Джузеппе Гарібальді

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Джузеппе Ґарібальді
Giuseppe Garibaldi (1866).jpg
Ґарібальді в 1866
Народився 4 липня 1807(1807-07-04)
Ніцца
Помер 2 червня 1882(1882-06-02) (74 роки)
острів Капрера, Італія
Ім'я при народженні італ. Giuseppe Garibaldi
Родичі Доменіко Ґарібальді
Роза Раймонді (Rosa Raimondi)
Автограф Автограф — Джузеппе Ґарібальді

Джузе́ппе Ґаріба́льді (Аудіо вимоваопис файлу італ. Giuseppe Garibaldi ; 4 липня 1807, Ніцца — †2 червня 1882, острів Капрера) — народний герой Італії, полководець, один із вождів Рисорджименто, літератор.

Молодість[ред.ред. код]

Ґарібальді в 1870, фото Надара.

Генуезець за походженням, син моряка, Ґарібальді народився в Ніцці 4 липня 1807. Юнаком служив моряком на торгових кораблях в Середземному і Чорному морях.

В квітні 1833 року, шхуна Ґарібальді «Клоринда» зайшла в Таганрог, де він познайомився з політичним емігрантом Джовані Баттиста Кунео і вступив у таємне товариство «Молода Італія», яке ставило своїми завданнями визволення Італії від австрійського загарбання, об'єднання країни і встановлення республіканського правління.

Брав участь у змові 1834 р., яка завершилася невдалим вторгненням Джузеппе Мадзіні в Савойю, і був змушений утікати у Францію.

Засуджений на батьківщині до смертної кари, довгі роки провадив мандрівне життя, перебував на службі туніського бея, в 1846 запропонував свої послуги південноамериканським республікам Ріо-Гранде-ду-Сул і Уругваю і, сам спорядивши декілька кораблів, будучи начальником каперів наводив жах на Бразилію.

Революція 1848 і її розгром[ред.ред. код]

Сім'я Ґарібальді, 1878 р.

В 1848 р., коли у Верхній Італії вибухнуло повстання проти австрійців, Ґарібальді поспішив на батьківщину із 54 товаришами по зброї висадився в Ніцці; але перший щасливий період верхньоіталійської війни вже минув. Пропозиція Ґарібальді королю Карлу-Альберту воювати під знаменами Сардинського королівства була відкинута, а міланський комітет занадто пізно доручив йому організувати корпус добровольців.

Маючи корпус чисельністю лише півтори тисячі чоловік, Ґарібальді після запеклої боротьби змушений був поступитися чисельно переважаючим австрійцям і перейшов на швейцарську територію. Ця відчайдушна наполегливість під час загального занепаду духу зробила його ім'я надзвичайно популярним у всій Італії.

Сицилійці запропонували йому керувати в своїй боротьбі проти неаполітанського короля Фердинанда II, але Ґарібальді тоді вже був в Римі, куди привів (21 грудня) декілька сот своїх прибічників на допомогу тимчасовому уряду. Вибраний в римський парламент, він на першому ж засіданні, 5 лютого 1849 р., вніс пропозицію про проголошення республіки.

Після успішних операцій проти неаполітанців біля Палестрини і Веллетрі (15 травня) він відіграв видатну роль в блискучому опорі французькому генералу Удіно, який атакував Рим 30 квітня. Удіно змушений був вдатися до тривалої облоги Риму і, отримавши значне підкріплення, взяв його штурмом 3 липня. Ґарібальді повів свої війська (1 550 чоловік) на північ, щоб продовжувати боротьбу з австрійцями, які заволоділи Болоньєю, і дістатися, якщо можливо, до Венеції, яка все ще трималася проти австрійців.

Відтиснутий до східного берега і оточений ворогом, він був змушений шукати порятунку на морі. Незабаром він знову висадився на сушу і був змушений рятуватися від переслідувань у горах та лісах; під час цих поневірянь померла мати його дітей, яка всюди супроводжувала його.

Зобов'язаний своїм порятунком відданості італійських патріотів, він втік до П'ємонту, але тут його примусили емігрувати до Північної Америки. У Нью-Йорку Ґарібальді спочатку працював на миловарному заводі, потім отримав місце капітана корабля і здійснював рейси в Тихому океані. У 1854 році він повернувся до Європи і незабаром оселився на скелястому острівці Капрера поблизу Сардинії, частину якого він придбав. Тут він зайнявся сільським господарством.

