Дипломатичне представництво

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Дипломати́чне представни́цтво — це особливого роду державна установа, завданням якої є підтримка і розвиток офіційних стосунків з країною пере­бування, захист прав та інтересів своєї держави, її грома­дян і юридичних осіб. Посольство — найвище за рангом дипломатичне представництво, яке, як правило, очолю­ється послом або тимчасовим повіреним у справах. Посол акредитується при главі держави, а тимчасовий повіре­ний у справах — при міністрові закордонних справ. Посланники акредитуються при главі уряду. Глави дип­ломатичних представництв є найвищими офіційно акредитованими представниками держави в країні перебування.

Зміст

Державні органи зовнішніх зносин[ред.ред. код]

Дипломатичну діяльність за межами країни здійсню­ють закордонні державні органи зовнішніх зносин, які поділяються на дві категорії: постійні та тимчасові.

Постійні органи[ред.ред. код]

Постійні органи — посольства і місії, представництва при міжнародних організаціях — ведуть повсякденну дип­ломатичну діяльність за кордоном, представляючи і захи­щаючи там інтереси своєї держави.

Постійні закордонні органи зовнішніх зносин за ха­рактером своєї діяльності можуть бути дипломатичними, як, наприклад, посольства або представництва при ООН, ЮНЕСКО, Раді Європи, Європейському Союзі, вони ма­ють представницький характер і виконують політичні функції. На відміну від них консульські установи за кор­доном мають інший міжнародно-правовий статус і, в прин­ципі, у повному розумінні цього виразу не вважаються дипломатичними представництвами.

Тимчасові органи[ред.ред. код]

Тимчасові органи — це різного роду делегації, окремі представники за кордоном, спостерігачі при міжнародних комісіях, на конференціях і конгресах; делегації чи окремі представники на державних ювілеях, коронаціях, інавгу­раціях, траурних церемоніях.

Персонал дипломатичних представництв[ред.ред. код]

Постійне дипломатичне представництво за кордоном (посольство або місія) — це особливого роду державна установа, на яку покладено завдання підтримувати й розвивати офіційні стосунки з країною перебу­вання, захищати в ній права та інтереси акредитуючої дер­жави, її громадян і юридичних осіб. Для виконання цього завдання дипломатичне представництво потребує певних за­собів та можливостей, а також необхідного складу спів­робітників.

Одне із першочергових завдань при формуванні посоль­ства чи місії — укомплектування їх персоналом. За всіх відмінностей у структурі та організації роботи посольств і місій окремих країн, котрі спричинені різними геополі­тичними параметрами, формами державного правління та іншими чинниками, кожне дипломатичне представництво складається із трьох категорій співробітників (глава пред­ставництва має особливу позицію): дипломатичний персонал; адміністративно-технічні працівники; обслуговуючий персонал[1]. Окремо вирізняються так звані «приватні домашні робіт­ники», тобто особи, які виконують певну роботу на умовах договору найму у співробітників представництва і які не є службовцями акредитуючої держави.

Сучасне дипломатичне право чітко визначає правовий статус, дипломатичні привілеї та імунітети кожної із зазна­чених категорій осіб, які працюють у посольствах або місіях. Глава дипломатичного представництва (посол, посланник, повірений у справах) є найвищим офіційно акредитованим пред­ставником держави в країні перебування. Він відповідає за Діяльність дипломатичного представництва та його персона­лу, а також здійснює загальне політичне керівництво і контроль за діяльністю всіх інших організацій та осіб своєї держави, що перебувають на території країни акредитації. Оскільки посол не є звичайним адміністратором, що очолює державну установу, а особою, яка відповідає за дотримання загального політичного курсу своєї країни стосовно країни перебування, він особливо потребує надійного, висококвалі­фікованого апарату — членів персоналу представництва.

Посол (посланник) в усій діяльності очолюваного ним пред­ставництва спирається перш за все на своїх найближчих спів­робітників — членів дипломатичного персоналу. Вони, як і сам посол, мають представницький характер, тобто уповноважені виступати з питань, що входять до їхньої компетенції, від імені акредитуючої держави. Практично це реалізується у виконанні всім дипломатичним персоналом посольства чи місії функцій, передбачених ст. З Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р.:

Крім цієї головної риси — представницького характеру — дипломатичний персонал посольств та місій має ще цілий ряд відмінних ознак. Так, його членами завжди є особи, що перебувають на дипломатичній службі відповідної держави: кадрові, або професійні, дипломати (у класичній термінології «кар'єрні дипломати») чи особи, які перейшли на дипло­матичну службу в порядку нового призначення або попов­нення.

З українських дипломатів, які мають один із дипломатичних рангів, комплектується дипломатичний пер­сонал посольств України за кордоном. Очолюваний послом дипломатичний персонал українських посольств на особливо важливих напрямах дипломатичної діяльності може мати у своєму складі в порядку старшинства таких дипломатичних співробітників: радників-посланників, радників, торгового представника, військового, військово-морського та вій­ськово-повітряного аташе, перших секретарів, заступників торгпреда, других секретарів, третіх секретарів, аташе, по­мічників військового, військово-морського, військово-повітряного аташе.

Всі ці особи, як правило, мають дипломатичні паспорти, які видаються їм акредитуючою державою (виняток ста­новить Велика Британія, де видача дипломатичних паспортів не передбачена). Ця категорія співробітників заноситься до дипломатичного списку, який періодично публікується про­токольним відділом МЗС країни перебування. Вони отри­мують також від протокольного відділу МЗС країни перебу­вання особливі дипломатичні картки, які засвідчують їхній статус як дипломатичних агентів.

Усередині дипломатичного представництва існує визна­чений розподіл обов'язків, а саме представництво склада­ється із відповідних відділів.

Схематично структура посольства має такий вигляд: група з питань зовнішньої політики; група з питань внутрішньої політики; група з питань економіки; відділ преси; консульський відділ; адміністративно-господарча група; секретаріат посла.

Групами з питань зовнішньої політики, внутрішньої полі­тики й економіки керує радник-посланник посольства.

Друга категорія співробітників дипломатичного пред­ставництва — члени адміністративно-технічного персоналу, їхня роль у дипломатичному представництві також чітко регламентується Віденською конвенцією, згідно з якою «чле­нами адміністративно-технічного персоналу є члени персоналу представництва, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування представництва» (ст. І, п. «f»). До категорії адміністративно-технічного персоналу відносять референтів-перекладачів, технічних секретарів, стенографіс­тів, бухгалтерських працівників, шифрувальників та інший канцелярський персонал. Всі ці співробітники не мають дипломатичних паспортів та рангів, проте у відрядження за кордон їх направляє міністерство закордонних справ і їм видається службовий паспорт (по суті щось середнє між дипломатичним та загальногромадянським паспортом).

