Дубровницька республіка
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Дубро́вницька респ́убліка (хорв. Dubrovačka republika, лат. Respublica Ragusina, італ. Repubblica di Ragusa) — місто-держава на узбережжі Адріатичного моря, що існувало з XI століття до 1808 року. Столицею республіки було місто-порт Дубровник, окрім якого територія держави включала далматинське узбережжя від Неуму до Боки Которської, півострів Пельєшац і острови Ластово, Млет і ряд інших невеликих острівців довкола столиці.
Виникнувши як центр морської і сухопутної торгівлі з Балканами, Дубровницька республіка досягла піку своєї могутності в XV—XVI століттях, коли вона стала одним з головних посередників в економічних стосунках Османської імперії і європейських держав. Попри те, що переважна більшість населення були слов'янами, суспільно-політичне життя і правляча еліта республіки перебувала під сильним італійським впливом, а офіційною назвою держави було похідне до латини Республіка Рагуза. У різні періоди Дубровник визнавав номінальний сюзеренітет Угорщини, Османської імперії і Австрії, проте фактично залишався незалежним. Структура управління республіки забезпечувала неможливість концентрації влади в одних руках, завдяки чому інколи Дубровник називають першою в Європі демократичною державою. У 1806 році територію Дубровника окупували війська Наполеона, в 1808 році республіка була скасована і приєднана до Франції. В наш час[Коли?] ці землі складають найпівденнішу частину Хорватії.
Зміст |
Рання комуна (VII століття—1205) [ред.]
У VII столітті (згідно з традицією — в 614 р.) біженці із зруйнованого слов'яно-аварським вторгненням міста Епідавру заснували на невеликому острові біля далматинського узбережжя місто Рагуза. Поруч, на материку, знаходилося слов'янське поселення Дуброва, що пізнє злилося з Рагузою в єдине ціле, а засипаний між островом і материком канал став центральною вулицею міста — Страдуном. Довгий час Дубровник був невеликим поселенням із змішаним слов'яно-романським населенням під верховною владою Візантії і входив в склад феми Далмація. Прилеглі материкові землі були зайняті під виноградники, за які жителі міста платили дань сусіднім слов'янським князям Травунії і Захумл'я. Процес християнізації в Дубровнику був досить швидким і характеризувався сильним впливом папи римського. Вже в 1022 р. місто стало центром самостійного католицького архієпископства.
У XI — XII століттях унаслідок загального економічного підйому в середиземномор'є розвиток Дубровника як торгівельного і ремісничого центру прискорилося. Зручні шляхи зв'язку з внутрішніми регіонами Балкан і, по морю, зі всією Європою сприяли перетворенню міста на важливий центр посередницької торгівлі, а також ремісничого виробництва (перш за все, суднобудування і деревообробки). Особливе значення мали торгівельні зв'язки Дубровника з сусідніми слов'янськими князівствами. Після перемоги дубровчан над військами сербського князя Стефана Немані в 1186 р. був підписан перший договір про дружбу і свободу торгівлі в сербських землях. У 1189 р. аналогічна угода була підписана з Боснією (у ньому вперше згадана слов'янська назва міста — Дубровник). У 1192 р. імператор Ісаак II Янгол надав дубровницьким купцям право безмитної торгівлі у Візантії. Потім були підписані торгові угоди з італійськими комунами.
Одночасно посилилася боротьба між різними державними утвореннями за владу в Далмації. У 866—867 рр. Дубровник облягав арабський флот, в 922 р. місто захопили болгари. З кінця X століття в регіоні посилилася економічна і політична роль Венеції. У 948 р. венеціанці спробували завоювати Дубровник, проте зазнали поразки. Згідно з легендою, ця перемога дубровчан була взята завдяки втручанню святого Блеза, який пізніше став заступником міста. У 1000 Венеції вдалося на деякий час захопити Дубровник. Пізніше на ці землі висунуло претензії сильне норманнське королівство в Південній Італії. В результаті Дубровник був вимушений лавірувати між Візантією, Венецією, Сицилійським королівством, визнаючи сюзеренітет то однієї, то іншої сторони, що сприяло зміцненню самостійності міста. У 1205 р., після падіння Константинополя, Дубровник перейшов під владу Венеції.
