Едвард де Вер, 17-й граф Оксфорд

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Едвард де Вер, 17й граф Оксфорд (англ. Edward de Vere, 17th Earl of Oxford, *12 квітня 1550, замок Хедінгем—†24 червня 1604, Хекні) — придворний єлизаветинського двору, драматург, поет, спортсмен та покровитель мистецтв і нині найпопулярніший кандидат на авторство Шекспірових робіт.

Біографічні дані[ред.ред. код]

Едвард де Вер народився в сім’ї Джона де Вера 16-го графа Оксфорда та його другої дружини зі стародавнього саксонського роду Марджері Ґолдінґ. Едвард був першою дитиною – окрім нього була ще донька Мері[1]. З’явившись на британській землі з Вільгельмом Завойовником, рід Едварда ніколи не втрачав тісний зв'язок з англійським королівським домом. З кінця XIV ст. рід Оксфордів грав провідні ролі в політичному житті країни. Під час Війни Троянд його представники були одними з найвірніших прихильників Ланкастерів і багато в чому сприяли перемозі Генріха VII та встановленню династії Тюдорів в Англії[2]. Стародавній, знатний рід Едварда де Вера робив його найбільш наближеним до королівського трону і Оксфорд гордився своїм походженням. Він був фаворитом при дворі, де, здається, здебільшого і жив в молодості.

Е. де Вер, зростав в інтелектуальній атмосфері, та отримав першокласну освіту. Його щоденний навчальний план включав французьку, латину, грецьку, письмо, малювання, танці, космографію, мистецтво верхової їзди, стрільбу, соколине полювання, фізичні вправи і богослов’я. Граф отримав ступінь бакалавра в Кембріджському університеті (1564), закінчив магістратуру в Оксфордському університеті (1566) та отримав юридичну підготовку в Ґрєєвській школі[3] (1567). Його особистою освітою займалися кращі наставники Англії: учений і дипломат – сер Томас Сміт, любитель старовини, картограф, один із засновників англосакського мовознавства і літературознавства – Лоренс Новел.

Крім того, Оксфорд був знайомий з видатним математиком, астрономом, астрологом, географом і окультистом Джоном Ді[4], і, згідно з твердженнями Б. Варда, можливо під керівництвом останнього вивчав астрономію[5]. Латини Едварда навчав його рідний дядько – Артур Ґолдінґ – відомий англійський перекладач єлизаветинського періоду.

Під час викладання у графа Оксфорда, Ґолдінґ займався перекладом «Метаморфоз» Овідія, котрий був опублікований у 1567р. та є широковідомим своїм великим впливом на творчість Вільяма Шекспіра[6]. Крім того, сім'я Едварда особливо захоплювалася літературою і драматургією. Двоє його вуйків – барон Шеффілд і граф Сарі – були поетами (останній створив форму сонета, пізніше відому як "шекспірівська"). Його тітка, Франсіс Вер, графиня Сарі, теж писала вірші, а батько, Джон де Вер, утримував акторські трупи. Близьким другом сім'ї був блискучий поет при дворі королеви Марії, Томас Во, 2-й лорд Гарроуден, один з віршів якого наспівував могильник шекспірівському «Гамлеті»[7].

Як і його батько, Едвард був чудовим спортсменом і не раз перемагав в кінних рицарських турнірах. Завдяки цим перемогам і гербу віконта Булбека[8] отримав прізвисько «spear shaker». Оскільки батько помер , коли Едвард був неповнолітнім, новий граф Оксфорд став королівським вихованцем. Він знаходився під опікою сера Вільяма Сесіла, згодом барона Бурґлея, – блискучого політика, міністра і радника Єлизавети І. Про відносини Едварда з матір'ю мало відоме, крім того, що протягом чотирнадцяти місяців після смерті чоловіка вона уклала нерівний брак з сером Чарльзом Тіреллом. Живучи багато років в будинку Сесіла, Оксфорд мав доступ до його великої бібліотеки, яка на час смерті самого Сесіла налічувала близько 1 700 книг і 249 манускриптів. Окрім того, садівником Сесіла був відомий ботанік Джон Ґерард, – автор книги «Трави або загальна історія рослин», – який познайомив Англію з мускусною трояндою, згаданою в шекспірівській п'єсі «Сон в літню ніч». Хоча даних про власну бібліотеку Оксфорда немає, з його рахунків відомо, що він придбав твори Чосера, женевську Біблію, роботи Плутарха на французькій мові та інші книги.

В 1570 р. Едвард бере участь в воєнній компанії в Шотландії під проводом графа Сассекса. Наступного року він був заявлений провідною персоною при дворі та був деякий час фаворитом королеви. Згідно з матеріалами, що зберігаються в Бодліанській бібліотеці, в травні 1571 р. Едвард де Вер прославився на турнірі, зламавши тридцять два списи об своїх противників та одержавши три перемоги, поціливши в голову або груди.

19 грудня 1571 р. Сесіл одружив Едварда де Вера на своїй дочці Енн[9]. Це був династичний брак, де всі переваги отримав Сесіл, якому, для скорочення соціального розриву між ним і зятем, був подарований титул барона Бурґлея. Чому Оксфорд погодився на цей шлюб невідомо. Сімейне життя Едварда з Енн було, вочевидь, нещасливим – Оксфорд безперервно подавав прохання королеві відпустити його подорожувати закордон і, нарешті, отримавши його, відбув на Континент[10]. На початку лютого 1575 р. Оксфорд попрямував до Парижа, потім, через Страсбург – до Венеції. Він був ще в Парижі, коли в березні його повідомили, що його дружина чекає дитину. Не зважаючи на виражену в листах до Бурґлея радість із цього приводу, Оксфорд обмежився подарунками для Енн, не змінивши своїх планів.

В Італії він провів більшу частину п'ятнадцятимісячної подорожі, з травня 1575р. по березень 1576р., відвідавши Венецію, Ґеную, Мілан, Падую, Сієну, Флоренцію і, цілком імовірно, Мантую, Верону, Болонью, Неаполь, Палермо, Сицилію і Рим. Своєю основною резиденцією Оксфорд вибрав Венецію, де побудував собі будинок. У своєму листі барону Бурґлею, Едвард виразив намір відвідати Туреччину, – провести 2-3 місяці в Константинополі, – а також Грецію. Але, дуже довго затримавшись в Італії, вирішив натомість відвідати Німеччину або Іспанію. Його плани були зруйновані лихоманкою, викликаною сильною літньою жарою. Залишившись в Італії, він розширив своє знайомство з місцевими традиціями, роблячи періодичні короткочасні подорожі по країні.

Тим часом в Англії, дружина Едварда народила дівчинку, котру в честь королеви було названо Єлизаветою. На думку Б.М. Варда лист Едварда до Бурглея хоча і не висловлює відкрито, проте несе відбиток розчарування, що Анна не народила йому сина: він не питає ані про її здоров’я ані про самопочуття. Повернувшись до Англії в квітні 1576 р., Оксфорд вільно володів італійською мовою, добре знав північні італійські міста і настільки проникав італійською культурою, що був сатирично висміяний Габріелом Гарві як "італійський граф".

Тим часом при англійському Дворі був поширений поголос, що Оксфорд не є батьком новонародженої дитини. Невідомо хто передав ці чутки Е. де Веру. За словами Марка Александра, Роланд Йорк – слуга графа Оксфорда – є найймовірнішим намовником[11]. По прибуттю в Англію, за словами Варда, Е. де Вер попрямував прямо до королеви і заявив про відмову бути присутнім при Дворі в час, коли там знаходитися його дружина. Проте, згідно з документами Сесіла, прибувши в Дувр 19 квітня 1576 р., Едвард відмовився розмовляти з сером Томасом Сесілом, та рушив не «напряму до королеви», а в дім Р. Йорка, де в таїні від усіх перебував декілька днів. За даними того ж Сесіла, там Едварда навідувала його сестра Мері. Едвард відмовився жити з Енн, переїхавши до «Савой» та повністю зануривши себе у літературну та музикальну діяльність, тим самим абсолютно розсварившись з Сесілом. Розділення тривало майже шість років (з квітня 1576 по грудень 1581).

Починаючи з моменту розриву з Енн, в поезії Едварда з'являється гіркий присмак розчарування в жінках і важке клеймо ганьби. Вірш «Обмовлений перед лицем всіх безповоротно загублених надій» вперше опубліковане в збірці «Рай витончених вигадок» 1576 р., говорить про життя автора в ганьбі і безславності, які занурили в пучину печалі його душу, серце, розум і сили. Професор Оксфордського університету У.Дж. Кортхоуп в «Історії англійської поезії» пише:

«Едвард де Вер сімнадцятий граф Оксфорд […] великий метр літератури […] Його власні вірші відрізняються лаконічністю […] і небагатослівною точністю […] Його витончена вишуканість стилю чудова […] Він не просто був дотепний сам, він пробуджував дотепність в інших».

За підрахунками Лоренса Стоуна Едвард де Вер витратив на протегування діячів літератури та культури понад 70 000 фунтів, отриманих з продажу родових маєтків, до чого досить несхвально відносився Бурглей. Під опікою графа Оксфорда знаходилися: Едмунд Спенсер, Артур Ґолдінґ, Роберт Ґрін, Джон Гестер, Джон Брук, Джон Лілі, Ентоні Мандей, Томас Черчярд та ін. Останні троє авторів Е. де Вер в різний час наймав до себе на службу. Д. Лайлі присвятив йому свої книги «Евфуес: Аналіз кмітливості» (1578(79н.с.)) та «Евфуес: його Англія» (1579(80н.с.)). В них Лайлі виражає протест проти типово-аристократичного виховання молоді і особливо проти поїздок в «розбещену» Італію для завершення навчання. За його твердженням, молодь в Італії «вправляється в невірстві, звикає до дозвільного життя і марнотратства». Не зважаючи на пуританські догмати, ці дві книги розпочали серед єлизаветинської аристократії моду на евфуїзм – стиль що відзначався напищеною мовою, та мав вплив на ранню творчість Шекспіра, хоча і був висміяний ним в «Марних зусиллях любові». Ентоні Мандей присвятив Оксфорду «Зілото: Фонтан слави» (1580) та «Дзеркало мінливості» (1579). Томас Кід, якому приписують авторство «Іспанської трагедії», можливого «Пра-Гамлета»[12] (1588-9?) та «Приборкання норовиливої» , також працював на Оксфорда (1587-1593).

Захоплюючись перекладами, Оксфорд в 1571р. (1572 р. н.с.) написав присвячення на латині до перекладу Бартоломея Клерка твору Балтазара Кастіґліоне «Придворний». А в 1573 р. – присвячення на англійській, супроводжуване віршами, до перекладу з латині Томаса Бедінгфільда твору італійського математика і медика Ґоріламо Кардано «Втіха». Переклад Кардано, опублікований по вказівці та при фінансовій підтримці Оксфорда, відомий серед дослідників як «книга Гамлета», оскільки містить декілька дослівних паралелей з текстом Шекспірового «Гамлета» – здебільшого в уривку, де мовиться про занудну компанію старого, що збігається з гамлетівським жартуванням над Полонієм (наприклад, такі фрази як: plum-tree gum, plentiful lack wit, most weak hams і т.д.), а також уривок, багато в чому аналогічний гамлетівському монологу «бути, чи не бути».

Повертаючись до роботи У.Дж. Кортхоупа «Історія англійської поезії», знаходимо рядки про те, що Едвард де Вер був визнаним керівником групи придворних поетів-евфуістів, «сам – неперевершений поет у вишукано-італійському стилі», і конкурент Філіпа Сідні. Ф.Сідні очолював другу групу придворних поетів – прихильників ідеалізму, що викликала на себе насмішки спробами встановити штучні правила написання творів. Відмінною рисою робіт Оксфорда є їх сила, натуральність і істинна витонченість. Ще починаючи з заручин Ф. Сідні з Енн Сесіл, у поведінці обох авторів простежується особове суперництво, що переростає згодом в нетерпимість. Свідоцтвом цьому є два вірші, що збереглися – «Був би я король, я міг би задоволено правити»[13] Едварда де Вера, і їдка відповідь Ф.Сіднея «Ти був король, але все ж не правив задоволено»[14]. Опозиціонуючись Ф. Сидні та іншим, граф Оксфорд в 1579р. підтримав католиків під час пропозиції одруження королеви з братом французького короля. С того часу літературне суперництво Сіднея і Оксфорда переросло в релігійно-політичне протистояння, що досягло свого апогею в серпні, вилившись в загальновідому сварку на тенісному корті. Біографи Філіпа Сідні звинувачують у всьому Едварда де Вера, який, за їх заявою, поводився агресивно і грубо. Біографи де Вер, в свою чергу звинувачують Філіпа Сідні в провокації інциденту. Крапки над "і" розставила королева, посадивши обох під домашній арешт.

Коли переговори по французькому шлюбу розладились, Оксфорд подав королеві заяву в якій звинувачував своїх колишніх соратників в зрадницьких діях, в наслідок чого, Генрі Говард, Чарльз Арунделл, Френсис Саусвелл, разом з самим де Вером, були заарештовані. В спробі очорнити Оксфорда і тим самим поставити під сумнів його свідоцтва, Говард і Арунделл звинуватили графа в численних злочинах: вбивствах і підбурюванні, плануванні вбивства Філіпа Сідні та Роберта Дадлі, некромантії, атеїзмі, пияцтві, з численними прикладами педерастії. Звинувачення не були сприйняті серйозно, але, не зважаючи на це, Оксфорд так ніколи не зміг повністю відновити свою репутацію і минулу прихильність королеви? бо окрім того, під час розбрату з дружиною, Едвард закохався в красиву брюнетку – фрейліну королеви, Енн Вавасор і 23 березня 1581р. коханка народила сина – Едварда . Розсерджена цим королева заслала коханців і їх новонародженого в Тауер. Оксфорд був скоро звільнений – по смерті його незаконнонародженого сина (9 травня 1581 р.), – але відлучений від двору. Після виходу з в'язниці, граф був втягнутий в бійку з дядьком Енн Вавасор, Томасом Ніветом, в результаті якої обидва отримали серйозні поранення – Оксфорд був поранений в ногу, що призвело в подальшому до кульгавості (яка згадується в листах Оксфорда). Слуги Едварда ще більше року брали участь в частих вуличних сутичках з розсердженими родичами Вавасор. В результаті четверо були убиті, ще четверо поранені. Королівське прощення Едварада де Вера було організовано сером Волтером Релі, що дало Оксфорду змогу повернутися до двору, після двох років ганьби, в червні 1583 р., хоча він так ніколи вже не відновив свої позиції в якості придворного першої величини.

В січні 1582 р. граф повернувся до дружини і визнав Елізабет Вер своєю дитиною. Після возз'єднання у них народилося ще 2 дочки – Бріджет та Сюзен і син, Франсіс, який помер у дитинстві. Активне меценатство і погане управління власним майном привели графа Оксфорда до продажу всіх спадкових земель, так що в 1583р. Бурглей описував графа як практично банкрота, зі штатом прислуги, зведеним до чотирьох ліврейних слуг.

В 1586р., коли Оксфорду було 36 років, королева надала йому довічну пенсію в 1 000 фунтів на рік (близько 500 000 фунтів по сьогоднішніми мірками). Мотив для цієї нехарактерної з боку королеви великодушності залишився таємницею. Тим не менш, король Джеймс I, після смерті Єлизавети I, продовжив виплачувати пенсію.

У 1588 р., у віці 32 років померла графиня Оксфорд. В 1591р. Едвард де Вер одружився на Елізабет Трентхем – фрейліні королеви, і переїхав в Хекні, шо на північному сході Лондона, суміжного з Стратфордом . 24 лютого 1593р. у них народився син Генрі, який згодом одружувався на Діані Сесіл, дочці Вільяма Сесіла, 2-го графа Ексетер. В січні 1595 р. старша дочка Едварда – Елізабет Вер вийшла заміж за Вільяма Стенлі, 6-го графа Дербі. Дві інші дочки Оксфорда, Бріджет і Сюзан, вийшли заміж за графів Пемброук і Монтгомері відповідно. Цікаво відзначити, що Генрі де Вер, що став 18-им графом Оксфорд після смерті батька, очолив протестантський, антиіспанський квадрумвірат 1620-х років разом з графами Саутгемптон, Пемброук і Монтгомері – трьома аристократами, нареченими дочок Едварда де Вера, якими присвячено Шекспірові твори. Помер Едвард де Вер 24 червня 1604 р., можливо від чуми, в своєму будинку Кінґз Плейс (King's Place). Він не залишив по собі заповіту і був похований 6 липня в церкві св. Августина в Хекні. Його могила не збереглася.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Деякі оксфордіанці схильні вважати, що Едвард та Мері були близнюками, роблячи на основі цього припущення паралелі з Шекспіровим неабияким захопленням близнюками та двійнятами.
  2. Джон де Вер, 13ий граф Оксфорд (8 вересня 1442 – 10 березня 1513) був одним з головних ланкастрівських командирів протягом англійської Війни Троянд.
  3. Ґрєєвська школа або Ґрєєвський інн (Gray’s Inn) – англійська школа підготовки баристерів, один з чотирьох «Судових іннів». Три інші юридичні корпорації в Англії, по підготовці адвокатів – Внутрішній темпл, Середній темпл і Лінкольновській інн
  4. Джон Ді – радник і шпигун королеви Єлизавети І. Його бібліотека, налічувала 4 000 книг і манускриптів, та вважалася кращою в Європі. Перераховуючи своїх покровителів, Ді згадує графа Оксфорда як одного з них. Крім того, Ді був ініціатором компанії Мартіна Фробішера , яку спонсорував Оксфорд, в пошуку північно-західного проходу до Китаю і східної Індії. Шекспір зобразив Ді в своїх творах в образах Просперо і короля Ліра.
  5. Ward Bernard M. The Seventeenth Earl of Oxford, 1550-1604, from Contemporary Records. – London: Murray, 1928. , p.49-50
  6. Текстуальний аналіз Шекспірових творів (зокрема "Сну літньої ночі"), виявляє неабияку ознайомленість драматурга як з перекладом так і з оригіналом, що дає підстави оксфордіанцю Чарльтону Оґбьорну-молодшому вважати, що Едвард допомагав своєму дядьку і наставнику з перекладом твору, і хоча гіпотеза не доведена, немає сумніву, що Едвард де Вер був добре знайомий з даним твором.
  7. Це вірш лорда Во «Знехтувана любов немолодого коханця», з якого в «Гамлеті» з помилками цитується 2 чотиривірша.
  8. Від народження Едвард де Вер носив титул віконта Булбека, герб якого зображує лева, що стоїть на задніх лапах і потрясає зламаним списом.
  9. Коли Енн Сесіл було 13 років, велися переговори про її шлюб з Філіпом Сідні; на її руку також претендував граф Ратленд. Але, незабаром, Сесіл розірвав домовленості з Сідні і оголосив про заручини дочки з Е. де Вером. Втеча Оксфорда напередодні весілля свідчить про його небажання одружуватися. Він був повернений людьми королеви, і в її присутності було зіграно весілля з 15-річною Енн.
  10. Перед від’їздом Едвард віддав відповідні розпорядження, зробивши своїх кузенів спадкоємцями, що навряд чи входило в амбітні плани Сесіла.
  11. Anderson Mark. Shakespeare By Another Name: A Biography of Edward De Vere, Earl of Oxford, the Man Who Was Shakespeare. – New York: Gotham Books, 2005. – 598 pp. , p.120
  12. «Пра-Гамлет» – назва, дана нині втраченій п'єсі, яка згадується в записах Томаса Неша в 1589 р., Філіпа Генслоу в 1594 р. та Томаса Лоджа в 1596 р. Томас Кід вважається автором «Пра-Гамлета», але вагома частина шекспірознавців вважає «Пра-Гамлета» раннім варіантом Шекспірової трагедії.
  13. Were I a king I might command content;
    Were I obscure unknown would be my cares,
    And were I dead no thoughts should me torment,
    Nor words, nor wrongs, nor love, nor hate, nor fears
    A doubtful choice of these things which to crave,
    A kingdom or a cottage or a grave.
  14. Wert thou a King yet not command content,
    Since empire none thy mind could yet suffice,
    Wert thou obscure still cares would thee torment;
    But wert thou dead, all care and sorrow dies;
    An easy choice of these things which to crave,
    No kingdom nor a cottage but a grave.


Письменник Це незавершена стаття про письменника.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.