Подальша діяльність[ред.ред. код]

18591860 — друга війна за незалежність, в результаті якої відбувається об'єднання Сардинського королівства з Ломбардією, Тосканою, Романьєю, Пармою та Моденою, у яких пройшло всенародне голосування. Висадка Джузеппе Гарібальді в Сицилії, у результаті чого відбулося об'єднання Королівства обох Сицилій із Сардинією в одну державу — Італію. Останню спробу звільнити Рим Ґарібальді зробив у 1867 році. Він залишив острів Капреру і поїхав з міста в місто. Пізніше цю свою подорож Італією він назвав «хрестовим походом». Його поїздка, що почалася в лютому, збіглася з виборчою компанією для відновлення складу парламенту. Виступаючи як один з кандидатів, він заявив про свою ненависть до папи і про необхідність звільнити Рим. Усюди його вітав народ: у Флоренції, у Болоньї, у Феррарі. Саме в ці, заповнені публічними виступами місяці, остаточно сформувалося політичне кредо національного героя Італії. Трохи пізніше він взяв участь у Міжнародному конгресі миру в Женеві, де його спочатку зустріли із захопленням, але потім різкість його антикатолицьких висловлень викликала протест, що змусив Ґарібальді виїхати. Повернувшись в Італію, він опублікував у газетах два звернення із закликами йти на Рим, що послужило приводом для арешту. Під конвоєм його відправили на острів Капреру, але він утік і пішов походом на Рим на чолі 7 тисяч добровольців. Однак населення Папської держави залишилося пасивним і не зробило жодної спроби допомогти ґарібальдійцям. В результаті бою з об'єднаними силами французьких і папських військ втекла частина волонтерів, у якій згодом Ґарібальді звинуватив Джузеппе Мадзіні та його прихильників. Загін гарибальдійців був остаточно розбитий при Ментані. Третя спроба Ґарібальді приєднати Рим до Італії провалилася.

Остаточне об'єднання італійських земель відбулося в 1870 році. У зв'язку з початком франко-прусської війни французи залишили територію Папської держави. Італійські війська відразу ж увійшли в Рим, світська влада папи була скинута, а його землі приєднані до Італійського королівства. Ґарібальді був відсторонений від участі в цьому завершальному етапі об'єднання Італії: монархії він уже був не потрібний. Більш того, влада навіть блокувала острів Капрера італійським флотом, перешкоджаючи відплиттю з нього Ґарібальді.

Попри таке ставлення до нього в Італії, слава Ґарібальді жила в суспільній думці Європи. Він став символом, легендою, його вважали великим полководцем, здатним виграти найбезнадійніший бій. Тому, коли у Франції після падіння імперії республіканці вирішили активізувати діяльність «Союзу національної оборони» і в такий спосіб змінити характер війни, вони звернулися до героя, рятівника — Ґарібальді. І він, відгукнувшись, у 1870 році взяв участь у франко-прусській війні на стороні французів і командував Вогезською армією, що, незважаючи на слабість сил і нерішучість верховного командування, якесь час чинила опір прусській армії. Після поразки Франції і підписання мирного договору Бісмарк зажадав провести вибори в країні; обрана в такий спосіб палата повинна була на засіданні в Бордо прийняти умови миру. Навіть не будучи кандидатом, Ґарібальді був обраний у багатьох департаментах, але відмовився від депутатського мандата і повернувся на Капреру.

18 березня 1871 року повстав Париж, утворивши Комуну, якій на деякий час удалося захопити владу в місті. Центральний комітет Паризької Комуни в передбаченні збройного конфлікту з версальськими військами 24 березня викликав на допомогу Ґарібальді, якого одностайно обрали генералом-аншефом їхньої невеликої армії. Але хоча Ґарібальді завжди миттєво відгукувався на заклик боротися, до комунарів він не приєднався. У листі-відповіді з Капрери, датованому 28 березня, він пояснив, що приїхати в Париж і взяти на себе командування йому не дозволяє здоров'я. Справді, стан здоров'я Ґарібальді після боїв, перенесених ним узимку у Франції, погіршився. Але чи це було головною причиною його відмови приєднатися до повсталих і навіть очолити їх? Він співчував комунарам, але це не заважало йому бачити, що вони перебувають в меншості, що їхнє повстання веде до громадянської війни. У 1870 році він відгукнувся на заклик французького уряду і був готовий боротися з французами проти пруссаків, але не з французами проти французів. «Революційність» Ґарібальді не виходила за ці межі. Він придавав національним проблемам виняткову важливість. Так, він написав своєму сину Ріккотті, який залишився у Франції:

