Дніпрові пороги

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Дніпрові пороги. Карта кінця XIX — початку XX століття
Ненаситецький поріг
Продольний профіль порожистої ділянки ріки Дніпра
Дніпровське Надпорожжя на «Картi кордонiв Польшi…» з Атласу Речi Посполитої авторства Джованнi Антонiо Рiчi Занонi, 1772 р.

Дніпро́ві поро́ги — виходи гранітів, гнейсів та інших корінних гірських порід Українського кристалічного щита в руслі Дніпра між сучасними містами Дніпропетровськ і Запоріжжя. Після побудови у 1932 році Дніпрогесу їх затоплено водами Дніпровського водосховища.

Походження порогiв[ред.ред. код]

Український кристалічний щит – ділянка земної кори, яка сформувалася одною з перших на планеті. Поодинокі визначення радіогенного віку кристалічних порід острова Хортиця, який традиційно вважається частиною Дніпровського Надпорожжя, становлять 2970 млн. років. 1,7 млрд. років тому ця територія являла собою велику гірську країну. Пізніше гори були зруйновані в процесі денудації, а потужні нашарування осадових порід з часом змиті [1]. 2 млн. років тому по одному з розломів, що поділяють Український кристалічний щит на блоки, відбувся прорив ПраДніпра [2]. Водний потік вимив м’які та зруйновані породи, залишивши у руслі ріки, у місцях дрібніших тектонічних розломів, більш міцні скельні виходи – пороги та забори. Порогом вважається пасмо каменів, яке цілком перетинає ріку від берега до берега. Забора – пасмо каменів, що перетинає ріку частково, лишаючи прохід.

У давніх народних переказах, записаних у ХIХ ст. зі слів місцевих мешканців, походження порогів на Дніпрi пояснюється більш поетично:

«До Христового народження лукавий мав велику силу! Каміння, скелі, печери – то все його робота. В печерах він ховався від Божого гніву, від грому. Тоді людей ще мало було, спокушать нікого, так він і давай розносить по землі та розкидать каміння: де кине малий камінець – через год виросте великий, де покладе великий – там виросте скеля. Хотілось йому всю землю покрить камінням, щоб нічого не росло, не жив ні чоловік, ні звір, ні птиця Божа. Тіко не по його вийшло: народився Христос, зараз же прокляв нечистого. З того часу каміння так і зосталось…» [3].

«Як ще ріка нікотра не протікала, так Десна була старша за Дніпро. Стали вони спорить: «Котре прудче з нас побіжить, то те буде старше». Так Десна зараз же як заспорилась, порізалась де низькі місця – щоб їй легше було. А Дніпро іще в батька пішов благословитися – а в їх батько море мабуть. Так він порізавсь горами, бескетями, поламався скрізь. Десна бачить, що не випередить Дніпра – що Дніпро горами порізавсь, – так вона стала рвать каміння і гатить Дніпро, щоб самій раньше прорізатися. (А тоді каміння ще не закляте було, – тільки вже не знаю, коли його Матір Божа закляла) І вона у 12 місцях гатила його, і поробилось там 12 порогів, а посередині 4 рази перегачувала. Ненаситецький зветься – там камінь поріс, у 4 раза тут каміння лежить, і у четверо проти тих, й той у 12 раз дужче кидає проти тих…» [4].

Загальна характеристика Днiпровського Надпорожжя[ред.ред. код]

Межі порожистої ділянки Дніпра (Дніпровського Надпорожжя), як правило, окреслюються досить умовно. Крайніми пунктами при описі Дніпровських порогів у відповідних працях є: з півночі – м. Дніпропетровськ, з півдня – м. Запоріжжя, о. Хортиця або нині затоплена водосховищем правобережна менонітська колонія Кічкас [5]; [6]; [7]; [8]. Тобто, довжина порожистої частини Дніпра складає майже 100 км. Більш точне визначення подає проф. Д. О. Свіренко: «…Таким чином, порожистою частиною р. Дніпра слід вважати дільницю між верхнім Кодацьким і нижнім Вільним порогами… Інакше кажучи, довжина порожистої частини в нашому розумінні визначиться в 61 версту 50 сажнів, тобто коло 65,2 км» [9]. Стрімке падіння русла Дніпра на окресленій ділянці (30,89 м на 65,2 км) [10]. обумовлювало високу швидкість течії. На Вовнизькому порозі вона складала 5,03 м/сек. за високої витрати води, а у так званій Кічкаській ущелині (нижче останнього Вільного порогу) сягала 6,78 м/сек. [11]. Лід на Дніпрі стояв у середньому 76 днів на рік, але бувало, що зимою ріка так і не замерзала. Весною повідь досягала апогею в квітні-травні, коли вода проходила відстань від Дніпропетровська до Кічкаса менш ніж за добу. Іноді повінь перетворювалася на справжній катаклізм, як у 1773, 1845 («Велика вода») або 1931 роках. Під час кожної повені у топографії порожистого Дніпра відбувалися незначні зміни: змивалися, поділялися на частини або виникали деякі острови й мілини, міг змінитися фарватер. Все це фіксувалося на картах і планах різного часу, кожен з яких має свої відмінності [12]. Дніпровське Надпорожжя являло собою один з наймальовничіших ландшафтів Європи. Бурхлива ріка, затиснена між високими прямовисними гранітними берегами, скельні й піщані острови, сотні прибережних балок, вкритих цілинним степом і байрачними лісами – все це разом утворювало унікальний за красою природно-географічний комплекс.


Перші iсторичнi згадки про пороги[ред.ред. код]

Можливо, вперше натякнув на існування Дніпровських порогів давньогрецький історик V ст. до н. е. Геродот з Галікарнасу: «Похорони (скіфських – ред.) царів відбуваються у краю Геррос, до котрого Борисфен (Дніпро – ред.) ще судноплавний» – писав він [13].

Першим відомим алегоричним зображенням Дніпровських порогів можна вважати Амадоцькі гори на картах давньогрецького вченого ІІ ст. н. е. Клавдія Птолемея. Ці «гори» простягаються з заходу на схід від витоків Південного Бугу до витоків приазовських річок Берди та Міусу й перетинають Дніпро, повторюючи розміщення Українського кристалічного щита [14].

Першi порівняно докладні свідчення про пороги надає візантійський імператор Костянтин VII Багрянородний (царював у 913-959 рр.). У своєму творі «Про управління імперією» він описав подорож роських купців по Дніпру, навівши «слов’янські» та «роські» назви семи порогів. У наш час більшість вчених поділяє думку про давньоскандинавську чи давньошведську етимологію «роських» назв [15].

«Перш за все вони приходять до першого порогу, який зветься Ессупі, що означає по-роськи й по-слов’янськи «Не спи». Поріг (цей – ред.) настільки ж вузький, як простір циканістірія, а посередині його є урвисті високі скелі, які стирчать на кшталт острівців. Тому вода, що набігає й приливає до них, падаючи звідти вниз, гучно й страшно реве. Через це роси не насмілюються проходити поміж скелями, але, причаливши поблизу й висадивши людей на суходіл, а решту речей залишивши в моноксилах, після цього голі, обмацуючи своїми ногами (дно, волочать їх – ред.), щоб не наштовхнутися на який-небудь камінь. Так вони роблять, одні біля носу, інші посередині, а треті біля корми, штовхаючи (її – ред.) жердинами, й з граничною обережністю вони минають цей перший поріг по вигину коло берега ріки. Коли вони пройдуть цей перший поріг, то знову, забравши з суходолу решту людей, відпливають і приходять до іншого порогу, який зветься по-роськи Улворсі, а по-слов’янськи Островуніпрах, що значить «Острівець порогу». Він подібний до першого, тяжкий та важко прохідний. І знову, висадивши людей, вони проводять моноксили, як і перед тим. Подібним чином минають вони й третій поріг, званий Геландрі, що по-слов’янськи значить «Гук порогу», а далі так само – четвертий поріг, величезний, званий по-роськи Айфор, по-слов’янськи ж Неасит, бо в каміннях порогу гніздяться пелікани. Отже, біля цього порогу всі причалюють до суходолу носами вперед, з ними виходять призначені для несення сторожі мужі та йдуть геть. Вони невсипно несуть сторожу через паченакітів. А решта, взявши речі, котрі були в них у моноксилах, проводять рабів у ланцюгах по суходолу протягом шести миль, поки не минуть поріг. Після цього також одні волоком, інші на плечах, переправивши свої моноксили по сей бік порогу, зіштовхнувши їх у ріку й занісши вантаж, входять самі та знов відпливають. Підступивши ж до п’ятого порогу, званого по-роськи Варуфорос, а по-слов’янськи Вулніпрах, бо він утворює великий затон, і переправивши знов по вигинах ріки свої моноксили, як на першому й другому порогах, вони досягають шостого порогу, званого по-роськи Леанді, а по-слов’янськи Веручі, що означає «Кипіння води» й долають його подібним чином. Від нього вони відпливають до сьомого порогу, званого по-роськи Струкун, а по-слов’янськи Напрезі, що перекладається, як «Малий поріг». Далі сягають так званого перевозу Крарія, яким переправляються херсонити, (йдучи – ред.) з Русі та пачинакіти на шляху до Херсона. Цей перевіз має ширину іподрому, а довжину з низу до того (місця – ред.), де виглядають підводні скелі, – наскільки пролетить стріла того, хто пустив її звідти і доти. Через що до цього місця спускаються пачинакіти й воюють проти росів. Після того, як пройдене це місце, вони досягають острова, званого Святий Григорій. На цьому острові вони здійснюють жертвоприношення, бо там стоїть величезний дуб: приносять у жертву півнів, закріплюють вони й стріли навколо дуба, а інші – шматочки хлібу, м’яса, й що має кожен, як велить їхній звичай. Кидають вони й жереб про півнів: чи зарізати їх, чи з’їсти, чи відпустити їх живими…» [16].

