Георгій Димитров

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Георгій Димитров
Гео́рги Димитро́в Миха́йлов
Георгій Димитров
Прапор
1-й Генеральний секретар ЦК БКП, Генеральний секретар ВККІ
11 серпня 1948 — 2 липня 1949 року
Наступник: Вилко Червенков
Прапор
1-й Голова Ради міністрів НРБ
23 листопада 1946 — 2 липня 1949 року
Наступник: Васил Коларов
Прапор
Керівник Міжнародного відділу
ЦК ВКП(б)
23 листопада 1946 — 2 липня 1949 року
 
Партія: БКП, ВКП(б)
Національність: болгарин
Народження: 18 червня 1882(1882-06-18)
Ковачевці (нині Перницька область, Болгарія)
Смерть: 2 липня 1949(1949-07-02) (67 років)
Барвиха, Московська область, СРСР
Дружина: Люба Івошевич (1882–1933)
 
Нагороди:

Орден Леніна

Георгій Димитров (18 червня 1882, село Ковачевці, нині Перницька область, Болгарія — 2 липня 1949, Барвиха під Москвою) — діяч болгарського та міжнародного комуністичного руху.

Його називали «болгарським Леніним»[1], після смерті в добу соціалізму в Болгарії йому було зведено мавзолей у Софії на кшталт ленінського. Димитрова йменували «вождем» болгарського народу.

Біографія[ред.ред. код]

Син ремісника. З 1894 року працював складальником. З 1901 — секретар профспілки друкарів (Софія).

Болгарський революціонер, парламентар і бунтівник[ред.ред. код]

1902 року вступив до лав Болгарської робітничої соціал-демократичної партії (БРСДП), а 1903 року увійшов до її більшовицької частини — «тісних соціалістів». З 1909 року — член ЦК БРСДП (тісних соціалістів), яка 1919 року була перетворена на Болгарську комуністичну партію (БКП). У 19091923 роках — секретар Загальних зборів робітничої профспілки, організатор страйків. У 1913–1923 роках — депутат болгарського парламенту. 1921 року брав участь у роботі III конгресу Комінтерну й того ж року був обраний членом Центральної ради Профінтерну. У вересні 1923 року — один з керівників збройного повстання проти уряду Александра Цанкова в Болгарії. Після провалу спроби захоплення влади втік разом із Василом Коларовим та іншими агентами Комінтерну до Югославії, потім проживав у СРСР. За участь у збройному заколоті був заочно засуджений до смертної кари.[2]

Агент Комінтерну в Німеччині[ред.ред. код]

Восени 1929 року переїхав до Німеччини. Проживав у Берліні інкогніто. Активно брав участь у діяльності Комінтерну, вів комуністичну пропаганду.

Був заарештований нацистами за звинуваченням у причетності до підпалу Рейхстагу 27 лютого 1933 року, проте на Лейпцизькому процесі (вересень-грудень 1933) був виправданий, оскільки мав алібі. Димитров добре володів німецькою мовою і його виступи на процесі широко застосовувались в антифашистській пропаганді, а самому Димитрову було надано радянське громадянство, й СРСР зажадав його видачі.

Лідер Комінтерну[ред.ред. код]

Георгій Димитров та Йосип Сталін у Москві

27 лютого 1934 року Димитров прибув до СРСР. За рік його було обрано генеральним секретарем Виконкому Комінтерну.

Після VII конгресу Комінтерн проголосив курс на широку антифашистську коаліцію. Однак у зв'язку з репресіями 19371938 років вплив Комінтерну помітно знизився. Димитров не був репресований, на відміну від більшості керівників компартій Східної Європи.

У 19371945 роках — депутат Верховної Ради СРСР. 22 червня 1941 очолив «керівну трійку» ВККІ та очолив всю його поточну діяльність. 1942 року очолив створений під контролем Москви Вітчизняний фронт Болгарії. 15 травня 1943 року Комінтерн був розпущений, і Димитров у червні 1943 року був призначений завідувачем відділом міжнародної (зовнішньої) політики ЦК ВКП (б)[3], який завдяки Димитрову став фактичним спадкоємцем Виконкому Комінтерну.

Лідер Болгарії[ред.ред. код]

Після того як у Болгарії було встановлено радянський режим, Димитров у листопаді 1945 прибув на батьківщину. З 6 листопада 1946 року — голова Ради міністрів. З грудня 1947 й до смерті — генеральний секретар ЦК БКП.

У добу Димитрова Болгарія почала сильно залежати від СРСР і навіть називалась іноді «Сімнадцятою республікою Радянського Союзу» (з 1940 до 1956 року в складі СРСР було 16 республік, включаючи Карело-Фінську, перетворену в АРСР у складі РРФСР 1956 року).

План створення Болгарсько-Югославської федерації[ред.ред. код]

Димитров активно підтримував ідею створення болгарсько-югославської федерації, що після розриву Сталіна з Тіто викликала невдоволення радянського керівництва. Після засудження ЦК ВКП (б) позиції Тіто Димитров натомість виступив на підтримку югославського лідера.

