Дзержинськ

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Цей термін має також інші значення. Див. Дзержинськ (значення) і Щербинівка
Дзержинськ
COA Dzerzhynsk.png Флаг Дзержинска 2.png
Герб Дзержинська Прапор Дзержинська
Озеленений терикон шахти імені Ф. Дзержинського«Дзержинськ — місто шахтарів»
Озеленений терикон шахти імені Ф. Дзержинського
«Дзержинськ — місто шахтарів»
Дзержинськ
Розташування міста Дзержинськ
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Flag of Donetsk Oblast.svg Донецька область
Район/міськрада Дзержинська міська рада
Код КОАТУУ 1411200000
Засноване 1806
Статус міста з 1936 року
Населення 35296 (01.01.2013)[1]
Агломерація Горлівсько-Єнакіївська агломерація
Площа 62 км²
Густота населення 569 осіб/км²
Поштові індекси 85200—85279
Телефонний код +380-6247
Координати 48°23′30″ пн. ш. 37°52′24″ сх. д. / 48.39167° пн. ш. 37.87333° сх. д. / 48.39167; 37.87333Координати: 48°23′30″ пн. ш. 37°52′24″ сх. д. / 48.39167° пн. ш. 37.87333° сх. д. / 48.39167; 37.87333
Висота над рівнем моря 179 м
Водойма р. Кривий Торець
Відстань
Найближча залізнична станція Фенольна
До станції 7 км
До обл./респ. центру
 - фізична 44,8 км
 - залізницею 68 км
 - автошляхами 55,7 км
До Києва
 - фізична 575 км
 - залізницею 738 км
 - автошляхами 671 км
Міська влада
Адреса 85200, Донецька обл., м. Дзержинськ, вул. 50-річчя Жовтня, 27, 3-63-68[2]
Веб-сторінка Дзержинська міськрада
Міський голова Сліпцов Володимир Микитович[3]

Дзержи́нськ (до 1936 року — Щербинівка) — місто обласного значення в Україні, Донецька область. Назване на честь Фелікса Дзержинського. Засноване в 1806 році. Статус міста з 1936 року.

Місто розташоване за 7 км від залізничної станції Фенольна на лінії КостянтинівкаЯсинувата, за 55 км від Донецька. Видобуток вугілля. Коксохімічний, верстатний та ін. заводи, ВО «Металіст». Населення 43 371 мешканців (перепис 2001). (Населення міськради — 87 024 мешканців). До складу міськради входять (крім Дзержинська) 1 міська і 3 селищних ради; 1 місто, 7 селищ міського типу і 10 сільських населених пунктів.

Історія заснування[ред.ред. код]

На зламі 17 та 18 століття в донецькому степі вздовж річки Сіверський Донець та його приток Кривого Торця, Білої, Айдару, Лугані жили українські козаки. Вони утворили лінію козачих поселень, яка захищала південні кордони держави від набігів кримських татар, ногайців та інших народів. Вихідці із Богуслава, Звенигородки, Черкас, Вінниці, які не забажали жити під владою польської шляхти, заснували багато сіл та слобод: Маяки поблизу Слов'янська, Співаківку на березі Айдару та інші.

За переказом, що підтверджується деякими історичними фактами, у мальовничому місці на правому березі річки Кривий Торець, поблизу балки Залізної, оселився богуславський козак Антон Щербина. Він мужньо захищав переправу через Кривий Торець та геройськи загинув у нерівному бою з татарами, останні ж знищили родину козака та спалили оселю.

1776 року в урочищі Жований Ліс, балках Сухий Яр та Житній яр виникла державна військова слобода Зайцеве. Скоро її кордони значно розширились. З початком інтенсивного заселення земель донецького краю до 1806 року навколо Зайцеве осілі селяни утворили кілька хуторів. На місці стоянки козака Антона Щербини виріс хутір Щербинівка. Засновники цього поселення займались переважно землеробством та вівчарством.

