Відродження

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Доба відродження)
Перейти до: навігація, пошук
Худ. Рафаель Санті. Аристотель та Платон, деталь фрески в Ватикані.

Відродження, або Ренеса́нс (фр. Renaissance — «Відродження») — культурно-філософський рух кінця Середньовіччя — початку Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності.

Специфіка культури доби Відродження[ред.ред. код]

  • Відродження інтересу до Античності;
  • Обґрунтування права науки і розуму на незалежність від церкви;
  • Антропоцентризм замість теоцентризму;
  • Світський характер культури та літератури;
  • Спроби компромісного поєднання надбання античності давньоримського варіанта з християнською ідеологією католицизму

Класифікація періодів[ред.ред. код]

Сучасні дослідники виділяють п'ять періодів доби Відродження :

  1. Протовідродження ( Передвідродження) (2-а половина XIII століття — XIV століття);
  2. Раннє Відродження (1410/1425 рр. XV ст. — кінець XV століття);
  3. Високе Відродження (кінець XV — перші 20 років XVI століття);
  4. Пізнє Відродження (середина XVI — 90-і роки XVI століття), співіснування з маньєризмом. В архітектурі — виникнення палладіанства;
  5. Північне Відродження — XVI століття, співіснування з північним і італійським маньєризмом.

Загальна характеристика[ред.ред. код]

За своєю основою Ренесанс — антифеодальний за спрямуванням ( Лазарев В.Н., Ротенберг І.Е та інші ), йому властивий гуманістичний світогляд, звернення до культурної спадщини античності, її «відродження» (звідси і походження терміну). Його провісниками виступили поет Данте, художник Джотто та інші. Але родоначальниками Відродження вважаються Франческо Петрарка (1304—1374), автор «Книги пісень» і Джованні Бокаччо (1313—1375), автор «Декамерону». В малярстві піонером була Флорентійська школа на чолі з Філліппо Брунеллескі (1377—1446), Донателло (1386—1466), Мазаччо (1401—бл.1428). Це період так званого «Раннього Відродження». Таким чином, перша в історії людства культура, антифеодальна за спрямуванням, виникла в італійських містах — державах, що першими стали на капіталістичний шлях розвитку економіки і вибороли політичну незалежність у аристократії та князів церкви. Останні — перейшли на позиції підтримки нової ідеологічної течії, водночас або породжуючи компромісні форми між ренесансними настановами і католицизмом, або обмежуючи розповсюдження гуманізму. Відомі ренесансні центри навіть в Італії (Флоренція, Венеція, Ріміні, Падуя, почасти Рим) існували в тісному оточенні феодальних князівств і феодальних державних утворень на Європейському континенті.

З 16 ст. розпочався перехід до первісного накопичення капіталів, довга і драматична перебудова економіки декількох західноєвропейських країн, формування перших національних держав і буржуазних націй. Дивним чином в авангарді нових процесів стали країни, мало зачеплені ідеями Відродження — Північні Нідерланди, Англія, Швеція, частково — німецькі князівства. Найпарадоксальніша ситуація склалася в Італії, класичній країні Відродження. Дрібні італійські князівства на чолі з Папською державою пішли консервативним шляхом і зміцненням феодальних відносин. Це сприяло кризі ідей Відродження після 1527 року, скороченню капіталістичних виробництв, обвалу авторитету римських пап, Контрреформації і посиленню позицій інквізиції в усіх суспільних галузях, загальмувало процес об'єднання конгломерату дрібних італійських держав в єдину державу на 450 років.(Італія стане єдиною державою лише в середині 19 століття.)

Посилив свої позиції європейський протестантизм — через занепад авторитету папської влади. В Німеччині набуло міці лютеранство. В Англії виникло англіканство, де головою віровчення став світський володар — король Генріх VIII. Відтак Британія офіційно відмовилась надсилати у Рим гроші та не визнавала верховенство папи в державі. За папський рахунок свої позиції посилили навіть італійські князівства. У місто Ріміні повернувся Сіджизмондо Малатеста, володар міста. А венеціанські дожі підпорядкували собі папські міста Червію та Равенну. Римським папам знадобиться декілька десятиліть, аби потроху відновити свої позиції тільки в Італії. Але західноєвропейська спільнота назавжди розкололася на два релігійні табори — католицизм і протестантизм.