Під владою Венеції (1205—1358) [ред.]
Після приєднання Дубровника до володінь Венеціанської республіки на морську торгівлю міста були накладені ряд обмежень. В той же час заохочувалася сухопутна торгівля із слов'янськими державами Балканського півострова. Розширення торгівельних зв'язків Дубровника з Сербією, Боснією і Болгарією сприяло економічному прогресу в цих державах в XIII—XIV століттях. У цей період Дубровник став найбільшим торгівельним центром Східною Адріатіки, через який здійснювалися торгівельні зв'язки Європи з Балканами. Із слов'янських держав через Дубровник вивозилася, головним чином, продукція сільського господарства і хутра, а ввозилася зброя, скляні і металеві вироби. Найбільшу статтю доходу міста складала торгівля сіллю. Особливо міцними були позиції дубровницьких купців в Сербії, де їм були надані багаточисельні торгівельні привілеї і монополії на розробку надр (у тому числі шахти по видобутку дорогоцінних металів). Поселення дубровчан виникли у всіх крупних містах балканських держав, причому ці колонії користувалися правами внутрішньої самоврядування. Одночасно розвивалася торгівля Дубровника з Венецією, де товари дубровніцких купців були звільнені від мита.
|
|||
| Античність | |||
| Іллірія | |||
| Далмати | |||
| Далмація (Римська провінція) | |||
| Середньовіччя | |||
| Середньовічні Далмацькі князівства | |||
| Паганія | |||
| Дубровницька республіка | |||
| Рання сучасна історія | |||
| Полицька республіка | |||
| Іллірійські провінції | |||
| Королівство Далмація | |||
| 20-те сторіччя | |||
| Приморська бановина | |||
| Далмацька битва
|
|||
В період венеціанського панування система міського управління Дубровника остаточно сформувалася за зразком італійських комун. У місті були сформовані Велика рада — найвищий законодавчий орган, Мала рада — найвищий виконавчий орган, сенат і колегія консулів. Структура і функції цих органів в значній мірі копіювали аналогічні венеціанські установи. Пріор комуни отримав титул князя (ректора) і був формальним главою міської самоврядування Дубровника, підкоряючись Великій Раді Венеціанської республіки. На відміну від італійських міст, в Дубровнику була досить слабка майнова диференціація, що привело до складання лише двох суспільних прошарків — нобілітету і пополанів. Нобілі (патриції) зосередили в своїх руках велику торгівлю і встановили монополію на владу в місті: у 1235 р. доступ у Велику раду Дубровника був закритий для нових членів, що сформувало вузьку правлячу олігархію. Іншою особливістю дубровницької комуни стало збереження сильного античного впливу: тісний полісний зв'язок міста з околицями, відсутність плати за заміщення посад, рівний розподіл новопридбаних земель між нобілями. Система подестату, характерна для італійських комун цього періоду, в Дубровнику не склалася.
У XIII столітті почалося розширення території Дубровника. Місто придбало острів Ластово, в 1333 р. викупив в Сербії півострів Пельєшац, а в 1345 р. приєднало острів Млєт.
Дубровницька республіка в період розквіту [ред.]
Незалежність (1358—1458) [ред.]
Після поразки Венеції від угорського короля Лайоша Великого по Задарському договору 1358 Далмація разом з Дубровником перейшла під сюзеренітет Угорщини. 27 червня 1358 р. між рагузським архієпископом Джованні Саракой і Лайошом I були погоджені конкретні форми влади угорського короля над Дубровником. Влада Угорщини, що практично не мала флоту, була чисто номінальною, а вся повнота влади в місті перейшла місцевому нобілітету.
У цей період різко посилюється значення Дубровника як ремісничого центру. У місто переселилися безліч ремісників з Італії, відбувалася спеціалізація і удосконалення ремесла, орієнтованого на експорт, перш за все збройової справи і сукноробства. У дубровницьких майстернях активно використовувалася наймана праця. Дубровник став єдиним містом Далмації по рівню розвитку ремесла на рівні італійських комун. Проте в Дубровнику не склалася класична цехова структура ремесла. Ремісники об'єднувалися в релігійні корпорації — братерства, що не мають впливу на політичну систему республіки.
Звільнення з-під влади Венеції також сприяло зростанню морської торгівлі і процвітанню міста. Дубровник перетворився на центр грошових операцій і кредитування балканських государів. Незважаючи на низку військових конфліктів із Сербією і Боснією, республіка в цілому зберігала добрі стосунки зі своїми сусідами, одночасно продовжуючи розширювати свою територію: у 1399 р. було приєднано Дубровницьке примор'я (до Пельешаца), в 1419—1426 рр. — область Конавлі з містом Цавтат, а потім узбережжя до Боки Которської. Дубровник став також одним з головних центрів работоргівлі в Східному Середземномор'ї (торгівля рабами була заборонена лише в 1416 р.).
У XIV—XV століттях швидко збільшувалося населення республіки, головним чином за рахунок імміграції з балканських держав. До кінця XV століття чисельність населення Дубровника склала близько 20 тисяч чоловік. Завдяки припливу слов'ян значення романського елементу в етнічному складі населення стало падати. Проте мовою правлячої еліти залишалася італійська (з 1492 р. вона замінила, як офіційну мову, латин), зберігалася церковна залежність від Риму, і тісні зв'язки з італійськими містами. Система управління республікою також була заснована на міському праві італійських комун. Влада продовжувала залишатися в руках вузької олігархії декількох десятків сімей нобілей, проте соціальних конфліктів в цей період не відмічено.
Встановлення сюзеренітету Османської імперії (XV—XVI ст.) [ред.]
В кінці XIV століття з'явилася турецька загроза для існування Дубровницької республіки. Османська імперія поступово захоплювала балканські держави, наближаючись до кордонів Дубровника. У місто почався масовий приплив слов'янських біженців, велися фортифікаційні роботи і в прискореному темпі зводилися зміцнення на підступах до Дубровнику. Місто стало однією з найпотужніших фортець на Балканах. Одночасно правляча еліта держави почала проводити політику заспокоєння. Вже в 1430-х рр. була підписана перша торгова угода Дубровника і Османської імперії. У 1458 р. республіка офіційно визнала сюзеренітет султана і зобов'язалася сплачувати дань, замість чого її була надана свобода торгівлі на території імперії. У 1481 р. розмір дані був підвищений до 12 500 дукатів на рік. Проте залежність республіки від Османської імперії була украй слабка і фактично обмежувалася сплатою дані. Навпаки, надання виняткових привілеїв дубровницьким купцям в імперії створило сприятливі умови для подальшого розвитку міста і його торгівлі. Дубровник став основним торгівельним каналом Османської імперії на Адріатиці, а поселення дубровчан в турецьких містах на Балканах зберегли широку автономію і фактично монополізували торгівельну діяльність в регіоні. Дубровницькі судна мали право плавання по Чорному морі, закритому для кораблів інших країн. Посередницька торгівля між Османською імперією і італійськими державами стала головною сферою економіки міста.
Залежність економіки республіки від торгівлі з Османською імперією зумовила політику нейтралітету, займаєму Дубровником під час військових конфліктів турок із західними державами. Нейтралітет дозволяв продовжувати торгівельні стосунки з обома воюючими угрупуваннями і сприяв розширенню сфери дубровницької торгівлі, що тепер включає Єгипет, Сирію і Іспанію. У всіх великих портах Середземного моря були створені постійні представництва республіки. Флот Дубровника перевищив 200 кораблів. Навіть коли в кінці XVI століття під натиском папи римського республіка надала свій флот в розпорядження Іспанії для боротьби з мусульманськими піратами і васалами Порти, Османська імперія не виступила проти, бажаючи використовувати Дубровник для продовження торгівлі з європейськими державами. Економічна і військова потужність Дубровніцкої республіки, підтримуваної турками, дозволила їй стати головним суперником Венеції в Середземному морі і Адріатиці.
Занепад Дубровницької республіки (XVII—XVIII ст.) [ред.]
З кінця XVI століття почався процес зниження торгівлі Дубровника і занепаду республіки, викликаний великими географічними відкриттями, переміщенням європейських торгівельних шляхів в Атлантичний океан, зростанням конкуренції французських, голандських і англійських купців на морі, а слов'янських і грецьких — на Балканах. Різко загострилися відносини з Венецією, яка розгорнула боротьбу за розширення своїх позицій на Адріатиці і намагалася витіснити Дубровник з турецького ринку. Венеціанська республіка перешкоджала дубровницькій торгівлі з Італією і почала стягувати мита за провезення товарів по Адріатичному морю. У 1602 р. венеціанці організували повстання проти влади Дубровника на острові Ластово. У 1630—1633 рр. між Дубровником і Венецією спалахнув військовий конфлікт за контроль над островом Локрум. Дубровницька республіка була вимушена все більше орієнтуватися на Османську імперію, без підтримки якої боротьба з Венецією була неможлива. В результаті в XVII столітті Дубровник став найвірнішим серед європейських держав союзником турків.
Під час Кандійської війни (1645—1669) торгівельна діяльність Дубровника дещо пожвавилася, проте союз республіки з Портою викликав напади на її територію хорватських ускоків і чорногорців, що розорили прибережні області Дубровника. У 1667 р. в місті стався великий землетрус, який забрав життя більше 5 000 чоловік і зруйнував більшість будівель міста. Поступово місто було відбудоване, проте воно всеж почало занепадати. Ослабленням Дубровника скористалася Венеція, що підсилила тиск на республіку, пропонуючи їй своє заступництво. Дубровнику довелося в 1684 р. номінально визнати сюзеренітет імператора Священної Римської імперії і короля Угорщини Леопольда I, бажаючи використовувати його проти домагань Венеції. Коли в 1694 р. венеціанська армія окупувала Требин'є і Герцеговину, відрізавши таким чином республіку від території Османської імперії, імператор домігся виведення військ Венеції. Проте, в 1699 р., згідно з умовами Карловицького миру, Далмація перейшла під владу Венеції. Щоб не дати можливості венеціанцям в майбутньому атакувати Дубровник з суходолу, республіка поступилася двома невеликими ділянками своєї території Османській імперії, відмежувавшись таким чином від венеціанських володінь на материку. Одна з цих ділянок, на північному кордоні довкола містечка Неум зараз є єдиним виходом Боснії і Герцеговини до Адріатики.
В кінці XVII—XVIII столітть економіка Дубровницької республіки зазнала повного занепаду. Практично повністю припинилася підприємницька і торгівельна діяльність Дубровника на Балканах і в Леванті, деяке значення зберегло лише перевезення іноземних вантажів по Адріатиці. В середині XVIII століття, з кінцем венеціанського панування в Середземномор'ї, дубровницька торгівля дещо пожвавилася, проте вона не могла витримати конкуренції Франції, що отримала особливі привілеї в Османській імперії. У період російсько-турецької війни 1768—1774 р. республіка виступила на стороні Порти й надала свій флот для ведення військових дій проти Росії. Але в 1775 р. до гавані Дубровника увійшла велика ескадра графа Олексія Орлова. Вважається також, що Дубровник був першою європейською державою, яка визнала в 1776 р. незалежність США.
Політичний устрій республіки в XVII—XVIII століттях залишався незмінним. Зберігалася монополія нобілітету на владу. Верхівка пополанів, що не мала доступу до управління, створила дві закриті релігійно-політичні організації: братерство Святого Антуана (великі купці-судновласники і найбільш спроможні городяни) і братерство Святого Лазаря (торговці зі Сходом). Після землетрусу 1667 р. чотири сім'ї з братерства Святого Антуана дістали доступ у Велику раду, проте реального злиття нової пополанської верхівки і нобілітету не сталося.
Падіння республіки (початок XIX століття) [ред.]
У 1806 р. Дубровник оточили російсько-чорногорські війська, які протягом декількох місяців бомбардували місто. Коли до Дубровника підійшов французький флот, республіка капітулювала перед французами. До міста увійшли війська Франції на чолі з Наполеоном. У 1808 р. Дубровницька республіка була скасована, а її територія увійшла до складу Іллірійських провінцій, підлеглих безпосередньо Франції. Французького маршала Огюст Мармон було оголошено герцогом Рагузи. У 1814 р. до міста увійшли австрійські війська генерала Тодора Мілутиновича, підтримані англійським експедиційним корпусом. Французька адміністрація була ліквідована. За рішенням Віденського конгресу в 1815 р. Дубровник був приєднаний до Австрійської імперії. і увійшов до складу коронної землі Королівство Далмація. Спроби дубровницького нобілітету відтворити республіку в 1815 р. провалилися.
Система управління [ред.]
Система управління Дубровницької республіки була побудована на олігархічному принципі: вся влада належала вузькій групі нобілітету, якою протистояла основна маса городян—пополанів, що не мали жодного впливу на формування органів влади і що не брала участь в політичній діяльності. У XVI—XVII ст. верхівка пополанів (торговці-судновласники) відокремилася в окремий шар громадян, члени якого дістали можливість обіймати дрібні муніципальні посади, а після землетрусу 1667 р. декілька сімей городян було допущено у Велику раду. Станові кордони між нобілітетом, громадянами і пополанами були дуже жорсткими, між станові шлюби були строго заборонені. Про обмеженість кола осіб, що мають доступ до влади, говорять дані про склад Великої і Малої ради республіки: у 1802 р., члени якого дістали можливість обіймати дрібні муніципальні посади, а після землетрусу 1667 р. декілька сімей городян було допущено у Велику раду. Наприклад, 6 з 8 членів Малого і 15 з 20 членів Великої ради представляли 11 найзнатніших дубровницьких родин, а половина з князів Дубровника останніх восім років існування республіки була вихідцями з 5 родин нобілей.
Структура органів управління Дубровницкої республіки багато в чому копіювала венеціанську модель державного устрою. Найвищим законодавчим органом була 'Велика рада' (лат. consilium Maior, хорв. Veliko vijeće — Велике віче), в який входили всі представники нобілітету Дубровника, що досягли 18 років. Цей орган ухвалював закони, обирав князя, вибирав і затверджував суддів, митників, консулів і інших муніципальних чиновників, вирішував державно-правові і конституційні питання. Велика рада формувала 'Сенат' (лат. consilium rogatorum) з 45 членів, старше 40 років, що обиралися на один рік. Саме він володів найбільшою владою в республіці. На відміну від італійських комун, організація Сенату перешкоджала встановленню домінування однієї сім'ї (як Медичі у Флоренції або Скалігери в Вероні), проте практично всю історію існуванню цього органу найбільший вплив в ньому мали члени родини Сорго.
'Мала рада' (лат. consilium Minor, хорв. malo vijeće — Мале віче) був виконавчим органом, що складався з 11 членів (після 1667 р. — з 7), вибираних князем із складу Великої ради на 1 рік. 'Князь' (лат. rector — Ректор) здійснював керівництво виконавськими органами влади, головував на Великій і Малій раді і виконував представницькі функції. Князь обирався Великою радою, причому термін його повноважень складав лише один місяць, а повторно він міг переобратися лише через два роки. Вплив князя був чисто номінальним, а малий термін його повноважень перешкоджав концентрації влади в республіці в руках однієї людини. Цей факт дозволяє деяким істориками[1] вважати Дубровницьку республіку першою демократичною державою в Європі, хоча її «демократія» відносилася лише до декількох десятків аристократичних родин країни. Проте на прапорі республіки було накреслено слово «'libertas'» (лат. свобода), а над входом у фортецю Сан-Лоренцо перед міськими стінами Дубровника було написано девіз «'non bene pro toto libertas venditur auro'» (лат. свобода не продається ні за яке золото).
Мови і етнічний склад [ред.]
Етнічний склад населення Дубровника був досить строкатим. На ранніх етапах історії переважало, мабуть, романське населення, яке власне і заклало основу полісно-комунальної суспільно-політичної структури республіки. Проте значення слов'янського елементу, досить значне вже з моменту об'єднання поселень Рагуза і Дуброва, неухильно зростало і, ймовірно, вже в XII—XIII століттях стало превалювати. З початком турецьких завоювань в місто спрямувалася нова хвиля слов'янських переселенців з Балкан, яка забезпечила перетворення Дубровника в переважно слов'янське місто, хоча соціально-економічна вага колоністів з Італії (передусім серед висококваліфікованих ремісників і великих торговців) була також значною. Дубровницькі слов'яни були змішаного хорвато-сербського походження.
Офіційною мовою Дубровницької республіки спочатку була латин. У 1472 Сенат Дубровника затвердив як мову обговорень і державних актів італійську мову. Італійська до того часу вже стала мовою верхівки городян, раніше всього нобілітету, що сконцентрував в своїх руках всю повноту влади в республіці. Попри те, що переважне число нобілей були етнічно слов'янами, вони використовували італійську мову і орієнтувалися на культуру італійських міст-держав, що служило одним із способів демонстрації своєї відособленості від маси незнатних городян, що говорили на місцевому діалекті хорватської мови. У ранні періоди історії Дубровника використовувався також далматинська мова романського походження. Збереглися декілька документів, написаних на рагузському діалекті далматинської мови, які датуються XIII століттям. З витісненням романського населення Дубровника слов'янами значення далматинської мови впало, і до XVI століття ця мова вийшла з вжитку в республіці. Що стосується хорватської мови, то її підйом розпочався в XV столітті, коли частина дубровницької аристократії і священнослужителів стала перекладати літературу з латинської і італійської мов на місцевий варіант хорватської. Так в 1597 р. дубровницький поет Доменико Златаріч переклав на хорватську трагедію Софокла «Електра». Пізніше хорватська мова використовувалася в творчості цілої плеяди дубровницьких письменників і поетів: Бернардіна Павловича, Якова Мікалі, Іоакима Стуліча і інших. Роботи цих авторів, написані на дубровницькому варіанті хорватської мови, зіграли значну роль в розвитку хорватської літератури і складанні сучасних стандартів хорватської мови. Істотно, що після падіння Дубровницької республіки і входження міста в склад Австрійської імперії, саме Дубровник став центром руху за возз'єднання Далмації з банською Хорватією, тоді як вплив італійського Іредентизму був, в порівнянні з іншими містами Далмації, незначним.
Примітки [ред.]
- ↑ Фрейденберг М. М. Дубровник і Османська імперія . М., 1989
Джерела [ред.]
- История Югославии, т. 1-2. М., 1963
- Фрейдзон В. И. История Хорватии. М., 2001
- Фрейденберг М. М. Дубровник и Османская империя. М., 1989
- Historical facts about Dubrovnik, from Dubrovnik Online
- Flags of Ragusa (італ.)
- Storia e monetazione di Ragusa, oggi Dubrovnik (Dalmazia) (італ.)
- Dalmatia and Montenegro by John Gardner Wilkinson, on Google Books
- Aus Dalmatien, by Ida Reinsberg-Düringsfeld (1857), on Google Books
- Universal Geography: Republic of Ragusa, on Google Books
- Bibliografia della Dalmazia e del Montenegro, by Giuseppe Valentinelli, on Google Books
- Bibliografia hrvatska, Ivan Kukuljević Sakcinski, on Google Books (хор.)
- Geschichte des Freystaates Ragusa by Johann Christian von Engel, on Google Books (нім.)
- The Ethnology of Europe by Robert Gordon Latham, on Google Books
- Austria in 1848–49: Dalmatia by William Henry Stiles, on Google Books
- Ragusa, the American Revolution, and Diplomatic Relations, 1763–1783
- Francesico Favi, the Treaty of Paris of 1783, and Ragusan Commercial Trade with the United States
- Coins of Ragusa Republic
- Notizie istorico-critiche sulle antichita storia e letteratura de' Ragusei, Francesco Maria Appendini
