Езопівська мова
Езо́пова мо́ва — замаскований спосіб думок з натяками, недомовками (інакомовлення, алюзії, іронії, алегорії) задля уникнення цензурних чи будь-яких інших заборон, переслідувань. Термін запровадив М. Салтиков-Щедрін у 70-ті роки XIX століття. Походить від імені відомого давньогрецького байкаря Езопа.
До езопівої мови зверталися Тарас Шевченко, Іван Франко, Леонід Глібов, Леся Українка, Микола Куліш, Остап Вишня та ін. Особливо вона була поширена під час панування нормативів соціалістичного реалізму, коли письменники намагалися знайти шляхи художньої і життєвої правди («Короїди» М. Гірника, «Казка про Дурила» В. Симоненка та ін.).
Поняття "езопова мова" виникло в ХІХст. в Російській імперії, де була надзвичайно жорстока, прискіплива цензура. Вільно висловлювати свої погляди було і небезпечно, і неможливо. Тоді й з'явився зашифрований спосіб викладу думок з натяками і недомовками, коли цензорам начебто не було до чого причепитися, а адресати все читали" поміж рядків". Езоповою мовою активно користувалися і українські письменники : Тарас Шевченко, Іван Франко, Леонід Глібов, Леся Українка, Микола Куліш, Остап Вишня та ін.
Джерело [ред.]
Антична література : навч. посіб. / Ковбасенко Ю. І. - 2-ге вид., розшир. та доповн. - К.: Київський університет імені Бориса Грінченка, с.73
- Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. — К.: ВЦ «Академія», 2007