Новий поштовх для розвитку ідей гуманізму дає винахід друкарства у 15-му ст., яке дозволяє зробити літературні твори надбанням ширших верств. Починається період «Високого відродження». Творчість діячів цього періоду переповнена вірою в безмежні можливості людини, її волі і розуму, запереченням схоластики й аскетизму. Це епоха нових географічних відкриттів, розвитку науки, в архітектурі створення великої кількості світських будівель, у живописі відображення всього багатства дійсності новими художніми засобами, зображення людського тіла, у тому числі й оголеного. Видатними представниками цього періоду були Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель, Джорджоне, Тіціан (Італія), Альбрехт Дюрер, Ульріх фон Гуттен, Г.Гольбайн (Німеччина), Франсуа Рабле (Франція), Шекспір, Томас Мор (Англія), Мігель Сервантес, Лопе де Вега (Іспанія), Еразм Роттердамський, П. Рубенс, Х. Рембрандт (Нідерланди, Фландрія) та багато інших.

Відродження в Італії[ред.ред. код]

Місто Флоренція. Італійська архітектура Відродження
Рафаель. «Пророк Ісайя», фреска. Сант Агостіно, Рим.

Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору образотворче мистецтво. Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:

  1. Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) сус­пільного життя загалом від католицького догматизму.
  2. Відродження інтересу до античної культурної спадщини давньоримського зразка, яка була дещо призабута в ранньому середньовіччі чи її риси і стилістика частково використовувались в культурі пізнього середньовіччя.
  3. Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.
  4. Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спря­мованість філософських вчень Відродження.
  5. Широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.
  6. Переміщення людини, як основної цінності, у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.
  7. При посиленні реакції церкви — пошуки компромісу між гуманізмом та католицизмом, спроби примирити їх.

Відродження виникло, по-перше, на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього серед­ньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV—XV ст. відбувало­ся швидке піднесення економіки і культури міст Італії та Фландрії, з'явилися нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.), розвинулося кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У царині культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від догматів церкви, з'являються нові знання і течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему.

Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Проте переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-економічні чинники і в основах феодального ладу суттєво нічого не змінював.

Другим чинником, який відіграв величезну роль у становленні і розвитку культури Відродження, була давньоримська античність ( здебільшого давньоримська архітектура, нумізматика та медальєрне мистецтво, література, перекладена з грецької та арабської мов на латину ). Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі зуміли відродити античну спадщину і надати їй великого практичного значення.

Слід згадати, що середньовіччя також зверталося до античності, особливо з XII ст., але успадкувало від неї лише окремі елементи. В нову добу, добу Ренесансу, засвоєння античності мало зовсім інший характер, її відродження стало метою і суттю нової культури. Античність сприймалася як найвищий авторитет, ідеал людської досконалості, у світлі якого оцінювалася сучасність. Найсильніше античність вплинула на освіту, філософію, образотворче мистецтво і літературу.

На перший план у ренесансному неоплатонізмі виступає його гуманістичний зміст.

Гуманізм як ідейна течія[ред.ред. код]

Худ. Юстус ван Гент. Кардинал Віссаріон Нікейський, Лувр, Париж.

Поняття «гуманізм» (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти.

Античність позначилася на формуванні провідної ідейної течії доби Відродження — ренесансного гуманізму. Його журливість (печаль) можна визначити як прояв пристрасного інтересу до земного життя.

Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу існувала не тільки єдність, а й тотожність. Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський громадський діяч і демократ Колюччо Салютаті (1331—1404).

Одну з основних ідей нового гуманістичного світогляду розвинув італійський філософ Піко дела Мірандола (1463—1494), за­значаючи у творі «Промова на гідність людини», що людина сама творить свою долю, вона здатна до безмежного вдосконалення своєї природи.

Велику роль в утвердженні гуманістичних ідей в Європі відіграла Платонівська Академія у Флоренції (1459—1521), яку очолював неоплатонік і світський філософ Марсіліо Фічіно (1433—1499).

Значними досягненнями характеризується художня культура епохи Відродження. Саме в цей період у скарбниці світової літератури з'явилися твори таких митців слова, як Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Мігеля де Сервантеса, Карпіо Лопе де Веги, Джеффрі Чосера ін.

