Дубровницька республіка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Respublica Ragusina (ла)
Dubrovačka Republika (хорв)
Repubblica di Ragusa (іт)
Дубровницька республіка
Республіка і протекторат Візантії, а після Венеції, Угорщини, Габсбурзької монархії та Османської імперії
Візантійська імперія Flag of PalaeologusEmperor.svg
1358 – 1808 Іллірійські провінції Flag of France.svg
Прапор Герб
Прапор Герб
Розташування Ragusa
Кордони Дубровницької республіки 1426
Столиця Ragusa (Дубровник)
42°39′ пн. ш. 18°04′ сх. д. / 42.650° пн. ш. 18.067° сх. д. / 42.650; 18.067
Мови Латинська (офіційна до 1472), Далматинська, Хорватська, Італійська
Релігії Римо-Католицька Церква
Форма правління Республіка
дуче
 - 1808 Август Мармонт
Історичний період Ренесанс
 - Заснування міста 614
 - Засновано 1358
 - Четвертий хрестових похід
    (венеціанське вторгнення)
 
1205
 - Задарський договір 27 червня, 1358
 - османська протекція з 1458
 - Сосюзеренітет з 1684
 - Вторгнення Франції 31 січня, 1808
 - Анексія Францією 14 жовтня 1808
Площа
 - 1808 (?) 1500 км2
Населення
 - 1808 (?) 30 000 осіб
     Густота 20 осіб/км² 
Валюта Дукат Рагузи

Дубро́вницька респ́убліка (хорв. Dubrovačka republika, лат. Respublica Ragusina, італ. Repubblica di Ragusa) — місто-держава на узбережжі Адріатичного моря, що існувало з XI століття до 1808 року. Столицею республіки було місто-порт Дубровник, окрім якого територія держави включала далматинське узбережжя від Неуму до Боки Которської, півострів Пельєшац і острови Ластово, Млет і ряд інших невеликих острівців довкола столиці.

Виникнувши як центр морської і сухопутної торгівлі з Балканами, Дубровницька республіка досягла піку своєї могутності в XVXVI століттях, коли вона стала одним з головних посередників в економічних стосунках Османської імперії і європейських держав. Попри те, що переважна більшість населення були слов'янами, суспільно-політичне життя і правляча еліта республіки перебувала під сильним італійським впливом, а офіційною назвою держави було похідне до латини Республіка Рагуза. У різні періоди Дубровник визнавав номінальний сюзеренітет Угорщини, Османської імперії і Австрії, проте фактично залишався незалежним. Структура управління республіки забезпечувала неможливість концентрації влади в одних руках, завдяки чому інколи Дубровник називають першою в Європі демократичною державою. У 1806 році територію Дубровника окупували війська Наполеона, в 1808 році республіка була скасована і приєднана до Франції. В наш час[Коли?] ці землі складають найпівденнішу частину Хорватії.

Рання комуна (VII століття—1205)[ред.ред. код]

У VII столітті (згідно з традицією — в 614 р.) біженці із зруйнованого слов'яно-аварським вторгненням міста Епідавру заснували на невеликому острові біля далматинського узбережжя місто Рагуза. Поруч, на материку, знаходилося слов'янське поселення Дуброва, що пізнє злилося з Рагузою в єдине ціле, а засипаний між островом і материком канал став центральною вулицею міста — Страдуном. Довгий час Дубровник був невеликим поселенням із змішаним слов'яно-романським населенням під верховною владою Візантії і входив в склад феми Далмація. Прилеглі материкові землі були зайняті під виноградники, за які жителі міста платили дань сусіднім слов'янським князям Травунії і Захумл'я. Процес християнізації в Дубровнику був досить швидким і характеризувався сильним впливом папи римського. Вже в 1022 р. місто стало центром самостійного католицького архієпископства.