Розвиток населених пунктів прискорився із відкриттям на початку 19 століття Зайцівського кам'яновугільного родовища, де селяни примітивним способом добували паливо. Вугілля використовували не тільки для опалення приміщень, але і на Бахмутські соляні заводи, казенні ковальні та інше.[4] Чумаки доставляли вугілля у Бахмут, Харків, Павлоград та навіть Крим. Уже 1839 року на усіх селянських вугільних шахтах Щербинівки, Зайцево та Залізного було добуто 220 тис. пудів вугілля, що склало чверть усього видобутку Донецького басейну.

Зрештою у 30-ті роки 19 століття хутір Щербинівський та села, що його оточували, були об'єднані у село Щербинівка, яке увійшло до складу Залізнянської волості Бахмутського повіту. В цей час у Щербинівському руднику добували 25% усього тогочасного видобутку вугілля Донбасу[5]. До 50-х років у селі налічувалось 313 дворів та 1751 мешканець. Селяни віддавали підприємцям свої земельні наділи із покладами вугілля або й самі наймались до них у робітники. Скоро Щербинівський та Микитівський рудники стали провідними у повіті. 1860 року був закладений Центральний рудник, від якого бере свій початок нинішня шахта імені Дзержинського — найбільша та найстаріша у місті. Згодом було відкрито ще дві шахти. Особливо інтенсивно почався видобуток вугілля на Щербинівських рудниках після закінчення 1869 року будівництва Курсько-Харківсько-Азовської залізниці. Гілка її 1871 року була прокладена через селянські хутори Залізного та Щербинівки.

1884 року на землях Зайцеве, Щербинівки та Неліпівки французькі підприємці утворили товариство для розробки кам'яного вугілля та солі у південній Росії. Це товариство скуповувало та орендувало землі в околицях Щербинівки та розпочало будівництво двох великих рудників — Неліпівського (пізніше шахта імені Артема) та Північного (пізніше шахта імені К. Ворошилова, нині шахта «Північна»).

1889 року у Щербинівці були побудовані перші коксові печі із отриманням бічних продуктів, а згодом коксобензольний завод з переробки смоли та ректифікації бензола. 1894 року у колонії Нью-Йорк1951 року селище Новгородське) запущено чугунолитний та механічний заводи з виготовлення бункерів, плугів, жнивних машин та бричок. У слюсарному, ковальному, колісному, модельному, малярному та литному виробництвах працювало 41 працівник. Діяла парова машина потужність 8 кіньських сил. На місці цього підприємства за роки радянської влади виріс Машинобудівельний завод імені Г. І. Петровського, який випускав гірничодобувну техніку. Наприкінці 19 століття починає діяти Неліпівський рудник, навколо Щербинівського будується селище барачного типу для робітників, на околицях Щербинівки побудовано більше десятка дрібних шахт. Щербинівський рудник стає одним з найбільших у Донбасі.

Напередодні Першої світової війни видобуток кам'яного вугілля стрімко зростав, розвивалось і коксобензольне виробництво. 1916 року було розпочато спорудження Дзержинського фенольного заводу, який був введений в лад у липні 1917 року. У цей час значно розширились навколишні поселення та сама Щербинівка. Проте умови роботи шахтарів були вкрай важкими. Перші шахти здебільшого являли собою глибокі колодязі, з дна яких виймали вугілля із пласту. Працювали шахтарі у 2 зміни по 12 годин, але фактично більше, оскільки тільки їх просування до забою та від забою займало в середньому близько 2 годин. До того ж їх не завжди вчасно підіймали на поверхню. Робітники, що добували вугілля артілями, часто не залишали забою доти, доки не вирубають відведеної норми. Вугілля рубали обушком, доставляв його до відкаточного штреку саночник.

Такі умови праці викликали у більшості гірняків захворювання дихальних шляхів, травлення, розлади нервової системи, ревматоїдні та захворювання очей. Не найкращими були умови праці на заводах Щербинівки. Тут, як і на шахтах, широко застосовували працю підлітків, де замість дорослих працювали 12-13-річні юнаки. Аби тримати працівників у покорі, адміністрація Щербинівського рудника реорганізувала гірничозаводські крамниці у «споживчі товариства». Видаючи гірникам товари, продукти харчування у борг, вони тим самим збільшували їх борг та зменшували можливість його погашення. Платня ж за каторжний шахтарський труд була мізерною, крім того за порушення стягували штрафи.