І, нарешті, третя категорія — члени обслуговуючого пер­соналу дипломатичного представництва (прибиральниці, ліфтери, водії, садівники, вахтери тощо). До них належать, як уже зазначалося, і особи, що не входять до складу персо­налу представництва, а працюють за договором найму в самих співробітників посольства чи місії (хатні робітниці, догля­дальниці тощо). У Віденській конвенції про них сказано: «членами обслуговуючого персоналу» є члени персоналу пред­ставництва, які виконують обов'язки по обслуговуванню представництва (ст. І, п. «g»). «Приватний домашній робітник» — особа, яка виконує обов'язки домашнього робітника у спів­робітника представництва і не є службовцем акредитуючої держави (ст. І, п. «h»). Обидві ці групи осіб комплектуються в основному з числа громадян країни перебування, тоді як перші дві категорії — це, як правило, громадяни акре­дитуючої держави. У ст. 8 Віденської конвенції зазначено:

1. Члени дипломатичного персоналу представництва в принципі мають бути громадянами акредитуючої держави;

2. Члени дипломатичного персоналу представництва не можуть призначатися з числа осіб, які є громадянами держави перебування, інакше як за згодою цієї держави, причому ця згода може бути в будь-який час анульована".

Слід зауважити, що передбачений Конвенцією поділ пер­соналу дипломатичного представництва на три вищезгадані категорії на практиці іноді має умовний характер. Віднесення конкретних співробітників до тієї чи іншої категорії є ви­ключно компетенцією акредитуючої держави і не регулю­ється нормами міжнародного права. Позиції ж акредитуючих держав з цього питання нерідко суперечать позиціям країни перебування.

Критерії розподілу дипломатичного персоналу за кате­горіями також бувають досить «розмитими». Так, священно­служителі представництва мають дипломатичний статус, тоді як функції священика не мають жодного стосунку як за своїм змістом, так і за формою до дипломатичної діяльності. Офі­церу безпеки, як правило, надається статус дипломата, а співробітники служби охорони належать до адміністративно-технічного чи навіть до обслуговуючого персоналу.

Загалом у сучасній дипломатичній практиці за останні два-три десятиріччя спостерігається тенденція до збільшення кількості співробітників, які працюють у посольствах, кон­сульствах та інших офіційних представництвах держав за кордоном.

Що ж до конкретної кількості членів дипломатичного персоналу в тому чи іншому представництві, то це питання також регламентується Віденською конвенцією. Уст. 11 зазначається: «1. За відсутності конкретної угоди про чисель­ність персоналу представництва, держава перебування може запропонувати, щоб чисельність персоналу представництва залишалася в межах, які вона вважає розумними і нор­мальними, враховуючи обставини та умови, існуючі в державі перебування, і потреби даного представництва». А в «Поло­женні про дипломатичне представництво України за кордоном», затвердженому розпорядженням Президента України від 22 жовтня 1992 р., наголошується, що «діяльність дипло­матичного представництва базується на положеннях Віден­ської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. … і при необхідності кількісний склад персоналу дипломатичного представництва України в іноземній державі встановлюється двосторонньою угодою України з цією дер­жавою».

Функції дипломатичного представництва[ред.ред. код]

За Віденською конвенцією:

«Функції дипломатичного представництва полягають, зокрема:

  • у представництві акредитуючої держави в державі перебування;
  • у захисті в державі перебування інтересів акредиту­ючої держави та її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом;
  • у веденні переговорів з урядом держави перебування;
  • у з´ясуванні всіма законними засобами умов і подій в державі перебування та повідомленні про них уряду ак­редитуючої держави;
  • у заохоченні дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування та в розвиткові їх взаємовідносин у галузі економіки, культури і науки». (7)

Для безперешкодного здійснення дипломатами своїх функцій Віденська конвенція передбачає надання для них дипломатичного імунітету і особливих привілеїв.

Дипломатичний імунітет гарантує:

  • Звільнення від місцевої кримінальної, цивільної і адміністративної юрисдикції.
  • Право шифролистування і недоторканності дипло­матичної кореспонденції, яка перевозиться дипломатич­ними кур´єрами.

Привілеї:

  • Звільнення від сплати прямих податків.
  • Відміну мита.
  • Право піднімати прапор над офіційною резиденцією, право використовувати дипломатичну форму (там, де це практикується).

Як правило, держава надає іноземним дипломатичним представ­ництвам всі передбачені Віденською конвенцією пільги і привілеї, але на засадах повної взаємності.

Функції дипломатичних представництв України[ред.ред. код]

Формування загальноприйнятих право­вих та протокольних засад різнопла­нових аспектів дипломатичної практики було започатковане ще Віденським конгресом 1815 р. та Аахенським міжна­родним протоколом 1818 р. Поступово склалися три стійкі напрями діяльності дипломатичних представництв (в на­уковій літературі їх прийнято називати функціями), котрі нині набули класичного, канонічного характеру: ведення пере­говорів, дипломатичний захист та інформаційна діяльність. На думку провідного українського фахівця до цих трьох функцій не­обхідно додати ще одну — представництво.

22 жовтня 1992 р. розпорядженням Президента України було затверджене «Положення про дипломатичне пред­ставництво України за кордоном». У ньому, зокрема, наголо­шується: «Функції дипломатичного представництва України включають»:

1) представництво України в державі перебування та під­тримання з цією державою офіційних відносин;

2) захист інтересів України, прав та інтересів її громадян та юридичних осіб у державі перебування;

3) ведення переговорів з урядом держави перебування;

4) з 'ясування всіма законними засобами становища і подій у державі перебування та інформування про них відповідних орга­нів України;

5) поширення в державі перебування інформації про ста­новище в Україні і події міжнародного життя;

6) заохочення дружніх відносин між Україною і державою перебування та розвиток їхнього співробітництва в галузі еко­номіки, культури і науки".

Функція представництва[ред.ред. код]

Функцію представництва, очевидно, можна вважати основною для кожного посольства чи місії; саме в ній зосе­реджується все те, заради чого вони створюються за кордо­ном. Посольства чи місії саме і здійснюють діяльність дипло­матичного представництва за дорученням своєї держави та від її імені з усіх питань офіційних відносин з країною перебування.

Функція дипломатичного захисту[ред.ред. код]

Функція дипломатичного захисту передбачає захист прав і законних інтересів акредитуючої держави, її громадян та юридичних осіб, що перебувають на території країни акредитації посольства. Дипломатичний захист здійснюється, насамперед, у тому, що посольство надає консультації своїм громадянам з усіх питань, що сто­суються їхнього перебування в даній країні, робить різно­манітні запити з приводу захисту інтересів своєї держави та її громадян, а в необхідних випадках — протести та подання органам влади країни перебування.