Передвідродження (проторенесанс)[ред.ред. код]

Докладніше: Джотто
Монастир Святого Пантелеймона, Нерезі (біля Скоп'є). Візантійська фреска «Оплакування Христа», 1164 рік.
Худ. Джотто. Вознесіння Св. Івана Богослова, каплиця Перуцці.

Передвідродження ( або проторенесанс з французької ) - важливий етап розвитку італійської культури і мистецтва, який розпочався в надрах пізнього романського стилю і місцевого варіанту готики. За часом - це 13 - 14 ст. Науковий термін «проторенесанс» запропонував швейцарський науковець Я. Буркхардт, що помітив нові тенденції в розвитку мистецтва Італії ще 11-13 століть. На цей період на Аппенінах прийшлися пришвидшення історичного процесу, зростання міст і активності їх мешканців, розвиток ремесел і ремісничих технік, формування комун, успіх проведених антифеодальних реформ.

Формальних змін і внесення призабутих ( античних чи елліністичних ) рис зазнали скульптура, декоративне мистецтво, стінописи. Адже давньоримське надбання, античні техніки і форми ніколи не зникали з обріїв італійської культури. Італійська готика має більш упорядкований і врівноважений характер, ніж у сусідніх народів ( споруди Арнольфо ді Камбіо ). Більш-менш античні риси притаманні «готичній» за часом італійській скульптурі ( Нікколо Пізано, Якопо делла Кверча).

Живопис, починаючи з 12-13 ст., починає відігравати все більш значущу роль в становленні і розвитку європейської художньої культури. Західноєвропейський живопис повільно відходить від статичних, застиглих схем в бік ще несміливого руху, динаміки. До того ж живопис - найбільш пристосований до передачі будь якого сюжету чи відверто умовної ідеї. Візантійська художня традиція ще зберігає привабливість для західноєвропейських художників, але вони вже самі здатні запропонувати нові деталі, нове розуміння простору і часу, нові композиції, бо мало рахуються з жорсткими канонами.

Риси надзвичайності і несхожесті в порівнянні з живописом Візантії отримав і італійський живопис - монументальний та станковий, завдяки зусиллям Джотто, Ченні ді Пепо ( відомішого як Чімабуе ), П'єтро Кавалліні, Дуччо ді Буонінсенья. Спірітуалізм візантійських зразків доповнюють психологізмом і емпіричними пошуками перспективи, спробами відтворити глибину простору на площині стіни ( пізні стінописи Джотто ). Відчутна правдивість, достовірність і своєрідна чуттєвість, драматизм подій були притаманні не тільки персонажам і сценам Джотто або Чімабуе, а і тогочасній літературі ( поезія школи «солодкий новий стиль», Данте ). Передвідродження - як явище мистецтва, мало місце лише в історії Італії. Але його настанови не пропали, а знайшли підтримку і творче продовження в діяльності нових поколінь італійських митців від Мазаччо і Паоло Учелло до Мікеланджело Буонарроті.

Доба Кватрочентіно[ред.ред. код]

Кватроченто — тобто «чотириста», «чотирихсоті роки») — мистецький термін для позначення мистецтва Італії у XV столітті. Охоплює часовий термін приблизно у 100 років (1400–1499), але в творчості деяких майстрів протримався довше за 1499 рік і співіснував з добою так званого Високого Відродження.

Важливі зрушення доби Кватроченто[ред.ред. код]

Кватроченто як століття відзначилося в історії не тільки значними змінами в мистецтві, хоча якісні зміни в архітектурі, живопису, скульптурі мали значний вплив на подальший їх розвиток.

  • Саме на злам XIV—XV століть прийшлися винахід гравюри на папері, а на 1440 рік — європейський початок книгодрукування.
  • Кватроченто — це і значні суспільні потрясіння: завершення Реконкісти в Іспанії, масове вигнання морісків та євреїв з Іспанії (Альгамбрський декрет), європейське відкриття Америки і початок жорстокої її колонізації, зникнення з політичної карти Європи Візантії, масова еміграція греків на континент, зміцнення на територіях Європи позицій Туреччини, війни з якою формуватимуть історію континенту 400 років потому.

Мистецтво XV століття в Італії було логічним продовженням мистецтва попередньої доби і наслідувало настанови та мистецькі проекти в архітектурі навіть майстрів XIII століття. Саме в добу кватроченто було добудовано купол собору Санта Марія дель Фьоре, запроектований Арнольфо ді Камбіо (1245?—1302) у XIII столітті.