Смерть[ред.ред. код]

Незадовго до своєї смерті, у квітні 1949 року, Димитров приїхав до Москви разом із Лаврентієм Берією за наполяганням останнього, який умовив болгарського вождя приїхати на лікування. У Димитрова був цироз печінки, цукровий діабет, хронічний простатит. Вже за два тижні після приїзду, стан здоров'я Димитрова різко погіршився. 2 липня 1949 Георгій Димитров помер у Барвисі під Москвою, де він проходив лікування чотири місяці. Видатні радянські лікарі діагностували серцеву недостатність II ступеню.

Тіло Димитрова було доставлено до Софії вже забальзамованим. Болгарські лікарі не мали доступу до тіла понад п'ять років.

Петер Гілібов, у якого зберігається мозок Димитрова, був співробітником болгарської мавзолейної групи з 1949 до 1990 року й до моменту поховання Георгія Димитрова. Під час перепоховання Гілібову вдалося взяти зразки волосся Димитрова і разом зі своїми колегами провести експертизу решток. Експертиза показала, що болгарського вождя отруїли ртуттю. Проте, версія отруєння так і не стала офіційною.[4]

Мавзолей[ред.ред. код]

Муміфіковане тіло Георгія Димитрова в саркофазі було поміщено до спеціально побудованого мавзолею. Після падіння комуністичного режиму в Болгарії 1990 року, партія БСП (колишня Болгарська комуністична партія) на прохання родичів (згідно з офіційною версією) прийняла рішення про перепоховання тіла. Тіло колишнього вождя винесли з мавзолею потай, пізньої ночі. 25 лютого 1992 року Громадська рада Софії ухвалила рішення про знесення мавзолею, як споруди, ідеологічно та архітектурно чужої для центру міста.

У серпні 1999 року будівлю підірвали з п'ятої спроби, уламки вивозилися машинами і розбиралися на сувеніри. Сьогодні про мавзолей в Софії ніщо не нагадує. Там, де він стояв — забетонований майданчик.

Цікаві факти[ред.ред. код]

У секретній радянській кореспонденції для Георгія Димитрова використовувалося кодове ім'я «Діамант».

Пам'ять[ред.ред. код]

  • На честь Георгія Димитрова названі чотири міста: місто Димитров (Донецька область, Україна), а також три з однаковою назвою Димитровград: у Болгарії (новозбудоване місто), Сербії (колишній Царіброд) і Росії (колишній Мелекесс). Всі три Димитровграда як і раніше носять ці назви.

Праці й доповіді Георгія Димитрова[ред.ред. код]

  • Димитров Г. Перед фашистским судом. — М.: Партиздат, 1936. — 192 с.
  • Димитров Г. В борьбе за единый фронт против фашизма и войны: Статьи и речи. 1935–1939 гг. — М.: Партиздат, 1937. — 151 с. То же. — М.: Политгиз, 1939. — 239 с.: портр.
  • Димитров Г. Лейпцигский процесс. — М.: Госполитиздат, 1939. — 268 с.: ил.
  • Димитров Г. Избранные произведения : В 2-х т. Пер. с болгар. / Предисл. В. Червенкова.
    • Т. 1: (1910–1937 гг.). — М.: Госполитиздат, 1957. — 527 с.: портр.
    • Т. 2: (1941–1949 годы). — М.: Госполитиздат, 1957. — 695 с.
  • Димитров Г. Избранные произведения : в 2-х т. (1967–1968).
    • Т. 1: (1906–1937 гг.). — София: Изд-во лит. на иностр. яз., 1967. — 814 с.: портр.
    • Т. 2: (1939–1949 гг.). — София: Изд-во лит. на иностр. яз., 1968. — 873 с.: портр.
  • Димитров Георгий Михайлович. 1882–1949. — М.: Госполитиздат, 1949. — 96 с.: портр.
  • Димитров Г. М. Лейпцигский процесс: Речи, письма и документы / Под ред. и с предисл. Б. Н. Пономарева. — М.: Госполитиздат, 532 с. 1961

Література[ред.ред. код]

  • Кореньков А. Георгий Димитров / Кореньков А. — М.: Госполитиздат, 1962. — 93 с.
  • Курелла А. Димитров против Геринга: По материалам Г. Димитрова о Лейпцигском процессе 1933 г. / Пер. с нем. Г. Я. Рудого. — М.: Прогресс, 1966. — 325 с.
  • Болдырев С. Н. Трижды приговоренный…: Повесть о Георгии Димитрове. — М.: Политиздат, 1968. (Пламенные революционеры) — 414 с, ил.
  • Хаджиниколов В. Георгий Димитров и советская общественность. 1934–1945 / Сокр. пер. с болг. А. Н. Киршевской и А. М. Коренькова. Под ред. В. П. Груздевой. — М.: Прогресс, 1975. — 296 с.: Фотогр.
  • Воспоминания о Георгии Димитрове / Сост. В. Н. Гребенников. — М.: Политиздат, 1982. — 350 с.: ил.
  • Камен Калчев Димитров. Жизнь замечательных людей, Молодая гвардия, 1962 г.
  • Annoté par Gaël Moullec Dimitrov, Journal (1933–1949), 1505 p., 2005 ISBN 2-7011-3856-6 (фр.)

Примітки[ред.ред. код]

  1. Енріке Лістер Болгарський Ленін ІАА Коминформ 19.06.2009
  2. Георги Димитров — съветски агент?
  3. Довідник з історії КПРС
  4. Стефан Цанев Б'лгарскі хроніки — IV том, Видавець TRUD Publishers, стор 225–226.] ISBN 9545289449

Посилання[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]