В наш час захист прав та інтересів громадян, що перебу­вають (чи мають справи) за кордоном, практично здійсню­ється на 99 відсотків консульськими відділами посольств або самостійними консульськими установами конкретної дер­жави, і лише в особливо серйозних та політичне вагомих випадках відповідні кроки здійснюються від імені дипло­матичного представництва в цілому.

  • По-перше, при здійсненні функцій дипломатичного за­хисту неприпустимо вдаватися до будь-яких кроків, які можна було б розцінювати як спробу втручання у внутрішні справи країни перебування.
  • По-друге, перш ніж застосову­вати всі передбачені засоби дипломатичного захисту, посоль­ство має переконатися в тому, що громадянам чи юридичним особам його держави відмовлено в судовій чи іншій формі захисту згідно з чинним законодавством країни перебування, або всі засоби, передбачені цим законодавством для відновлення порушених прав, уже вичерпано, і це не дало бажаних результатів.
  • По-третє, дипломатичний захист може надаватись посольством тільки фізичним та юридичним осо­бам акредитуючої держави. Апатриди та біпатриди (тобто особи без громадянства взагалі, або особи, які є громадянами двох і більше країн одночасно), а також громадяни і установи іноземної держави, як правило, не можуть розраховувати на заступництво чи сприяння іншого посольства, якщо це не викликано крайньою необхідністю і не є предметом спеціаль­ної домовленості.

Функція ведення переговорів[ред.ред. код]

Функція ведення переговорів з урядом країни перебування, найтісніше пов'язана з ідеєю дипломатії. При цьому під веденням переговорів слід розуміти як звичайні робочі контакти посольства з міністерством закордонних справ країни перебу­вання, під час яких. обговорюються ті чи інші поточні питання взаємостосунків між двома країнами, так і власне переговори, метою яких є підписання відповідного двостороннього міжна­родного договору.

В першому випадку переговори веде, як правило, не сам посол, а за його дорученням відповідні співробітники з числа дипломатичного персоналу представництва. Власне перего­вори веде посол особисто, причому для їх ведення та прий­няття тексту двостороннього договору, що є головним резуль­татом таких переговорів (включаючи парафування договору), від посла не вимагається спеціальних повноважень — він має на це право в силу самого факту акредитації як посла в країні перебування. Проте для підписання договору, якщо це дору­чено зробити послу, необхідні належним чином оформлені повноваження. Особливого значення в наш час набув такий вид дипло­матії, як переговори на найвищому рівні (summit). Ці переговори можуть бути найефективнішим засобом для вирішення най­складніших питань міжнародного життя.

Інформаційної функція[ред.ред. код]

Надзвичайно зросла за останні десятиріччя роль інформаційної функції дипломатичних представництв.

Посольства та місії завжди були важливими та надійними джерелами інформації про найрізноманітніші аспекти життя країни перебування. Необхідно підкреслити, що добування такої інформації має здійснюватись лише законними засо­бами відповідно до норм міжнародного права. Звичайно, без сприяння з боку країни перебування дипломатичним представництвам здійснювати цю функцію було б неможливо.

Функція заохочення дружніх відносин[ред.ред. код]

Функція заохочення дружніх відносин між акредитую­чою державою і державою перебування та розвитку їх взає­мовідносин у сфері економіки, культури і науки. Важко було б уявити діяльність дипломатичного представництва, якби воно не приділяло уваги цій сфері. У кінцевому підсум­ку все залежить від інтересів акредитуючої держави, а саме: залучення інвестицій, нових технологій, обміну спеціалі­стами у відповідних галузях, спільних проектів тощо.

Упродовж XX ст. дипломатична служба стала знаряд­дям торгової дипломатії (разом із розвитком міжнародного ринку, а також із ростом та поглибленням кризових явищ, коли держава в особі її дипломатії виявилась найбільш на­дійним засобом забезпечення національних інтересів).

Одним з головних завдань сучасної дипломатії є розви­ток економічних відносин. Це новий напрям у сучасному праві та дипломатичній діяльності. Зростання зацікавле­ності у розвитку торговельно-економічних відносин вира­жається, зокрема, певними змінами у структурі організації дипломатичних представництв, у запровадженні відділів, правовому статусі радників, секретарів, аташе, що займа­ються торговельно-економічними питаннями.

У межах цієї функції економічний відділ дипломатич­ного представництва збирає всю потрібну інформацію щодо можливостей розвитку торгівлі з фірмами приймаючої дер­жави і надання допомоги вітчизняним підприємствам у на­лагодженні контактів з ними.

Відповідно зростають роль і значення МЗС України як важливого інструменту сприяння підприємництву у виході та закріпленні на зовнішніх ринках як експортерів і прак­тично єдиного засобу подолання перекосів у зовнішній тор­гівлі, фінансових прорахунках, які завдали і продовжують завдавати великої економічної і політичної шкоди нашій державі.

Досить важливим напрямом сучасної дипломатії є роз­виток культурних, наукових і науково-технічних відносин.

Крім перелічених функцій, ч. 2 ст. З Віденської конвенції встановлює, що «жодне із положень даної Конвенції не по­винно тлумачитись як таке, що перешкоджає виконанню дипломатичним представництвом консульських функцій». Підтвердження цієї функції у Конвенції є вираженням існу­ючої з давніх-давен у діяльності дипломатичного представ­ництва функції опіки над громадянами та інтересами влас­ної держави. Вона є відображенням процесу інтеґрації дип­ломатичної та консульської служби як закордонної служби загалом.

Однак не варто розцінювати перелік основних функцій дипломатичного представництва, закріплений у ст. З Ві­денської конвенції про дипломатичні відносини, як вичерп­ний. Таке твердження було б неправильне, оскільки міжна­родні відносини розвиваються, що в кінцевому підсумку призводить до виникнення нових дипломатичних функцій.

Засоби здійснення[ред.ред. код]

Головним є, звичайно, приміщення ди­пломатичного представництва. Як правило, посольство або місія іноземної держави розміщується в столиці країни пере­бування(винятком — Ватикан). Проте нерідко, через ті чи інші обставини, деякі офіційні установи акредитуючої держави, які в структурному відношенні складають частину дипломатичного представ­ництва, розміщуються також не в столицях, а в інших містах країни перебування.

У ст. 25 Віденської конвенції сформульовано в загальній формі зобов'язання приймаючої країни «…надавати всі можливості для виконання функцій представництва». Конк­ретним аспектом цього зобов'язання є забезпечення права співробітників іноземних дипломатичних представництв на безперешкодне пересування територією країни перебування.