У травні 1902 року в Щербинівку прибув один з керівників Морозівського страйку ткачів Петро Мойсеєнко. За підтримки місцевого лікаря Івана Олександровича Кавалерова він влаштовується працювати на Центральний рудник теслярем. І. Кавалеров познайомив Мойсеєнко з Григорієм Петровським (в майбутньому голова ЦВК України — всеукраїнський староста), який працював слюсарем на руднику, переховуючись від царської охранки. Наприкінці 1902 року вони створили соціал-демократичні кружки на 3 рудниках — Центральному (нині шахта імені Дзержинського), Неліпівському, Північно-Микитівському. Під керівництвом соціал-демократів горняки Щербинівки проводили майовки в Скелеватій балці, активно підтримали озброєне повстання в Горлівці в грудні 1905 року і в подальшому активно боролися за покращення умов праці й життя.

Роки Другої світової війни[ред.ред. код]

За перші три місяці з початку війни Дзержинським міським військкоматом призвано до лав Червоної Армії понад 6 тисяч чоловік. Всього за роки війни на фронт пішли понад 10 000 мешканців Дзержинська. У вересні — жовтні 1941 року місцевими органами влади за сприяння командування 12 армії Південного фронту сформовані партизанські загони і диверсійні групи. В умовах степового району неможливо було створити надійні бази для забезпечення діяльності партизанських загонів, тому вони були передислоковані до лісів Луганської області.

22 жовтня 1941 року дивізії італійського експедиційного корпусу окупували більшість сіл Дзержинського району і лівобережну частину селища Нью-Йорк. 28 жовтня 15 та 74 дивізії 12 армії залишили оборонний рубіж уздовж річки Кривий Торець. З 28 жовтня 1941 року по 5 вересня 1943 року Дзержинськ перебував в окупації. Окупантам не вдалося поновити видобуток вугілля на основних шахтах міста — на шахтах чинились диверсії підпільними та диверсійними групами. Було спалено міську електростанцію, зруйновано електромеханічні майстерні. За роки окупації фашистами розстріляно і повішено 83 мирних мешканців міста. Долю 150 осіб, заарештованих і відправлених до горлівської жандармерії або костянтинівського чи артемівського гестапо, не вдалося встановити. 1480 юнаків та дівчат були вивезені до Німеччини. Під час фашистської окупації у Дзержинському районі зруйновано 53 промислових об'єкта, у тому числі 6 шахт і 3 заводи, знищені Палац культури, 1 280 житлових будинків, 10 шкіл. Загальний збиток склав 116 млн карбованців. 5 268 дзержинців не повернулися з фронтів Другої світової війни.[6]

5 вересня 1943 року Дзержинськ, а 7 вересня всі населенні пункти району визволені від фашистської окупації військами 51 армії Південного фронту під командуванням Героя Радянського Союзу генерал-лейтенанта Якова Крейзера. При визволенні Дзержинська загинули понад 200 воїнів 21 національності 12 радянських республік. Встановлені 245 імен воїнів, похованих у 10 братських могилах на території Дзержинської міської ради. На братських могилах встановлені пам'ятники, імена воїнів увічнені на меморіальних плитах. Подвиг радянських воїнів, що віддали своє життя за визволення міста, земляків, загиблих на фронтах Другої світової війни, дзержинців — Героїв Радянського Союзу мешканці Дзержинська увічнили в меморіальному комплексі «Слава», спорудженому до 30 річниці визволення міста. Одна з центральних вулиць міста носить ім'я 51-шої армії, іменем 91-шої дивізії названа вулиця мікрорайону № 1.