Свідчення про подорож норманів до Дніпровських порогів містить напис на так званому «пiлгардському» рунiчному каменi (ІІ пол. Х ст.) зі шведського острова Готланд у Балтiйському морі: «Яскраво розфарбовані встановленi цi каменi: Хакб'ярн i його брат Хродвiсл. Ейстейн та Еймунд разом встановили цi каменi за Хравном на пiвдень вiд Ровстейна. Вони добралися аж до Айфору (Ненаситецького порогу – ред.). Вiфiл дав наказ» [17].

Кілька разів доволі побіжно пороги згадуються у Літописі руському, в контексті подій Х-ХIII ст.

Оповідання про смерть великого князя київського Святослава Ігоревича:

«Учинивши мир із Греками, Святослав рушив у човнах до (Дніпрових – ред.) порогів. І сказав йому воєвода отця його Свенельд: «Обійди, княже, (їх – ред.) на конях, бо стоять печеніги в порогах». Однак не послухав він його і рушив у човнах.

Тим часом послали переяславці до печенігів (гінців – ред.), кажучи: «Іде Святослав на Русь, узявши майна багато у греків і полон незчисленний, а з малою дружиною». Почувши ж печеніги се, заступили пороги. І прийшов Святослав до порогів, та не можна було пройти порогів, і став він зимувати у Білобережжі. І не було в них їжі, і настав голод великий, так що по пів гривні (була – ред.) голова коняча. І зимував (тут – ред.) Святослав. А коли приспіла весна, пішов Святослав у пороги.

У рік 6480 (972). Прийшов Святослав у пороги, і напав на нього Куря, князь печенізький. І вбили вони Святослава, і взяли голову його, і з черепа його зробили чашу, – окувавши череп його золотом, пили з нього» [18].

У поетичному творі кін. ХII ст. «Слова о полку Ігоревім» згадуються високі скелі Дніпровського Надпорожжя: «Ярославна рано плачеть Путивлю городу на забороле, аркучи: «О, Днепре Словутицю! Ты пробил еси каменныя горы сквозе землю Половецкую. Ты лелеял еси на себе Святославли носады до полку Кобякова. Возлелей, господине, мою ладу ко мне, а бых не слала к нему слез на море рано!» [19].

Згідно гіпотези З. Абрагамовича, про Дніпровські пороги йдеться в одному з документів архіву султанського палацу Топкапи у Стамбулі, датованому 1495-1507 рр. Автор схематичної мапи, розвідник мореєць Ільяс, пропонує султану свої послуги в разі походу на Київ:

«Справа, викладення якої цей жебрак (форма самоприниження – ред.) подає до пороху на землі під стопами мого султана така, що, якщо мій султан звелить, то каміння, яке знаходиться в цій ріці (створене ж воно за часів Німруда), я, жебрак ваш, розведу так, щоб ваші кораблі дійшли аж до королівської столиці й ні в кого навіть кров з носу не пішла (тобто, без особливих зусиль – ред.)» [20]. Тут, імовірно, мається на увазі не буквальне знищення «каміння», а усунення його небезпеки [21].

Кiлькiсть порогiв[ред.ред. код]

Кількість Дніпровських порогів протягом століть визначалася по різному. Візантійський імператор Костянтин VII Багрянородний у сер. Х ст. згадував 7 порогів [22]. Як свідчать численні картографічні та літературні джерела кін. ХVI-XVIII ст., у той час зовсім не було одностайності щодо назв і кількості Дніпровських порогів. До їх числа зараховувалися деякі об’єкти, які у ХIХ-ХХ ст. вважалися тільки значними заборами. Реєстр порогів у ХVI-XVIII ст. міг різнитися навіть у хронологічно дуже близьких документах. Так, на карті «Точний опис Великого Князівства Литовського...», виданій Миколаєм-Христофором Радивілом у 1613 р., позначено 9 порогів [23] Таку ж їх кількість вказує у 1622 р. історик Ян Іноцентій Петрицій [24]. Натомість, у щоденнику безпосереднього свідка Еріха Лясоти (1595 р.) згадується 13, а у московській Книзі Великому Кресленню 1627 р. — 14 порогів [25]; [26]. 13 порогів названі в поемі Самуїла Шимановського «Марс савроматський...» 1642 р. та показані на карті Г. де Боплана «Частина ріки Борисфена від фортеці Кодак аж до острова Хортиці...» 1652 р. [27]; [28]. На «Карті кордонів Польщі» Джованні Антоніо Річі Заноні 1772 р. послідовність та назви 13-и порогів точно співпадають з бопланівськими [29]. Однак, на «Геометричному плані Дніпровським Порогам...», створеному роком раніше, а також в «Атласі ріки Дніпра» 1784 р., показано 11 порогів [30]; [31]. В той же час, на «Карті течії рік Дніпра та Бугу...» 1775 р., «Генеральній карті Новоросійської губернії...» 1779 р., та «Плані ріки Дніпра з розділенням островів...» 1780 р. бачимо 10 порогів [32]; [33]; [34]. Академік В. Ф. Зуєв у 1781 р. повідомляв про «13 главнейших порогов, а с маленькими будет больше шестнадцати» [35]. Пізніше академік А. Х. Лерберг зараховував до числа порогів 12 об'єктів [36].

Реєстр з 12-13 порогів пов’язаний зі старою українською, козацькою «топонімічною традицією», що побутувала у ХVI-ХVIII ст. Однак у I пол. ХIХ ст. утверджується нова, «офіційна» традиція, згідно якій порогами на Дніпрі вважалися 9 об’єктів. Це пов'язане не тільки з точним визначенням сутності термінів «забора» та «поріг», але й зі здійсненням у І пол. ХІХ ст. робіт, спрямованих на покращення Дніпровського судноплавства[37]. Характерно, що порогами у ХІХ-ХХ ст. називалися тільки ті природні утворення, на яких у 1835-1854 рр. були зведені канали і дамби — решта перейшли у розряд забор [38]. Реліктова козацька топонімічна традиція Дніпровського Надпорожжя збереглася у народній творчості принаймні до кін. ХІХ ст., коли було записано кілька варіантів переказу, відомого під назвою «Десна і Дніпро». В цьому переказі згадуються 12 Дніпровських порогів [39].

Характеристика порогів та їх розташування відносно сучасних географічних реалій[ред.ред. код]

1. Кодацький поріг (Кайдацький, Кодак). Починався у 2,7 км нижче за течією від Південного мосту у м. Дніпропетровськ, навпроти залишків Кодацької фортеці у с. Старі Кодаки Дніпропетровського р-ну та обл. З лівого берега Дніпра навпроти затопленого нині порогу знаходиться Любимівський гранітний кар’єр [40]. За даними Д. О. Свіренка Кодацький поріг мав довжину 512 м і створював падіння води 1,63 м. [41]. Як свідчить Д. І. Яворницький, поріг складався з 4 лав, розташованих одна за одною: Плоскої, Гостренької, Вишнякової, Мишиної [42].

2. Сурський поріг. Знаходився за 8,5 км нижче нижнього кінця Кодацького порогу, навпроти сучасного гранітного кар’єру, що розташований на південь від лівобережного с. Перше Травня Дніпропетровського р-ну та обл.. З правого боку поріг прилягав до південного кінця нині затопленого о. Сурського. Продовженням порогу була Сурська забора – пасмо каменів, яке перетинало протоку між о. Сурським та лівим берегом Дніпра[43] . За даними Д. О. Свіренка довжина порогу дорівнювала 85 м, падіння води – 0,5 м [44]. Поріг складався з двох лав – Чавунної та Бондаревої [45].

3. Лоханський поріг. Знаходився за 1,33 км нижче кінця Сурського порогу, навпроти сучасного гранітного кар’єру, що розташований на південь від правобережного с. Волоське Дніпропетровського р-ну та обл[46]. Поряд з порогом у руслі Дніпра, ближче до лівого берега ріки, знаходилися три невеликі острівці – Кулики, Лоханський та Скелястий. За даними Д. О. Свіренка довжина порогу дорівнювала 150 м, падіння води – 1,12 м [47]. Поріг складався з трьох лав: Куликівської, Плоської та Черепашиної [48].

4. Дзвонецький поріг (Дзвонець). Знаходився за 5 км нижче кінця Лоханського порогу та за 0,6 км нижче гирла правобережної балки Дзвонецької. Довжина порогу дорівнювала 200 м, падіння води – 1,17 м [49]. Поріг складався з чотирьох лав: Плоської, Чорної, Глухої, Кобилиної [50].