Оскільки сфера діяльності посольства (на відміну від консульства) поширюється на всю територію країни перебування, то з цього логічно випливає право дипломатів на вільне пересування по всій її території. Воно є необхідним не тільки для досконалого вивчення умов та подій у країні перебування, що становить основний зміст інформаційної функції посольства, а й для виконання дій, пов'язаних із функціями дипломатичного захисту, представництва тощо.

Правила пересування дипломатів, прийняті багатьма країнами, передбачають, що до початку поїздки дипломата його посольство має повідомити про це МЗС країни перебування, у протокольний відділ якого направляється відповідна нота. В ній міститься інформація про дипломатичного агента, який має намір здійснити поїздку, важливі дані про маршрут його пересування тощо. Це необхідно робити принаймні з двох причин. По-перше, щоб забезпечити інтереси країни перебуван­ня і гарантувати її право не допустити поїздок у заборонені зони. По-друге, ставитись до нього з належною повагою і вживати всіх належних заходів для запобігання будь-яким посяганням на його особу, свободу або гідність.

Одним із засобів забезпечення нормальної діяльності посольств та місій є також свобода зносин дипломатичних представництв з акредитуючою державою, її органами як у Центрі, так і за кордоном. Дипломатичні представництва при використанні засобів пош­тово-телеграфного, телексного та інших видів сучасного зв'язку мають в країні перебування певні пільги — право безперешкодного та позачергового прийому та передання повідомлень тощо.

За всіх переваг найсучасніших видів та систем зв'язку важливим засобом спілкування між дипломатичним представницгвом та Центром залишається відправлення та отри­мання документів дипломатичною поштою.

Інші представництва[ред.ред. код]

Місії[ред.ред. код]

Крім посольств Існують також дипломатичні представ­ництва (місії) при міжнародних організаціях, зокрема Постійне представництво України при ООН, Постійне представництво України при відділенні ООН та інших міжнародних організаціях в Женеві, Постійне представ­ництво України при міжнародних організаціях у Відні, Постійне представництво України в ЮНЕСКО, Постійне представництво України при Раді Європи, Постійне пред­ставництво України при координаційних інститутах СНД, Представництво України при ЄС, Місія України при НАТО. Ці представництва забезпечують участь України в системі багатосторонніх стосунків на рівні світових та євро­пейських міжнародних організацій.

Для міждержавної організації характерними ознаками є-членство держав; наявність міжнародного договору, на під­ставі якого засновано організацію; постійно діючі органи-визнання суверенітету держав-членів. З урахуванням цих ознак можна констатувати, що міжнародна (міжурядова) організація — це об'єднання держав, засноване міжнародним дого­вором (угодою) для досягнення спільних цілей, яке має постійні органи, що діють у загальних інтересах держав-членів, неодмін­но поважаючи при цьому їхній суверенітет.

Головною ознакою неурядових міжнародних організацій є те, що для їх створення немає необхідності укладати між­державні договори і об'єднують вони як фізичних, так і юридичних осіб (наприклад, Асоціація міжнародного права, Міжнародна федерація Товариств Червоного Хреста та Чер­воного Півмісяця).

Юридичні засади інституту постійних представництв дер­жав при міжнародних організаціях були закладені в перших міжнародно-правових актах та документах повоєнного періоду. Перш за все сам Статут ООН у п. 2 ст. 105 передбачав, що «представники членів Організації та її службові особи також користуються привілеями та імунітетами, необхідними для самостійного виконання ними своїх функцій, пов'язаних із діяльністю Організації». Ст. IV розділу 16 Конвенції про привілеї та імунітети ООН від ІЗ лютого 1946 р. передбачає, що «поняття представники» в даній статті включає всіх делегатів, їхніх заступників, радників, технічних експертів та секретарів делегації. Хоча ця стаття мала на увазі, головним чином, тимчасових представників держав на сесіях ООН, вона загалом охоплює статус і постійних представництв при ООН та їхній персонал. Аналогічне визначення міститься в розділі ІЗ Угоди про привілеї та імунітети Європейського відділення ООН у Женеві, укладеній в 1946 р. між Гене­ральним секретарем ООН та Швейцарською Федеральною Радою. А угода між США та ООН про місцеперебування центральних установ ООН від 26 червня 1947 р. містить статті, які вже мають безпосереднє відношення до інституту постійних представництв при ООН. Так, відповідно до ст. V розділу 15 цієї Угоди привілеями та імунітетами користую­ться: «1. Кожна особа, призначена членом ООН як головний постійний представник при Організації або його постійний представник у ранзі посла або повноважного міністра; 2) ті постійні співробітники делегації, про яких укладено угоду між Генеральним секретарем, урядом Сполучених Штатів та уря­дом відповідного члена Організації Об'єднаних Націй». Інституту постійних представників та постійних пред­ставництв було присвячено спеціальну резолюцію за № 257, ухвалену Генеральною Асамблеєю ООН 3 грудня 1948 р. Ця резолюція стала ще одним підтвердженням тієї звичайної норми міжнародного права, що вже склалася на той час у практиці застосування постійних представництв при ООН, яка, у свою чергу, сприяла становленню та розвитку дого­вірних норм у цій галузі щодо міжнародних організацій.

Безперечно, головним міжнародно-правовим документом, який сьогодні регламентує діяльність постійних представників та постійних представництв при міжнародних організаціях, є Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відно­синах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р. До речі, у преамбулі Конвенції, у поняття «міжнародна організація універсального характеру» включені «ООН, її спеціалізовані установи, Міжнародне агентство з питань атомної енергії і будь-яка аналогічна організація, членський склад і відповідальність якої має широкий між­народний характер». Все це означає, що при бажанні будь-яка регіональна або субрегіональна організація у своїх відносинах із державами-членами за їхньої згоди може застосовувати положення Конвенції 1975 р. на практиці.

Конвенція 1975 р. трактує інститут постійного пред­ставництва як «місію постійного характеру, яка направ­ляється для того, щоб представляти її при цій організації». Отже, так само як і посольства, постійні представництва при міжнародних організаціях входять до системи зарубіжних органів зовнішніх зносин і є складовою частиною дипло­матичної служби держави. Адже їм притаманна така принци­пова ознака, як представницький характер у їхній закор­донній діяльності. Хоча, звичайно, між дипломатичним представництвом (посольством) та постійним представництвом при міжнародній організації є певні відмінності.

Головна з них полягає в тому, що посольства завжди діють у сфері двосторонніх зв'язків між акредитуючою державою та країною перебування, тоді як постійні представництва при міжнародних організаціях діють у сфері тристоронніх зв'язків: держави, що направляє представництво, — орга­нізації — країни перебування штаб-квартири або відділення даної міжнародної організації. При цьому для членства в організації та заснування при ній постійного представництва для заінтересованої держави не є обов'язковим її визнання де-юре з боку інших держав-членів або наявність дипломатичних відносин із ними. Певна складність, щоправда, може полягати в тому, що хоча постійне представництво, на відміну від посольства, не акредитується в державі перебуван­ня. а створюється виключно для підтримання зв'язків із Організацією. Привілеї та Імунітети фактично надають­ся представництву державою перебування, і обсяг їх реалізації залежить як від внутрішнього законодавства, так і від стану політичних відносин між двома державами.