Адміністративний поділ[ред.ред. код]

Дзержинський міський виконавчий комітет

Дзержинській міській раді підпорядковане місто районного значення Артемове, 7 селищ міського типу, 2 села та 8 селищ. Повноваження міського голови другий термін поспіль виконує Слєпцов Володимир Микитович.

Міста
Селища міського типу

Населення[ред.ред. код]

За даними перепису 2001 року населення міста становило 42916 осіб, із них 12,18% зазначили рідною мову українську, 87,14% — російську, 0,20% — циганську, 0,12% — білоруську, 0,07% — вірменську, 0,05% — молдовську, а також болгарську, польську, грецьку та гагаузьку мови[7].

На 1 січня 2008 року чисельність постійного населення Дзержинської міської ради становить 77 415 осіб: чоловіків — 35 739, жінок — 41676.

Економіка[ред.ред. код]

Вугільна промисловість[ред.ред. код]

Шахта імені Дзержинського — найстарша шахта міста. Працює з 1860 року.

Дзержинськ — місто шахтарів, оскільки провідну роль в його економіці відіграє вугільна промисловість. Станом на 1 вересня 2008 року її частка в загальному обсязі промислової продукції міста становить 50,9%. Загальна кількість зайнятих на підприємствах вугільної промисловості сягає 7,5 тисяч працівників. Виробнича потужність вуглевидобувних підприємств становить понад 700 тис. тонн на рік. Основні споживачі коксівного вугілля, що видобувається в Дзержинську: ВАТ «Арселор Міттал Кривий Ріг», ВАТ «Алчевський коксохімічний завод» та інші промислові підприємства.

Представляють вугільну галузь в Дзержинську такі підприємства:

Державне виробниче об'єднання «Дзержинськвугілля» здійснює централізоване територіальне управління 4 вугільних шахт:

За час незалежності України закрито шахти ім. Артема, шахту «Нова».

Промислові запаси кам'яного вугілля діючих нині шахт становлять 58,6 млн тонн коксівного вугілля марок «К» (коксівне) і «Ж» (жирне), зосереджених у пластах крутого падіння. За сучасних обсягів видобутку запаси здатні забезпечити функціонування шахт ще на 80 років (станом на 2008 рік). У 2010 році тривають роботи з проходки нового горизонту на шахті «Торецька».

Окрім шахт виробничому об'єднанню «Дзержинськвугілля» підпорядковані Дзержинський ремонтно-механічний завод[8], автобаза, вузол виробничо-технологічного зв'язку, управління матеріально-технічного постачання, управління житлово-комунальним господарством, гірничий навчально-курсовий комбінат, вантажно-транспортне управління «Дзержинськпогрузтранс», а також газета «Шахтёрский вестник»[9].

Хімічна промисловість[ред.ред. код]

Не менш важливою для економіки міста залишається хімічна промисловість, питома вага її в загальному обсязі промислової продукції міста становить 36,7%. Представлена галузь одним підприємством — КХЗ «Дзержинський фенольний завод» ТОВ НВО «Інкор і Ко», єдине на території СНД підприємство з централізованої переробки фенольної, нафталінової і піридинової сировини, рівень виробництва продукції якого щороку зростає[10]. Нині на заводі випускається близько 30 найменувань сортів і марок номенклатури продукції, 95% якої відправляється на експорт. На початку 2000-х років на підприємстві впроваджена система керування якістю ISO 9001-2001.

Машинобудівна промисловість[ред.ред. код]

Транспортний під'їзд до заводу «Сенсор»

У Дзержинську діють два підприємства машинобудівного комплексу: Новгородський машинобудівний завод імені Петровського та завод станкових вузлів, а нині Дзержинський електромеханічний завод «Сенсор». Новгородський машинобудівний завод імені Петровського заснований 1894 року як підприємство з виготовлення сільськогосподарських машин. Після приватизації підприємства в 2000 році координацію роботи здійснювала промислова компанія «Укрвуглемаш». Тоді ж почалось освоєння виробництва шахтних лебідок, насосів дільничного водовідливу, а також устаткування для залізничного транспорту[11]. Нині 48,49% акцій підприємства належать промисловій групі «АРС» та 24,99% — ЗАТ System Capital Management[12].