5. Ненаситецький поріг (Ненаситець, Дід-поріг, Розбійник, Ревучий) — найбільший та найнебезпечніший серед всіх, який давав найліпше уявлення про природу Дніпровських порогів. Початок Ненаситця з правого боку Дніпра знаходився за 8 км нижче кінця Дзвонецького порогу, навпроти дитячого оздоровчого табору в с. Микільське-на-Дніпрі Солонянського р-ну Дніпропетровської обл. З лівого боку Дніпра поріг починався навпроти північної частини с. Василівка-на-Дніпрі Синельниківського р-ну Дніпропетровської обл.[51] За даними Д. О. Свіренка довжина порогу дорівнювала 870 м, падіння води сягало від 4,75 до 5,2 м у різних місцях [52].

Ненаситець складався з дванадцяти лав: Рваної, Служби, Гостренької, Одинцівської, Рогожиної, Буравленої, Булгарської, Богатирської, Довгополої, Казенцевої, Мокрих Кладів та Рогатої [53]. Дерев’яний пліт проходив всіх їх трохи більше, як за одну хвилину. Поріг був настільки небезпечним, що перед його проходженням лоцмани за старим звичаєм прощалися один з одним. Особливо боялися Пекла – виру біля правого берега ріки: «Пекло – то бездонна прірва. Попав до Пекла – буде тобі і холодно, і тепло». Перед проходженням цього Пекла робітники на плотах скупчувалися, тримаючись один за одного. Голова (перед) плоту падала в Пекло й поринала, а люди, стоячи, купалися трохи не по шию. Ще одне погане місце – так звана «Сцикуха» – глибока яма з каменем перед нею: «Як ти її не стережись, а вона тебе таки обсикне» [54].

Ненаситець не замерзав найлютішої зими. Весною, коли вода найбільш прибувала, всі його каміння і скелі, дамби його каналів були під водою. Ставши де-небудь вище, не доходячи до нього, неможливо було зрозуміти, звідки береться той приголомшливий рев, який змушує кричати на вухо співрозмовнику. Та коли подивишся на поріг знизу, то побачиш справжню водяну стіну — потік об'ємом 19,5 тис. кубометрів на секунду. Найефектніше Ненаситець виглядав улітку, коли вода спадала, і на поверхню виходила вся його робота по переборенню гранітних перешкод. З високої правобережної скелі Монастирко поріг являв собою грандіозну картину:

«...Через усе це ріка, що так вільно і плавно несла свої води руслом вище Ненаситецького порога, дійшовши потім до нього і зустрівши тут нездоланні перепони у вигляді лав, скель, пасом і мисів, з незбагненною силою вдаряється врізнобіч, кидається з одного каменя на другий, внаслідок чого страшенно клекотить, здіймає догори велетенські вали сріблястої бучі, розбивається цілими мільйонами мільйонів водяних бризок, розлітається навсібіч цілими хмарами водяного пилу, викручує поміж скелями бездонні круговерті, породжуючи усім цим такий страшний шум і стогін, котрий чується вже на далекій відстані від порога, поглинаючи собою кожен інший звук... Видовище і страшне, і разом з тим воістину могутнє, що не піддається жодному описові і ніякому пензлеві; для відтворення його, кажучи словами арабської приказки, язикові бракує слів, а уяві — барв» [55].

6. Вовнизький поріг (Вовніг, Онук-поріг). Початок Вовнизького порогу знаходився за 14 км нижче кінця Ненаситецького та 0,4 км вище с. Вовніги Солонянського р-ну Дніпропетровської обл., навпроти гирла правобережної балки Гайбеєва[56]. Довжина цього порогу сягала 840 м, падіння води — 2,83 м [57]. Поріг складався з чотирьох лав: Близнюків, Плоської, Грізної, Помийниці. Найнебезпечнішою в ньому була скеля Гроза [58].

«Цього порога — розповідали лоцмани — цікаво послухати, коли він «перегукується» з Ненаситцем: оце реве внук-Вовніг, аж земля дрижить, а потім раптом тиць і обірвався, немов горлянку його перекушено; починає Ненаситець, і теж: реве-гуде й раптом замовчить, неначе йому рота хто заткне. Та отакечки як почнуть, як почнуть… аж сумно тому, хто не знає в чім річ. Ну, а лоцмани знають, що то – на зміну погоди, їм байдуже» [59].

7. Будилівський поріг (Будильський, Будило). Початок його знаходився за 3,2 км нижче кінця Вовнизького порогу, навпроти гирла лівобережної балки Кисльоцька та урочища Варварівка Вільнянського р-ну Запорізької обл., приблизно на 0,25 км вище ЛЕП «Донбас-Дніпро»[60]. Довжина порогу сягала 300 м, падіння води — 0,57 м. [61]. Поріг складався з двох лав: Тириної та Сазонової. Серед лоцманів про цей поріг була приказка: «Пройшов Діда та Внука – не спи, а то Будило розбудить» [62]; [63].

8. Лишній поріг. Знаходився за 17 км нижче Будилівського порогу, навпроти південної частини с. Привітне Запорізького р-ну та обл., між гирлами правобережних балок Бузкова і Таранова[64]. Поріг перетинав головне річище Дніпра між правим берегом та нині затопленим о. Кухаревим, за даними Д. О. Свіренка мав довжину 106,7 м та створював перепад води 0,06 м [65]. Складався Лишній поріг з двох лав: Плоської та Швайчиної [66]. Назва порогу пояснюється його незначними розмірами й легкістю проходження. Лоцмани казали про нього: «Ні се, ні те, ні попові кадило, ні чортові сопілка. Поріг не поріг – забора не така». Іноді його проходили заплющивши очі, щоб показати свою досвідченість [67].

9. Вільний поріг (Гадючий або Вовчок). Знаходився за 4,8 км нижче Лишнього, навпроти правобережного с. Придніпровське Запорізького р-ну та обл.[68]. Мав довжину 853 м і падіння води — 1,85 м [69]. Складався поріг з шести лав: Сіренької, Похилої, Радової, Перейми, Вовчого Горла, Шинкаревої [70].

Важким для проходу у Вільному порозі було так зване «Вовче Горло» – вузька протока між двома острівцями – Крячиним і Шкварчівим. «Пліт – розповідав лоцман О. С. Девлад – летить прямо на острів Шкварчів. Здається, що наскочивши з великого розгону на той кам’яний острів, пліт розіб’ється на трісочки, на порох, а від людей не залишиться і жадної кісточки. Ті з робітників, що вперше пливуть цим шляхом, часто кидають роботу й що-сили плигають з колоди на колоду, тікаючи назад плота. Ніяка команда лоцмана не зупиняє таких перваків. Аж ось іще мить – і прудка течія води, зустрінувшись з гранітом острова і не подолавши перепони, з страшним клекотінням прудко відскакує від гранітної стіни ліворуч і біжить далі, несучи на собі пліт… Зігнувшись у велику дугу, пліт аж тріщить. Найцікавіший момент, коли з передньої голови не видно задньої і навпаки. Протягом цього моменту робітники задньої голови плота працюють без команди лоцмана: його не те що не чути – зовсім не видно!» [71]. Проходження Вовчого Горла вважалося справжнім екзаменом для лоцмана.

Д. І. Яворницький записав деякі лоцманські повір’я, пов’язані з нечистою силою, яка живе у порогах: «Старі люди кажуть, що для лоцмана пороги самі по собі не страшні: добрий лоцман знає всі пороги, як свою власну кишеню; він знає і всі лави кожного порога, і всі скелі коло нього, і всі ходи поміж скелями. Лоцманові страшніше те, що сидить у воді кожного порога, тобто чорти: в кожному порозі сидить свій чорт і робить свою роботу. Так, у Кодацькому порозi чорти топлять людей; до Сурського порога сходяться всі чорти, щоб хезати в ньому, бо то неважний поріг, а хезають вони чорним, як смола, гноєм; у Лоханському порозі сидить найголовніший чорт — Вернивод; там чорти розбивають плоти; у Дзвонецькому порозі перевертають човни; в Ненаситецькому воду бушують, та лоцманам у дуби сцять; до них їздить Вернивод та платить їм за те, що вони воду бушують та такі капості роблять лоцманам; у Вовнизькому порозі чорти нічого не роблять, а тільки гострять вила, що в Пеклі; в порозі Вовчку живе головного чорта жінка з чортицями; вона там у воді Вовчого Горла теж і бучу збиває. От через що страшні пороги в Дніпрі всім лоцманам»[72].

Забори[ред.ред. код]

У різних авторів існують великі розбіжності щодо кількості забор у порожистій частині Дніпра. Так, Д. І. Яворницький згадує 52 забори від Архієрейської біля о. Монастирського у межах м. Катеринослав (Дніпропетровськ) до Бруневої біля Кічкаського перевозу. Енциклопедія Брокгауза-Ефрона подає цифру «понад 30» забор, Геогрфічна енциклопедія України – «понад 60», А. С. Іловайський згадує 37 забор, на «Плані порожистої частини ріки Дніпра» з додатків до проекту І. Г. Александрова їх 24, на картосхемі лоцмана О. С. Девлада — 51, у історико-топонімічному словнику «Порожистий Дніпро» В. А. Чабаненка – 55 (та 2 «кам'яні гряди») [73].