Що стосується процедури заснування постійного пред­ставництва при міжнародній організації, то ст. 5 Конвенції 1975 р. проголошує: «1. Держави-члени можуть, якщо це допускається правилами Організації, засновувати постійні представництва для виконання функцій, викладених у статті 6. 2. Держави, що не є членами Організації, можуть, якщо це допускається правилами Організації, засновувати постійні комісії спостерігачів для виконання функцій, викла­дених у статті 7. 3. Організація повідомляє держави перебування про заснування представництва заздалегідь». Варто зауважити, що створення постійного представництва — це право, а не ітеративний обов'язок держави-члена. Вона сама вирішує це питання, керуючись власною суверенною волею і суто практичними міркуваннями — фінансовими, кадровими тощо. При цьому відсутність постійного представництва при Організації аж ніяк не відбивається на правах та обов'язках, що передбачаються у зв'язку із членством в Організації. Виняток становить хіба що членство в Раді Безпеки ООН, як постійне, так і тимчасове. Адже згідно з ст. 28 Статуту ООН «Рада Безпеки організується таким чином, щоб вона могла функціонувати безперервно». Це означає, що в критичних ситуаціях міжнародного життя Рада Безпеки може скликатися як удень, так і вночі.

Чітко і недвозначно Конвенція 1975 р. регламентує питання щодо повноважень глави представництва. Зокрема, ст. 10 передбачає: «Повноваження глави представництва видаються від Імені глави держави, глави уряду, міністра закордонних справ та, якщо це допускається, іншим компетентним органом надсилаючої держави і припроваджуються Організації». Як бачимо, процедура, по суті, аналогічна призначенню глави дипломатичного пред­ставництва.

Як і посольство, постійне представництво — це орган зовнішніх зносин держави за кордоном, тож для виконання своїх функціональних обов'язків воно потребує штатного укомплек­тування. Ст. ІЗ Конвенції 1975 р. передбачає, що, «крім глави представництва, представництво може включати дипло­матичний персонал, адміністративно-технічний персонал та обслуговуючий персонал». Отже, з цієї статті видно, що в штатному розкладі посольства та постійного представництва згідно з принципом їхнього формування є тотожність, але спостерігаються й відмінності. Так, у переважній більшості посольств, за винятком, мабуть, тільки США, не існує офіційної посади заступника посла, тоді як у постійних представництвах призначаються заступники або виконуючі обов'язки постійних представників відповідних країн у ранзі посла або посланника. Ще одна відмінність полягає в тому, що членами дипломатичного персоналу постійних пред­ставництв, згідно зі ст. І, п. 28 Конвенції 1975 р., є «члени персоналу представництва, делегації або делегації-спосте­рігача, які мають статус дипломата з метою представництва, делегації або делетації-спостерігача». Фактично це означає, що до складу постійних представництв при спеціалізованих організаціях (наприклад, МАГАТЕ) включаються експерти, фахівці, науковці та практичні спеціалісти в зазначеній галузі, які не є професійними, ранговими дипломатами, проте вони наділяються під час роботи у представництві дипломатичним статусом, оскільки виконують представницькі функції, а відтак на них мають поширюватися привілеї та імунітети, притаманні дипломатам, які працюють за кордоном.

Що стосується кількісного складу персоналу постійного представництва, то ст. 14 Конвенції 1975 р. проголошує: «кількість персоналу представництва не повинна виходити за межі, які є розумними та нормальними з урахуванням функцій Ортанізації, потреб даного представництва та обставин і умов, що існують у державі перебування».

Для визначення старшинства постійних представників та постійних спостерігачів з огляду на протокол застосовується алфавітний порядок назв держав, представлених в Органі­зації. Місцезнаходження представництва, як правило, збігається з місцезнаходженням Організації, проте, згідно з ст. 18 Конвенції 1975 р., за умови попередньої згоди держави перебування і якщо це допускається правилами Організації, надсилаюча держава може заснувати своє представництво або відділення представництва в іншому місті, ніж те, де перебу­ває штаб-квартира Організації. Як і посольство, представництво має право користуватися прапором та емблемою надсилаючої держави на фасадах своїх приміщень, а для глави представництва це право поширюється на його резиденцію та засоби пересування (ст. 19 Конвенції 1975 р.).

Припинення функції глави представництва або члена дипломатичного персоналу представництва відбувається у двох випадках: 1) коли держава, що їх надіслала, повідомляє Організацію про припинення їхніх функцій; 2) якщо пред­ставництво відкликається остаточно або тимчасово (ст. 40 Конвенції 1975 р.).

Що стосується такого надзвичайно важливого аспекту в діяльності представників держав, які беруть участь у роботі міжнародних організацій та конференцій, як визначення обсягу їхніх привілеїв та імунітетів, то необхідно наголосити, що Конвенція 1975 р. максимально наблизила, а в переважній більшості випадків навіть зрівняла ці привілеї та імунітети з аналогічними преференціями, якими користуються дипломатичні агенти державних закордонних посольств і місій.

Як і в конвенціях про дипломатичні та консульські зно­сини (відповідно, Відень, 1961, 1963 р.), Віденська конвенція 1975 р. про представництво держав у їхніх відносинах із організаціями універсального характеру привілеї та імунітети поділяє на дві групи: привілеї та імунітети самих органів зовнішніх зносин за кордоном і привілеї та імунітети співробітників цих органів.

До першої групи належать такі основні привілеї та іму­нітети, як недоторканність приміщень представництв і делегацій в органах і на конференціях, недоторканність їхніх архівів і документів, податкові пільги, митні привілеї, право користуватися прапором та емблемою (гербом) держави, що направляє делегацію, на приміщеннях та транспортних засо­бах представництв та делегацій. До другої групи належать — особиста недоторканність, недоторканність резиденції та майна, кореспонденції, імунітет від юрисдикції, звільнення від податків та зборів, свобода пересування та зв'язку, яка передбачає використання як дипкур'єрів, так і закодованих або шифрованих депеш. Загалом, опис усіх привілеїв та Імунітетів у Конвенції 1975 р. має досить детальний характер (він міститься у ст. 23—38, 51—70).