Стверджується в реальності і тип універсального майстра, притаманний творчості багатьох відомих митців Італії у найближчі 250—300 років.

Початок XV століття отримав трьох могутніх реформаторів мистецтва Італії, яким будуть наслідувати усі відомі майстри.

В архітектурі — Філіппо Брунеллескі.
В живопису — Мазаччо.
В скульптурі — Донателло.

Медальєрне мистецтво країн Західної Європи доби Відродження[ред.ред. код]

Коштовні італійські фрески[ред.ред. код]

П'єро делла Франческа. Перемога імператора Костянтина над Максенцієм. Базиліка Сан Франческо, Ареццо.
Фреска Мазаччо « Диво з динарієм»
Кастаньо, Таємна вечеря.
Перуджино, Сикстинська каплиця, « Христос передає ключі від рая Апостолу Петру».

На етапі раннього Відродження надзвичайного поширення отримав фресковий живопис. Більшість італійських художників цього періоду - саме фрескісти. Творчість деяких з них ми знаємо тільки завдяки фрескам. Реформи фрескового живопису, розпочаті Джотто, стають школою для поколінь італійських митців. Монастирі змагаються в запрошенні на роботи відомих художників. Фрески-шедеври вкривають як стіни старих, ще готичних споруд, так і нових і в провінціях, і в мистецьких центрах. Фресками прикрашали як церкви, так і палаци, церковні і домашні каплиці, суспільно значущі споруди, як фасади, так і інтер'єри. Сюжети - Старий Заповіт ( Створення Адама ), сцени життя Марії і стасті Христові ( Благовіщення, Таємна вечеря, Поцілунок Юди, Розп'яття, Оплакування Христа ), танок смерти чи її тріумф, алегорії ( Алегорія мудрого правління ), міфічні персонажі ( Геракл, Сівілли ), батальні сцени ( «Перемога імператора Костянтина над Максенцієм»), фіксація подій папського двору ( «Заснування Ватиканської бібліотеки папою Сикстом IV»), значущі події дрібних герцогських дворів тощо.

Серед найбільш значущих фрескові цикли -

Сад доби Відродження в Італії[ред.ред. код]

Первісна ділянка ботанічного сада. Падуанський університет.

В 15 столітті в Італії виникає сад доби відродження. Він водночас відсилав до часів античності, що сприймалась ідеалом, і до сучасності, котра намагалась всіляко скоротити часову дистанцію з бажаною античністю давньоримського варіанта. Водночас засновники садів намагались показати владу людини над рослинами в межах саду. Тому сади італійського відродження відокремлені від середовища мурами, вони невеликі і замкнені. Навіть цей невеликий простір збагачували доріжками, балюстрадами, випадково знайденими скульптурами і декоративними вазами, фонтаном. Садова скульптура втрачає зв'язок з християнством, якщо сад належить гуманістові чи світському володареві. Звідси потяг до алегоричних скульптур, зображень міфічних персонажів і античних героїв. Скульптури сприяли пробудженню історичного почуття, ставали свідоцтвом «міфологічної обізнаності», що сприймалась ознакою культури і шляхетності. В створенні садів діяльно брали участь італійські гуманісти.

Високе Відродження[ред.ред. код]

Докладніше: Браманте
Докладніше: Леонардо да Вінчі
Докладніше: Рафаель Санті
Докладніше: Джорджоне
Докладніше: Тиціан
Докладніше: Тінторетто
Докладніше: Римська школа

Стан в архітектурі[ред.ред. код]

Стан в архітектурі нагадує подібний же майбутніх, а не минулих століть, коли його початок, середина і кінець мало схожі або не схожі між собою, незважаючи на традицію. На розвиток архітектури значно вплинули зміни у світогляді, зміни мистецьких стилів і пришвидшення історичного процесу в Європі в межах навіть одного століття, чого ще не було у 12-14 століттях.

Початок 16 століття[ред.ред. код]

Медальєр Карадоссо, архітектор Донато Браманте, 1506, Національна галерея мистецтв, Вашингтон.
Браманте, проект собору Св. Петра, 1-й варіант споруди.
Церква Мадонна ді Сан Б'яджо, Монтепульчіано, поземний план і західний фасад.

