Дифузіонізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Дифузіоні́зм (від лат. diffusio — розлиття, розтікання, проникнення) — напрям в соціальній антропології і етнографії (етнології), культурології, археології, соціології, в основі якого покладена ідея поширення культурних явищ через контакти між народами — торгівлю, переселення, завоювання [1].

Основні положення[ред.ред. код]

Представники цього напряму вважають головним змістом історичного процесу дифузію, контакт, зіткнення, запозичення, перенесення культур. Важливою особливістю розглянутого підходу є аналіз просторових і часових характеристик культур, що являє собою конкретизацію об'єкта дослідження, порівняно з еволюціонізмом. У певному сенсі дифузіонізм можна розглядати як спробу замінити ідею прогресивного розвитку принципом просторово-часового переміщення окремих елементів культури або їх комплексів.

Дифузіоністи, а саме Еліот Сміт та Фріц Гребнер заперечували, що істота є винахідливою. На противагу еволюціоністам, існувала думка про те, що абсурдно вважати, що кожне суспільство існує незалежно. Адже дика людина ніколи і нічого не відкривала. Звідси слідує, що дифузіоністи ґрунтували свої теорії на тому, що ідеї та культурні риси переміщуються, передаються з одного континенту на інший і поширюються по всьому світі шляхом міграції та торгівлі. Винахід — це унікальне явище, яке «дифузіонує» в інші суспільства. Науковці цієї теорії стверджували, що цей процес зовсім не новий, а існував упродовж всієї історії людства. У певному сенсі дифузіонізм можна розглядати як спробу замінити ідею прогресивного розвитку принципом просторово-часового переміщення окремих елементів культури або їх комплексів.

Дифузіонізм був поширений у Скандинавських країнах у вигляді історико-географічного спрямування, у Німеччині — як вчення про «культурні кола» (культурно-історична школа), в США цей напрямок існував під назвою «age-and-area» (вік / час і простір) . Іноді дифузіоністську тенденцію в дослідженні культур називають теорією культурних ареалів. В Англії концепція взаємовпливу культур розроблялася в рамках геліолітичної школи, відомої також як гіпердифузіонізм. У 50-ті роки XX ст. і аж дотепер ідеї дифузіонізму розвиває у своїх роботах, мабуть, один з найвідоміших антропологів норвежець Тур Хейєрдал.

Взагалі, про цю течію можна сказати, що вона не є школою, а скоріше є реакцією на деякі проблеми еволюціоністів. В принципі основна ідея дифузіонізму була правомірною і продуктивною. На противагу абстрактному розгляду культур, який існував в еволюціонізмі, дифузіоністи поставили питання про конкретно-історичні зв'язки і взаємовпливах культур різних народів. У дослідженнях дифузіоністів відпрацьовувалися прийоми аналізу, порівняння, пошуку подібних моментів у частинах, що складають культуру. Саме дифузіоністи досліджували питання про просторово-часові характеристики культур.

Історія[ред.ред. код]

Антропогеографічна школа. Зародження дифузіонізму[ред.ред. код]

Засновником дифузіонізму був німецький дослідник Фрідріх Ратцель (1844—†1904). Свою концепцію культури він виклав у багатотомних дослідженнях: «Антропогеографія» (18821891) і «Народознавство» (18851895). Головний предмет вивчення Ф. Ратцеля — географічне поширення предметів матеріальної культури (етнографічних предметів, за його термінологією) і відповідне поширення народів — носіїв цих предметів. З факту географічного розташування та переміщення етнографічних предметів робився висновок про просторове поширення культур, про спорідненість та походження останніх. Ф. Ратцель виділяв два способи переміщення елементів культури:

1) повне і швидке перенесення не окремих речей, а всього культурного комплексу; цей варіант, використовуючи термінологію американських вчених, він називав акультурацією;

2) переміщення окремих етнографічних предметів від одного народу до іншого.

У працях Ф. Ратцеля сформульовані основні положення дифузіонізму як напряму у вивченні культур: акцент на взаємовплив культур; їх зміни шляхом запозичення; ідея про якийсь один або кількох центрах, з яких почався розвиток людства. Основний об'єкт дослідження — предмети матеріальної культури (етнографічні предмети), що утворюють певну цілісність у просторі та часі (культурне коло). Ратцель відводив людині другорядну роль (носій етнографічних предметів) і припускав відносну незалежність культури від нього.

Гіпердифузіонізм (панегіптизм)[ред.ред. код]

Завершеної форми дифузіонізм в Англії набув у працях Г. Еліота Сміта (18711937) і У. Дж. Перрі (7-1949). Напрямок у вивченні культур, пов'язаний з іменами цих дослідників, нерідко називають «гіпердифузіонізмом» або «панегіптизмом», що обумовлено колом їхніх інтересів, а саме вивченням культури Стародавнього Єгипту. Г. Елліот Сміт, досліджуючи культуру Стародавнього Єгипту і межуючих з ним культур, звернув увагу на схожість низки ознак давньоєгипетської культури (наприклад, техніка муміфікування) з культурою інших народів, в тому числі розташованих в інших частинах світу. Порівняльний аналіз загальних моментів у культурах різних народів навів Р. Еліота Сміта до висновку про те, що явища культури, зародившись у Давньому Єгипті біля IXVIII ст. до н. е., поширилися по всьому світу, перш за все в східному напрямку: через Аравію і Перську затоку, Індію і Цейлон — до Індонезії, потім далі на схід — до Океанії. З Океанії елементи первинної культури потрапили через північну частину Тихого океану в Америку.

Первинний комплекс архаїчної культури, за Еліотом Смітом, — це звичай споруджувати мегалітичні пам'ятники, муміфікація трупів, культ сонця і змії, а також ткацтво, звичаї деформації черепа, обрізання, пробивання і розтягування вух, кувада (імітація пологів у чоловіків). Таким чином, культура, на думку Сміта, з'явившись в Давньому Єгипті, поширилася по всьому світу. Подібні погляди на розвиток культури Г. Елліот Сміт обґрунтував у книгах «Міграція ранньої культури» (1915) і «Людська історія» (1930).

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Белик А. А. «Культурология: Антропологические теории культур.» — Москва: РГГУ, 1999.
  • Робер Дельеж «Нариси з історії антропології» — Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008