Консульства[ред.ред. код]

Докладніше: Консульство

Крім посольств та представництв (місій) за кордоном діють також консульства, які представляють державу в питаннях захисту інтересів громадян та держави в галузі торгових та майново-правових відносин; видають паспор­ти громадянам своєї держави, що постійно проживають в країні перебування, а також візи іноземним громадянам і особам без громадянства.

Як правило, держава створює консульства там, де ком­пактно проживає велика кількість її громадян або мають місце широкі економічні та культурні контакти, в міжна­родних морських портах.

Представляючи державу переважно в плані майново-правових та громадянських відносин, консульства при відсутності інших дипломатичних представництв часто відіграють і важливішу роль, виконуючи деякі політичні функції.

Делегації[ред.ред. код]

Для виконання специфічних завдань (наприклад, пе­реговорів по проблемах кордону, використання морських просторів) або участі в міжнародних конгресах, конфе­ренціях створюються делегації, які також мають певні тим­часові права в державних органах зовнішніх зносин.

Організація внутрішньої роботи дипломатичного представництва[ред.ред. код]

Основні документи дипломатичного предствництва[ред.ред. код]

Робота зі ЗМІ[ред.ред. код]

«Кожен хоче, щоб інформували чесно, неупереджено, правдиво — і в повній відповідності з його поглядами.» Гільберт Честертон, англійський письменник

Важливою складовою діяльності закордонних дипустанов є поширення в країні перебування різноманітної інформації про свою країну: її історію і культуру, внутрішню і зовнішню політику, місце і роль в світовому товаристві. Вся інформаційно-роз´ясню­вальна робота в країні перебуван­ня проводиться під безпосереднім керівництвом глави дипломатично­го представництва, на якого покла­дається персональна відповідаль­ність за її стан. Глава дипломатич­ного представництва повинен: — координувати всю інформацій­но-роз´яснювальну роботу в країні перебування або в міжна­родній організації, залучаючи до цього представників інших ук­раїнських організацій, акреди­тованих в даній країні;

  • забезпечувати поточне і перс­пективне планування такої роботи;
  • вивчати ефективність роботи в даному напрямі;
  • надавати допомогу дружнім ор­ганізаціям країни перебування (товариства, земляцтва, спілки журналістів тощо) в організації роз´яснювальної роботи про Україну.

Величезна роль у забезпеченні ефективності інформа­ційно-роз´яснювальної роботи належить друкованим і електронним засобам масової інформації. Тому кожен дип­ломат повинен добре знати, вивчати і використовувати засоби масової інформації країни перебування, бо вони є значним доповненням до усної інформації. Саме через ЗМІ можна найбільш ефективно і масштабно впливати на фор­мування громадської думки про Україну у вигідному для нас напрямі.

Робота дипломатичного представництва з представни­ками ЗМІ складається з трьох основних частин:

  1. опрацювання матеріалів ЗМІ (преси, передач радіо і телебачення, матеріалів з Інтернету, бюлетенів, книг тощо);
  1. робота з журналістами всіх видів ЗМЇ;
  1. підготовка спеціальних матеріалів для ЗМІ.

При підготовці огляду преси насамперед необхідно опра­цювати оціночні матеріали, тобто ті, у яких викладаються коментарі подій, особливо, коли це стосується України.

Дуже важливе значення має формування тематичних досьє — матеріалів (вирізок, ксерокопій) з точним зазна­ченням назви друкованого видання та дати опублікуван­ня, бо неточності в пій справі можуть зумовити помилку в посиланнях. При посиланні на пресу доцільно коротко вказувати орієнтацію того чи іншого друкованого органу: офіціоз, орган якоїсь партії чи громадської організації, незалежна і т. ін.

Потрібним матеріалом, крім щоденних оглядів, є оці­ночні характеристики ЗМІ (яку лінію веде та чи інша газета щодо уряду, опозиції, хто її власник, яка ЇЇ репута­ція в країні, хто найбільше її читає і т. п), довідки про відомих журналістів та їх орієнтації.

В деяких диппредставництвах практикуються щоденні усні огляди місцевої преси за участю усіх дипломатів, особ­ливо там, де вони недостатньо володіють мовою країни перебування. Там, де диплрацівники можуть знайомити­ся з періодикою самостійно, така необхідність відпадає. Друковані ЗМГ діляться на такі основні категорії:

  • офіційні видання (газети, бюлетені, прес-релізи, звіти і т, п.), які видаються парламентом та урядовими структурами;
  • офіціоз — газети, які не будучи офіційним органом уряду, практично виражають його точку зору, отри­мують від нього регулярну інформацію і часто дру­кують матеріали на замовлення уряду;
  • опозиційні ЗМІ, які критикують правлячу партію, коаліцію, уряд шляхом публікації викривальних ма­теріалів;
  • незалежна преса, що існує за рахунок власних доходів;
  • т. з. «незалежна» преса, яка насправді відстоює інте­реси певних політичних чи економічних угруповань та існує за їх рахунок;
  • спеціальні видання (військово-технічні, наукові, куль­турологічні);
  • регіональна преса.

Зважаючи на те, що кожна дипустанова працює в умо­вах, характерних лише для конкретної країни, то дуже важ­ко давати якісь уніфіковані поради, крім однієї — якомога уважніше вивчати ЗМІ, активно використовувати їх для активізації інформаційно-роз´яснювальної роботи диппредставництва.

Велике значення має встановлення, розширення і підтримка постійних контактів з власниками і керівника­ми ЗМІ, провідними журналістами, спеціалістами, які пишуть на тематику рідної держави, з метою забезпечення виходу неупереджених публікацій та передач про неї, її внутрішню та зовнішню політику.

Цікавою (і дуже ефективною) формою роботи є органі­зація поїздок в рідну країну прихильно налаштованих журналістів, забезпечення їх відповідними матеріалами, влаштування зустрічей з представниками різних верств суспільства. Необхідно ініціювати встанов­лення безпосередніх контактів між редакціями вітчизня­них і зарубіжних теле- і радіокомпаній, інформаційних агентств, друкованих видань.

При повсякденному спілкуванні з журналістами треба мати на увазі, що в кожній країні вони поділяються на класи чи категорії. Найвище стоїть журналістська еліта, ті, хто має доступ до важливих джерел інформації, вико­нує парламентські чи урядові замовлення і формує гро­мадську думку на високому професійному рівні. Поряд з ними зустрічаються спеціалісти «середнього» рівня, але також високої кваліфікації. І нарешті основна маса жур­налістів — часто безіменні інформатори і хронікери, сто­сунків з якими дипломатам бажано уникати.

Не треба забувати, що, як було сказано, ЗМІ часто діють на замовлення окремих політичних сил, різних угрупо­вань і часто подають свідомо упереджену, сфальсифіко­вану інформацію.