Кінець 15 ст. — і початок 16-го в архітектурі Італії тісно пов'язані з творчістю Донато Браманте. Хронологічно період Високого Відродження був досить коротким. Різні дослідники (в залежності від радикальності оцінок) обмежують його у 15-30 років. Тобто, довгим — він не був, хоча його вплив на митців і мистецтво доби був велетенським.

Термін у 30 років (14901520) достовірніший, бо показує витоки досягнень Браманте і кращі їх зразки. Він отримав посаду головного архітектора папи римського Юлія ІІ і частково перетворив розрізнені, хаотичні, ще середньовічні за характером споруди Ватикану — у єдиний, художньо виразний ансамбль ( двори Ватикану, галереї, бібліотека, театр просто неба, ренесансний сад з партерами — пізніше перебудовано усе, крім фасадів).

Після смерті Браманте у 1514 р. його стилістику в архітектурі вдало продовжували — Рафаель Санті, Антоніо да Сангалло Старший, Бальдассаре Перуцци. В стилістиці Високого Відродження створені і архітектурні начерки Леонардо да Вінчі ( що не займався реальним будівництвом в цей час ), і проекти Мікеланджело, якого примусять займатися архітектурою вельможні замовники пізніше. Термін у 30 років — замалий для будівництва, бо техніка будівництва була ще досить примітивною. Навіть споруди Браманте в Ватикані (корпус бібліотеки) обвалилися і їх відновили у первісних формах пізніше. Споруди Високого Відродження були величні, монументальні, на диво гармонійні — тому за 30 років встигли вибудувати лише невелику їх кількість. Майже всі вони виникли у Мілані (поодинакі зразки) або в самому Римі чи навколо нього, серед них -

  • інтер'єр, церква Санта Марія прессо Сан Сатіро, Мілан (Браманте)
  • Фасади Іонічного дворику, церква Сант Амброджо, Мілан (Браманте)
  • Палаццо Канчеллерія, Рим (бригада архітекторів)
  • Темп'єтто, храмик-ротонда у дворику монастиря Сан П'єтро ін Монторіо, Рим (Браманте)
  • Двір Бельведера, Ватикан, Рим (Браманте)
  • перший проект собору Св. Петра, Рим (не здійснено, проект Браманте істотно перероблено і змінено)
  • церква Санта Марія делла Консолаціоне, Тоді
  • Церква Сан Б'яджо (Монтепульчіано) (Церква Мадонна ді Сан Б'яджо, арх. Антоніо да Сангалло старший)
  • фасади трьох палаців, Рим (Рафаель Санті)
  • палаццо Пандольфіні, Флоренція (проект, Рафаель Санті)
  • вілла Мадама, (початок споруди, Рафаель Санті, покинута недобудованою)

Живопис в період 1490—1520 рр.[ред.ред. код]

Пізній автопортрет Доменіко Гірляндайо, фреска, 1488 р.

В період 1490—1520 рр. живопис Італії переживає справжній розквіт і вищу фазу свого розвитку. Ще в повну силу працюють талановиті представники кватроченто — Доменіко Гірляндайо, Сандро Боттічеллі, Перуджино, Джованні Белліні. Але підросла і активно захоплює провідні позиції в мистецтві нахабна нова генерація митців, що мало рахується з живими авторитетами нещодавнього мистецького минулого. Їх значно менше, ніж майстрів 15 століття (кватроченто за італійцями), але їх обдарованість і майстерність — майже недосяжні. Їх перелік не перевищує і 10 осіб, але всі вони — велетенські таланти, титани Відродження, серед яких -

Пізнє Відродження в Венеції додасть ще постаті Паоло Веронезе та Тінторетто.

Вже за життя цих майстрів їх твори стануть взірцями, а картини Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, фрески Рафаеля в Ватикані, картини Джорджоне, портрети роботи Тиціана і Тінторетто стануть школою для поколінь художників як у самій Італії, так і далеко за її межами, якому б століттю чи мистецькому напрямку вони б не належали.

Портретний живопис різних шкіл[ред.ред. код]

Венеціанський живопис 16 століття[ред.ред. код]

Паоло Веронезе. «Оплакування Христа», Ермітаж.

Італійські керамічні центри[ред.ред. код]

Кераміка Бернара Паліссі (бл.1510-1589)[ред.ред. код]

Докладніше: Бернар Паліссі
Б. Паліссі. «Поліхромний горщик», фаянс доби маньєризму, Музей Вікторії й Альберта, Лондон.