Дзержинський електромеханічний завод «Сенсор» — монопольний постачальник високовольтної кабельної продукції для вітроенергетичних станцій України. Завод, заснований 1976 року, — нині сучасне виробництво, стратегічну основу продукції якого складають мережеве монтажне та телекомунікаційне обладнання, вентиляційне обладнання, банківське устаткування (зокрема, детектори банкнот), дозатори води і рідких компонентів, кріплення для аудіо/відео техніки, а також послуги з обробки металу в рамках виробничої кооперації[13]. З квітня 2010 року налагоджене виробництво мережевого монтажного обладнання[14]. Довголітній партнер підприємства — компанія АМІ.

Промисловість будівельних матеріалів[ред.ред. код]

Курдюмівський завод кислототривких виробів, заснований 1954 року, спеціалізується на виробництві кислототривкої продукції цегли та плитки. На початку 1990-х років відбувся різкий спад виробництва. Проте за рахунок переоснащення та впровадження новітніх технологій до початку 2000-х років завод вийшов у лідери галузі в Україні. Підприємство має в своєму розпорядженні сертифіковану лабораторію, оснащену новітнім обладнанням. Сировинна база виробництва — глини Курдюмівського родовища, які не мають аналогів ані в Україні, ані в СНД за своїм фізичним і хімічним складом. Це високопластичні білі глини із мінімальним вмістом окислів[15]. У 2004 році ВАТ «Курдюмівський завод кислототривких виробів» отримав міжнародний сертифікат управління якістю ISO 9001 версії 2001 року.

Головними споживачами продукції заводу впродовж останніх десятиліть залишаються Липецький, Маріупольський та Запорізький металургійні комбінати, Гомельський хімічний завод. Найбільший замовник плитки для вимощування тротуарів — місто Київ: плитку Курдюмівського заводу використовували для реставрації Софійської та Михайлівської площ, площі перед Успенським собором Києво-Печерської Лаври. Завод входить до складу промислової групи «Кислотоупор»

Харчова промисловість[ред.ред. код]

Дзержинський хлібокомбінат

Із 1947 року безперебійно працює Дзержинський хлібокомбінат, заснований 1931 року, питомий внесок якого в міський бюджет становить 4%. Діють основні три цехи: хлібний, булочний та кондитерський, а також переоснащений цех з виробництва пшеничного солоду. Середньодобове виробництво становить 14,5 т. Близько 21% продукції реалізується через власну роздрібну торговельну мережу. Крім того підприємство постійно надає спонсорську допомогу медичним установам міста, міському дитячому притулку, загальноосвітній школі-інтернату, міському відділу фізичної культури і спорту, художнім колективам Палацу Культури «Україна». З метою профілактичного медичного огляду працівників та їхніх сімей регулярно раз на рік здійснюється діагностичне обстеження фахівцями діагностичного центру Донецького обласного клінічного територіального медичного об'єднання. При заводі функціонує власний стоматологічний кабінет. З 1980 року беззмінно Дзержинський хлібокомбінат очолює Лебедєв В'ячеслав Федорович — почесний громадянин міста Дзержинська[16].

Транспорт[ред.ред. код]

Транспортна інфраструктура міста нараховує 418,2 километрів автошляхів, з твердим покриттям — 406, щебнем — 12,2 километри. З 1985 року, коли відкрито перші два тролейбусні маршрути, до 2007 року пасажирські перевезення в місті здійснювались автомобільним та електричним транспортом. У 2007 році в Дзержинську припинено рух тролейбусу (див. Дзержинський тролейбус).

Транспортне обслуговування в місті забезпечує також ВАТ «Дзержинське АТП 11407», а також приватні підприємці. У 2007 році створену підприємство ТОВ «Автобудсервіс — 2007». Станом на 1 січня 2010 року автомобільним транспортом обслуговується 29 маршрутів.