« Стеж уважно за розвитком комуни. Якщо ти побачиш, що він може привести до поновлення воєнних дій проти пруссаків, я дозволяю тобі взяти участь. І запам'ятай, як тільки я довідаюся на Капрера, що ти приєднався до комунарів, я негайно приїду, щоб бути разом із тобою. Але якщо цей рух виллється тільки в боротьбу французів із французами - не втручайся.  »

До Комуни Ґарібальді не приєднався, а залишився на своєму острові. Він слідкував за всіма подіями, відповідав на численні листи, але цілком захопився сільськогосподарськими роботами. У той час він створив ряд проектів господарських удосконалень, що пропонували колонізацію нових земель, роботи з меліорації римської рівнини й осушенню боліт. Він не був відсторонений від активної політичної діяльності: починаючи з 1874 р. його обирали депутатом майже всіх законодавчих палат, але він сам не хотів брати участі в їхніх засіданнях, заявляючи, що в парламенті виглядатиме «екзотичною рослиною».

Останні роки життя він прожив у маєтку на острові Капрера, підтримуючи активне листування з безліччю кореспондентів. За цей час Ґарібальді склав свій політичний заповіт, написав остаточну редакцію «Мемуарів», створив роман «Тисяча», що розповідає про його знамениту експедицію. Його перу належать ще кілька художніх здобутків: «Клеліа, чи Уряд священиків» (видано в Росії через кілька місяців після виходу у світ в Італії, але під іншою назвою «Ярмо ченців, чи Рим у XIX сторіччі»); «Доброволець Кантоні» (1870). Страждаючи від болісного артриту, лихоманки, ревматизму й інших хвороб, пересуваючись з великими труднощами, прославлений герой намагався літературною працею заробити на життя собі і своїй родині. Людина горда і незалежна, лише за кілька років до кончини він з болем у серці погодився, нарешті, прийняти давно запропонувану йому одноразову грошову допомогу і щорічну пенсію від італійського уряду. Незадовго до смерті, важкохворий, не маючи можливості пересуватися без сторонньої допомоги, він здійснив тріумфальну поїздку на Сицилію, яка ще раз продемонструвала його величезну популярність серед простих людей Італії. Помер Ґарібальді 2 червня 1882 р. і був похований на острові Капрера. На його смертному одрі лежали дві книги, які він тримав у руках перед останнім подихом: томик з виданням поеми Фосколо «Гробниці» і альбом з портретами 1117 героїв сицілійского походу.

Весь життєвий шлях Ґарібальді можна розділити на два неоднакових за своєю тривалістю періоди. Гранню між ними може служити найважливіша подія для всього італійського народу і для європейської історії — остаточне об'єднання Італії, що було метою життя Ґарібальді, про що свідчить безліч його ранніх висловлень. Боротьбі за звільнення своєї батьківщини від влади тиранів під якими малися на увазі австрійський, а після 1849 р. і французький уряд, а також папство, — він присвятив усе своє життя. Слід зазначити, що саме цій «святій меті» — об'єднанню Італії — так чи інакше підлягали усі вчинки Ґарібальді. У спогадах він писав: «Я звик підкоряти будь-які свої принципи меті об'єднання Італії, яким би шляхом це не відбувалося». Звідси випливає, що не можна на підставі того, що Ґарібальді діяв у союзі з тими чи іншими силами (з мадзиністами чи з монархією на чолі з Віктором Еммануїлом II) говорити про його приналежність до цих різних течій італійського Рисорджименто. І більш того не можна стверджувати, нібито він коли-небудь, цілком поділяв революційно-демократичні чи монархічні погляди. Попри те, що Ґарібальді не писав теоретичних статей і рідко виступав у парламенті, усе-таки можна говорити про наявність у нього власної політичної демократичної і патріотичної програми.

Переконання Ґарібальді[ред.ред. код]

Джузеппе Ґарібальді присвятив життя «боротьбі за Італію об'єднану і вільну від деспотизму». Боротьба італійців за волю повинна була, на думку Ґарібальді, вестися силами всього народу, тобто всієї нації, і він не раз говорив про неї як про боротьбу, у якій замовкають приватна ненависть і розбрати, і «усі класи громадян подають один одному руки… щоб захищати загальний будинок — свою батьківщину». Він був прихильником об'єднання не тільки народу усередині країни, але також дружби між різними націями, про що не раз говорив у листах і спогадах, і що довів своїм прикладом, борючись за республіки Уругвай і Ріу-Гранде в Південній Америці, а також беручи участь у франко-прусській війні на боці республіканської Франції. Через усе життя Ґарібальді проніс віру в братерство народів і право на національне самовизначення, ідеї, що отримали широке поширення в другій половині XIX ст.

Пам'ятники Ґарібальді[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]