Форми спілкування з журналістами можуть бути най різноманітнішими — від прес-конференцій, брифінгів до прийомів, коктейлів, які влаштовуються спеціально, або запрошення на прийоми з певної нагоди (національне свято, приїзд делегації тощо).

3 іншого боку, не треба зловживати кількістю контактів зі ЗМІ, особливо якщо їх представляють малозначущі фігури.

Робота зі ЗМІ — справа глибокого і всебічного аналізу, яка потребує ґрунтовних знань і напруженої праці.

Протокольна робота[ред.ред. код]

«Всякий прийом, власне, влаштовується для тих, кого нам зовсім не хочеться на нього запрошувати.», Едвард Йокель, польський публіцист

Правила дипломатичного про­токолу ґрунтуються на принципі міжнародної ввічливості, тобто по­ваги до всього, що символізує чи представляє державу. Норми дип­ломатичного протоколу складали­ся протягом тисячоліть і ввібрали в себе ті умовності і традиції, які відповідали інтересам встановлен­ня і підтримання міждержавного спілкування. Окремі норми дипло­матичного протоколу мають особ­ливо парадний характер і назива­ються церемоніалом: наприклад, церемоніал вручення вірчих грамот, церемоніал зустрічі і проводів офіційної делегації, цере­моніал підписання міжнародних договорів тощо

Дипломатичний протокол має міжнародний характер і у всіх країнах дотримується приблизно однаково, хоча в деяких з них можуть мати місце свої невеликі відхилення, які випливають із соціального ладу, національних і релігій­них звичаїв. В Індії та Індонезії, наприклад, почесного гостя увінчують вінком (гірляндою) квітів. На Індоне­зійському острові Балі кожен гість, що прибуває на цю землю, проходить релігійний церемоніал вигнання «злих духів».

Торговельно-економічна місія[ред.ред. код]

Основні завдання співробітників ТЕМ:

  1. вивчають загальний стан економіки, тенденції роз­витку зовнішньоекономічних зв´язків, технічний рівень виробництва і рівень якості продукції провідних галузей держави перебування, кон´юнктуру ринку товарів та по­слуг, інформують Міністерство економіки та Міністерство закордонних справ України з цих питань, а в разі потре­би — інші зацікавлені міністерства, органи виконавчої вла­ди, установи та організації;
  1. розробляють пропозиції щодо підвищення ефектив­ності торговельно-економічних зв´язків України з держа­вою перебування;
  1. здійснюють заходи щодо захисту інтересів України, прав та законних інтересів суб´єктів підприємницької діяль­ності України у державі перебування, інформують Міністерство економічного розвитку і торгівлі України та Міністерство закор­донних справ України про додержання суб´єктами підпри­ємницької діяльності держави перебування зобов´язань за міжнародними договорами, сприяють налагодженню та розвитку прогресивних форм співробітництва, проведен­ню переговорів, експертиз, укладенню контрактів, а та­кож встановлюють контакти з державними установами, організаціями, суб´єктами підприємницької діяльності дер­жави перебування;
  1. вживають заходів щодо додержання інтересів Украї­ни, правил міжнародної торгівлі суб´єктами підприємниць­кої діяльності України при здійсненні зовнішньоекономічних операцій;
  1. сприяють запозиченню передового досвіду в галузі демонополізації економіки, приватизації, конверсії військо­во-промислового комплексу, розвитку структур ринкової економіки;
  1. інформують суб´єктів підприємницької діяльності держави перебування про правові, економічні, соціальні, екологічні та інші умови їх діяльності в Україні, а також надають допомогу в налагодженні контактів із зацікавле­ними українськими партнерами;
  1. беруть участь у роботі міжнародних економічних організацій та їх органів з питань торговельно-економіч­ного і науково-технічного співробітництва;
  1. сприяють міністерствам, іншим органам державної влади, суб´єктам підприємницької діяльності України в організації та проведенні у державі перебування торговель­но-промислових, науково-технічних виставок, ярмарків тощо; вживають заходів щодо залучення суб´єктів підпри­ємницької діяльності держави перебування до участі у ви­ставках, ярмарках, які проводяться в Україні тощо;
  1. аналізують та узагальнюють за дорученням Міністер­ства економіки України інформацію щодо суб´єктів підприємницької діяльності держави перебування, що ви­ходять на український ринок;
  1. здійснюють за дорученням Міністерства економіки України, Міністерства закордонних справ України зби­рання усіма законними засобами та аналіз інформації сто­совно суб´єктів підприємницької діяльності держави пе­ребування, які застосовують щодо України обмежувальну ділову практику або несумлінно виконують взяті зобов´я­зання, а також суб´єктів підприємницької діяльності дер­жави перебування, з якими укладаються контракти на поставку продукції та надання послуг для державних по­

треб, зокрема у рамках проектів, фінансування яких здійснюється за рахунок іноземних кредитів, залучених під державні гарантії;

  1. надають суб´єктам підприємницької діяльності України інформацію щодо порядку відкриття і діяльності їх представництв.

Торговельно-економічну місію очолює керівник, що за посадою прирівнюється до радника-посланника або радника дипломатичного представництва, який несе повну персональну відповідальність за виконання завдань і функцій, покладених на ТЕМ.

Недоторканність приміщення дипломатичного представництва[ред.ред. код]

Одним із найважливіших дипломатичних імунітетів є, без­перечно, 'імунітет, який забезпечує недоторканність дипло­матичного представництва. Відповідно до Віденської кон­венції' 1961 р. «приміщення представництва» — це будинок (або ж його частина), в якому розміщується представництво. Це стосується й резиденції глави представництва, незалежно від того, хто володіє правом власності на неї, а також земель­ної ділянки, що обслуговує цей будинок чи його частину. В поняття «земельна ділянка», згідно з Коментарем Комісії міжнародного права ООН, входять також сад і автостоянка, що належать представництву. Загалом цей дипломатичний Імунітет регламентується ст. 22 згаданої Конвенції. В ній роз'яснюється, що приміщення представництва є недотор­канними. Власті держави перебування не можуть проникнути в ці приміщення інакше, як з дозволу глави представництва. Заборона вступати в приміщення представництва без дозволу його глави має абсолютний характер. Це правило не має ніяких винятків, і його потрібно дотримуватись навіть у випадку пожежі в дипломатичному представництві або захоп­лення останнього терористами.

Неприпустимість доступу місцевих властей в приміщення дипломатичного представництва без згоди його глави ви­ключає тим самим можливість здійснення таких примусових заходів, як обшук, арешт, реквізиція, та виконавчих дій.