У XI — XII століттях унаслідок загального економічного підйому в середиземномор'є розвиток Дубровника як торгівельного і ремісничого центру прискорилося. Зручні шляхи зв'язку з внутрішніми регіонами Балкан і, по морю, зі всією Європою сприяли перетворенню міста на важливий центр посередницької торгівлі, а також ремісничого виробництва (перш за все, суднобудування і деревообробки). Особливе значення мали торгівельні зв'язки Дубровника з сусідніми слов'янськими князівствами. Після перемоги дубровчан над військами сербського князя Стефана Немані в 1186 р. був підписан перший договір про дружбу і свободу торгівлі в сербських землях. У 1189 р. аналогічна угода була підписана з Боснією (у ньому вперше згадана слов'янська назва міста — Дубровник). У 1192 р. імператор Ісаак II Янгол надав дубровницьким купцям право безмитної торгівлі у Візантії. Потім були підписані торгові угоди з італійськими комунами.

Одночасно посилилася боротьба між різними державними утвореннями за владу в Далмації. У 866—867 рр. Дубровник облягав арабський флот, в 922 р. місто захопили болгари. З кінця X століття в регіоні посилилася економічна і політична роль Венеції. У 948 р. венеціанці спробували завоювати Дубровник, проте зазнали поразки. Згідно з легендою, ця перемога дубровчан була взята завдяки втручанню святого Блеза, який пізніше став заступником міста. У 1000 Венеції вдалося на деякий час захопити Дубровник. Пізніше на ці землі висунуло претензії сильне норманнське королівство в Південній Італії. В результаті Дубровник був вимушений лавірувати між Візантією, Венецією, Сицилійським королівством, визнаючи сюзеренітет то однієї, то іншої сторони, що сприяло зміцненню самостійності міста. У 1205 р., після падіння Константинополя, Дубровник перейшов під владу Венеції.

Під владою Венеції (1205—1358)[ред.ред. код]

Після приєднання Дубровника до володінь Венеціанської республіки на морську торгівлю міста були накладені ряд обмежень. В той же час заохочувалася сухопутна торгівля із слов'янськими державами Балканського півострова. Розширення торгівельних зв'язків Дубровника з Сербією, Боснією і Болгарією сприяло економічному прогресу в цих державах в XIII—XIV століттях. У цей період Дубровник став найбільшим торгівельним центром Східною Адріатіки, через який здійснювалися торгівельні зв'язки Європи з Балканами. Із слов'янських держав через Дубровник вивозилася, головним чином, продукція сільського господарства і хутра, а ввозилася зброя, скляні і металеві вироби. Найбільшу статтю доходу міста складала торгівля сіллю. Особливо міцними були позиції дубровницьких купців в Сербії, де їм були надані багаточисельні торгівельні привілеї і монополії на розробку надр (у тому числі шахти по видобутку дорогоцінних металів). Поселення дубровчан виникли у всіх крупних містах балканських держав, причому ці колонії користувалися правами внутрішньої самоврядування. Одночасно розвивалася торгівля Дубровника з Венецією, де товари дубровніцких купців були звільнені від мита.

Coat of arms of Dalmatia.svg

Історія Далмації

Античність
Іллірія
Далмати
Далмація (Римська провінція)
Середньовіччя
Приморська Хорватія
Середньовічні Далмацькі князівства
Паганія
Дубровницька республіка
Рання сучасна історія
Полицька республіка
Хварське повстання
Іллірійські провінції
Королівство Далмація
20-те сторіччя
Приморська бановина
Далмацька битва

В період венеціанського панування система міського управління Дубровника остаточно сформувалася за зразком італійських комун. У місті були сформовані Велика рада — найвищий законодавчий орган, Мала рада — найвищий виконавчий орган, сенат і колегія консулів. Структура і функції цих органів в значній мірі копіювали аналогічні венеціанські установи. Пріор комуни отримав титул князя (ректора) і був формальним главою міської самоврядування Дубровника, підкоряючись Великій Раді Венеціанської республіки. На відміну від італійських міст, в Дубровнику була досить слабка майнова диференціація, що привело до складання лише двох суспільних прошарків — нобілітету і пополанів. Нобілі (патриції) зосередили в своїх руках велику торгівлю і встановили монополію на владу в місті: у 1235 р. доступ у Велику раду Дубровника був закритий для нових членів, що сформувало вузьку правлячу олігархію. Іншою особливістю дубровницької комуни стало збереження сильного античного впливу: тісний полісний зв'язок міста з околицями, відсутність плати за заміщення посад, рівний розподіл новопридбаних земель між нобілями. Система подестату, характерна для італійських комун цього періоду, в Дубровнику не склалася.

