести відповідальність за душі усіх підданців на Страшному Суді. Нова ситуація зводила папу з рангу вікарія Св. Петра до рівня єдиного вікарія Христа на землі. Натомість імператор, в новій церковній ієрархії, стає звичайним мирянином, чи є затвердження на престолі повинно бути обов'язково санкціоноване папою. Нова парадигма вимагала диз’юнкції: «король є або мирською особою, або духовною», а оскільки він очевидно не є духовною особою, то й не може займати посаду у церкві і впливати на призначення у ній. Виголошення папи верховним суддею християнського світу перепорядковувало понтифікові усю відповідальність за душі християн, залишаючи по за його опікою їхні тіла. Таким чином раніше єдиний християнський світ був поділений на секуляризовану і церковну сфери. Масова середньовічна свідомість мусила засвоїти цей факт у вигляді раціональної дихотомії «світське – духовне».

Загальнофілософський аспект григоріанської реформи полягав у позбавленні сакрального ореолу світських володарів і втіленні в духовне життя суспільства концепції "двох мечей" - доктрини принципового відокремлення світської і духовної влади.

Таким чином, у протиборстві духовних і світських владик, замість моністичної системи влади, характерної для раннього феодалізму, постає суспільне двовладдя, подвійне право, подвійна юрисдикція. При такому стані речей сама людина стає дуалістичною: одночасно підлеглою громаді Божій (civitas Dei) і громаді земній (civitas terrena). Богу — богове, кесарю — кесареве, або церкві - душу, монархові - тіло.

Державотворення в Україні[ред.ред. код]

Див. докладно в статті Українські державні утворення

За сучасними версіями державотворення в Україні починається від Антського союзу племен, потім - Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, продовжується за часів Козацької України, а в ХХ ст. - УНР та сучасної України.

Критика[ред.ред. код]

За думкою українського філософа Євгена Сверстюка

...слово «державотворення» є дуже фальшиве і дуже пахне «совковістю».... термін «державотворення» пішов від тих, хто проповідував культи держави. Це й партійні органи, й органи безпеки. Держава, і все для держави, і хліб для держави, і людина для держави, і державотворення… [2][]

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  1. Громадянське суспільство і національна ідея. Україна на тлі європейських процесів. Компаративні нариси. Пасько І.Т., Пасько Я.І. Донецьк, 1999
  2. , Євген Сверстюк, BBC.ua - 11 червня, 2010

Література[ред.ред. код]

  • Нариси з історії українського державотворення. С.Грабовський, С.Ставрояні, Л.Шкляр. Видавництво: Генеза(Київ) 1995.
  • Громадянське суспільство і національна ідея. Україна на тлі європейських процесів. Компаративні нариси. Пасько І.Т., Пасько Я.І. Донецьк, 1999.
  • Almond, Gabriel: The Return to the State in: American Political Science Review, Vol. 82, No. 3, 853–874, 1988.
  • Bastian, S. and Luckham, R. In Can Democracy Be Designed? : The Politics of Institutional Choice in Conflict-Torn Societies (Ed, Luckham, R.) Zed, London Collier, P., 2003.
  • Caplan, Richard, International Governance of War-torn Territories: Rule and Reconstruction, Oxford: OUP, 2005.
  • Chandler, D. Empire in Denial: The Politics of State-building. Pluto Press, 2006.
  • Collier, Paul Breaking the Conflict Trap: Civil War and Development Policy OUP, Oxford, 2003.
  • The Commission on Post-Conflict Reconstruction, Play to Win, Center for Strategic and International Studies and the Association of the U.S. Army, Washington DC, 2003.
  • Covey, Dziedzic, et al. (eds.) The Quest for Viable Peace: International Intervention and Strategies for Conflict Transformation, USIP Press, Washington DC, 2005.
  • Dahrendorf, N. (Ed.) A Review of Peace Operations: A Case for Change, King's College, London, 2003.