Культура[ред.ред. код]

Фрагмент зимового саду палацу «Україна»

До 1991 року в Дзержинську працювали 13 Палаців культури і клубів, 25 бібліотек, 164 магазини, стадіон, плавальний басейн, 22 школи, 2 професійно-технічних училища, гірничий технікум, музичне училище і музична школа.

Головний осередок культури в місті — Палац культури «Україна» шахти імені Ф. Е. Дзержинського. Палац культури введений в експлуатацію 22 грудня 1972 року. Головна заслуга в спорудженні Палаца Культури «Україна» належить Пеклуну Володимиру Федоровичу, який на той час очолював міську партійну організацію, і Кулінічу Тимофію Олексійовичу — голові виконкому Дзержинської міської ради депутатів. Чинний директор Палацу — Сорочук Віктор Ярославович, художній керівник — Перевалова Світлана Володимирівна.

Палац має дві глядацькі зали, бібліотеку. Крім того в його приміщенні розташовані Народний музей історії міста Дзержинська, а також унікальний зимовий сад — єдиний в Україні такого типу, збережений завдяки зусиллям всього трудового колективу ПК «Україна». Нині в ПК працюють 35 художніх колективів, в яких займаються 670 осіб. Серед колективів 21 21 творча студія, зокрема:

  • зразкова студія естрадного співу «Камертон», керівник — Степаненко Наталія Миколаївна;
  • зразкова студія народного танцю «Калинка», керівник — Ткачук Світлана Павлівна;
  • зразкова студія естрадного танцю «Експресія», керівник — Бабіч Ніна Юріївна;
  • народний хор ветеранів Великої Вітчизняної війни і праці, керівник — Сорочук Віктор Ярославович. Звання «народного» колектив отримав в 2005 році.
  • народний молодіжний театр «Новое поколение», керівник — Крошка Оксана Василівна.
  • народний театр естрадних ляльок «Чародеи» і зразковий театр естрадних ляльок «Золотой ключик», керівники — Ганна Шульга та Валентина Шульга;
  • вокальні студії «Арія», керівник — Перевалова С. В. і «Резонанс», керівник — Дубовська І. В.

Вихованці зразкової студії естрадного співу «Камертон» беруть участь у Міжнародному конкурсі дитячого та юнацького мистецтва «Кришталевий жайвір» (м. Тернопіль), Міжнародного конкурсу дитячого та юнацького співу «Чорноморські ігри» (м. Скадовськ), Всеукраїнського фестивалю-конкурсу естрадного мистецтва «Родник», де неодноразово отримували звання лауреатів. У 2006 році Кирил Каплуновський представляв Україну на міжнародному фестивалі мистецтв «Слов'янський базар» і отримав другу премію у своїй віковій категорії. Зразкова студія народного танцю «Калинка» — лауреат міжнародного конкурсу «Форте мьюзік».

У місті працюють також Палац культури шахти «Північна», клуб Фенольного заводу, Будинок народних традицій села Щербинівки. В 1957 році в Дзержинську відкрита музична школа, яка носить ім'я видатного українського композитора Івана Карабица. Втім за роки незалежності України в місті закрити кінотеатр «Старт» і кінотеатр ім. Богдана Хмельницького. На місці останнього діяла школа, в якій працював український письменник і педагог Степан Васильченко. На будівлі кінотеатру встановлено меморіальну дошку.

У місті працюють 14 бібліотек.

Освіта[ред.ред. код]

Центр дитячої та юнацької творчості м. Дзержинська

Загальна середня освіта в місті підпорядкована Міському відділу освіти Дзержинської міської ради Донецької області. Працюють два навчально-виховних комплекси: школа-гімназія (№ 1) і школа-ліцей (№ 6), а також спеціалізована загальноосвітня школа 1-3 ступенів навчання № 3 із поглибленим вивченням англійської мови; 8 загальноосвітніх шкіл 1-3 ступенів навчання; 7 шкіл 1-2 ступенів навчання; загальноосвітня школа-інтернат; дві вечірні загальноосвітні школи 2-3 ступенів навчання. У 2009 — 2010 навчальному році в 21 школі міста навчалося 5 200 дітей, а в 1981 — 1982 в 24 школах навчалось понад 10 000 учнів.