Глеки з бородачами Німеччини[ред.ред. код]

Глек з бородачем, Кельн. Музей Вікторії й Альберта, Лондон, до 1550 року.

Друкована графіка доби Відродження[ред.ред. код]

Якоб Бінк. Гравюра «Смерть вражає вояка-найманця».

Вплив Відродження на культуру в Україні[ред.ред. код]

Костел і монастир бернардинів (Львів). Бічний, південний фасад в стилі Відродження.
Арх. Павло Римлянин. Костел і монастир бернардинів (Львів). Частина західного фасаду, вибудована архітектором.
Погруддя Варвари Радзивілл доби Відродження.Замок Олесько.
Каплиця Боїмів у Львові (1609—1615) — пам'ятка пізнього ренесансу в Україні.

У мистецтві Ренесанс — назва стилю, що прийшов на зміну готиці, в Україні - на початку XVI — пол. XVII ст., за доби розвитку міст і зростання міщанського стану. Пам'ятки Ренесансу характерні насамперед для західної області України, зокрема для Львова, до якого приїздили кваліфіковані майстри з мистецьких центрів Італії (Кастіліо Петро, Італієць Петро, Красовський Петро, Римлянин Павло й ін.) і Німеччини (Пфістер Йоганн, Горст Генріх, Шольц Гануш та ін.). Елементи Ренесансу помітні в перебудові (у Кам'янці-Подільському, Меджибожі — 1545) і будові замків (Сенявських у Бережанах — 1534 — 55, С. Конецпольського у Підгірцях та ін.). Свідоцтвом раннього Ренесансу є кам'яниця Орсеттіх у Ярославі (1570), синагога в Сатанові (1532) й ін. Львів після пожежі 1527, яка знищила будови візантійської і готичної доби, відбудувався у стилі Ренесансу: «Чорна кам'яниця» (1577), дім Корнякта (1580) в Ринку, ансамбль Братсько-Успенської церкви з каплицею Трьох Святителів і вежею, монастир-фортеця Бенедиктинок з лоджиєю (1595), синагога Золотої Рози (Ренесанс у поєднанні з готикою, 1582), каплиці Боїмів і Кампіянів — початок 17 ст., костьол Бернардинів (Ренесанс з маньєризмом, 1600-30). Зразком пізнього Ренесансу, що переходить у бароко, є Іллінська (Богданова) церква в Суботові (1653). Деякі елементи Ренесансу мали також перебудовані церкви старокняжої доби в Києві, Чернігові та ін. Поряд з мурованим будівництвом і з певною аналогією до нього розвинулося дерев'яне церковне будівництво (церква св. Духа в Потеличі, святого Юра і Воздвиженська в Дрогобичі, собор Благовіщення в Ковелі, Крехівський монастир й ін.). Прикладом містобудування доби Ренесансу за принципами регулярного плану можуть бути Жовква (будівничий А. Прихильний) і Броди (архітектор Дель'Аква, інженер Боплан).

У скульптурі Ренесанс дав спроби реалізму у лежачих або напівлежачих постатях на саркофагах (К. Рамультової у Дрогобичі, О. Ванька-Лагодовського в Уневі (1573), князя К. Острозького у Києві (1579), дітей Даниловичів у Жиравці (1580) та ін.), у рельєфах на кам'яних плитах і погруддях. Декоративна різьба почала розвиватися у Львові. Німецько-нідерландські й італійські каменярі-різьбарі застосували форми Ренесансу в оздобленні фасадів, обрамлень вікон і входів та інтер'єрів («Чорна кам'яниця»). Шедевром архітектурно-декоративного різьблення доби Ренесансу є портал каплиці Трьох Святителів. У добу Ренесансу збагатилася дерев'яна різьба — вівтарна й іконостасна (у церкві св. П'ятниць у Львові, св. Духа в Рогатині, у Молчанському і Спасо-Преображенському соборах у Путивлі й ін.). В іконах Ренесанс відбився тільки спорадично, але його сліди ще помітні на початку 18 ст. (Богородчанський іконостас 1705). Зате Ренесанс спричинився до емансипації портрета (К. Корнякта, В. Лянґиш), а ще більше помітний у графіці й мініатюрі (Пересопницьке євангеліє — 1550 — 61), а також у друкарстві.

У декоративно-ужитковому мистецтві впливи Ренесансу позначилися у декорі золотарських виробів — посуду, предметів церковного призначення (оправа євангелія так званого Горностаєвого — 1542), зброї (церемоніальний меч львівських війтів), ювелірних прикрас тощо. Також відомий стиль Ренесансу у мебльовому мистецтві, кераміці, гаптуванні й вишиванні шовком, у яких в орнаментиці мотиви візант. трилисника замінено акантом, гранатом, лілеями, часто поряд місц. флори.

Для доби Ренесансу як на заході, так і у слов'янських країнах, зокрема в Україні, характеристичний синкретизм — сполучення теоретичних думок з галузі філософії, теології, політики і конкретних наук з гарною літературною формою (поетичною або реторичною).

У літературі й науці, поруч з тенденцією відродити культуру античності (так, як її тоді розуміли), йшли намагання культивувати людську індивідуальність, що мусить бути звільнена від авторитетів традиції, переживати й думати незалежно від них. При сильних ще традиціях середньовіччя в 16 ст., знання латинської мови, яка в навчанні стала поруч із грецькою, спричинилося до знайомства з новою латинською літературою, яка головно завдяки діяльності гуманістів-чужинців (Конрад Цельтес, Каллімах та ін.) почала розповсюджуватися в Польщі й Литві та на західноукраїнських землях, у Львові, де якийсь час перебував Каллімах, прибулий з Константинополя. У Польщі видатними представниками Ренесансу 15 — 16 ст. були учені і письменники українського роду: Лука із Русі, автор виданого у Кракові 1522 року підручника епістолографії, Павло Русин із Кросна (кін. 15 — поч. 16 вв.), Станислав Оріховський (Оріховій Роксолян) з Оріхович близ Перемишля (1513 — 66), Шимон Шимонович зі Львова (1557 — 1629) та ін. В Україні засвідчене знайомство з поетикою Ренесансу, вплив граматичних творів розпочався на українських словниках і граматиках 16 ст., у творах українських письменників, а ще більше на початку 17 ст. зустрічаються згадки про авторів Ренесансу (Еразма Ротердамського, Джордано Бруно, Кардана та ін.). Латинськими працями користувалися й українські полемісти 16 ст., іноді згадки про авторів Ренесансу трапляються й у 18 ст.Г. Сковороди). В Острозькій академії навчання включало знайомство з вченими Ренесансу. З красного письменства відомий український переклад однієї новели з «Декамерону» Боккаччо і новий переклад «Олександрії» та кілька дрібних опусів. Літературна творчість І. Вишенського стилістично була вже переходовим явищем до бароко.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде життя»-«НТШ»; 1954—1989, 1993—2000.
  • Чижевський Д. Ренесанс та Реформація, у Історії украшательство літератури. Нью-Йорк 1956.
  • Лазарев В.Н. Происхождение итальянского Возрождения, 1956—59
  • Лазарев В.Н. Старые итальянские мастера, 1972
  • Всеобщая история искусств, Т ІІІ, М, «Искусство», 1962, с. 7-218
  • Искусство раннего Возрождения. — М.: Искусство, 1980. — 257 с.
  • История искусства: Ренессанс. — М.: АСТ, 2003. — 503 с.
  • Яйленко Е. В. Итальянское Возрождение. — М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2005. — 128 с.
  • Данилова И.Е. Итальянская монументальная живопись, М, «Изобразительное искусство», 1970
  • «История зарубежного искусства». (Под редакцией Кузьминой М. Т., Мальцевой Н. Л.), М. «Искусство», 1971
  • Голенищев-Кутузов И. Н. Гуманизм у восточных славян (Украина и Белоруссия). М. 1963.
  • Голенищев-Кутузов И. Н. Итальянское Возрождение и славянские литературы XV—XVI веков. М. 1903.
  • Січинський В. Історія українського мистецтва. І том: Архітектура. Нью-Йорк 1956.
  • Мистецтво 'XIV — першої половини XVII ст.' в Історії українського мистецтва, в 6 тт., т. II. К. 1967.
  • Овсійчук В. Ансамбль Руської вулиці. Л. 1972.
  • Рудольф Н., Лесина Н. Каплиця Боїмів. Л. 1972.
  • Свєшнікова І. Будинок Корнякта. Л. 1972.