Забезпечуючи недоторканність приміщень дипломатичного представництва, держава перебування зобов'язана поперед­жувати дії місцевих властей, які можуть завдати шкоди, порушити спокій^ або принизити гідність дипломатичного представництва. Йдеться про попередження свідомих воро­жих акцій з боку місцевих властей, їхні дії', які в тій чи іншій мірі зачіпають інтереси дипломатичного представництва, проте не направлені спеціально проти нього і є результатом звичайної функціональної діяльності (громадські роботи в безпосередній близькості від приміїцень представництва, тимчасове відключення з технічних причин електроенергії, телефонного зв'язку тощо), не можуть розцінюватися як порушення недоторканності приміщень.

Ще одним аспектом поняття «недоторканність примі­щень» є спеціальне зобов'язання держави перебування забез­печити захист дипломатичних представництв від посягань приватних осіб. Це зобов'язання включає в себе лва компо­ненти: по-перше, організацію місцевими органами влади в разі необхідності фізичної охорони дипломатичного представництва та убезпечення їх від будь-яких нападів, вторгнень та інших посягань з боку приватних осіб і, по-друге, в разі здійснення посягань,— проведення розслідування та пока­рання винних, а також забезпечення компенсації заподіяної шкоди. Охорона приміщень дипломатичних представництв здійснюється державами перебування, як правило, завдяки використанню спеціальних поліцейських або військових під­розділів.

Особисті привілеї та імунітети персоналу дипломатичного представництва[ред.ред. код]

Дипломатичні привілеї та імунітети — набір певних пільг, преференцій, прав, які надаються дипл. персоналу як всередені країни, так і за кордоном (переважно). Ці пільги базуються на писаних джерелах права (Нац і МП) так і на звичаєвому праві.

Блоки особистих привілеїв та імунітетів

1. Імунітет від юрисдикції та можливого притягнення дипломата до юридичної відповідальності у країні перебування — ст 31 — неможливо затримати, тим паче заарештувати дипломата. Дипломат позбавлений від кримінальної чи адміністративної відповідальності

2. Різноманітні пільги при проходженні митного та прикордонного контролю — ст 36 — а) свобода вивезення і ввезення предметів особистого вжитку; б) звільнення від митних стягнень; в) вивільнення, у вигляді загального правила, багажу дипломата від митного огляду;

3. Звільнення дипломата від деяких видів податків

Ці привілеї стосуються також членів родини дипломата.

Завершення дипломатичної місії[ред.ред. код]

Щодо питання припинення функцій дипломатичних агентів, то Віденська конвенція в ст. 43 передбачає, що це може мати місце в таких випадках:

· після повідомлення акредитуючою державою держави перебування про те, що функції дипломатичного агента припинено" (переведення на іншу роботу, через хворобу або в зв'язку з виходом у від­ставку);

· після повідомлення державою перебування акре­дитуючої держави, що згідно з п. 2 ст. 9 вона відмовляється визнавати дипломатичного агента співробітником представ­ництва". Фактично у ст. 9 (п. 2) Віденської конвенції перед­бачена правова можливість оголосити того чи іншого дипло­матичного агента «персоною нон грата». В п. І згаданої статті тлумачиться поняття «persona non grata»: «Держава перебу­вання може в будь-який час, не будучи зобов'язана моти­вувати своє рішення, повідомити акредитуючу державу, що глава представництва або будь-хто із членів дипломатичного персоналу представництва є persona non grata або що будь-який інший член персоналу представництва є неприйнятним. У такому разі акредитуюча держава повинна відповідно відкликати дану особу або припинити її функції' в предс­тавництві. Ту або іншу особу може бути оголошено persona non grata або неприйнятною до прибуття на територію дер­жави перебування».

Причини оголошення «persona non grata» або особою «неприйнятною» можуть бути різними. Проте всі вони зво­дяться, як правило, до одного ряду. Це —неповага до законів та звичаїв країни перебування, втручання в її внутрішні справи, зловживання дипломатичними привілеями та імуні­тетами, заяви, які розцінюються як нетактовні або образливі щодо країни перебування тощо. Все це, звичайно, квалі­фікується як «діяльність, несумісна із статусом дипломатичного агента», наслідком чого і є вимога до акредитуючої держави відкликати даного дипломата і припинити його функції в представництві.

З юридичної точки зору оголошення того чи іншого співробітника дипломатичного персоналу або навіть глави представництва «persona non grata» не веде автоматично до припинення діяльності самих дипломатичних представництв, оскільки воно, по своїй суті, має чисто персональний харак­тер. Проте на практиці це нерідко призводить до ускладнення відносин між відповідними країнами, зокрема, до відкли­кання, як адекватного заходу, частини персоналу пред­ставництва або його глави.

Крім уже згаданих вище підстав для припинення діяль­ності дипломатичних агентів, існує ще ціла низка причин умовно об'єктивного характеру. Так, особиста місія авто­матично припиняється у зв'язку із смертю самого посла або глави держави, який направив чи прийняв посла у країнах з монархічною формою правління. В таких випадках для поновлення місії вважається необхідним вручати нові вірчі грамоти — або новим послам, або новому главі держави перебування. І навпаки, у країнах з республіканською фор­мою правління смерть президента або закінчення терміну його діяльності на цьому посту як в акредитуючи державі, так і країні перебування не викликає необхідності вручення нових вірчих грамот діючими послами, їхня особиста місія може продовжуватися, якщо тільки новий глава держави не прийме рішення про заміну послів за кордоном у зв'язку з приходом до влади нової адміністрації.

Припинення діяльності дипломатичних представництв у цілому як органів держави за кордоном може відбуватися в таких випадках:

  • коли дипломатичні відносини між даними державами розірвано і тимчасово припинено;
  • коли між ними виник стан війни;
  • коли в акредитуючій державі або країні перебування відбуваються докорінні соціально-економічні та політичні зміни і нове державоутворення не висловлює наміру продовжувати дипломатичні відносини;
  • коли одна із двох держав, що підтримують між собою дипломатичні відносини, перестає існувати як суб'єкт міжнародного права і, об'єд­нуючись з іншою, утворює новий суб'єкт міжнародного права.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Політичний словник. Редакція: В. К. Врублевський, В. М. Мазур, А. В. Мяловицький. Видання друге. Головна редакція УРЕ. Київ. 1976. стор. 131.
  • Юридична енциклопедія: 2 том.— К.., 1999.—С. 182.
  • Див.: БлащенкоН. П., Дурдиневскии В. Н. Дигоюматическое й консудьское право.— М.,1962.-С.90.
  • Офіційний вісник України: Щотижневий збірник актів законодавства № 14.— К.,1999.-С. 16.
  • Там же.— С. 19. 5. Там же.-С. 19-20.
  • Сатоу З. Руководство по дипломатической практике.- М., 1947.-С.27.
  • РуденкоГ. М. Україна дипломатична.— К.,1999—С. 124.
  • Там же.- С. 128–129.

Джерела[ред.ред. код]