У XIII столітті почалося розширення території Дубровника. Місто придбало острів Ластово, в 1333 р. викупив в Сербії півострів Пельєшац, а в 1345 р. приєднало острів Млєт.

Дубровницька республіка в період розквіту[ред.ред. код]

Незалежність (1358—1458)[ред.ред. код]

Після поразки Венеції від угорського короля Лайоша Великого по Задарському договору 1358 Далмація разом з Дубровником перейшла під сюзеренітет Угорщини. 27 червня 1358 р. між рагузським архієпископом Джованні Саракой і Лайошом I були погоджені конкретні форми влади угорського короля над Дубровником. Влада Угорщини, що практично не мала флоту, була чисто номінальною, а вся повнота влади в місті перейшла місцевому нобілітету.

У цей період різко посилюється значення Дубровника як ремісничого центру. У місто переселилися безліч ремісників з Італії, відбувалася спеціалізація і удосконалення ремесла, орієнтованого на експорт, перш за все збройової справи і сукноробства. У дубровницьких майстернях активно використовувалася наймана праця. Дубровник став єдиним містом Далмації по рівню розвитку ремесла на рівні італійських комун. Проте в Дубровнику не склалася класична цехова структура ремесла. Ремісники об'єднувалися в релігійні корпорації — братерства, що не мають впливу на політичну систему республіки.

Звільнення з-під влади Венеції також сприяло зростанню морської торгівлі і процвітанню міста. Дубровник перетворився на центр грошових операцій і кредитування балканських государів. Незважаючи на низку військових конфліктів із Сербією і Боснією, республіка в цілому зберігала добрі стосунки зі своїми сусідами, одночасно продовжуючи розширювати свою територію: у 1399 р. було приєднано Дубровницьке примор'я (до Пельешаца), в 1419—1426 рр. — область Конавлі з містом Цавтат, а потім узбережжя до Боки Которської. Дубровник став також одним з головних центрів работоргівлі в Східному Середземномор'ї (торгівля рабами була заборонена лише в 1416 р.).

У XIV—XV століттях швидко збільшувалося населення республіки, головним чином за рахунок імміграції з балканських держав. До кінця XV століття чисельність населення Дубровника склала близько 20 тисяч чоловік. Завдяки припливу слов'ян значення романського елементу в етнічному складі населення стало падати. Проте мовою правлячої еліти залишалася італійська (з 1492 р. вона замінила, як офіційну мову, латин), зберігалася церковна залежність від Риму, і тісні зв'язки з італійськими містами. Система управління республікою також була заснована на міському праві італійських комун. Влада продовжувала залишатися в руках вузької олігархії декількох десятків сімей нобілей, проте соціальних конфліктів в цей період не відмічено.

Встановлення сюзеренітету Османської імперії (XV—XVI ст.)[ред.ред. код]

Історична частина Дубровника

В кінці XIV століття з'явилася турецька загроза для існування Дубровницької республіки. Османська імперія поступово захоплювала балканські держави, наближаючись до кордонів Дубровника. У місто почався масовий приплив слов'янських біженців, велися фортифікаційні роботи і в прискореному темпі зводилися зміцнення на підступах до Дубровнику. Місто стало однією з найпотужніших фортець на Балканах. Одночасно правляча еліта держави почала проводити політику заспокоєння. Вже в 1430-х рр. була підписана перша торгова угода Дубровника і Османської імперії. У 1458 р. республіка офіційно визнала сюзеренітет султана і зобов'язалася сплачувати дань, замість чого її була надана свобода торгівлі на території імперії. У 1481 р. розмір дані був підвищений до 12 500 дукатів на рік. Проте залежність республіки від Османської імперії була украй слабка і фактично обмежувалася сплатою дані. Навпаки, надання виняткових привілеїв дубровницьким купцям в імперії створило сприятливі умови для подальшого розвитку міста і його торгівлі. Дубровник став основним торгівельним каналом Османської імперії на Адріатиці, а поселення дубровчан в турецьких містах на Балканах зберегли широку автономію і фактично монополізували торгівельну діяльність в регіоні. Дубровницькі судна мали право плавання по Чорному морі, закритому для кораблів інших країн. Посередницька торгівля між Османською імперією і італійськими державами стала головною сферою економіки міста.

Залежність економіки республіки від торгівлі з Османською імперією зумовила політику нейтралітету, займаєму Дубровником під час військових конфліктів турок із західними державами. Нейтралітет дозволяв продовжувати торгівельні стосунки з обома воюючими угрупуваннями і сприяв розширенню сфери дубровницької торгівлі, що тепер включає Єгипет, Сирію і Іспанію. У всіх великих портах Середземного моря були створені постійні представництва республіки. Флот Дубровника перевищив 200 кораблів. Навіть коли в кінці XVI століття під натиском папи римського республіка надала свій флот в розпорядження Іспанії для боротьби з мусульманськими піратами і васалами Порти, Османська імперія не виступила проти, бажаючи використовувати Дубровник для продовження торгівлі з європейськими державами. Економічна і військова потужність Дубровніцкої республіки, підтримуваної турками, дозволила їй стати головним суперником Венеції в Середземному морі і Адріатиці.


Занепад Дубровницької республіки (XVII—XVIII ст.)[ред.ред. код]

З кінця XVI століття почався процес зниження торгівлі Дубровника і занепаду республіки, викликаний великими географічними відкриттями, переміщенням європейських торгівельних шляхів в Атлантичний океан, зростанням конкуренції французських, голандських і англійських купців на морі, а слов'янських і грецьких — на Балканах. Різко загострилися відносини з Венецією, яка розгорнула боротьбу за розширення своїх позицій на Адріатиці і намагалася витіснити Дубровник з турецького ринку. Венеціанська республіка перешкоджала дубровницькій торгівлі з Італією і почала стягувати мита за провезення товарів по Адріатичному морю. У 1602 р. венеціанці організували повстання проти влади Дубровника на острові Ластово. У 1630—1633 рр. між Дубровником і Венецією спалахнув військовий конфлікт за контроль над островом Локрум. Дубровницька республіка була вимушена все більше орієнтуватися на Османську імперію, без підтримки якої боротьба з Венецією була неможлива. В результаті в XVII столітті Дубровник став найвірнішим серед європейських держав союзником турків.

Під час Кандійської війни (1645—1669) торгівельна діяльність Дубровника дещо пожвавилася, проте союз республіки з Портою викликав напади на її територію хорватських ускоків і чорногорців, що розорили прибережні області Дубровника. У 1667 р. в місті стався великий землетрус, який забрав життя понад 5 000 чоловік і зруйнував більшість будівель міста. Поступово місто було відбудоване, проте воно всеж почало занепадати. Ослабленням Дубровника скористалася Венеція, що підсилила тиск на республіку, пропонуючи їй своє заступництво. Дубровнику довелося в 1684 р. номінально визнати сюзеренітет імператора Священної Римської імперії і короля Угорщини Леопольда I, бажаючи використовувати його проти домагань Венеції. Коли в 1694 р. венеціанська армія окупувала Требин'є і Герцеговину, відрізавши таким чином республіку від території Османської імперії, імператор домігся виведення військ Венеції. Проте, в 1699 р., згідно з умовами Карловицького миру, Далмація перейшла під владу Венеції. Щоб не дати можливості венеціанцям в майбутньому атакувати Дубровник з суходолу, республіка поступилася двома невеликими ділянками своєї території Османській імперії, відмежувавшись таким чином від венеціанських володінь на материку. Одна з цих ділянок, на північному кордоні довкола містечка Неум зараз є єдиним виходом Боснії і Герцеговини до Адріатики.

В кінці XVII—XVIII столітть економіка Дубровницької республіки зазнала повного занепаду. Практично повністю припинилася підприємницька і торгівельна діяльність Дубровника на Балканах і в Леванті, деяке значення зберегло лише перевезення іноземних вантажів по Адріатиці. В середині XVIII століття, з кінцем венеціанського панування в Середземномор'ї, дубровницька торгівля дещо пожвавилася, проте вона не могла витримати конкуренції Франції, що отримала особливі привілеї в Османській імперії. У період російсько-турецької війни 1768—1774 р. республіка виступила на стороні Порти й надала свій флот для ведення військових дій проти Росії. Але в 1775 р. до гавані Дубровника увійшла велика ескадра графа Олексія Орлова. Вважається також, що Дубровник був першою європейською державою, яка визнала в 1776 р. незалежність США.

Політичний устрій республіки в XVII—XVIII століттях залишався незмінним. Зберігалася монополія нобілітету на владу. Верхівка пополанів, що не мала доступу до управління, створила дві закриті релігійно-політичні організації: братерство Святого Антуана (великі купці-судновласники і найбільш спроможні городяни) і братерство Святого Лазаря (торговці зі Сходом). Після землетрусу 1667 р. чотири сім'ї з братерства Святого Антуана дістали доступ у Велику раду, проте реального злиття нової пополанської верхівки і нобілітету не сталося.

Падіння республіки (початок XIX століття)[ред.ред. код]

У 1806 р. Дубровник оточили російсько-чорногорські війська, які протягом декількох місяців бомбардували місто. Коли до Дубровника підійшов французький флот, республіка капітулювала перед французами. До міста увійшли війська Франції на чолі з Наполеоном. У 1808 р. Дубровницька республіка була скасована, а її територія увійшла до складу Іллірійських провінцій, підлеглих безпосередньо Франції. Французького маршала Огюст Мармон було оголошено герцогом Рагузи. У 1814 р. до міста увійшли австрійські війська генерала Тодора Мілутиновича, підтримані англійським експедиційним корпусом. Французька адміністрація була ліквідована. За рішенням Віденського конгресу в 1815 р. Дубровник був приєднаний до Австрійської імперії. і увійшов до складу коронної землі Королівство Далмація. Спроби дубровницького нобілітету відтворити республіку в 1815 р. провалилися.

Система управління[ред.ред. код]

Система управління Дубровницької республіки була побудована на олігархічному принципі: вся влада належала вузькій групі нобілітету, якою протистояла основна маса городян—пополанів, що не мали жодного впливу на формування органів влади і що не брала участь в політичній діяльності. У XVI—XVII ст. верхівка пополанів (торговці-судновласники) відокремилася в окремий шар громадян, члени якого дістали можливість обіймати дрібні муніципальні посади, а після землетрусу 1667 р. декілька сімей городян було допущено у Велику раду. Станові кордони між нобілітетом, громадянами і пополанами були дуже жорсткими, між станові шлюби були строго заборонені. Про обмеженість кола осіб, що мають доступ до влади, говорять дані про склад Великої і Малої ради республіки: у 1802 р., члени якого дістали можливість обіймати дрібні муніципальні посади, а після землетрусу 1667 р. декілька сімей городян було допущено у Велику раду. Наприклад, 6 з 8 членів Малого і 15 з 20 членів Великої ради представляли 11 найзнатніших дубровницьких родин, а половина з князів Дубровника останніх восім років існування республіки була вихідцями з 5 родин нобілей.

Структура органів управління Дубровницкої республіки багато в чому копіювала венеціанську модель державного устрою. Найвищим законодавчим органом була 'Велика рада' (лат. consilium Maior, хорв. Veliko vijeće — Велике віче), в який входили всі представники нобілітету Дубровника, що досягли 18 років. Цей орган ухвалював закони, обирав князя, вибирав і затверджував суддів, митників, консулів і інших муніципальних чиновників, вирішував державно-правові і конституційні питання. Велика рада формувала 'Сенат' (лат. consilium rogatorum) з 45 членів, старше 40 років, що обиралися на один рік. Саме він володів найбільшою владою в республіці. На відміну від італійських комун, організація Сенату перешкоджала встановленню домінування однієї сім'ї (як Медичі у Флоренції або Скалігери в Вероні), проте практично всю історію існуванню цього органу найбільший вплив в ньому мали члени родини Сорго.

'Мала рада' (лат. consilium Minor, хорв. malo vijeće — Мале віче) був виконавчим органом, що складався з 11 членів (після 1667 р. — з 7), вибираних князем із складу Великої ради на 1 рік. 'Князь' (лат. rector — Ректор) здійснював керівництво виконавськими органами влади, головував на Великій і Малій раді і виконував представницькі функції. Князь обирався Великою радою, причому термін його повноважень становив лише один місяць, а повторно він міг переобратися лише через два роки. Вплив князя був чисто номінальним, а малий термін його повноважень перешкоджав концентрації влади в республіці в руках однієї людини. Цей факт дозволяє деяким істориками[1] вважати Дубровницьку республіку першою демократичною державою в Європі, хоча її «демократія» відносилася лише до декількох десятків аристократичних родин країни. Проте на прапорі республіки було накреслено слово «'libertas'» (лат. свобода), а над входом у фортецю Сан-Лоренцо перед міськими стінами Дубровника було написано девіз «'non bene pro toto libertas venditur auro'» (лат. свобода не продається ні за яке золото).

Мови і етнічний склад[ред.ред. код]

Етнічний склад населення Дубровника був досить строкатим. На ранніх етапах історії переважало, мабуть, романське населення, яке власне і заклало основу полісно-комунальної суспільно-політичної структури республіки. Проте значення слов'янського елементу, досить значне вже з моменту об'єднання поселень Рагуза і Дуброва, неухильно зростало і, ймовірно, вже в XII—XIII століттях стало превалювати. З початком турецьких завоювань в місто спрямувалася нова хвиля слов'янських переселенців з Балкан, яка забезпечила перетворення Дубровника в переважно слов'янське місто, хоча соціально-економічна вага колоністів з Італії (передусім серед висококваліфікованих ремісників і великих торговців) була також значною. Дубровницькі слов'яни були змішаного хорвато-сербського походження.

Офіційною мовою Дубровницької республіки спочатку була латин. У 1472 Сенат Дубровника затвердив як мову обговорень і державних актів італійську мову. Італійська до того часу вже стала мовою верхівки городян, раніше всього нобілітету, що сконцентрував в своїх руках всю повноту влади в республіці. Попри те, що переважне число нобілей були етнічно слов'янами, вони використовували італійську мову і орієнтувалися на культуру італійських міст-держав, що служило одним із способів демонстрації своєї відособленості від маси незнатних городян, що говорили на місцевому діалекті хорватської мови. У ранні періоди історії Дубровника використовувався також далматинська мова романського походження. Збереглися декілька документів, написаних на рагузському діалекті далматинської мови, які датуються XIII століттям. З витісненням романського населення Дубровника слов'янами значення далматинської мови впало, і до XVI століття ця мова вийшла з вжитку в республіці. Що стосується хорватської мови, то її підйом розпочався в XV столітті, коли частина дубровницької аристократії і священнослужителів стала перекладати літературу з латинської і італійської мов на місцевий варіант хорватської. Так в 1597 р. дубровницький поет Доменико Златаріч переклав на хорватську трагедію Софокла «Електра». Пізніше хорватська мова використовувалася в творчості цілої плеяди дубровницьких письменників і поетів: Бернардіна Павловича, Якова Мікалі, Іоакима Стуліча і інших. Роботи цих авторів, написані на дубровницькому варіанті хорватської мови, зіграли значну роль в розвитку хорватської літератури і складанні сучасних стандартів хорватської мови. Істотно, що після падіння Дубровницької республіки і входження міста в склад Австрійської імперії, саме Дубровник став центром руху за возз'єднання Далмації з банською Хорватією, тоді як вплив італійського Іредентизму був, в порівнянні з іншими містами Далмації, незначним.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Фрейденберг М. М. Дубровник і Османська імперія . М., 1989

Джерела[ред.ред. код]