За роки незалежності закриті ОШ № 8, ОШ № 4, ЗОШ № 11.

В Дзержинську діє міжшкільний навчально-виробничий комбінат. Впродовж довгого часу успішно працюють Дзержинська станція юних техніків, а також Центр дитячої та юнацької творчості. Для бажаючих займатися спортом працює дитячо-юнацька спортивна школа.

Професійна освіта в місті представлена навчальними закладами: Дзержинським гірничим технікумом, Дзержинським музичним училищем, гірничим ліцеєм, Професійно-технічним училищем № 73. Дзержинський гірничий технікум, заснований в 1963 року, має два відділення: денне та заочне і готує спеціалістів за 5 спеціальностями: «Підземна розробка корисних копалин», «Експлуатація та ремонт гірничого електромеханічного обладнання та автоматичних пристроїв», «Важке машинобудування», «Обслуговування та ремонт автомобілів і двигунів», «Бухгалтерський облік». Чинний директор — Зубарєв С. О.

Засоби масової інформації[ред.ред. код]

Міські друковані засоби масової інформації представлені газетами «Дзержинский шахтёр» і міським інформаційно-розважальним тижневиком «Дзержинский уезд». Газета «Дзержинский шахтёр» видається з 1936 року, мала назву «Дзержинский рабочий». Середньотижневий тираж — 10061 примірників. З 1950 року впродовж 20 років головним редактором газети був Ісаєв Юрій Павлович. При редакції він заснував літературну студію, в якій розпочинали творчий шлях письменники Володимир Солоухін, А. Симагов, поет Борис Білаш. Під керівництвом головного редактора Володимира Яковича Дем'яненка колектив газети «Дзержинский шахтёр» в 1986 році нагороджений грамотою Президії Верховної Ради УРСР. З лютого 1973 року заступником редактора міської газети працює Дмитро Семенович Падра, який понад 20 років очолював міську організацію спілки журналистів України. Нині головний редактор газети — Вікторія Шеянова.

У місті працює телерадіокомпанія «ТРК-8-Дзержинськ».

Медичне обслуговування[ред.ред. код]

У Дзержинську станом на 1 січня 2010 року медичне обслуговування здійснюють 8 лікарень, 3 амбулаторії, 2 поліклініки, що сумарно забезпечують 680 ліжко-місць. Всі лікувально-профілактичні заклади акредитовані, 5 з них мають першу акредитаційну категорію (Центральна міська лікарня, стоматологічна та дітяча поліклініки, міська лікарня № 1 міста Артемове, амбулаторія селища міського типу Кірове).

Парк артомобілів станції швидкої допомоги — 5 машин, забезпеченність бригадами швидкої допомоги — 0,62 на 10 тисяч населення (середній показник по області — 0,7). У 2007 році відкрита наркологічна амбулаторія. В лавах медичних робітників міста — 176 лікарів, 660 середніх медичних робітників. Працює санаторій-профілакторій «Райдуга» з водогрязелікарнею.

Спорт[ред.ред. код]

Дзержинськ завжди був містом, багатим спортивними традиціями. В 1960-ті роки введений в експлуатацію спортивний комплекс міського стадіону «Авангард» з трибунами на 10 тисяч місць, плавальним басейном та спортивними залами для занять гімнастів, борців, боксерів, важкоатлетів, акробатів. Футбольне поле, волейбольний та баскетбольний майданчики, сектор для легкоатлетів відповідали нормам проведення змагань високого рівня.

Міська футбольна команда «Шахтар» під керівництвом Олександра Васильовича Кириченко неодноразово ставала призером першості області, володарем Кубка області, а в 1979 році — чемпіоном області. В наступні роки тренерами футбольної команди були Володимир Іванович Шереверя, Петро Васильович Новіков. Вихованець дзержинської команди «Шахтар» — майстер спорту СССР, заслужений тренер України з футболу Віктор Олександрович Грачов. За його участю донецька команда «Шахтар» стала володарем Кубка СССР в 1980 і 1983 роках.

Відомі досягнення жіночої команди з вільної боротьби (тренер Олег Нікіфоров). Тетяна Лазарєва — чемпіон України, Європи, срібний призер чемпіонату світу, учасниця олімпійських змагань на Олімпіаді 2004 року в Афінах (вагова категорія до 55 кг). У 2008 році Тетяна стала срібним призером чемпіонату світу в Токіо. Команда гирьовиків старшого покоління під керівництвом майстра спорту СССР Н. Старущенко успішно виступає на змаганнях високого рівня. Серед них майстер спорту СССР В. Волнов. На чемпіонаті світу 2005 року Юрій Суханов став чемпіоном світу[17], А. Юрченко — срібним призером. В червні 2006 року на чемпіонаті світу в Гамбурзі (Німеччина) майстер спорту СССР Ю. Суханов завоював срібну нагороду, а Олексій Сіобко — бронзову. Успішно виступають на першості області та України боксери міста (тренер А. Давидов).

Видатні люди[ред.ред. код]

Герої України
Заслужені шахтарі України
Герої Радянського Союзу

Серед дзержинців та воїнів, чия доля до чи після війни була пов'язана із Дзержинськом, за роки Великої вітчизняної війни звання Героя Радянського Союзу отримали[22]:

Інші

Пам'ятки[ред.ред. код]

У місті Дзержинськ Донецької області на обліку перебуває 21 пам'ятка історії та 5 пам'яток монументального мистецтва. 9 пам'яток історії — це могили радянських воїнів, 5 воїнів афганців. Усі пам'ятки монументального мистецтва — це пам'ятники організаторам червоного терору.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Державний комітет статистики України. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2013 року, Київ-2013 (pdf)
  2. Дзержинська міська рада — Регіони України та їх склад(укр.)
  3. Підсумки голосування з виборів міського голови м. Дзержинська Донецької області — газета «Дзержинский шахтер» 5-11-2010
  4. Марягин Г. Открыватели недр Донбасса. Сталинское областное издательство, 1951, с. 29.
  5. Б. С. Стасенко. Каталог денежных знаков и бон, выпускавшихся и имевших ограниченное хождение на территории Большого Донбасса в XX веке / Б. С. Стасенко, Э. Л. Штейнбук, В. П. Стѐпкин/  Донецк, 2006, 155 с.
  6. Книга памяти Украины. Донецкая обл. т. 7:-Донецк: Донбасс,1996.
  7. Розподіл населення за рідною мовою на ukrcensus.gov.ua
  8. Дзержинский портал — Ремонтно-механический завод
  9. ГП Дзержинскуголь (Министерство угольной промышленности Украины)
  10. Дзержинский фенольный завод: пример успешной реализации инвестиционных проектов
  11. ОАО «Новгородский машиностроительный завод» — Золоті сторінки Донбасу
  12. Новгородский машиностроительный завод, ОАО
  13. Продукція заводу — Офіційна сторінка
  14. «Сенсор» освоил производство сетевого монтажного оборудования
  15. Описание глины от ПГ Кислотоупор
  16. Дзержинцы: Лебедев Вячеслав Федорович
  17. Юрій Суханов — Газета «Блік»
  18. В Донбассе с божьей помощью побили рекорд Стаханова
  19. Забійник шахти на Донбасі побив рекорд Стаханова
  20. Про присвоєння С.Слюсарю звання Герой України
  21. ГП «Дзержинскуголь», генеральный директор Дмитрий Михайлович Житленок
  22. Перші 11 прізвищ наведено за виданням: Д. С. Падра, А. С. Сабина. Дзержинск. Д.: Донбас. — 1982. — с. 40; решту наведено за даними проекту «Герої країни»
  23. Пушкаренко Анатолий Павлович
  24. Пузанов Иван Терентьевич

Посилання[ред.ред. код]

Додаткові джерела[ред.ред. код]