Дзвіниця
Дзвіни́ця — баштоподібна мурована (рідше дерев'яна), переважно культова, споруда зі дзвонами.
Зміст |
Будівництво і призначення [ред.]
Дзвіниця будується окремо від храму або є його частиною.
У плані дзвіниці бувають квадратні, прямокутні, круглі та багатогранні з горизонтальними поярусними членуваннями.
Перший ярус дзвіниці — комора або проїзна брама, горішній — для дзвонів (також може бути карильйони, як у Михайлівському Золотоверхому соборі в Києві). За сучасності нерідко в дзвіницях замість вагових дзвонів встановлюють невеликі металічні жердини, вібрація передзвіну яких посилюється за допомогою електроніки і виводиться назовні через гучномовці.
Зазвичай, дзвони дзвіниці скликають на церковну службу, відзначення певного часу і з нагоди різноманітних подій, як то — церковні свята, зараз також відвідання храму поважними гістьми, ще можуть бити у дзвони на весілля (вінчання), похорони (відспівування).
За старих часів дзвіниці часто бували одними з найвищих будівель міста, і тому нерідко правили місцем для подання сигналів і оповіщення городян — як з нагоди церковних свят, позитивних подій у житті міста і країни, так і особливо у випадку лиха — під час пожежі, епідемій, ворожого нападу тощо.
Висотний силует дзвіниць відігравав важливу архітектурно-мистецьку роль у містобудуванні.
Розповсюдження, види і найвідоміші дзвіниці світу [ред.]
Спорудження дзвіниць набуло розповсюдження в усіх без винятку християнських країнах світу.
Поширеною практикою є також, скажімо в Німеччині, Австрії та Угорщині, включенення приміщення для дзвонів безпосередньо до конструкції самого храму (церкви, кірхи, собору), або ж замість дзвіниці біля храму розміщена невелика споруда, до якої привішені дзвони, як у багатьох місцях Центральної Європи.
Дзвіниці в Західній Європі нерідко служили ознакою вольностей міста, тому в місті могла бути лише одна дзвіниця, що подеколи втрачала своє культове призначення, відіграючи роль міської башти — у просторі біля і навколо неї зосереджувалося світське життя, зокрема зводили ратушу, магістрат, вирував ринок тощо. В Італії такі дзвіниці отримали назву кампаніла (італ. campanile), а в Іспанії та Португалії та зрештою в іспаномовних і португаломовних країнах Латинської Америки — кампанарьйо/у (ісп. і порт. campanario; в обох країнах дзвіниці були при соборах, зберігаючи з ним культову цілісність); тоді як у Франції та Бельгії дзвіниці беффруа (фр. beffroi) набули значення міської башти зі дзвонами. В Росії дзвінниці (завжди при храмах, як і в Україні) мають назву колокольня (від рос. колокол «дзвін»).
Велика кількість дзвіниць, майже завжди з храмами, до яких відносяться, а нерідко і в комплексі з прилеглою забудовою історичного міського центру, входять до Світової спадщини ЮНЕСКО.
Найвідомішими кампанілами є Пізанська башта, Джотто (у комплексі Флорентійського собору), дзвіниця Собора Святого Марка у Венеції; баштами-беффруа — в містах Брюгге, Генті (Бельгія) і Аррасі (Франція); російськими колокольнями — Івана Великого в Московському кремлі та дзвіниця Петропавловського собору в Санкт-Петербурзі.
Дзвіниці в Україні [ред.]
Будівництво дзвіниць, в т.ч. і мурованих, відоме в Україні з ХІ століття.
Значна кількість дзвіниць в Україні були дерев'яними — деякі з них збереглися дотепер, з найвідоміших — дзвіниця церкви св. Юра в Дрогобичі (1600), дзвіниця в Могилеві-Подільському (XVIII ст.).
Розквіт будівництва кам'яних дзвіниць в Україні припав на 2-у пол. XVII — 1-у пол. XIX ст.ст., зокрема, період зведення барокових храмових комплексів коштом гетьманів Івана Мазепи, Кирила Розумовського тощо.
До найвідоміших українських дзвіниць належать: Велика (Лаврська) Дзвіниця (1731—45, арх. Й.Шедель, вис. 96 м) і Дзвіниця на Дальніх печерах (1754—61, арх. С.Ковнір та І.Григорович-Барський, вис. 40 м), обидві — в Києво-Печерській лаврі, дзвіниця Софійського собору в Києві (XVIII—XIX ст.ст., арх. Шедель, П.Спарро, вис. 76 м), дзвіниця Успенського собору в Харкові (1824—33, арх. Є.Васильєв, вис. 89,5 м).
Галерея [ред.]
Україна [ред.]
-
Дзвіниця Успенського собору, Харків
-
Дзвіниця Троїцького собору, комплекс Троїцько-Іллінського монастиря, Чернігів, Україна
-
Дзвіниця Собору Різдва Богородиці, Козелець, Чернігівська область
-
Дзвіниця Успенського собору, Полтава
світ [ред.]
-
Поморські дерев'яна церква Іоанна Хрестителя зі дзвіницею (1665), с. Кіпрово (кол. погост Сауніно), Архангельська область, Росія
-
Кампанарью в Порту, Португалія
-
Конструктивістська будівля «Лебединої дзвіниці» у Перті, Австралія
Див. також [ред.]
Джерела і посилання [ред.]
 |
ВікіСховище має мультимедійні дані за темою: Category:Bell towers |
- Логвин Г.Н. Дзвіниця // Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1974-1985., Том 3., К., 1979, стор. 337
 |
Це незавершена стаття про християнство. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |
