Дідушицький Володимир

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Володимир Дідушицький
Wlodzimierz Dzieduszycki (1825-1899).jpg
Народився 22 червня 1825(1825-06-22)
Яришів
Помер 18 вересня 1899(1899-09-18) (74 роки)
Поториця
Інші імена Влодзімєж Дзєдушіцкі
Діяльність меценат, колекціонер, природознавець, політичний діяч
Титул граф
Звання маршал
Батько Юзеф-Каласантій Дідушицький
Матір Пауліна Дзялінська
Рід Дідушицькі
POL COA Sas I.svg
Казимир Похвальський. Портрет Володимира Дідушицького (1891–1892)
Портрет Володимира Дідушицького. 1843 p. Я. Матковсъкий
Палац Дідушицьких на вулиці Лисенка

Володи́мир Дідуши́цький (Влодзімєж Дзєдушіцкі) (Włodzimierz Ksawery Tadeusz Dzieduszycki; *22 червня 1825 р., с.Яришів, Могилів-Подільський район, Вінницька область — †18 вересня 1899, с. Поториця, Сокальський район, Львівська область) — польський граф українського походження, меценат, колекціонер, природознавець, політичний діяч.

Біографія[ред.ред. код]

Єдиний син графа Юзефа-Каласантія та Пауліни з роду Дзялінських.

Дідушицькі свій рід вели від руських бояр Дідушичів, які з 15 століття осіли в околицях Стрия. Згідно з генеалогічною легендою, походили від князя Василька — брата короля Данила I.

З дитячого віку хлопець виявляв замилування до природи, що особливо підтримувала та прагнула розвинути його мати. Здобув домашню освіту, для чого батьки наймали відомих учених: Авґуста Бєльовського (директора Бібліотеки Оссолінських, який викладав історію та літературу), Вінцента Поля (географія), Ернеста Шауера (орнітологія) тощо. Крім того, зібрана батьком бібліотека в родовому маєтку в Поториці налічувала тисячі книг, рукописи, ікони, картини. Виховання супроводжували поїздки за кордон, під час яких Володимира найбільше цікавили природничі музеї.

Був одним із найбагатших галичан. 1885 року Володимир й Альфонсина (з Мйончинських) Дідушицькі володіли 78 110 морґами землі та нерухомістю загальною вартістю 7 млн. 839 тис. 674 золоті ринські. Маєтки цього подружжя розкинулися на території Австро-Угорської, Німецької та Російської імперій.

У Львові Дідушицький мав палац на вул. Курковій (тепер вул. Лисенка, тут міститься штаб військово-повітряних сил Західного оперативного командування) та будинок на вул. Театральній.

Найдорожчим маєтком Дідушицького були Пеняки під Бродами, поблизу тогочасного австрійсько-російського кордону.

1848 — член Національної гвардії, сам скасував панщину у своїх маєтках, матеріально допомагав революціонерам.

Того ж року серед інших галицьких аристократів зголошувався в єпископа Григорія Яхимовича, щоб перейти з латинського на грецький обряд. Яхимович їм відмовив, сказавши: русини своєї шляхти не мають і не потребують.

Будучи свідомим свого русинського походження, деколи казав: «Я — Дідух!»

Тричі був обраний послом до Галицького сейму (1861, 1867, 1877), але відмовлявся від мандату. Все ж засідав у сеймі після додаткових виборів у 18651867 та 18741876 рр.

1861 — з нагоди перших виборів до сейму в його палаці на Курковій відбулися переговори польських та українських політиків про утворення єдиної галицької фракції в австрійському парламенті.

1876 — маршал Галичини.

У перший період свого життя мешкав у Поториці, займався господарством, самоосвітою, колекціонував зоологічні, ботанічні та мінералогічні експонати.

1857 — переніс свої колекції до Львова, 1868 року розмістив їх у кам'яниці на вул. Театральній.

1880 — подарував свій музей місту Львову. Передавши музеєві Поторицько-Заріцьку ординацію, забезпечив йому фінансову стабільність. За цей дар Львівський університет надав графу Дідушицькому докторат honoris causa.

Музей графа Дідушицького був найбагатшою інституцією такого роду в Східній Європі й унікальним прикладом цілісного образу природи, геології та фольклору Галичини. У музеї була також археологічна колекція та колекція предметів народного побуту. На жаль, відомий михалківський скарб золотих прикрас VIIIVII ст. до н. е., окраса колекцій Дідушицького, 1940 року вивезли до Москви, де він зник без сліду.

Був членом різних наукових товариств світу, належав до ініціаторів створення Вищої рільничої школи в Дублянах (тепер — Львівський національний аграрний університет) і Галицького мисливського товариства, неодноразово представляв Галичину на світових господарських виставках, зокрема у Відні та Парижі, а за активну участь в організації виставки 1877 р. у Львові дістав почесне громадянство міста.

Улітку 1895 року граф почав втрачати сили і попросив відвезти його в Поторицю, де він мав маєток.

Розшукав гуцульських майстрів — різьбярів по дереву Шкрібляків, фінансував їм поїздки до Відня та Парижа, чим сприяв їхній славі. Сучасники згадують про один із балів у графському палаці на Курковій, проведений у формі гуцульського весілля.

Похований з почестями і при великій похоронній процесії в родовому гробівці костелу с. Заріччя (Польща, Підкарпатське воєводство).

Його приватні збірки нині становлять основу колекцій Державного природознавчого музею НАН України і Музею етнографії та художнього промислу у Львові.

Графік виставок, які організовував Дідушицький[ред.ред. код]

Політичні та громадські посади Дідушицького[ред.ред. код]

  • 1848 року — голова Галицького господарчого товариства
  • 1861–1867 роки — посол крайового сейму
  • 1874–1878 р.р. — посол (депутат) у Віденському парламенті Австро-Угорщини
  • 1867 рік — керівник повітової ради Бродів
  • 1876–1878 роки — маршалок крайового сейму
  • 1876 рік — голова Галицького товариства мисливців
  • 1877 рік — тайний радник цісарського двору у Відні (екселенція)
  • 1877 рік — почесний мешканець Львова, а згодом — Бродів, Сокаля, Коломиї
  • 1881 рік — член-кореспондент математично-природничого відділу Краківської академії
  • 1884 рік — член вищої палати Державної ради у Відні
  • 1884 рік — член товариства гірництва і нафтового промислу Галичини
  • 1894 рік — почесний доктор філософії Львівського університету

Література[ред.ред. код]

  • Енциклопедія Львова. - Т.2. - С. 84-86.
  • Борейко В. Володимир Дзедушицький, як організатор першого заповідника в Україні // Зелений Світ. – 1995. - № 5.
  • Brzek G. Muzeum im. Dzieduszyckich we Lwowie i jego tworca. – Lublin : Wyd. Lubelskie Nowe, 1994. - 299 s.
  • Dzeduszycki W. Przewodnik po muzeum im. Dzieduszyckich we Lwowie. - Lwow, 1895. - 35 s.
  • Szafer W. Pamiatka Pieniacka // Sylwan. – 1912. - № 30. - S. 361-366.

Посилання[ред.ред. код]