Найбільше забор у Надпорожжі зустрічалося між Кодацьким і Вовнизьким порогами. Як правило, вони розташовувалися під правим берегом Дніпра. Забори не тільки лишали вільний прохід в руслі ріки, але й падіння води на них було значно меншим, ніж на порогах; отже, вони становили значно менше небезпеки для судноплавства [74]. Разом з тим, більшість назв забор походить саме від імен та прізвищ лоцманів, які свого часу «посадили» на них плоти: Пундикова, Бажанова, Шерстюкова, Волощинова, Біляєва, Пурисова, Данилеєва, Сухойванва, Петренкова, Кляпина, Карлова та інші.

Часто забори носили назву розташованих поряд островів, скель та інших урочищ: Стрільча, Яцева, Піскувата, Дубова, Таволжанська, Богатирська та інші. У Богатирській заборі, крім численних окремих каменів, зустрічалися великі ділянки, вщент всипані камінням («кам’яні щітки») і високі виступи суцільного скельного дна. У заборі Вороновій скелі, що стирчали з-під води, виглядали здалеку, як величезна зграя воронів. Чорна забора отримала назву від великих чорних каменів посеред неї [75].

Деякі значні забори до поч. ХІХ ст. вважалися порогами.

1. Забора Таромська. Названа порогом «Тарамським» в «Описі міст і повітів Азовської губернії» 1779 р. Знаходилася вона під правим берегом Дніпра, поряд з сучасним гранітним кар’єром, у 13 км вище за течією від сучасного Кайдацького мосту у м. Дніпропетровськ.

2. Забора Волошинова або Яцева, зарахована до числа порогів на карті Радивіла 1613 р. під назвою «Walkonowa zabora poroh» та у «Реєстрі річок і прикмет…» 1697 р. Пізніше, з огляду на великі розміри, ця забора згадується поряд з порогами, як значна перешкода на Дніпровському шляху. Імовірно, у ХVI-XVIII ст. кілька розташованих поряд забор – Синельникова та Волошинова при лівому березі Дніпра, Пурисова коло правого та Носулина у центрі русла ріки – вважалися однією великою Волошиновою або Яцевою заборою. Згідно плану Дніпра 1886 р. Синельникова (Любимівська) забора знаходилася поряд із с. Любимівка Дніпропетровського р-ну та обл., у 2 км нижче кінця Кодацького порогу. Простягаючись від лівого берега ріки на 0,53 км, вона перегороджувала її русло наполовину.

3. Забора Стрільча. У джерелах ХVI-XVIIІ ст. називалася порогом Стрільчим. Вона починалася від однойменної скелі, верхня частина якої до нашого часу підіймається над рівнем Дніпровського водосховища, за 600 м нижче (на південний схід) від Волоського гранітного кар’єру та за 40 м від правого берега Дніпра. До створення водосховища Стрільча скеля з’єднувалася з берегом, а забора, простягаючись з південного заходу на північний схід, перекривала русло ріки на дві третини.

4. Забора Тягинська. У джерелах кін. ХVI-XVIIІ ст. вона входить до реєстру порогів під назвою Княгинин, Княгинець, Тягинський. Ця забора розташовувалася за 4,5 км нижче порогу Дзвонецького, нижче гирла правобережної балки Довжик, навпроти с. Звонецьке Солонянського р-ну Дніпропетровської обл., простягаючись між нині майже повністю затопленим островом Кізлевим та правим берегом Дніпра.

5. Воронова забора протягом ХVI-XVIIІ ст. не завжди вважалася порогом, однак, позначалася на картах і згадувалася у документах, як місце, порівнянне з порогом за своєю небезпекою. На поч. ХХ ст. дніпровські лоцмани стверджували що велика і «рясна» Воронова забора складалася з кількох менших: Візіревої, Зеленої, Колотнечі, Кривої, Білої та Глухої. На триверстовій військовій топографічній карті Російської Імперії сер. ХІХ ст. довжина Воронової забори сягає приблизно 1,9 км. Вона простягається за течією ріки вздовж правого берега від балки Грущуватої до сучасного меморіалу форсування [Дніпро|Дніпра], розташованого на південь від с. Військове Солонянського р-ну Дніпропетровської обл.

6. Крячина Забора. На деяких російських картах сер. ХVIII ст. позначалася, як «порог Кречетовской». Знаходилася ця забора приблизно за 4,05 км нижче лівобережного с. Петро-Свистунове Вільнянського р-ну Запорізької обл. та за 0,4 км нижче гирла правобережної балки Демської.

7. На деяких західноєвропейських картах І пол. ХVIII ст. зустрічається поріг Sinaluka. Цілком імовірно, що автори вище згаданих карт помилково ототожнили з порогом дніпровське урочище Синя Лука. Походження цієї назви можна пояснити характером русла Дніпра в районі кордону сучасних Дніпропетровської та Запорізької областей: саме тут починається крутий вигин ріки в південно-західному напрямку, далі на південь, південний схід і знову на південь.

8. Таволжанська або Смольська забора. У ХVI-XVIIІ ст. входила до числа порогів під назвою Таволжанський поріг. Знаходилася між островом Таволжаним і правим берегом Дніпра. Лоцман О. С. Девлад у 1929 р. називав Смольським також річище, де розташовувалася забора, й проходило одне з відгалужень шляху сплаву суден. «Власне цим шляхом з доброї волі не пливуть, – казав він – хіба що з якої причини, бо це річище до того вцяцьковане рясною Смольською заборою, що доки пропливеш, то смола виступе не тільки з колод плота, а і з самого лоцмана і усіх робітників».

Довжина нині напівзатопленого водосховищем о. Таволжаного сягала 3,5 км. Таволжанська забора займала майже всю довжину протоки між островом та правим берегом Дніпра. Ширина протоки влітку не перевищувала 100-120 м. Початок забори знаходився приблизно за 4,4 км нижче кінця Будилівського порогу, біля гирла правобережної балки Круглик нижче с. Федорівка Запорізького р-ну та обл.

9. Забора Явлена в якості порогу фігурує тільки у деяких у джерелах ХІХ-ХХ ст. Знаходилася вона за 1,1 км нижче Вільного порогу, між нині затопленими островами Пурисовими та правим берегом Дніпра, навпроти с. Володимирівське Запорізького р-ну та обл.

10. На деяких західноєвропейських картах І пол. ХVIIIст. зустрічається поріг Sternik, розміщений між маленькими річками Осокорівка й Кічкаська, які впадають у Дніпро з лівого боку, північніше острова Хортиці. Помилкове розміщення порогу в цьому місці обумовлене складністю навігації.

За 8,5 км від Вільного порогу, біля небезпечних каменів з красномовною назвою «Розбійники», навпроти гирла правобережної балки Кічкаської, Дніпро, затиснений скелями, робив надзвичайно крутий (до 70°) поворот управо (на південний захід). В цьому районі русло ріки поступово звужувалося, сягаючи нижче балки Кічкаської ширини 171 м – найменшої на Нижньому Дніпрі. Це обумовлювало дуже високу швидкість течії. Зважаючи на те, що проходження цього небезпечного місця потребувало від лоцмана великої майстерності, згаданий поворот отримав характерну назву «Школа». Про неї склалася особлива приповідка: «Ще не той лоцман, що пороги пройде, а той, що й «Школу» мине». Є всі підстави стверджувати про ідентичність «Школи» та Sternick-а. Саме слово «стерник» (з наголосом на «и») в українській мові є архаїчною формою слова «стерновий» – тобто людина, яка керує судном, працює стерном. Точне місцезнаходження згаданого урочища – навпроти гирла лівобережної балки Кічкаської, на північний схід від сучасного о. Леніна (Маячного або Кічкаського) – частини колишнього правого берега Дніпра.

11. Забора Розумівська. Названа Великою заборою у щоденнику Еріха Лясоти й «порогом Белекова Забора» у московській Книзі Великому Кресленню. Являла собою пасмо каменів, що прилягає до великої правобережної скелі, наполовину перетинаючи русло між правим берегом ріки та о. Білим. Точне місце знаходження забори — навпроти сучасної водокачки, розташованої за 0,55 км на південь від околиці с. Розумівка Запорізького р-ну та обл.[76]; [77].

Острови у порожистій частині Дніпра[ред.ред. код]

Однією з характерних рис порожистої частини Дніпра була велика кількість островів. Багато з них з часом міняли назви, або мали їх одразу по декілька, деякі під дією сильних повеней розділялися на частини, зникали, інші знов виникали шляхом намиву піску. Тому не дивно, що автори, які описували дніпровські острови, уникали уточнення їх числа. Д. І. Яворницький на відтинку між о. Монастирським і Хортицею згадує майже 90 островів [78], а, наприклад, на карті Дніпробуду їх позначено менше 70 [79].

Найбільше у Надпорожжі було наносних островів. Вони утворювалися з піску та намулу, який відкладався за скелями та брилами, що стирчали з води. На цих островах, як правило, у північній частині, були виходи граніту. Зустрічалися й цілком піщані острови типу кіс, але не виключено, що в їх основі теж були скелі. Майже всі острови цього типу весною заливала вода. Друга група – скелясті, іноді позбавлені будь якого ґрунту і рослинності острови. Деякі з них були настільки малі, що не заслуговували назви островів, і місцеве населення називало їх «камінням», «скелями». Зустрічалися і великі, і дуже мальовничі – наприклад, Стрільча Скеля коло Лоханського порогу (до речі, не повністю затоплена водосховищем). Різко виділялися поміж інших острови Таволжаний і Перун. Це були ділянки материка, відмежовані Дніпром від останнього [80].

Назви островів найчастіше відповідають їх природним особливостям – характеру ґрунту (Скелястий, Піскуватий, Кам’януватий), рослинності (Дубовий, Таволжаний, Кленовий, Лозуватий, Виноградний, Вербовий), фауні (Шуляків (Шулаїв), Ткачів, Кізлевий, Бобровий, Орлиний, Гавиний, Крячок). Часто назви зберігали імена місцевих мешканців – козаків, рибалок, лоцманів (Пурисові, Носулини, Демський, Біляїв, Орлів, Лантухівський, Аврамів, Дмитрів, Данилеєв), або панів-власників (Богомолловський (Монастирський), Воронцовський (Становий), Федоришин (Чорний).

Найбільшими у Надпорожжі були острови: Становий – нижче гирла р. Самара; Сурський – навпроти гирла р. Мокра Сура; Кізлевий – нижче гирла р. Ворона; Дубовий – поряд із селом Петро-Свистунове Запорізької обл.; Таволжаний – навпроти гирла лівобережної балки Таволжанської; Кухарів – навпроти гирла лівобережної балки Лишньої; Лантухівський – навпроти гирла правобережної балки Виноградної; Маркусів – навпроти сучасного правобережного селища Великий Луг.

До порожистої частини Дніпра по традиції відносять розташований у межах м. Запоріжжя острів Хортицю. Довжина цього найбільшого Дніпрового острова – майже 12 км. Ландшафти північної частини Хортиці є типовими для Надпорожжя: кам’янисті береги та високі скельні урвища, круті схили, вкриті степовою рослинністю та балки з байрачними лісами. Острів з навколишніми урочищами входить до геологічного заказника загальнодержавного значення «Дніпровські пороги», заснованого у 1974 р.[81].

Примітні камені та скелі[ред.ред. код]

Серед величезної кількості окремих каменів та скель, що окремо стирчали посеред ріки й коло її берегів, у Надпорожжі особливе значення мали так звані «примітні камені», кожен з яких мав свою назву. Найбільша концентрація каменів та скель з назвами спостерігалася саме поблизу порогів – у найбільш небезпечних та відповідальних місцях. У той же час у плесах між порогами таких об’єктів було досить мало. Це пояснюється тим, що, по-перше – камені становили велику небезпеку для судноплавства (бо часто були зовсім сховані водою, або погано помітні), по-друге – слугували орієнтиром на маршруті сплаву суден. Отже, для лоцманів досконале знання примітних каменів було абсолютно необхідним.

Точна кількість примітних каменів у порогах Дніпра невідома. А. С. Іловайський згадує 52 каменя [82], Д. І. Яворницький – 117 [83], В. А. Чабаненко налічує 95 каменів та 23 скелі [84], на картосхемi лоцмана О. С. Девлада «Шляхи Дніпровими порогами» позначено 137 каменів та 4 скелi [85].

Такі назви каменів, як Горбатий, Великий Плоський, Сідлач (всі – вище Кодацького порогу) характеризували їх форму. Скеля Монастирко (біля Ненаситецького порогу, на правому березі) «стоїть окремо, як монастир»; камінь Плоський (проти с. Олексіївки) – «найбідовіший ходовий камінь»; скеля Дзвіниця (на лівому березі, поряд з Кічкаським мостом) «вивела верх, наче справжня дзвіниця». Праворуч від о. Перун знаходився камінь Ревун. Вода біля нього неслася зі стогоном, який часом переходив у шум із дзвоном та оглушливий рев. Пінисті буруни здавалися рунами вовни, що перекидають вгору: звідси друга назва Ревуна – Сукновальня. Назви типу – Головкові, Марченко – зберігають імена злощасних лоцманів. Дуже красномовні назви – Чортова Голова (вище Вільного порога), Розбійники (нижче с. Павло-Кічкас), Чортів Камінь (або Дядько; коло північного краю о. Дубового). Якщо пліт пройде повз нього, тоді його називали Дядьком, коли ж зачепиться за камінь, тоді він – Чортів. Камені Богатирі (нижче с. Волоського) отримали назву від двох легендарних богатирівруського і турецького, що жбурнули їх через Дніпро. Турецький кидав з лівого берега і потрапив у воду, а руський – з високого правого берега на лівий; кинув далі і переміг [86].

"Печери" Надпорожжя[ред.ред. код]

Як відомо, справжні печери у граніті не утворюються. «Печерами» або по-місцевому «скотами» у Надпорожжі називали великі щілини та глибокі гроти. Всередині переважно вони були холодними, вогкими і дуже тісними (довжиною всього декілька метрів, і такі низькі, що треба було стояти зігнувшись).

Проти о. Дубового в скелях правого берега були чотири маленькі печери – три Голубиних і одна Пугачіва. На правому схилі Вільнянської балки знаходилася печера Чортова Хата, схожа на українську піч. На лівому березі Дніпра, недалеко від Кічкаської переправи була печера Школа (названа по урочищу «Школа»). В селі Волоському, на о. Перун та на о. Хортиця були печери, звані Змієвими. Найголовніший – «цар-змій» за легендою жив на о. Перун, у печері біля самої води. Сам острів був схожий на велетенське чудовисько:

«...Оце, де найвища його частина, це голова; оце посередині, де перепояска, це його стан; а оце, де його кінець, це його хвіст». «До Христового народження там жив змій; він гарбав під себе жінок і дівок, а мужів пожирав. Як Христос народився, то змія прокляв, а потім його звоював якийся богатир. У змія, кажуть, було три голови і крила. Він, як летить, освіщає весь світ, а вогонь так і палає» [87].

З усіх печер, які були колись у Надпорожжі сьогодні лишилася тільки одна Змієва печера на Хортиці. Вхід до неї розташований у прямовисному урвищі на північному кінці острова, біля двох метрів над водою та десяти метрів нижче краю урвища. Потрапити сюди можна тільки за допомогою мотузки. Печера являє собою довгу вузьку щілину у скелі, між стінками якої застрягли великі валуни. Всередині по камінню сочиться ґрунтова волога, дно завалене невеликим камінням. Від входу до тупику це «лігво дракона», має ледь більше п’яти метрів [88].

Дніпровські лоцмани[ред.ред. код]

Ще з середини ХVI ст. запорожці несли лоцманську службу – була встановлена Ненаситецька «берегова сторожа» для надання помочі суднам, що проходили через поріг. У 1656 р. центром лоцманства став Кодак, з 1750 р. – слобода Кам’янка, куди було переведено частину лоцманів з Ненаситецької сторожі. Сімейний люд став селитися в слободі з 1770 р. Значення лоцманства особливо зросло з кінця ХVIII ст., коли розвиток нових міст потребував доставки величезної кількості вантажів по Дніпру: потрібні були люди, які б проводили ці вантажі через пороги.

У 1785 р. перші 42 чоловіка лоцманів визвалися проводити казенні судна та плоти за встановлене жалування. 1787 р. лоцмани успішно провели порогами флотилію Катерини Другої, яка подорожувала до Криму. Після цього указом князя Григорія Потьомкіна офіційно було затверджено лоцманську організацію у складі 121 чоловік. Адміністративним центром громади було село Лоцманська Кам'янка. У 1879 р. була утворена Лоцмансько-Кам'янська волость Катеринославського повіту. У складі волості було три села: Лоцманська Кам'янка, Старі Кодаки та Сурські Хутори [89].

Хоча лоцмани були звільнені від рекрутських наборів (військової служби) й повинностей, довгий час їх становище мало чим відрізнялося від кріпацького. Вони не могли залишати своїх сіл та за першою вимогою начальства мали кидати все (навіть під час жнив) й братися до своєї небезпечної роботи. Унікальна лоцманська спільнота зберігала деякі риси козацького устрою: виборність старшини (отаман, скарбничий, писар) та самоврядування («сход», що збирався не менше, як двічі на рік). Всі важливі питання вирішувалися шляхом відкритого голосування.

У ХІХ ст. всіх селян Кам'янки та Старих Кодаків від 20 до 60 років переведено у лоцманський стан та поділено на три «статті» залежно від кваліфікації. За лоцманів першої статті вважалися ті, що спеціалізуються на сплаві суден («судові»); друга стаття переправляла плоти («плотові»). Тільки ці дві статті були повноправними членами громади. Третя стаття («ученики») була прикріплена до певних лоцманів перших двох категорій у якості помічників. Пізніше зۥявилися ще дві категорії: «партійонні» та «дяді». Перші, як особливо досвідчені, прикріплялися власниками транспорту, що сплавлявся, до цілої партії суден. Других прикріпляли до молодих лоцманів, яким власники ще не довіряли.

Навчання майбутніх лоцманів починалося ще з дитинства, коли батько брав сина з собою на роботу. Молодий лоцман мав скласти іспит – провести судно порогами. Після цього він отримував спеціальне посвідчення [90].

Організація дніпровських лоцманів існувала аж до затоплення порогів. У часи Дніпробуду лоцмани займалися перевезенням будматеріалів та обслуговували численних туристів, які бажали востаннє побачити пороги.

Фарватери у порожистій частині Дніпра[ред.ред. код]

У Дніпровських порогах лоцмани користувалися двома маршрутами – «ходами»: Старим та Новим. Старий, або Козацький хід майже повністю проходив під правим берегом і співпадав з природним фарватером ріки. Він був найбільш глибоким, зручним і вільним від перешкод. Новий хід утворився після побудови каналів у середині ХІХ ст. Він проходив під лівим берегом і здебільшого не співпадав з природною течією Дніпра, а тому був досить незручним і вимагав великої спритності у боротьбі з ворожими потоками. Лоцмани намагалися до останнього уникати Нового ходу. Старий та Новий ходи розділялися тільки у порогах, співпадаючи у плесах між ними [91].

Від Старого та Нового ходів у кількох місцях відгалужувалися окремі «стежки». Одні з них були запасними шляхами для проведення плотів у скрутній ситуації, інші слугували для проведення великих суден. Одна зі «стежок», яка починалася перед Лишнім порогом, називалася «стежкою на Француза». Нею користувалися в тому разі, якщо збивалися з основного шляху (що було доволі небезпечно). Розповідали, що жив колись на лівому березі, проти Вільного порога якийсь француз-землевласник. Лоцмани, поглядаючи на хутір того француза, говорили: «Французе, французе, пливу на твоє щастя». Вірили – якщо промовити це «закляття», то все буде гаразд.

Ходи відмічалися «примітними» каменями, що мали свої назви. Вправний лоцман добре знав розташування кожного з них. Якщо ж він не справлявся з течією і терпів аварію, це дуже болісно впливало на його репутацію. На довгий час невдаха міг позбутися заробітку. Зате, й увічнити своє ім’я у географічній назві [92].

Кожне судно і кожен пліт по прибуттю до Лоцманської Кам’янки зобов’язані були передавати в управління лоцману. На сході сонця з села вирушали великі каравани різних суден (до 80 одиниць): спочатку судна великих розмірів, потім – поменше, і, нарешті, плоти. Вихід відбувався тільки в тиху погоду, і тільки якщо нема туману. До 5-6 годин вечора судна мали зупинитися на спеціальній стоянці – так званому «привальному місці». Таких місць на шляху через пороги було декілька – на випадок раптової негоди під час руху. Прибувши до Кічкасу, лоцмани складали свої повноваження. За гарної погоди судна долали пороги за день. Та бувало, що через негоду сплав розтягувався аж на два тижні. Під час довгої вимушеної зупинки лоцмани «тушили вітер», який був особливо небезпечний для сплаву. Для цього йшли у найближчу слободу, купували там горілки, порося, інших наїдків і бенкетували, аж поки «вітер не потухне» [93].

Спроби покращення судноплавства у порожистій частині Дніпра[ред.ред. код]

Після Азовських походів московсько-козацької армії, за наказом царя Петра Першого англійський інженер Джон Перрі у 1702 р. склав проект будівництва судноплавних шлюзів на Дніпровських порогах. Реалізувати його за тогочасних обставин було неможливо [94].

Після входження Північного Причорномор’я до складу Російської імперії, за наказом цариці Катерини Другої у 1785 р. під керівництвом полковника М. Л. Фалєєва почалися роботи з розчищення порогів. Вони полягали у підриванні скель та каменів, що особливо утруднювали сплав суден. Ці роботи незабаром були припинені. У 1795 р. інженеру Франсуа де Воллану було доручено скласти проект покращення судноплавства у порожистій частині Дніпра. За цим проектом М. Л. Фалєєвим у 1799 р. на Ненаситецькому порозі був споруджений обхідний канал, у якому в 1803-05 рр. зведено двокамерний шлюз з підпором у 2 сажні (4,26 м). До 1810 р. звели також огороджені дамбами канали на Кодацькому, Сурському і Лоханському порогах. Однак розташування всіх «фалєєвських» споруд відносно фарватеру було надзвичайно незручним, і незабаром вони прийшли у цілковиту непридатність.

У 1833-37 рр. за проектом інженера Шишова був зведений огороджений дамбами судноплавний канал на Кодацькому порозі. З 1843 по 1854 р. канали спорудили на решті порогів. При чому на Ненаситці каналів було два — верхній і нижній та «розчистка» між ними Всі ці споруди отримали назву «Миколаївських» — за іменем тодішнього царя Миколи Першого.

З побудовою каналів у Порожистому Дніпрі поряд зі старим фарватером («Старим» або «Козацьким ходом») утворився «Новий», або «канальний хід». Через малу глибину каналів і незручне їх розташування відносно природного фарватеру ріки очікуваного результату ці споруди не дали. Все ж таки вони мали якусь користь: якщо раніше навігація у порожистій частині Дніпра повністю припинялася в межень, то після спорудження каналів судна стали сплавлятися і за малої води [95].

Туризм на Днiпровських порогах[ред.ред. код]

Туризм на Дніпровських порогах почав розвиватися ще у ІІ пол. ХІХ ст., коли популярність Надпорожжя, як регіону, навколо якого розгорталися важливі історичні події, зросла завдяки художній та публіцистичній літературі. Однак пік популярності порогів, як туристичного об'єкту, припадає на часи будівництва Дніпрогесу (1927-32 рр.). Цьому сприяв потужний розвиток iсторичного краєзнавства у роки «українізації» та той факт, що внаслiдок створення водосховища пороги мали зникнути назавжди.

На відміну від Дніпровського Будівництва, яке грало у радянській пропаганді величезну роль, тема порогів зовсім не вважалася такою важливою. З точки зору офіціозу ці унікальні природні утворення були варті уваги виключно в сенсі показу контрасту «старого» та «нового» світів та прославлення перемоги очолених більшовиками мас над «ворожою» стихією первісного Дніпра.

Основних маршрутів подорожі порогами існувало два: пішки, вздовж правого берега ріки, від села до села, й Дніпром на «дубі» – великому човні на 25-30 людей, у супроводі лоцмана. У першому випадку турист мав подолати 70-80 верст. Йому радилося брати їжі на один день, і в разі потреби купувати її по дорозі. Наводився перелік сіл, де харчі дешевші. Другий варіант подорожі був набагато популярнішим.

У 1927 р. дводенна екскурсія порогами на «дубі» коштувала 3-3,5 крб. з людини без їжі. Для порівняння можна зазначити, що, наприклад, у грудні 1927 р. денна заробітна платня електромонтерів на Дніпробуді складала в середньому 4,59 крб., а чорноробів – 1,96 крб.

Екскурсантам, що вирушали порогами на дубі, радилося брати з собою їжі на два дні, теплий одяг і ковдру. Ночувати можна було або у селі Микільське біля Ненаситецького порогу, де була філія Дніпропетровської екскурсбази, або просто неба – на о. Піскуватому, нижче згаданого порогу. Оскільки подорож була доволі небезпечною, необхідно було чітко виконувати всі накази лоцмана. При підході до порогу туристам радилося обходити поріг по берегу або по дамбі каналу, а лоцману проводити човен порогом без пасажирів. Якщо ж туристи побажали пройти поріг разом із лоцманом, то мали дотримуватися низки порад: не займати лоцмана розмовами, не переходити з місця на місце, зберігати спокій, не кричати, очей не заплющувати, дивитися вгору або на рульового.

Екскурсія порогами вирушала з Дніпропетровська о 6-7 годині ранку, прибуваючи до Ненаситецького порогу о 4-5 годині вечора того ж дня. Наступного дня треба було дістатися до Кічкасу до 5-ї години вечора, щоб встигнути на потяг у Запоріжжя. Центральним екскурсійним об'єктом на маршруті був найбільший – Ненаситецький поріг, на відвідування якого виділялося від 2-3 годин до пів дня. На шляху екскурсії було багато зупинок. Крім порогів, туристи оглядали залишки Усть-Самарської фортеці 1736 р., село Огрінь, де вироблялися прекрасні скрині, водомірну рейку на о-ві Московському, електростанцію у селі Чаплі, фортецю ХVII ст. і церкву ХVIII ст. у с. Старі Кодаки, німецьку колонію Ямбург, скелю Богатир, гарно збережений канал Дзвонецького порогу та руїни шлюзу на Ненаситці, краєвиди на березі біля Вовнизького порогу й археологічні розкопки у різних місцях Надпорожжя. Закінчувалася екскурсія на правому березі Дніпра, вище залізничного мосту біля менонітської колонії Кічкас [96];[97].

Затоплення Днiпровських порогiв[ред.ред. код]

У 1926 р. було затверджено проект будівництва Дніпрогесу професора І. Г. Александрова. Ним передбачалося зведення греблі між о. Хортицею і правобережною колонією Кічкас. Бетонна гребля мала підняти рівень води у Дніпрі на 37,5 м. Утворене підняттям рівня води водосховище мало затопити всі пороги, забори і майже всі острови, перетворивши ріку на наскрізний водний шлях [98]. Затопленню піддавалася ділянка Дніпра від Кічкасу до Верхньодніпровська довжиною 155, 75 км, на площі біля 327 км ². При цьому в районі Дніпрових порогів, на правому березі повністю затоплювалися села: Кічкас, Володимирівка, Чернявська, Ново-Олександрівка, Оврамівка, Августинівка, Федорівка, Вовніги, Військове, Микільське, Волоське, Ямбург, Лоцманська Кам'янка; на лівому березі затоплювалися: Павло-Кічкас, Михайлівка, Андріївка, Петро-Свистунове, Олексіївка, Марьївка, Василівка, Вороне, Чаплі [99].

У березні 1927 р. почалося Дніпровське Будівництво, паралельно з яким відбувалася масштабна Дніпробудівська археологічна експедиція [100]. До середини літа 1931 р. були зведені всі бички греблі Дніпрогесу. Після цього почалися роботи по закриттю гребінки греблі, які супроводжувалися одночасним підняттям рівня води у майбутньому водосховищі [101]. У другій половині літа 1931 р. перша стадія затоплення чаші водосховища стала позначатися на Вільному порозі. Наприкінці 1931 р. рівень води піднявся настільки, що пороги Вільний і Лишній були затоплені цілком. У 1932 р. були затоплені Будилівський, Вовнизький, Ненаситецький і наполовину Лоханський пороги. У 1933 р. зникли Лоханський і Сурський, і наполовину був затоплений останній поріг – Кодацький. 1 травня 1933 р. перші пароплави, вільно подолавши відстань від Дніпропетровська до Запоріжжя, пройшли щойно відкритим шлюзом. Нарешті, 1934 р. вода у водосховищі піднялася до проектного рівня [102].

На місці порогів утворилося Дніпровське водосховище (озеро ім. Леніна) максимальною глибиною 53 м і шириною – до 3,2 км (на дільниці між о. Таволжаним і колишнім порогом Вільним). Найбільший поріг – Ненаситецький – опинився на глибині 20 м під водою. Біля Дніпропетровська рівень води піднявся на 2 м. З 6700 га площі додніпробудівської порожистої частини Дніпра дільниця водосховища збільшилася до 16500 га (не рахуючи новоутвореної Самарської затоки). У гирлах допливів Дніпра і балках утворилися численні довгі затоки [103].

Під час Німецько-Радянської війни, 18 серпня 1941 р., греблю Дніпрогесу було підірвано за наказом командування Червоної Армії [104]. Внаслідок цього рівень води у водосховищі дуже впав – знов оголилися шість верхніх порогів. Під час німецької окупації, протягом 1942 р. Дніпрогес було відновлено. Але вже 14 жовтня 1943 р., під час відступу Вермахту, греблю знов було підірвано й пороги відкрилися вдруге [105]. Роботи по відновленню Дніпрогесу, який на цей раз постраждав значно більше, тривали до 1950 р. (підйом рівня води у водосховищі почався 1947 р.). В обидва періоди після зруйнування греблі Дніпрогесу на звільнених від водосховища територіях відбувалися дослідження археологічних пам'яток Надпорожжя [106].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Деркач Т. Г. Відслонення архейських гранітів Запоріжжя - європейський ексклюзив (Дніпровські пороги, о. Хортиця) // Музейний вісник, № 6, Запоріжжя, 2006. - С. 164-165.
  2. Горецкий Г. И. Аллювиальная летопись великого ПраДнепра. – Москва, "Наука", 1970. - с. 358.
  3. Новицкий Я. П. Народная память о Запорожье. Предания и рассказы, собраные на Екатеринославщине. - Рига, "Спридитис", 1990, с. 15.
  4. Українські народні казки, легенди, анекдоти. – Київ, "Державне видавництво художньої літератури", 1958. – с. 230-231.
  5. Афанасьев-Чужбинский А. Поездка в Южную Россию. Часть 1. Очерки Днепра. – С.-П., 1861. – C. 53, 129
  6. Иловайский А. С. Днепровские пороги. – Киев, 1911. – С. 21, 36
  7. Яворницький Д. I. Дніпрові пороги. – Дніпропетровськ, «Промінь», 1989. – C. 13, 128
  8. Филянский Н. На Днепрострой – Харьков, «Государственное Издательство Украины», 1930. – C. 14, 25
  9. Свіренко Д. О. Дніпровське водосховище (гідробіологічне дослідження). Том 1 // Наукові записки Дніпропетровського Державного університету. Том VII. – Дніпропетровськ, 1938. – C. 54
  10. Свіренко Д. О., 1938. - C. 55-56
  11. Александров И. Г. Проект. – Москва, ВСНХ СССР. Главэлектро. Государственное Днепровское Строительство, 1929. – Том 1 (Исследования). – С. 162
  12. Власов О. Ю. Днепровские пороги (историко-географический очерк) // Запорожское казачество: от прошлого к грядущему. – Запорожье, АТ «Митор Сич», 2012. – С. 16. http://ostrov-hortica.org.ua/uk/otdel-kamenskaya-sich/450-2013-12-03-22-56-14.html.
  13. Геродот з Галікарнасу. Скіфія. – Київ, «Довіра», 1992. – С. 51
  14. Мордовськой М. М. Пороги на Дніпрі: захоплення, вивчення, знищення // Дніпровські лоцмани: нариси з історії та історіографії. – Херсон, ВНЗ «ХДМI», 2012. – С. 118-119
  15. Константин Багрянородный. Об управлении империей. – Москва, «Наука», 1991 – С. 319
  16. Константин Багрянородный, 1991. http://www.vostlit.info/Texts/rus11/Konst_Bagr_2/frametext9.htm
  17. http://www.othist.ru/istochniki_ska_004.html
  18. Літопис Руський. – Київ, «Либідь», 1989. – C. 43
  19. Слово о полку Игореве, Игоря сына Святославля, внука Ольгова. – http://vehi.net/oldrussian/opolku.html
  20. Абрагамович З. Старая турецкая карта Украины с планом взрыва Днепровских порогов и атаки турецкого флота на Киев // Восточные источники по истории народов Юго-Восточной и Центральной Европы. – Москва, «Наука», 1969. – Т. 2. – С. 84
  21. Мордовськой М. М., 2012. – C. 119-120
  22. Константин Багрянородный, 1991., http://www.vostlit.info/Texts/rus11/Konst_Bagr_2/frametext9.htm
  23. Magni Ducatus Lithuanie caeterarumque regionum illi diacentium txacta descxri [pti]o ill[ustri]ssimi ac Excell[enti]ssimi Principis et D[omi]ni D[omini] Nicolai Christophori Radziwil D[ucis] G. Olicae ac in Nieswies Ducis, S[ancti] Rom[ani] imperii Principis in Scilowiec ac Mir Comitis et S[ancti] Sepulchri Hierosolimitani Militis etc. opera cura et impensis facta ac in lucem edita (Точний опис Великого Князівства Литовського та інших суміжних з ним земель, здійснений і виданий працею, старанням і коштом ясновельможного найсвітлішого князя і пана, пана Миколая-Христофора Радивіла, князя на Олиці Несвіжу, графа Священної Римської Імперії на Шиловці й Мирі, рицаря Священного Єрусалимського Гробу і т. ін.). — http://vkraina.com/ua/maps#1613_2.
  24. Вирський Д. С. Річпосполитська історіографія України (ХVI – середина ХVII ст.). – Київ, Інститут історії України НАН України, 2008. – У 2-х ч. – Ч.2 (Додатки). – С. 345.
  25. Щоденник Еріха Лясоти із Стеблева // Запорозька Старовина. – Київ – Запоріжжя, ВАТ «Мотор Січ», 2003. – С. 246-248
  26. Книга Большому Чертежу. — Москва — Ленинград, Издательство АН СССР, 1950. — С. 111-112
  27. Вирський Д. С., 2008. – C. 461
  28. Boristhenis Fluvij Pars á Fortalitio Kudak usq[ue] ad Insul. Chortyca cum suis XIII Cataractis scopulosis vulgo Porohi (latine Limina) dictis (Частина ріки Борісфена від фортеці Кодак аж до острова Хортиці разом з тринадцятьма скелястими перешкодами, названими в народі Порогами (по-латинські — Limina)) // Боплан і Україна. — Львів, МЕТА, 1998. — 318 с.
  29. Karta granic Polski, zaczawsky od Bałty az do rzeki Sina-Woda, zawieraiąca słobody Kozakow, Humańskich: y Zaporohowskich; stépy Tatarow Oczakowskich, Bessarabskich, y Nogayskich, z ich ordami, tak ie w roku M.DCC.LXVII. Han-Krymski poosadzał: znayduie się tu ieszcze, dalsze wyciągnienie Bógu, y Dniestru; Dnieper także od porohow, aż do wpadnienia w Morze Czarne. - http://aleph.unibas.ch/F/?local_base=DSV01&func=find-b&find_code=SYS&con_lng=ENG&request=1206731
  30. Геометрический план Днепровским порогам от Усть Самары до Александровской крепости с показанием по обе стороны реки близлежащей ситуации. Снят 1771 году // Государственный российский военно-исторический архив (ГРВИА). – Ф. 349. – Оп. 12. – Д. 5051
  31. Атлас реки Днепра, сочиненной с окуратной описи 1784 г. по имянному Ея Императорскаго Величества указу от вершины ея вниз по течение до впадения в лиман с присоединением онаго и до Чернаго моря. // НБУВ, 3667 С 65. – C. 89-90
  32. Карта течению рек Днепра и Буга от Елисаветграцкой провинции вниз до соединения их вод и устья лимана с показанием берегов Гнилого и от него до Берды Азовскаго, а от Кинбурна к Перекопи Чорнаго морей, и как росийская граница по мирному в 774-м году при Канарже трактату установлена, и где прежняя на правом берегу Днепра состояла, означена ж между помянутых рек и ситуация объяснена особо экспликацией. Все берега Днепра и Буга, а також и Чернаго моря, кроме Азовскаго от Соленых Уклюк до Берды сыманы по инструменту, а тот берег назначен с примерных карт бывшими инженер афицерами в комисии инженер подполковника Томилова и им везде объездом и в свезании съемок поверено 1775-го года // НБУВ, 17483
  33. Ислентьев И. Генеральная карта Новороссийской губернии, разделенной на уезды. — Соч. в 1779 году (репринт). — Київ, Окрліт, 1930 // НБУВ, 38344
  34. План реки Днепра с разделением островов, значащихся под красками деревянною к Новороссийской, а светлозеленою к Азовской Губернии. Сочинен февраля… дня 1780 года. Оригинал подписал Пример Майор и Землемер Егор Арапов, с коего копировал штата лесного Землемер Титулярный Советник Иван Мартос. – http://papacoma.narod.ru/maps/maps-images/dnepr_1780_b.jpg.
  35. Зуев В. Ф. Путешественныя записки Василья Зуева от С. Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году. — Дніпропетровськ, «Герда», 2011. — С. 253
  36. Лерберг А. Х. Изследования, служащие к объяснению древней русской истории. – Санкт-Петербург, в типографии Департамента народного просвещения, 1819. – С. 268-276
  37. Власов О. Ю. Дніпровські пороги за джерелами кін. XVI-XVIII ст. // http://www.ostrov-hortica.org.ua/uk/otdel-kamenskaya-sich/525-vlasov2015.html
  38. Иловайский А. С. Днепровские пороги. – Киев, 1911. – С. 88-89
  39. Українські народні казки..., 1958. – С. 230-231.
  40. Власов О. Ю. Дніпровські пороги за джерелами...
  41. Свіренко Д. О., 1938. – С. 61
  42. Яворницький Д. І. Вільності запорізьких козаків: історико-топографічний нарис // Твори у 20 томах. — Київ-Запоріжжя, «Тандем-У», 2005. — Т. 2. — С. 34
  43. Власов О. Ю. Дніпровські пороги за джерелами…
  44. Свіренко Д. О., 1938. – C. 69
  45. Яворницький Д. І., 2005. – С. 34
  46. Власов О. Ю. Дніпровські пороги за джерелами…
  47. Свіренко Д. О., 1938. – C. 70
  48. Яворницький Д. І., 2005. – C. 35
  49. Свіренко Д. О., 1938. – C. 71
  50. Яворницький Д. І., 2005. – C. 35
  51. Власов О. Ю. Дніпровські пороги за джерелами…
  52. Свіренко Д. О., 1938. – C. 80
  53. Яворницький, 2005. – C. 35
  54. Яворницький Д. І., 1989. – C. 51
  55. Яворницький Д. І., 2005. – C. 36
  56. Власов О. Ю. Дніпровські пороги за джерелами…
  57. Свіренко Д. О., 1938. – C. 86
  58. Яворницький Д. І., – C. 37
  59. Девлад О. Лоцманські шляхи та стежки через пороги //Дніпровські лоцмани. Матеріяли до вивчення виробничих об'єднань. – Київ, Всеукраїнська Академія Наук, 1929. – Випуск І. – С. 116.
  60. Власов О. Ю. Дніпровські пороги за джерелами…
  61. Свіренко Д. О., 1938. – C. 87
  62. Яворницький Д. І., 2005. – C. 37
  63. Яворницький Д. І., 1989. – C. 66
  64. Власов О. Ю. Дніпровські пороги за джерелами…
  65. Свіренко Д. О., 1938. – C. 93
  66. Яворницький Д. І., 1989. – C. 85
  67. Девлад О. С., 1929. – C. 118
  68. Власов О. Ю. Дніпровські пороги за джерелами…
  69. Свіренко Д. О., 1938. – C. 99
  70. Яворницький Д. І., 2005. – C. 38
  71. Девлад О. С., 1929. – C. 118-119
  72. Яворницький Д. І., 1989. – C. 100
  73. Власов О. Ю. Картосхема О. С. Девлада «Шляхи Дніпровими порогами» // Музейний Вісник № 10. — Запоріжжя, ПП «АА Тандем», 2010. — С. 235
  74. Иловайский А. С., 1911. – С. 21-31
  75. Чабаненко В. А. Порожистий Дніпро. Історико-топонімічний словник. — Запоріжжя, 2008. — 188 с.
  76. Власов О. Ю. Дніпровські пороги за джерелами...
  77. Власов О. Ю. Дніпровський поріг Sternick (Стерник) на картах ХVIII ст. / О. Ю. Власов // Музейний вісник. – Запоріжжя : Запорiзький краєзнавчий музей, 2012. – № 12. – С. 161. // http://www.ostrov-hortica.org.ua/uk/otdel-kamenskaya-sich/453--sternick-viii-.html
  78. Яворницький Д. І., 2005. – C. 68-85
  79. План порожистой части р. Днепра, составленный по данным детальных сۥёмок 1917-18-19-22-24 г.г. (1: 50000) // Александров И. Г. Проект. – Москва, ВСНХ СССР, Главэлектро, Государственное Днепровское Строительство, 1929. – Том 1 (Приложения: альбом карт и планов)
  80. Свіренко Д. О., 1938. – С. 56
  81. Власов О. Ю., 2012. – С. 26.
  82. Иловайский А. С., 1911.– С. 115-127
  83. Яворницький Д. І., 2005. – С. 58-61
  84. Чабаненко В. А., 2008. – C. 166-168
  85. Власов О. Ю., 2010. – С. 230-235
  86. Яворницький Д. І., 2005. – С. 58-61
  87. Яворницький, Д. І., 1989. – С. 79, 81
  88. Власов О. В логове дракона // Газета «МИГ». – Запорожье, 30.10.2008. – С. 54
  89. Иловайский А. С. Днепровские лоцманы. – Киев, 1910. – С. 3-15
  90. Козарь П. Лоцмани Дніпрових порогів (історичний нарис) // Дніпровські лоцмани. Матер'яли до вивчення виробничих об’єднань. Випуск І. – Київ, друкарня Всеукраїнської Академії Наук, 1929. – С. 19-73
  91. Иловайский А. С., 1911. – С. 112-113
  92. Девлад О., 1929. – С. 113-124
  93. Тарасенко М. Плав через пороги // Дніпровські лоцмани. Матер’яли до вивчення виробничих об’єднань. Випуск І. – Київ, друкарня Всеукраїнської Академії Наук, 1929. – С. 75-109
  94. Юрезанський В. Т. Дніпрогес. — Дніпропетровськ, «Промінь», 1970. — C. 15-25
  95. Иловайский А. С., 1911. – С. 84-92
  96. Власов О. Ю. До історії розвитку туризму на Запорожжі у зв'язку з будівництвом Дніпрогесу // Музейний Вiсник № 12. – Запорiжжя, Запорiзький краєзнавчий музей, 2012. – С. 222-224
  97. http://ostrov-hortica.org.ua/uk/otdel-kamenskaya-sich/451-2013-12-03-23-00-22.html.
  98. Ковалевский А. А. Днепровская гидроэлектрическая станция. — Москва — Ленинград, «Государственное энергетическое издательство», 1932. — С. 14, 109-110
  99. Коломенський Д. В. та Александров В. Г. Дніпрельстан. – Харків, «Державне видавництво України», 1930. – C. 13
  100. Ковалева И. Ф. 80 лет: забвение и благодарная память. К юбилею Днепрогэсовской новостроечной экспедиции // Музейний вісник № 12. — Запоріжжя, ТОВ «ПУВК», 2012. — С. 196-207
  101. Ковалевский, с. 75-76
  102. Свіренко, с. 113-115
  103. Свіренко, с. 80, 116-141
  104. Лініков В. А. Підрив Дніпровської греблі 18 серпня 1941 р. // Музейний вісник № 12. — Запоріжжя, ТОВ «ПУВК», 2012. — С. 226-231
  105. Лініков В. А. Дніпровська гідроелектростанція: погляд з-під хмар // Музейний вісник № 13. — Запоріжжя, ТОВ «ПУВК», 2013. — С. 206-216
  106. Дровосєкова О. В. Дніпровське Надпоріжжя у дослідженнях О. В. Бодянського // Музейний вісник № 13. — Запоріжжя, ТОВ «ПУВК», 2013. — С. 185-190

Джерела[ред.ред. код]